2. Закони поведінки виробника

У цьому розділі ми звернемося до явища пропозиції й розглянемо закони, що регулюють поведінку виробників, взаємозв’язки між набором ресурсів і кількістю товарів, що виробляються з цих ресурсів. Ми з’ясуємо також, як фірми можуть ефективно організувати виробництво, і як змінюються витрати виробництва зі зміною вартості факторів виробництва та продукції, що випускається.

Теорія виробництва й витрат є центральною в управлінні фірмою. Вона передбачає розкриття певних закономірних зв’язків. По-перше, співвідношення між кількістю ресурсів, що використовуються, і обсягом випуску. По-друге, залежність величини витрат від обсягу випуску продукції та залежність між виторгом від реалізації і прибутком. По-третє, зв’язок між обсягом випуску, ціною та випуском продукції, за яких досягається максимальний прибуток.

Методологічно теорія виробництва багато в чому симетрична теорії споживання, але відрізняється від неї тим, що основні її категорії мають об’єктивну природу й можуть бути квантифіковані, тобто визначені в певних одиницях виміру.

В економічній теорії розрізняють переважно три періоди: миттєвий, короткий і довгий (тривалий) періоди.

Під миттєвим періодом розуміють такий часовий відрізок, за якого всі незалежні величини, що визначають максимальний обсяг виробництва, є постійними, незмінними. Звідси випливає, що в миттєвому проміжку часу й максимальний обсяг виробництва також постійний. У межах цього періоду розширення виробництва неможливе.

Короткий період характеризується як час, протягом якого хоча б один незалежний фактор виробництва є постійним, а інші фактори виробництва — змінні. У короткому періоді можна збільшити обсяг застосування лише змінного ресурсу. У цьому випадку змінюються пропорції, в яких застосовуються виробничі ре­сурси. Розширення виробництва в короткому періоді досліджується за допомогою поняття спадної віддачі (спадної продуктивності) змінного ресурсу, або закону змінних пропорцій.

Вплив цієї зміни пропорцій на зростання випуску зручно досліджувати за допомогою понять середнього (АР; average product — англ.) та граничного (МР; marginal product — англ.) продукту змінного ресурсу. Середній продукт змінного фактора — це част­ка від ділення загального продукту на кількість змінного фактора (за фіксованої кількості постійного ресурсу). Середній продукт вимірює продуктивність змінного фактора. Граничним про­дуктом змінного ресурсу називають зміну величини загального продукту внаслідок зміни одиниці змінного фактора, що використовується у виробництві. Він визначається як часткова похідна загального продукту по даному ресурсу.

Зростання випуску в короткому періоді найкраще аналізувати за допомогою кривої загального продукту (ТР), яка характеризує залежність випуску від кількостей змінного ресурсу, коли інші залишаються постійними при заданій технології.

Графічно величина граничного продукту визначається тангенсом кута нахилу дотичної до кривої загального продукту в точці, що відповідає певному його обсягу; величина середнього продук­ту визначається тангенсом кута нахилу лінії, що виходить з початку координат до тієї ж точки.

У принципі граничний продукт змінного ресурсу може бути позитивним, нульовим і від’ємним. Однак економічна теорія концентрує увагу на ефективній частині виробничої функції, тобто на тій частині кривої ТР, для якої граничний продукт даного ресурсу позитивний. Раціональний підприємець не буде збільшувати обсяг застосування змінного ресурсу вище певної величини, оскільки це зумовить скорочення величини загального продукту. Крім того, виділяють ту частину кривої загального продукту, якій відповідає позитивна, але спадна величина граничного продукту. Раціональний підприємець, а водночас і економіст, вибирають таку комбінацію ресурсів, за якої залучення кожної додаткової одиниці змінного ресурсу збільшує загальний продукт. Він завжди намагається перебувати на такому рівні виробництва, де залучення додаткової одиниці змінного ресурсу обіцяє хоча й спад­ний, але позитивний приріст випуску.

Обсяги застосування змінного ресурсу, за яких досягається максимум середнього продукту і нульовий граничний продукт, часто називають відповідно екстенсивною й інтенсивною межею використання фіксованої кількості постійного ресурсу. Наприклад, інтенсивність використання ділянки землі можна збільшувати до тих пір, поки граничний продукт змінного ресурсу (праці або добрив) не знизиться до нуля. Якщо ж праця або добрива будуть застосовуватися в меншому обсязі, можемо говорити про екстенсивне використання земельної ділянки. Межею такого використання буде точка, яка відповідає максимальному середньому продукту праці або добрив.

Таким чином, для підприємства, що орієнтується на максимізацію прибутку, вибір обсягів виробництва обмежений екстенсив­ною та інтенсивною межею використання змінного ресурсу.

Крива загального продукту зобов’язана своїй S-подібній формі припущенню про безпосередній перехід від зростаючої віддачі змінного ресурсу до спадної після досягнення деякого критичного обсягу застосування змінного ресурсу.

Розглянутий причинно-наслідковий зв’язок між різними незалежними й залежними факторами, що утворюють виробничу фун­кцію, коли один виробничий фактор постійний, виражається в законі спадної граничної продуктивності. Цей закон може застосовуватися тільки для короткого періоду часу.

Закон спадної граничної продуктивності полягає в тому, що зі збільшенням використання одного фактора, у той час як інші залишаються постійними, граничний продукт змінного фактора зменшується. Закон зменшення граничної продуктивності показує, що граничний продукт змінного фактора за інших незмінних факторів виробництва через певний час починає знижуватися.

Твердження закону досить переконливі й очевидні. Припустимо, що закон не виконується. Це повинно було б означати, наприклад, що кількість працівників, зайнятих на одному гектарі землі, могла б зростати до нескінченності. Якщо граничний продукт не зменшується, то додаткові працівники сприятимуть збільшенню випуску продукції пропорційно зростанню їх кількості. Звідси висновок: можливо виробляти продовольство для населення всього світу на одному гектарі землі. Це, звичайно, хибне твердження.

У довгостроковому періоді всі ресурси змінюються, тобто зростання випуску можливе за рахунок збільшення використання всіх виробничих ресурсів. Це і є зміна масштабу виробництва.

Зростання виробництва можливе й за рахунок технічного прогресу, який полягає у появі нових, технічно більш ефективних варіантів виробництва. Розрізняють три типи технічного прогресу: капіталоінтенсивний, працеінтенсивний і нейтральний.

Капіталоінтенсивним (працезберігаючим) технічний прогрес буде тоді, коли знижується гранична норма технічного заміщення ресурсів. Це означає, що технічний прогрес супроводжується випереджаючим збільшенням граничного продукту капіталу порівняно з граничним продуктом праці.

Працеінтенсивний (капіталозберігаючий) тип технічного прогресу характеризується зростанням граничної норми технічного заміщення ресурсів. Це означає, що технічний прогрес супроводжується збільшенням граничного продукту праці порівняно з граничним продуктом капіталу.

Нейтральним технічний прогрес називають у тому випадку, коли він супроводжується пропорційним збільшенням продуктів капіталів і праці, тобто гранична норма їх технічного заміщення залишається незмінною.

Ефект зростання масштабу виробництва може бути в довгому періоді зростаючим, постійним та спадним. Тип цього ефекту залежить від можливостей спеціалізації праці та економії на витратах певних ресурсів в умовах розширення виробництва.

У теорії попиту на ресурси важливим є визначення обмежень, що стоять перед фірмами. До них належать: 1) виробнича технологія (коли існує один змінний ресурс, технологічні обмеження можуть бути представлені у вигляді кривих граничного фізичного продукту); 2) попит на товари та послуги (який визначає попит на ресурси); 3) вартість ресурсів (на конкурентних ринках витрати на придбання дорівнюють ринковій ціні ресурсів). Зміст обмежень полягає в наступному.

1. Граничний фізичний продукт ресурсу визначається як збільшення випуску продукції внаслідок збільшення застосування якого-небудь ресурсу, в той час як кількість усіх інших ресурсів залишається незмінною. Зокрема, якщо кількість якогось ресурсу зростає, а кількість усіх інших ресурсів незмінна, може бути досягнутий такий рівень, за якого граничний фізичний продукт змінного ресурсу знижуватиметься. Цей принцип називають «законом спадної дохідності».

2. Оскільки попит на виробничий ресурс є похідним попитом, фірма повинна розраховувати виручку від продажу продукції, що вироблена за допомогою додаткових ресурсів, так само, як і граничний фізичний продукт. Зміна доходу, який отримують у результаті продажу додаткової одиниці продукції, називають граничною дохідністю цього ресурсу (MRP). Іноді цей показник ще називають грошовою формою граничного продукту. Для досконало конкурентної фірми гранична дохідність ресурсу дорівнює вартості граничного продукту, тобто граничному фізичному продуктові, помноженому на ціну продукції, що випускається: MRP =
= VMP = МР·Р. Якщо Р = MR, то MRP = MP · MR.

Один із наслідків даного результату виражається в тому, що, наприклад, за будь-якої заданої заробітної плати фірми-монопо­лісти на ринку готової продукції наймуть менше робітників, ніж аналогічні фірми, які не мають монопольної влади.

3. Третє обмеження, яке повинна враховувати фірма при визначенні кількості споживання кожного ресурсу, — це витрати на придбання кожної додаткової одиниці даного ресурсу, тобто граничні витрати ресурсу (МІС). На конкурентному ринку граничні витрати ресурсу дорівнюють його ринковій ціні. Фірма, яка прагне максимізувати прибуток, порівнює MRP і додаткові витрати МІС, пов’язані з придбанням додаткової одиниці ресурсу. Прибуток максимізується залученням ресурсу аж до тієї точки, в якій дохід від граничного продукту ресурсу дорівнює граничним витратам на нього.

Існує обернена залежність між ціною на ресурс та кількістю ресурсу, що купується. Чим вища ціна на ресурс, тим у менших обсягах можна очікувати купівлю й використання ресурсу. Останнє твердження правильне не лише тому, що необхідно більше грошового капіталу, щоб організувати виробництво. Звідси випливає й дія закону спадної граничної продуктивності. Чим вищою є ціна, тим швидше відчувається дія цього закону.

Властивості виробничої функції визначають зв’язок між витратами й випуском продукції. Тільки розв’язавши проблему точ­ного виміру витрат, можна з’ясувати міру залежності між витратами й результатом. Розуміння того, як змінюються витрати залеж­но від обсягу випуску, дає ключ до розуміння ролі пропозиції для фірм, що орієнтуються на максимізацію прибутку.

Для короткого періоду важливе значення має поділ витрат на постійні, що не залежать від обсягу виробництва, і змінні, що змінюються при зміні розмірів випуску.

До постійних витрат (FC, fixed cost — англ.) відносять витрати на утримання будівель, споруд, устаткування, адміністративно-управлінські витрати, орендну плату, страхові внески. Слід зазначити, що до постійних відносять, зазвичай, і «неявні» витрати. До змінних (VC, variable cost- англ.) відносять переважно витрати на сировину, матеріали, робочу силу.

Таким чином, загальні витрати в короткому періоді можуть бути представлені як сума постійних і змінних витрат.

Витрати за короткий період часу на різних підприємствах загалом відповідають однаковій моделі. Цю модель можна пояснити за допомогою закону спадної граничної продуктивності. Для спрощення аналізу припустимо, що використовуються тільки два фактори: праця й капітал. Праця є змінним фактором, а капітал — постійним.

Нагадаємо, що для підприємства важливі не тільки загальні розміри витрат, а й показники, що характеризують їх рівень у розрахунку на одиницю продукції, або середні витрати. Середні витрати — це частка від ділення загальних витрат на обсяг випуску.

Важливою категорією витрат є граничні витрати або прирістні витрати (МС, marginal cost- англ.). Вони виступають як витрати на виробництво додаткової одиниці продукції. Оскільки постійні витрати не залежать від обсягу випуску, граничні витрати вимірюються як похідна загальних або змінних витрат за обсягом випуску.

Зміни витрат у короткому періоді відображають дію закону спадної граничної продуктивності. Середні витрати залежать від середньої продуктивності.

Продемонструємо, як співвідносяться величина граничних витрат і граничний продукт змінного фактора. Граничні витрати залежать від граничної продуктивності. Граничні й середні витрати — важливі поняття. Вони вирішальним чином впливають на вибір фірмою обсягу виробництва. Знання короткострокових витрат особливо важливе для фірм, які працюють в умовах помітних коливань попиту. Невизначеність щодо збільшення попиту в майбутньому може змусити фірму внести зміни у виробничий процес і, ймовірно, спонукати до додаткових витрат сьогодні, щоб запобігти більш високим витратам у майбутньому.

У довгому періоді всі фактори виробництва є змінними величинами, і в цьому сенсі постійних факторів виробництва взагалі не існує. Головна різниця між аналізом у довгому й короткому періодах — міра еластичності факторів. Протягом довгострокового періоду виробники мають можливості, які недосяжні у корот­кому проміжку часу. У довгому періоді підприємець може контролювати обсяг випуску й витрати, змінюючи не тільки інтенсивність виробничої діяльності на підприємстві, а й самі розміри (масштаби) і кількість виробничих одиниць (заводів, магазинів тощо).

У галузях, для яких характерна економія від масштабу, переважають порівняно великі підприємства: автомобілебудування, металургія та ін. У деяких галузях фірми мають однакові середні витрати на одиницю продукції — постійна віддача від масштабу. Це характерно для деревообробної промисловості. У галузях, для яких характерна неекономічність від масштабу, переважають дрібні підприємства: роздрібна торгівля, пошиття одягу та ін.

Економічність від масштабу зумовлена дією таких основних чинників:

неподільністю деяких виробничих ресурсів, що передбачає обов’язкову наявність певного мінімуму постійних витрат для виробництва будь-якого обсягу продукції;

спеціалізацією виробничих ресурсів (праці, устаткування, управлінських прийомів);

зниженням вартості машин і устаткування у вартості кінцевого продукту зі збільшенням їх потужності (продуктивності).

Неекономічність від масштабу зумовлена передусім труднощами управління великими підприємствами. Крім того, при досяг­ненні певного масштабу виробництва фактори, що зумовлюють економічність від масштабу, вичерпуються.

Обсяг виробництва, за якого закінчується стадія економії від масштабу й починається стадія постійної віддачі, називають мінімально ефективним масштабом виробництва (MES, minimum efficient scale — англ.).

Мінімально ефективний масштаб виробництва визначає максимально можливу кількість ефективно функціонуючих підприємств, необхідну для задоволення попиту на певну продукцію на національному, регіональному та місцевому ринках. MES може вимірюватись як в одиницях випуску відповідного товару (тоннах, штуках і т.д.), так і у відсотках до обсягу ринку цього товару. MES суттєво впливає на концентрацію виробництва. Якщо можливо збільшити ефективність функціонування підприємств за рахунок концентрації управління декількома виробничими одиницями (наприклад, заводами, магазинами, майстернями і т.д.), то MES підприємства може виявитися вищим, ніж MES таких окремих одиниць. Тому показники MES справляють суттєвий, а на думку деяких економістів, визначальний вплив на формування типу ринку відповідного товару. Чи буде він монополізований одним великим підприємством, чи на ньому діятимуть декілька або багато середніх і невеликих підприємств, залежить саме від показника MES.

Знання функцій витрат дуже важливе для прийняття рішень як на рівні підприємств, так і на рівні економіки загалом. Функції короткострокових витрат мають виняткове значення для визначення цін і обсягів випуску, тоді як функції довгострокових витрат важливі для планування розвитку підприємств та їх інвестиційної політики. Оцінка економії від масштабу необхідна для проведення ефективної урядової політики регулювання ринку, передусім тоді, коли виникає питання про доцільність злиття підприємств.

У цьому розділі ми звернемося до явища пропозиції й розглянемо закони, що регулюють поведінку виробників, взаємозв’язки між набором ресурсів і кількістю товарів, що виробляються з цих ресурсів. Ми з’ясуємо також, як фірми можуть ефективно організувати виробництво, і як змінюються витрати виробництва зі зміною вартості факторів виробництва та продукції, що випускається.

Теорія виробництва й витрат є центральною в управлінні фірмою. Вона передбачає розкриття певних закономірних зв’язків. По-перше, співвідношення між кількістю ресурсів, що використовуються, і обсягом випуску. По-друге, залежність величини витрат від обсягу випуску продукції та залежність між виторгом від реалізації і прибутком. По-третє, зв’язок між обсягом випуску, ціною та випуском продукції, за яких досягається максимальний прибуток.

Методологічно теорія виробництва багато в чому симетрична теорії споживання, але відрізняється від неї тим, що основні її категорії мають об’єктивну природу й можуть бути квантифіковані, тобто визначені в певних одиницях виміру.

В економічній теорії розрізняють переважно три періоди: миттєвий, короткий і довгий (тривалий) періоди.

Під миттєвим періодом розуміють такий часовий відрізок, за якого всі незалежні величини, що визначають максимальний обсяг виробництва, є постійними, незмінними. Звідси випливає, що в миттєвому проміжку часу й максимальний обсяг виробництва також постійний. У межах цього періоду розширення виробництва неможливе.

Короткий період характеризується як час, протягом якого хоча б один незалежний фактор виробництва є постійним, а інші фактори виробництва — змінні. У короткому періоді можна збільшити обсяг застосування лише змінного ресурсу. У цьому випадку змінюються пропорції, в яких застосовуються виробничі ре­сурси. Розширення виробництва в короткому періоді досліджується за допомогою поняття спадної віддачі (спадної продуктивності) змінного ресурсу, або закону змінних пропорцій.

Вплив цієї зміни пропорцій на зростання випуску зручно досліджувати за допомогою понять середнього (АР; average product — англ.) та граничного (МР; marginal product — англ.) продукту змінного ресурсу. Середній продукт змінного фактора — це част­ка від ділення загального продукту на кількість змінного фактора (за фіксованої кількості постійного ресурсу). Середній продукт вимірює продуктивність змінного фактора. Граничним про­дуктом змінного ресурсу називають зміну величини загального продукту внаслідок зміни одиниці змінного фактора, що використовується у виробництві. Він визначається як часткова похідна загального продукту по даному ресурсу.

Зростання випуску в короткому періоді найкраще аналізувати за допомогою кривої загального продукту (ТР), яка характеризує залежність випуску від кількостей змінного ресурсу, коли інші залишаються постійними при заданій технології.

Графічно величина граничного продукту визначається тангенсом кута нахилу дотичної до кривої загального продукту в точці, що відповідає певному його обсягу; величина середнього продук­ту визначається тангенсом кута нахилу лінії, що виходить з початку координат до тієї ж точки.

У принципі граничний продукт змінного ресурсу може бути позитивним, нульовим і від’ємним. Однак економічна теорія концентрує увагу на ефективній частині виробничої функції, тобто на тій частині кривої ТР, для якої граничний продукт даного ресурсу позитивний. Раціональний підприємець не буде збільшувати обсяг застосування змінного ресурсу вище певної величини, оскільки це зумовить скорочення величини загального продукту. Крім того, виділяють ту частину кривої загального продукту, якій відповідає позитивна, але спадна величина граничного продукту. Раціональний підприємець, а водночас і економіст, вибирають таку комбінацію ресурсів, за якої залучення кожної додаткової одиниці змінного ресурсу збільшує загальний продукт. Він завжди намагається перебувати на такому рівні виробництва, де залучення додаткової одиниці змінного ресурсу обіцяє хоча й спад­ний, але позитивний приріст випуску.

Обсяги застосування змінного ресурсу, за яких досягається максимум середнього продукту і нульовий граничний продукт, часто називають відповідно екстенсивною й інтенсивною межею використання фіксованої кількості постійного ресурсу. Наприклад, інтенсивність використання ділянки землі можна збільшувати до тих пір, поки граничний продукт змінного ресурсу (праці або добрив) не знизиться до нуля. Якщо ж праця або добрива будуть застосовуватися в меншому обсязі, можемо говорити про екстенсивне використання земельної ділянки. Межею такого використання буде точка, яка відповідає максимальному середньому продукту праці або добрив.

Таким чином, для підприємства, що орієнтується на максимізацію прибутку, вибір обсягів виробництва обмежений екстенсив­ною та інтенсивною межею використання змінного ресурсу.

Крива загального продукту зобов’язана своїй S-подібній формі припущенню про безпосередній перехід від зростаючої віддачі змінного ресурсу до спадної після досягнення деякого критичного обсягу застосування змінного ресурсу.

Розглянутий причинно-наслідковий зв’язок між різними незалежними й залежними факторами, що утворюють виробничу фун­кцію, коли один виробничий фактор постійний, виражається в законі спадної граничної продуктивності. Цей закон може застосовуватися тільки для короткого періоду часу.

Закон спадної граничної продуктивності полягає в тому, що зі збільшенням використання одного фактора, у той час як інші залишаються постійними, граничний продукт змінного фактора зменшується. Закон зменшення граничної продуктивності показує, що граничний продукт змінного фактора за інших незмінних факторів виробництва через певний час починає знижуватися.

Твердження закону досить переконливі й очевидні. Припустимо, що закон не виконується. Це повинно було б означати, наприклад, що кількість працівників, зайнятих на одному гектарі землі, могла б зростати до нескінченності. Якщо граничний продукт не зменшується, то додаткові працівники сприятимуть збільшенню випуску продукції пропорційно зростанню їх кількості. Звідси висновок: можливо виробляти продовольство для населення всього світу на одному гектарі землі. Це, звичайно, хибне твердження.

У довгостроковому періоді всі ресурси змінюються, тобто зростання випуску можливе за рахунок збільшення використання всіх виробничих ресурсів. Це і є зміна масштабу виробництва.

Зростання виробництва можливе й за рахунок технічного прогресу, який полягає у появі нових, технічно більш ефективних варіантів виробництва. Розрізняють три типи технічного прогресу: капіталоінтенсивний, працеінтенсивний і нейтральний.

Капіталоінтенсивним (працезберігаючим) технічний прогрес буде тоді, коли знижується гранична норма технічного заміщення ресурсів. Це означає, що технічний прогрес супроводжується випереджаючим збільшенням граничного продукту капіталу порівняно з граничним продуктом праці.

Працеінтенсивний (капіталозберігаючий) тип технічного прогресу характеризується зростанням граничної норми технічного заміщення ресурсів. Це означає, що технічний прогрес супроводжується збільшенням граничного продукту праці порівняно з граничним продуктом капіталу.

Нейтральним технічний прогрес називають у тому випадку, коли він супроводжується пропорційним збільшенням продуктів капіталів і праці, тобто гранична норма їх технічного заміщення залишається незмінною.

Ефект зростання масштабу виробництва може бути в довгому періоді зростаючим, постійним та спадним. Тип цього ефекту залежить від можливостей спеціалізації праці та економії на витратах певних ресурсів в умовах розширення виробництва.

У теорії попиту на ресурси важливим є визначення обмежень, що стоять перед фірмами. До них належать: 1) виробнича технологія (коли існує один змінний ресурс, технологічні обмеження можуть бути представлені у вигляді кривих граничного фізичного продукту); 2) попит на товари та послуги (який визначає попит на ресурси); 3) вартість ресурсів (на конкурентних ринках витрати на придбання дорівнюють ринковій ціні ресурсів). Зміст обмежень полягає в наступному.

1. Граничний фізичний продукт ресурсу визначається як збільшення випуску продукції внаслідок збільшення застосування якого-небудь ресурсу, в той час як кількість усіх інших ресурсів залишається незмінною. Зокрема, якщо кількість якогось ресурсу зростає, а кількість усіх інших ресурсів незмінна, може бути досягнутий такий рівень, за якого граничний фізичний продукт змінного ресурсу знижуватиметься. Цей принцип називають «законом спадної дохідності».

2. Оскільки попит на виробничий ресурс є похідним попитом, фірма повинна розраховувати виручку від продажу продукції, що вироблена за допомогою додаткових ресурсів, так само, як і граничний фізичний продукт. Зміна доходу, який отримують у результаті продажу додаткової одиниці продукції, називають граничною дохідністю цього ресурсу (MRP). Іноді цей показник ще називають грошовою формою граничного продукту. Для досконало конкурентної фірми гранична дохідність ресурсу дорівнює вартості граничного продукту, тобто граничному фізичному продуктові, помноженому на ціну продукції, що випускається: MRP =
= VMP = МР·Р. Якщо Р = MR, то MRP = MP · MR.

Один із наслідків даного результату виражається в тому, що, наприклад, за будь-якої заданої заробітної плати фірми-монопо­лісти на ринку готової продукції наймуть менше робітників, ніж аналогічні фірми, які не мають монопольної влади.

3. Третє обмеження, яке повинна враховувати фірма при визначенні кількості споживання кожного ресурсу, — це витрати на придбання кожної додаткової одиниці даного ресурсу, тобто граничні витрати ресурсу (МІС). На конкурентному ринку граничні витрати ресурсу дорівнюють його ринковій ціні. Фірма, яка прагне максимізувати прибуток, порівнює MRP і додаткові витрати МІС, пов’язані з придбанням додаткової одиниці ресурсу. Прибуток максимізується залученням ресурсу аж до тієї точки, в якій дохід від граничного продукту ресурсу дорівнює граничним витратам на нього.

Існує обернена залежність між ціною на ресурс та кількістю ресурсу, що купується. Чим вища ціна на ресурс, тим у менших обсягах можна очікувати купівлю й використання ресурсу. Останнє твердження правильне не лише тому, що необхідно більше грошового капіталу, щоб організувати виробництво. Звідси випливає й дія закону спадної граничної продуктивності. Чим вищою є ціна, тим швидше відчувається дія цього закону.

Властивості виробничої функції визначають зв’язок між витратами й випуском продукції. Тільки розв’язавши проблему точ­ного виміру витрат, можна з’ясувати міру залежності між витратами й результатом. Розуміння того, як змінюються витрати залеж­но від обсягу випуску, дає ключ до розуміння ролі пропозиції для фірм, що орієнтуються на максимізацію прибутку.

Для короткого періоду важливе значення має поділ витрат на постійні, що не залежать від обсягу виробництва, і змінні, що змінюються при зміні розмірів випуску.

До постійних витрат (FC, fixed cost — англ.) відносять витрати на утримання будівель, споруд, устаткування, адміністративно-управлінські витрати, орендну плату, страхові внески. Слід зазначити, що до постійних відносять, зазвичай, і «неявні» витрати. До змінних (VC, variable cost- англ.) відносять переважно витрати на сировину, матеріали, робочу силу.

Таким чином, загальні витрати в короткому періоді можуть бути представлені як сума постійних і змінних витрат.

Витрати за короткий період часу на різних підприємствах загалом відповідають однаковій моделі. Цю модель можна пояснити за допомогою закону спадної граничної продуктивності. Для спрощення аналізу припустимо, що використовуються тільки два фактори: праця й капітал. Праця є змінним фактором, а капітал — постійним.

Нагадаємо, що для підприємства важливі не тільки загальні розміри витрат, а й показники, що характеризують їх рівень у розрахунку на одиницю продукції, або середні витрати. Середні витрати — це частка від ділення загальних витрат на обсяг випуску.

Важливою категорією витрат є граничні витрати або прирістні витрати (МС, marginal cost- англ.). Вони виступають як витрати на виробництво додаткової одиниці продукції. Оскільки постійні витрати не залежать від обсягу випуску, граничні витрати вимірюються як похідна загальних або змінних витрат за обсягом випуску.

Зміни витрат у короткому періоді відображають дію закону спадної граничної продуктивності. Середні витрати залежать від середньої продуктивності.

Продемонструємо, як співвідносяться величина граничних витрат і граничний продукт змінного фактора. Граничні витрати залежать від граничної продуктивності. Граничні й середні витрати — важливі поняття. Вони вирішальним чином впливають на вибір фірмою обсягу виробництва. Знання короткострокових витрат особливо важливе для фірм, які працюють в умовах помітних коливань попиту. Невизначеність щодо збільшення попиту в майбутньому може змусити фірму внести зміни у виробничий процес і, ймовірно, спонукати до додаткових витрат сьогодні, щоб запобігти більш високим витратам у майбутньому.

У довгому періоді всі фактори виробництва є змінними величинами, і в цьому сенсі постійних факторів виробництва взагалі не існує. Головна різниця між аналізом у довгому й короткому періодах — міра еластичності факторів. Протягом довгострокового періоду виробники мають можливості, які недосяжні у корот­кому проміжку часу. У довгому періоді підприємець може контролювати обсяг випуску й витрати, змінюючи не тільки інтенсивність виробничої діяльності на підприємстві, а й самі розміри (масштаби) і кількість виробничих одиниць (заводів, магазинів тощо).

У галузях, для яких характерна економія від масштабу, переважають порівняно великі підприємства: автомобілебудування, металургія та ін. У деяких галузях фірми мають однакові середні витрати на одиницю продукції — постійна віддача від масштабу. Це характерно для деревообробної промисловості. У галузях, для яких характерна неекономічність від масштабу, переважають дрібні підприємства: роздрібна торгівля, пошиття одягу та ін.

Економічність від масштабу зумовлена дією таких основних чинників:

неподільністю деяких виробничих ресурсів, що передбачає обов’язкову наявність певного мінімуму постійних витрат для виробництва будь-якого обсягу продукції;

спеціалізацією виробничих ресурсів (праці, устаткування, управлінських прийомів);

зниженням вартості машин і устаткування у вартості кінцевого продукту зі збільшенням їх потужності (продуктивності).

Неекономічність від масштабу зумовлена передусім труднощами управління великими підприємствами. Крім того, при досяг­ненні певного масштабу виробництва фактори, що зумовлюють економічність від масштабу, вичерпуються.

Обсяг виробництва, за якого закінчується стадія економії від масштабу й починається стадія постійної віддачі, називають мінімально ефективним масштабом виробництва (MES, minimum efficient scale — англ.).

Мінімально ефективний масштаб виробництва визначає максимально можливу кількість ефективно функціонуючих підприємств, необхідну для задоволення попиту на певну продукцію на національному, регіональному та місцевому ринках. MES може вимірюватись як в одиницях випуску відповідного товару (тоннах, штуках і т.д.), так і у відсотках до обсягу ринку цього товару. MES суттєво впливає на концентрацію виробництва. Якщо можливо збільшити ефективність функціонування підприємств за рахунок концентрації управління декількома виробничими одиницями (наприклад, заводами, магазинами, майстернями і т.д.), то MES підприємства може виявитися вищим, ніж MES таких окремих одиниць. Тому показники MES справляють суттєвий, а на думку деяких економістів, визначальний вплив на формування типу ринку відповідного товару. Чи буде він монополізований одним великим підприємством, чи на ньому діятимуть декілька або багато середніх і невеликих підприємств, залежить саме від показника MES.

Знання функцій витрат дуже важливе для прийняття рішень як на рівні підприємств, так і на рівні економіки загалом. Функції короткострокових витрат мають виняткове значення для визначення цін і обсягів випуску, тоді як функції довгострокових витрат важливі для планування розвитку підприємств та їх інвестиційної політики. Оцінка економії від масштабу необхідна для проведення ефективної урядової політики регулювання ринку, передусім тоді, коли виникає питання про доцільність злиття підприємств.