3. Основні закони теорії суспільного вибору

При визначенні зростання ролі держави в країнах соціально орієнтованої змішаної економіки теоретично і практично виникає декілька проблем, які необхідно вирішувати в ході перетворень: у чому особливості соціального сектору як об’єкта впливу держави; в яких межах можливо і виправдано використання ресурсів держави на фінансування соціальної сфери; в яких формах держава може здійснювати свої витрати й регулювати соціальну сферу. Це особливо проявляється в закономірностях і категоріях теорії суспільного вибору.

Теорія суспільного (державного) вибору — опис того, як уряд (державний сектор) ухвалює рішення щодо використання економічних ресурсів.

Теорія суспільного вибору вивчає різні способи й методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у власних інтересах. Головна передумова теорії суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері задля власних інтересів і що не існує нездоланної межі між бізнесом і політикою. Другою передумовою є концепція «економічної людини». Людина в ринковій економіці ототожнює свої переваги з товаром. Вона прагне прийняти такі рішення, які максимізують значення функції корисності.

Раціональність індивіда має у цій теорії універсальне значення. Це означає, що всі — від виборців до президента — керуються у своїй діяльності передусім особистою вигодою, тобто порівнюють граничні вигоди і граничні витрати, що пов’язані з прийняттям рішень.

Об’єктом аналізу теорії є суспільний вибір в умовах як прямої, так і представницької демократії. Пряма демократія — це така політична система, за якої кожний громадянин має право особисто висловити свою точку зору й голосувати з будь-якого конкрет­ного питання. В умовах прямої демократії, де витрати розподіляються пропорційно особистій вигоді, найбільш ефективний обсяг витрат буде за умови, коли кожний голосує, керуючись своєю особистою вигодою та інтересами.

У теорії суспільного вибору важливу роль відіграє поняття «раціональне невідання» — це ситуація, коли виборці не бачать користі від участі в політичному процесі. Існує ефект порогу — це мінімальне значення користі, яке необхідно перевищити, щоб виборець брав участь у політичному процесі. Якщо це значення нижче певної величини, виборець прагне ухилитись від свого громадянського обов’язку і стає людиною, для якої типове раціональне невідання.

Представницька демократія має низку безсумнівних переваг. Вона, зокрема, з успіхом використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень з певних питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень. Водночас за представницької демократії можливе прийняття рішень, що не відповідають інтересам і сподіванням більшості населення. Створюються передумови для прийняття рішень в інтересах невеликої групи осіб.

В умовах представницької демократії якість і оперативність рішень залежать від необхідної інформації та стимулів, що сприяють її втіленню у практичні рішення. Інформація характеризується альтернативними витратами. Її отримання вимагає часу і грошей. Рядовому виборцю не байдуже вирішення того чи іншого питання, однак спроби впливати на депутата пов’язані з витратами — доводиться писати йому листи, посилати телеграми чи телефонувати; при відсутності реакції — писати гнівливі статті в газети, привертати увагу радіо та телебачення, діяти найрізноманітнішими способами аж до організації демонстрацій та мітингів протесту. Як правило, граничні витрати такого впливу перевищують граничні вигоди, тому бажання постійно впливати на депутата у виборця мінімальне.

Інші мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на певних питаннях, наприклад, у виробників конкретних товарів і послуг (цукру, горілчаних виробів, вугілля чи нафти). Зміна умов виробництва (регулювання цін, будівництво нових підприємств, обсяг державних закупівель, зміна умов імпорту чи експорту) для них — питання життя і смерті. Тому такі групи з особливими інтересами прагнуть підтримувати постійний зв’язок з представниками влади. Способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідного для обмеженої групи виборців політичного рішення називають лобізмом.

Вплив концентрованих інтересів пояснює чимало парадоксів економічної політики держави, яка захищає старі галузі, а не нові, підтримує неефективні колгоспи, а не фермерство, регулює ринки споживчих товарів, а не ринки факторів виробництва, надає пільги галузям, що знаходяться в певному регіоні і т. д.

Сама демократична процедура в законодавчих органах не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.

Згуртована група з певними інтересами, діючи активно й цілеспрямовано, може добиватися прийняття суспільних рішень, вигідних для меншості, якщо їх супротивники розрізнені, а індивідуальна вигода кожного з них окремо менша витрат, необхідних для її отримання. Імовірність прийняття колективних рішень (обміну голосами): кожна з лобіюючих груп, яка використовує обмін голосами, голосує за рішення, що вигідне іншій групі, втяг­нутій у взаємну підтримку, в обмін на аналогічну її допомогу при прийнятті вигідного їй самій рішення. Зазвичай, при цьому існує і просто торгівля голосами.

Класичною формою обміну голосами є «бочонок із салом» — закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати згоду, до загальнонаціонального закону додається цілий пакет різноманітних, іноді мало пов’язаних з основним законом пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його проходження, до нього додають усе нові й нові пропозиції («сало»), поки не буде досягнута впевненість у тому, що закон отримає підтримку більшості депутатів. Подібна практика приховує в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливі рішення (обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зборів і т. ін.) можуть бути «куплені» наданням приватних податкових пільг і задоволенням обмежених місцевих інтересів.

Це означає, що в суспільстві (виборному органі) немає раціонального підходу, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе назвав парадоксом голосування. Парадокс голосування — це суперечність, яка виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості не забезпечує вияву дійсних переваг суспільства щодо економічних благ.

Одним із напрямів теорії суспільного вибору є економіка бюрократії — це система організацій, що задовольняє як мінімум два критерії, по-перше, вона не виробляє економічні блага, що мають ціннісну оцінку, і, по-друге, отримує частину своїх доходів із джерел, що не пов’язані з продажем результатів своєї діяльності. Уже в силу свого становища бюрократія не пов’язана безпосередньо з інтересами виборців, вона обслуговує перш за все інтереси різних ешелонів законодавчої й виконавчої гілок влади.

Реалізуючи свої власні цілі й інтереси особливих груп, бюро-
крати прагнуть до прийняття таких рішень, які відкривали б для них доступ до самостійного використання різноманітних ресурсів. На економії суспільних благ вони мало що можуть заробити, прийняття ж програм, які дорого коштують, надає їм широкі мож­ливості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв’язків із групами, що їх підтримують, і, нарешті, для підготовки шляхів «відходу» на яке-небудь тепленьке місце. Не випадково багато службовців корпорацій, попрацювавши в державному апараті, повертаються у свої корпорації з помітним підвищенням. Така практика отримала назву «системи обертових дверей».

Важливим є розуміння теорії політичної ренти. Пошук політичної ренти — це прагнення отримати політичну ренту за допомогою політичного процесу. Це діяльність, яка спрямована на досягнення або збереження певних економічних вигід шляхом використання політичних інститутів. Урядові чиновники, беручи участь у політичному процесі, прагнуть провести такі рішення, які гарантують їм отримання економічної ренти за рахунок суспільства. Політики зацікавлені у рішеннях, які забезпечують явні й негайні вигоди та вимагають прихованих витрат, які важко визначити. Подібні рішення сприяють зростанню популярності політиків, але, як правило, вони економічно неефективні.

Діяльність держави, спрямована на виправлення провалів рин­ку, сама далека від досконалості. До провалів ринку додаються провали уряду. Невдачі держави — це випадки, коли держава (уряд) не в змозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. До невдач держави відносять: 1) обмеженість необхідної для прийняття рішень інформації; 2) недосконалість політичного процесу; 3) обмеженість контролю над бюрок­ратією; 4) нездатність держави повністю передбачати й контролювати найближчі та віддалені наслідки прийняття рішень. Тому необхідно суворо стежити за наслідками державної діяльності й коригувати її залежно від соціально-економічної та політичної кон’юнктури. Економічні методи повинні застосовуватися таким чином, щоб вони не підміняли дію ринкових сил. Застосовуючи певні регулятори, уряд повинен стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів щодо ліквідації негативних наслідків.

При визначенні зростання ролі держави в країнах соціально орієнтованої змішаної економіки теоретично і практично виникає декілька проблем, які необхідно вирішувати в ході перетворень: у чому особливості соціального сектору як об’єкта впливу держави; в яких межах можливо і виправдано використання ресурсів держави на фінансування соціальної сфери; в яких формах держава може здійснювати свої витрати й регулювати соціальну сферу. Це особливо проявляється в закономірностях і категоріях теорії суспільного вибору.

Теорія суспільного (державного) вибору — опис того, як уряд (державний сектор) ухвалює рішення щодо використання економічних ресурсів.

Теорія суспільного вибору вивчає різні способи й методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у власних інтересах. Головна передумова теорії суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері задля власних інтересів і що не існує нездоланної межі між бізнесом і політикою. Другою передумовою є концепція «економічної людини». Людина в ринковій економіці ототожнює свої переваги з товаром. Вона прагне прийняти такі рішення, які максимізують значення функції корисності.

Раціональність індивіда має у цій теорії універсальне значення. Це означає, що всі — від виборців до президента — керуються у своїй діяльності передусім особистою вигодою, тобто порівнюють граничні вигоди і граничні витрати, що пов’язані з прийняттям рішень.

Об’єктом аналізу теорії є суспільний вибір в умовах як прямої, так і представницької демократії. Пряма демократія — це така політична система, за якої кожний громадянин має право особисто висловити свою точку зору й голосувати з будь-якого конкрет­ного питання. В умовах прямої демократії, де витрати розподіляються пропорційно особистій вигоді, найбільш ефективний обсяг витрат буде за умови, коли кожний голосує, керуючись своєю особистою вигодою та інтересами.

У теорії суспільного вибору важливу роль відіграє поняття «раціональне невідання» — це ситуація, коли виборці не бачать користі від участі в політичному процесі. Існує ефект порогу — це мінімальне значення користі, яке необхідно перевищити, щоб виборець брав участь у політичному процесі. Якщо це значення нижче певної величини, виборець прагне ухилитись від свого громадянського обов’язку і стає людиною, для якої типове раціональне невідання.

Представницька демократія має низку безсумнівних переваг. Вона, зокрема, з успіхом використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень з певних питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень. Водночас за представницької демократії можливе прийняття рішень, що не відповідають інтересам і сподіванням більшості населення. Створюються передумови для прийняття рішень в інтересах невеликої групи осіб.

В умовах представницької демократії якість і оперативність рішень залежать від необхідної інформації та стимулів, що сприяють її втіленню у практичні рішення. Інформація характеризується альтернативними витратами. Її отримання вимагає часу і грошей. Рядовому виборцю не байдуже вирішення того чи іншого питання, однак спроби впливати на депутата пов’язані з витратами — доводиться писати йому листи, посилати телеграми чи телефонувати; при відсутності реакції — писати гнівливі статті в газети, привертати увагу радіо та телебачення, діяти найрізноманітнішими способами аж до організації демонстрацій та мітингів протесту. Як правило, граничні витрати такого впливу перевищують граничні вигоди, тому бажання постійно впливати на депутата у виборця мінімальне.

Інші мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на певних питаннях, наприклад, у виробників конкретних товарів і послуг (цукру, горілчаних виробів, вугілля чи нафти). Зміна умов виробництва (регулювання цін, будівництво нових підприємств, обсяг державних закупівель, зміна умов імпорту чи експорту) для них — питання життя і смерті. Тому такі групи з особливими інтересами прагнуть підтримувати постійний зв’язок з представниками влади. Способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідного для обмеженої групи виборців політичного рішення називають лобізмом.

Вплив концентрованих інтересів пояснює чимало парадоксів економічної політики держави, яка захищає старі галузі, а не нові, підтримує неефективні колгоспи, а не фермерство, регулює ринки споживчих товарів, а не ринки факторів виробництва, надає пільги галузям, що знаходяться в певному регіоні і т. д.

Сама демократична процедура в законодавчих органах не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.

Згуртована група з певними інтересами, діючи активно й цілеспрямовано, може добиватися прийняття суспільних рішень, вигідних для меншості, якщо їх супротивники розрізнені, а індивідуальна вигода кожного з них окремо менша витрат, необхідних для її отримання. Імовірність прийняття колективних рішень (обміну голосами): кожна з лобіюючих груп, яка використовує обмін голосами, голосує за рішення, що вигідне іншій групі, втяг­нутій у взаємну підтримку, в обмін на аналогічну її допомогу при прийнятті вигідного їй самій рішення. Зазвичай, при цьому існує і просто торгівля голосами.

Класичною формою обміну голосами є «бочонок із салом» — закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати згоду, до загальнонаціонального закону додається цілий пакет різноманітних, іноді мало пов’язаних з основним законом пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його проходження, до нього додають усе нові й нові пропозиції («сало»), поки не буде досягнута впевненість у тому, що закон отримає підтримку більшості депутатів. Подібна практика приховує в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливі рішення (обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зборів і т. ін.) можуть бути «куплені» наданням приватних податкових пільг і задоволенням обмежених місцевих інтересів.

Це означає, що в суспільстві (виборному органі) немає раціонального підходу, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе назвав парадоксом голосування. Парадокс голосування — це суперечність, яка виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості не забезпечує вияву дійсних переваг суспільства щодо економічних благ.

Одним із напрямів теорії суспільного вибору є економіка бюрократії — це система організацій, що задовольняє як мінімум два критерії, по-перше, вона не виробляє економічні блага, що мають ціннісну оцінку, і, по-друге, отримує частину своїх доходів із джерел, що не пов’язані з продажем результатів своєї діяльності. Уже в силу свого становища бюрократія не пов’язана безпосередньо з інтересами виборців, вона обслуговує перш за все інтереси різних ешелонів законодавчої й виконавчої гілок влади.

Реалізуючи свої власні цілі й інтереси особливих груп, бюро-
крати прагнуть до прийняття таких рішень, які відкривали б для них доступ до самостійного використання різноманітних ресурсів. На економії суспільних благ вони мало що можуть заробити, прийняття ж програм, які дорого коштують, надає їм широкі мож­ливості для особистого збагачення, посилення впливу, зміцнення зв’язків із групами, що їх підтримують, і, нарешті, для підготовки шляхів «відходу» на яке-небудь тепленьке місце. Не випадково багато службовців корпорацій, попрацювавши в державному апараті, повертаються у свої корпорації з помітним підвищенням. Така практика отримала назву «системи обертових дверей».

Важливим є розуміння теорії політичної ренти. Пошук політичної ренти — це прагнення отримати політичну ренту за допомогою політичного процесу. Це діяльність, яка спрямована на досягнення або збереження певних економічних вигід шляхом використання політичних інститутів. Урядові чиновники, беручи участь у політичному процесі, прагнуть провести такі рішення, які гарантують їм отримання економічної ренти за рахунок суспільства. Політики зацікавлені у рішеннях, які забезпечують явні й негайні вигоди та вимагають прихованих витрат, які важко визначити. Подібні рішення сприяють зростанню популярності політиків, але, як правило, вони економічно неефективні.

Діяльність держави, спрямована на виправлення провалів рин­ку, сама далека від досконалості. До провалів ринку додаються провали уряду. Невдачі держави — це випадки, коли держава (уряд) не в змозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. До невдач держави відносять: 1) обмеженість необхідної для прийняття рішень інформації; 2) недосконалість політичного процесу; 3) обмеженість контролю над бюрок­ратією; 4) нездатність держави повністю передбачати й контролювати найближчі та віддалені наслідки прийняття рішень. Тому необхідно суворо стежити за наслідками державної діяльності й коригувати її залежно від соціально-економічної та політичної кон’юнктури. Економічні методи повинні застосовуватися таким чином, щоб вони не підміняли дію ринкових сил. Застосовуючи певні регулятори, уряд повинен стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів щодо ліквідації негативних наслідків.