3. Сучасна методологія економічних досліджень

Наприкінці XIX ст. з’явилась альтернатива неокласичній теорії — теорія інституціоналізму, основа якої — роботи Т. Веблена. Автор вважав, що завдання економістів полягає у вивченні норм, звичаїв, а також їх еволюції для пояснення рішень, які приймають економічні суб’єкти в різний час і за різних обставин. У звичайному розумінні інституціональна теорія — це теорія економічних інститутів (за Д. Нортом — це правила гри в суспільстві або створені людьми обмеження, що визначають взаємозв’язок між людьми). Інститути утворюють структуру суспільства (політичну, економічну, суспільну) з адекватними їй відносинами. Розрізняють як формальні (закони, права власності), так і неформальні (наприклад, звичаї, традиції тощо) інститути.

Концепція інститутів є методологічною основою інституціоналізму для пояснення двох головних проблем: економічної влади й контролю над економікою.

Нова інституціональна теорія відрізняється від неокласичної наступними положеннями:

інституціоналісти для оцінки поведінки економічних агентів і розміщення ресурсів приділяють увагу інститутам, пояснюючи їх формування на основі моделі раціонального вибору;

інститути як набір правил та норм не визначають у цілому поведінку людини, але обмежують вибір альтернатив, з котрих агент може вибирати відповідно до своєї критеріальної функції; на відміну від неокласиків, інститути розглядаються не тільки як технологічні утворення, але і як структури, що упорядковують взаємовідносини між людьми;

інституціональні альтернативи порівнюються одна з одною,
а не тільки з ідеальними положеннями речей;

сповідується більш широкий підхід до визначення ситуації вибору, що дає змогу перебороти жорсткі обмеження щодо методу порівняльної статики;

реалізується принцип методологічного індивідуалізму. Інституціоналізм дає змогу глибше усвідомити необхідність і напрями трансформаційних перетворень у постсоціалістичних країнах. Так, зовсім недавно вважали, що для створення ефективної ринкової економіки достатньо змінити систему контролю, адекватну адміністративно-командній системі, запровадити вдалі заходи щодо лібералізації й стабілізації, приватизувати значну частку держмайна. Але проблема виявилася набагато складнішою. Не вдалося, зокрема в Україні, створити новий каркас (багаточисленні інститути), який забезпечив би надійність і стійкість системи. Мова йде, перш за все, про інститути власності (у тому числі приватної), про правові регулюючі інститути, що забезпечують розмежування майнової відповідальності (кодекси, закони), інститути, що забезпечують відповідальність за власність інших осіб (норми бухобліку, банківсь­ке регулювання і регулювання ринку цінних паперів). Саме тут визначається домінуюча роль і стратегічна важливість інституціонального аспекту трансформації.

Більшість недоліків у ринкових перетвореннях пояснюється нерозумінням ролі держави у створенні й захисті інститутів ринку,
у результаті чого вакуум заповнюється псевдоринковими структурами, що імітують інфраструктуру ринку або підміняють функції державних органів. Важливість інституціонального аспекту визначається і тим, що діяльність держави в сучасних умовах ураховує не тільки економічний аспект, але й спільність морально-етичних норм, енергійність нації, що витікає із традицій і звичок суспільства. Тут виходимо із положення, що традиції, з одного боку, консер­вують відсталість, але, з іншого, сприяють оновленню суспільства, його адаптації до соціальних змін, соціальної стабільності.

Вищезазначене потребує таких інституційних змін, за яких з’яв­ляються структури більш динамічні, ніж державні. До них, зокрема, відносяться так звані «ком’юніт» — посередницькі органи між індивідуумами й державою. Ці саморегульовані «осередки» є альтернативою як жорсткій силі централізованої держави, так і перетворенню економіки у стихійну ринкову систему. У трансформаційний період особливо важливо враховувати те головне поло­ження ідеології комунітаристів, у відповідності до якого моральні цінності можуть «працювати», тобто забезпечувати взаємодію фун­кції примусу зі стимулюючою функцією тільки тоді, коли люди довіряють владі, впевнені у справедливості існуючого ладу, а не просто вимушені підкорятися. Важливо зауважити, що об’єднання людей для досягнення загальних цілей будуються як на основі законно-договірних відносин, так і за рахунок особистісно-економіч­ного інтересу, але найбільш ефективними є ті, котрі об’єднані одними й тими ж цінностями як основою для морального консенсусу між людьми і стрижнем взаємної довіри.

Основою трансформаційної діяльності держави є удосконалення особистості, однак за рахунок адекватного розвитку соціальних груп. Саме на цій основі можливим є створення й регулювання державної системи заохочень, соціальної відповідальності капіталізації трансформаційної економіки.

Інституційна направленість комунітаристів визначається запереченням самодостатності економічних законів для господарського розвитку. Вирішальне значення для них мають фактори, що знаходяться за межами економіки (морально-етичні). Причому, двигуном виступають не матеріальні стимули, а намаган-
ня самовиразити особистість у праці, вияв сутнісних сил людини.

Хибність сучасної економічної науки комунітаристи вбачають у відсутності її тісного зв’язку з екологією. Вони вважають, що:

головний показник економічного зростання продуктивності праці відображає тільки позитивну сторону нових технологій, які забезпечують його зростання;

валовий внутрішній продукт не свідчить про реальний стан економіки, оскільки не враховує недбале ставлення щодо природних ресурсів, бо будь-яке їх використання збільшує його (статистику цікавить тільки кількісний приріст ВВП);

витрати на боротьбу із забрудненням навколишнього середовища враховуються в бюджеті як складова зростання ВВП; жоден з економічних показників не враховує витрати, пов’язані зі споживанням (наприклад, озонові дірки);

прискорене нагромадження інформації призводить до забруднення навколишнього середовища (за рахунок новітніх інформаційних технологій), а головне, негативно відображається на психіці та діяльності людей (зникає їх безпосереднє спілкування один з одним і навколишнім світом).

Звідси випливають не менш ніж два висновки. По-перше, сучасний науково-технічний прогрес змінює саму інституційну модель суспільного розвитку. Інституційна структура сучасного су-
спільства складається із шести елементів: економічні підприємства, соціальний комплекс, наукові заклади, підприємства з виробництва суспільних благ, добровільні організації й домашні господарства. Університети, дослідницькі центри, академічні інститути, де теоретичні знання створюються, перевіряються й кодифікуються, стають головними інститутами на відміну від індустріального суспільства, де ключовим інститутом була фірма з її провідною роллю в організації масового виробництва матеріальних благ. Нау­кові ж заклади перетворюються в центральний інститут постіндустріального суспільства з провідною роллю джерела інновацій та знань. І якщо людські й матеріальні ресурси індустріального су-
спільства сконцентровані навколо джерела енергії, то у постіндуст­ріальному суспільстві їх нагромадження буде обумовлене наявністю наукових закладів.

По-друге, деекономізація суспільства призводить до того, що традиційні макроекономічні показники втрачають свою значущість у силу зняття вартісних відносин на мікрорівні. Якщо для оцінки провідного критерію — «рівень життя» — було достатньо кількісних показників системи національних рахунків у абсолютному вираженні або на душу населення, то з переходом до постіндустріального розвитку виникає необхідність у характеристиці «задо­воленості» людей не тільки матеріальними, але й нематеріальними умовами, котра може бути тільки якісною. Отже, змінюється оцінка «якості життя», що включає і такі показники, як можливість самоосвіти, розвиток здібностей і збереження фізичного й духовного здоров’я в умовах свободи та справедливості, стан навколишнього середовища тощо. Не випадково сьогодні йде практичне опрацювання системи соціальних рахунків, що передбачають морально-етичні цінності інституційної структури суспільства.

Для України це важливо, тому що навіть незначні прогресивні зміни в морально-етичній орієнтації суспільства будуть не гальмувати, а сприяти економічному прогресові.

Надзвичайним у вивченні інституційної теорії є розуміння місця, котре займає в ній ідеологія. Відмітимо також, що ця проблема актуальна і для зв’язку ідеології з іншими теоріями й напрямами економічної думки. Економічна наука, враховуючи багаточисленні напрямки, течії, школи, не може бути «чистою», вільною від ідеологічної визначеності. Намагання уявити такою, зокрема «економікс», не підтверджено й не доведено.

Ідеологія являє собою систему поглядів і тверджень щодо су-
спільного устрою і, в першу чергу, економічних бачень, які відповідають певній соціальній групі (класу, стратам і т.п.). Ідеологія пояснює та реально забезпечує певні інтереси (у першу чергу економічні) даної системи, а також слугує критерієм мислення та поведінки секторів (суб’єктів) у інституційній структурі.

Т. Мюрдаль однозначно вважає, що ідеологічні елементи інституційної структури неможливо вилучити з аналізу, що «вилучити» (усунути) ідеологію від науки — означатиме завуалювати наявні ціннісні критерії.

Інституційна теорія базується на вивченні проблем багатоманітності та плюралізму інтересів, що й дає змогу виводити її з аналізу економічного розвитку. Останнє, у свою чергу, характеризується такими моментами, як економічне зростання й економічний підйом.

Економічне зростання — це збільшення кількості цінностей, що є у розпорядженні суспільства. Економічний розвиток означає появу нових цінностей або нових способів збільшення виробництва цінностей-інновацій. З цієї точки зору інституційний підхід виступає синонімом еволюційної економічної теорії, теорії економічного розвитку. Еволюційна економічна теорія, як вважає В. Маєвсь­кий, розглядає економічний розвиток як незворотний процес нарощування складності, багатоманітності і продуктивності виробництва за рахунок періодично повторюваної зміни технологій, видів продукції, організацій та інститутів (правил поведінки за Д. Нортом).

Змістовна сторона еволюційної теорії наглядно розкривається у порівнянні деяких її ключових положень з адекватними положеннями ортодоксальної (неокласичної) теорії:

якщо для неокласиків усі економічні суб’єкти однорідні, то для еволюціоністів вони однозначно неоднорідні. Так, за Й. Шум­петером (одним із відомих представників еволюціоністської теорії) усі суб’єкти розрізняються як новатори, що проектують, розробляють і запроваджують нові технології і продукти, створюють нові або модернізують старі фірми, і як консерватори, що діють у межах традиційних, старих підходів;

неокласики в якості ідеального ринку розглядають модель досконалої конкуренції. Еволюціоністи ж розглядають ринок інакше: по-перше, новатори напротязі певного часу опиняються монополістами на ринку, на який вони вийшли зі своїми нововведеннями; по-друге, центром конкуренції виступає боротьба новаторів і консерваторів за ринки збуту та ресурсів; по-третє, новатори зацікавлені збільшити прибуток, консерватори ж зі своїми критеріями виживання на ринку намагаються не стільки його збільшити, скільки зберегти;

для неокласиків попередній шлях розвитку (передісторія) не має значення, для еволюціоністів він відіграє суттєву роль;

для неокласиків одним із головних мотивів поведінки є намагання досягти рівноваги між попитом і пропозицією. Для еволюціоністів же нерівновага одна з головних умов розвитку.

У найбільш загальному розумінні відмінність еволюціоністської теорії від неокласичної полягає у тому, що вона формується на вивченні особливостей технологічно прогресуючої економіки.

Значення еволюціоністської теорії для економічної практики полягає в тому, що вона систематизує результати прикладного еволюціоністського аналізу проблем зростання, зайнятості, інновацій, інвестицій, а тому слугує методологічною базою (основою).

Якісні зміни, які відбуваються в економічних системах, адекватно відображаються в теоріях, у тому числі в еволюціоністській, що й обумовило її іншу назву — економічна синергетика. Головна її відмінність від усіх інших теорій у тому, що останні вибудовують методологічні засади на причинно-наслідкових зв’язках, у той час як синергетика вибудовує їх на взаємодії. За Г. Хакеном синергетика — це вчення про взаємодію. Вона не передбачає зведення складної ситуації до спрощеної. Л. Євстигнеєва та Р. Євстигнеєв відмічають, що синергетика досліджує систему такою, якою вона є, та розкриває її еволюцію на основі принципів самоорганізації та передбачає утворення трансформаційного потенціалу всередині самої системи, у процесі взаємодії її елементів. При цьому важливо звернути увагу на дві обставини: взаємодія може протиставлятися причинності у складних системах (наприклад, ринкова макроекономіка), а також те, що взаємодія не відкидає причинності абсолютно.

Вищевказані дослідники вважають, що в межах лінійної науки неможливо поєднати загальні положення, що претендують на роль наукової парадигми з безпосереднім утіленням їх в економічній та соціальній практиці. Так, наприклад, досі ніяк не поєднуються два напрями економічного аналізу: загальна економічна теорія та інституціоналізм. Вихід убачається в синергетиці як цілісній системі, що створює трансформаційний потенціал поглиблення системної еволюції. Економічна наука спроможна була розвиватися на основі двох паралельних напрямів: загальної економічної теорії й інституціоналізму до тих пір, поки оцінювалося історичне минуле, аналіз же трансформаційної економіки передбачає врахування реалій сьогодення й більш чітке прогнозування майбутнього.

Синергетика об’єднує спонтанне й усвідомлене, начебто накладаючи на економіку механізм формування суспільної свідомості, тим самим усуваючи обмеження проблеми «суб’єктивно-об’єктив­не». Взаємодія, що забезпечує розвиток і становлення, — важливий принцип синергетики. Іншим принципом, що відіграє суттєву роль у методології цієї науки, є типологізація систем. Для економічної синергетики суттєве значення мають наступні моменти типологізації:

повинна існувати система прямих і зворотних зв’язків. Вона знаходиться в основі виникнення диссинації (зародження нових склад­них структур), появи ентропії (деградація структур, відмирання);

виявлення рівнів і темпів ентропії. Наприклад, можливим є виділення рівня системної ентропійності або втрата системної єдності ринку;

прояв самоорганізації в межах системної еволюції;

формування економічної системи з різноякісними критеріями, що не зводяться один до одного.

Економічна синергетика повинна пояснювати як побудована економіка, метою конструювання якої є забезпечення нагромадження соціальної енергії, перетворення разом з можливими варіантами, а також з одномоментним створенням адекватних механізмів самоорганізації.

Трансформаційну економіку з позицій синергетики варто вважати та аналізувати як «ядро» історичного розвитку, в якому формуються умови переходу до більш високого рівня розвитку, які визначаються в економіці ступенями її ускладнення, а в суспільстві — зростанням ступеня свободи та стабільності.

У найбільш загальному значенні методологія — засіб, яким встановлюються відносини між теорією й реальністю. Вона впливає на вибір питань, які повинна вирішувати теорія, на їх ієрархію, інтерпретацію рішень, які пропонуються, охоплює принципи, що регулярно застосовуються при формулюванні й обґрунтуванні економічних теорій.

Таким чином, можна сказати, що методологія визначає предмет і об’єкт аналізу, цілі і спосіб побудови теорії, інтерпретацію її висновків і, що вважається особливо важливим, — критерії, відповід­но до яких теорія оцінюється. Нарешті, методологія або те, що звичайно відноситься до предмета методологічних суперечок, часто зачіпає й більш широке коло питань: співвідношення між наукою, етикою та ідеологією; роль мови, теорії, цінностей, переконань та ін.

Інтерес до перелічених проблем визначений прагненням усвідомити значення, завдання й межі застосування тієї або іншої теорії, зокрема, зрозуміти, наскільки вона адекватна практичним завданням, наскільки загальний характер мають її початкові поло­ження й висновки, якими є загальнофілософські та етичні передумови, що часто приховані за міркуваннями, і т. ін.

Історія економічної науки пронизана методологічними спорами, які в одні періоди затихали, а в інші — спалахували з особливою силою. Підвищений інтерес до такого роду проблем звичайно припадає на періоди істотних змін в економічній науці, коли змінюються уявлення про те, що належить дослідити і з яких позицій, який використати для цього інструментарій, як інтерпретувати й застосовувати отримані результати, тобто коли змінюється так звана дослідницька програма або, як прийнято говорити, парадигма. Самі по собі ці зсуви є результатом усвідомлення вченими недоліків існуючої теорії і прагнення їх подолати. Прикладами періодів підвищеного інтересу до питань методології можуть слугу­вати 70-і роки XIX ст. і 30-і роки XX ст., коли в першому випадку в боротьбі з історичною школою зміцнював свої позиції маржиналізм, а у другому — Дж. М. Кейнс виступив з новим розумінням завдань економічної науки й запропонував новий теоретичний підхід до їх вирішення.

Загальне відчуття того, що парадигма, яка асоціюється з неокласикою та маржиналізмом, незважаючи на її очевидні досягнення, близька до вичерпання свого потенціалу, виявляється в активізації методологічних дискусій учених, які не чекають появи принципово нових ідей та підходів, тим самим визначаючи розвиток економічної науки у ХХІ ст.

Специфіка питань, якими займається методологія, дає можливість стверджувати, що на характер методологічних досліджень значно впливає розвиток філософії й етики, а також зсуви суспільних уявлень і настроїв.

Другий важливий напрям у сучасній методології можна умовно назвати «новою методологічною традицією». Його представники (М. Мюрдаль, Б. Колдуелл, Л. Боуленд, Д. Макклоськи) виступали проти жорсткої вимоги єдиної методології, оскільки сумнівалися в тому, що філософія здатна запропонувати добре обґрунтований критерій оцінки, указати найбільш надійні способи побудови теорії і т. ін. Їхній інтерес до методології — це швидше інтерес до того, як економісти насправді обґрунтовують свої теорії, як і чому одні теорії сходять зі сцени й замінюються іншими. Для цих учень проблема демаркації наукового та ненаукового знання не була першочерговою, вони вважали необґрунтованими надмірні претен­зії на об’єктивність, властиві представникам «позитивної традиції», визнавали неминучість нормативних елементів та ідеологічного змісту. Ясно, що представники позитивного напряму всіляко відстоювали ідею етично нейтральної економічної теорії, і тільки таку теорію вони були готові віднести до наукового знання. Однак сумніви відносно того, чи можливо це зробити, ніколи не покидали економістів.

Зростаюче різноманіття економічних теорій, пояснюючих соціально-економічне життя — це об’єктивна необхідність сучасного світу. В. Палтерович відзначає, що економічна діяльність занадто багатоваріантна, швидкість її змін випереджає темп її вивчення, і це різноманіття неможливо пояснити тільки на основі невеликої кількості фундаментальних закономірностей. Формується нова парадигма економічної теорії, головні напрями якої Є. Маймінас вбачає у наступному:

визнання провідної ролі інформаційної складової (а не традиційної — товару) економіки. Економіка при цьому є не сукупністю незалежних «атомів», пов’язаних ринком, а інформаційною мережею;

багатоваріантність соціально-економічного розвитку й альтер­нативності майбутнього;

в економіці діє не однополюсна «економічна людина», а багатогранна, жива людина, економічна поведінка якої ґрунтується на багатьох критеріях.

Отже, щоб усе це пояснити, теорія повинна охоплювати своєю методологією висхідне різноманіття досліджуваного об’єкта, з котрим і пов’язана категорія «інформація».

Адекватно змінюється й методологія дослідження, що спирається на плюралізм економічних теорій, тобто методологічний плю­ралізм стає новою парадигмою в економічній науці. Сучасна методологія вибудовується на основі наступних принципів:

відбувається зміна моністичного пояснення соціально-еконо­мічного розвитку на користь плюралістичного (наприклад, зростає значення позаекономічних факторів розвитку); послаблюються позиції поділу економічних відносин на первинні і вторинні; домінує базис над надбудовою (можливі інші варіанти);

висхідним об’єктом у розвитку економічного аналізу варто вважати людину (у мікроекономіці) або суспільство (у макроекономіці), оскільки повне уявлення щодо економіки повинно формуватися на їх взаємодії як цілого;

недоцільно встановлювати певні жорсткі кордони між сферами суспільного життя й замикати у «залізний» каркас саму економіку. Світ цілісний і неподільний, з точки зору сьогодення значущість «єдиної» методології настільки зросла, що відслідковуємо новітні зрушення саме на стику наук (наприклад, економії й філософії; недалеким є час формування економічної філософії тощо);

власне економічний простір плюралістичний. Незважаючи на формування глобальної економічної системи, окремі її елементи розвиваються на основі власних закономірностей, тим самим впливаючи на увесь процес у цілому;

плюралізм притаманний і «економічному часу». Різні соці-
ально-економічні процеси протікають у своєму власному часі, розвиваються темпами, притаманними тільки їм;

різним є і суб’єктивне сприйняття простору й часу в різних зонах і в різні епохи;

неправомірним є віднесення економіки, а значить і економічної теорії або до нормативної, або до позитивної. Їй притаманні елементи аналізу й синтезу, співвідношення яких у різних дослідженнях неоднакове. Необхідно, щоб нормативне, «програмне» начало базувалося на глибокому позитивному аналізі дійсності. Разом з тим важливо, щоб результати аналізу були об’єктивними та піддавалися перевірці;

можливим є і повернення до «монізму», але це вже буде його нова якість, новий продукт еволюції суспільно-економічної думки;

економічна наука повинна ґрунтуватися на багатоманітності вимірювань плюралістичних, економічних явищ і процесів. Кількісна оцінка повинна будуватися на цілісній, внутрішньо взаємопов’язаній системі соціально-економічних заходів.

Наприкінці XIX ст. з’явилась альтернатива неокласичній теорії — теорія інституціоналізму, основа якої — роботи Т. Веблена. Автор вважав, що завдання економістів полягає у вивченні норм, звичаїв, а також їх еволюції для пояснення рішень, які приймають економічні суб’єкти в різний час і за різних обставин. У звичайному розумінні інституціональна теорія — це теорія економічних інститутів (за Д. Нортом — це правила гри в суспільстві або створені людьми обмеження, що визначають взаємозв’язок між людьми). Інститути утворюють структуру суспільства (політичну, економічну, суспільну) з адекватними їй відносинами. Розрізняють як формальні (закони, права власності), так і неформальні (наприклад, звичаї, традиції тощо) інститути.

Концепція інститутів є методологічною основою інституціоналізму для пояснення двох головних проблем: економічної влади й контролю над економікою.

Нова інституціональна теорія відрізняється від неокласичної наступними положеннями:

інституціоналісти для оцінки поведінки економічних агентів і розміщення ресурсів приділяють увагу інститутам, пояснюючи їх формування на основі моделі раціонального вибору;

інститути як набір правил та норм не визначають у цілому поведінку людини, але обмежують вибір альтернатив, з котрих агент може вибирати відповідно до своєї критеріальної функції; на відміну від неокласиків, інститути розглядаються не тільки як технологічні утворення, але і як структури, що упорядковують взаємовідносини між людьми;

інституціональні альтернативи порівнюються одна з одною,
а не тільки з ідеальними положеннями речей;

сповідується більш широкий підхід до визначення ситуації вибору, що дає змогу перебороти жорсткі обмеження щодо методу порівняльної статики;

реалізується принцип методологічного індивідуалізму. Інституціоналізм дає змогу глибше усвідомити необхідність і напрями трансформаційних перетворень у постсоціалістичних країнах. Так, зовсім недавно вважали, що для створення ефективної ринкової економіки достатньо змінити систему контролю, адекватну адміністративно-командній системі, запровадити вдалі заходи щодо лібералізації й стабілізації, приватизувати значну частку держмайна. Але проблема виявилася набагато складнішою. Не вдалося, зокрема в Україні, створити новий каркас (багаточисленні інститути), який забезпечив би надійність і стійкість системи. Мова йде, перш за все, про інститути власності (у тому числі приватної), про правові регулюючі інститути, що забезпечують розмежування майнової відповідальності (кодекси, закони), інститути, що забезпечують відповідальність за власність інших осіб (норми бухобліку, банківсь­ке регулювання і регулювання ринку цінних паперів). Саме тут визначається домінуюча роль і стратегічна важливість інституціонального аспекту трансформації.

Більшість недоліків у ринкових перетвореннях пояснюється нерозумінням ролі держави у створенні й захисті інститутів ринку,
у результаті чого вакуум заповнюється псевдоринковими структурами, що імітують інфраструктуру ринку або підміняють функції державних органів. Важливість інституціонального аспекту визначається і тим, що діяльність держави в сучасних умовах ураховує не тільки економічний аспект, але й спільність морально-етичних норм, енергійність нації, що витікає із традицій і звичок суспільства. Тут виходимо із положення, що традиції, з одного боку, консер­вують відсталість, але, з іншого, сприяють оновленню суспільства, його адаптації до соціальних змін, соціальної стабільності.

Вищезазначене потребує таких інституційних змін, за яких з’яв­ляються структури більш динамічні, ніж державні. До них, зокрема, відносяться так звані «ком’юніт» — посередницькі органи між індивідуумами й державою. Ці саморегульовані «осередки» є альтернативою як жорсткій силі централізованої держави, так і перетворенню економіки у стихійну ринкову систему. У трансформаційний період особливо важливо враховувати те головне поло­ження ідеології комунітаристів, у відповідності до якого моральні цінності можуть «працювати», тобто забезпечувати взаємодію фун­кції примусу зі стимулюючою функцією тільки тоді, коли люди довіряють владі, впевнені у справедливості існуючого ладу, а не просто вимушені підкорятися. Важливо зауважити, що об’єднання людей для досягнення загальних цілей будуються як на основі законно-договірних відносин, так і за рахунок особистісно-економіч­ного інтересу, але найбільш ефективними є ті, котрі об’єднані одними й тими ж цінностями як основою для морального консенсусу між людьми і стрижнем взаємної довіри.

Основою трансформаційної діяльності держави є удосконалення особистості, однак за рахунок адекватного розвитку соціальних груп. Саме на цій основі можливим є створення й регулювання державної системи заохочень, соціальної відповідальності капіталізації трансформаційної економіки.

Інституційна направленість комунітаристів визначається запереченням самодостатності економічних законів для господарського розвитку. Вирішальне значення для них мають фактори, що знаходяться за межами економіки (морально-етичні). Причому, двигуном виступають не матеріальні стимули, а намаган-
ня самовиразити особистість у праці, вияв сутнісних сил людини.

Хибність сучасної економічної науки комунітаристи вбачають у відсутності її тісного зв’язку з екологією. Вони вважають, що:

головний показник економічного зростання продуктивності праці відображає тільки позитивну сторону нових технологій, які забезпечують його зростання;

валовий внутрішній продукт не свідчить про реальний стан економіки, оскільки не враховує недбале ставлення щодо природних ресурсів, бо будь-яке їх використання збільшує його (статистику цікавить тільки кількісний приріст ВВП);

витрати на боротьбу із забрудненням навколишнього середовища враховуються в бюджеті як складова зростання ВВП; жоден з економічних показників не враховує витрати, пов’язані зі споживанням (наприклад, озонові дірки);

прискорене нагромадження інформації призводить до забруднення навколишнього середовища (за рахунок новітніх інформаційних технологій), а головне, негативно відображається на психіці та діяльності людей (зникає їх безпосереднє спілкування один з одним і навколишнім світом).

Звідси випливають не менш ніж два висновки. По-перше, сучасний науково-технічний прогрес змінює саму інституційну модель суспільного розвитку. Інституційна структура сучасного су-
спільства складається із шести елементів: економічні підприємства, соціальний комплекс, наукові заклади, підприємства з виробництва суспільних благ, добровільні організації й домашні господарства. Університети, дослідницькі центри, академічні інститути, де теоретичні знання створюються, перевіряються й кодифікуються, стають головними інститутами на відміну від індустріального суспільства, де ключовим інститутом була фірма з її провідною роллю в організації масового виробництва матеріальних благ. Нау­кові ж заклади перетворюються в центральний інститут постіндустріального суспільства з провідною роллю джерела інновацій та знань. І якщо людські й матеріальні ресурси індустріального су-
спільства сконцентровані навколо джерела енергії, то у постіндуст­ріальному суспільстві їх нагромадження буде обумовлене наявністю наукових закладів.

По-друге, деекономізація суспільства призводить до того, що традиційні макроекономічні показники втрачають свою значущість у силу зняття вартісних відносин на мікрорівні. Якщо для оцінки провідного критерію — «рівень життя» — було достатньо кількісних показників системи національних рахунків у абсолютному вираженні або на душу населення, то з переходом до постіндустріального розвитку виникає необхідність у характеристиці «задо­воленості» людей не тільки матеріальними, але й нематеріальними умовами, котра може бути тільки якісною. Отже, змінюється оцінка «якості життя», що включає і такі показники, як можливість самоосвіти, розвиток здібностей і збереження фізичного й духовного здоров’я в умовах свободи та справедливості, стан навколишнього середовища тощо. Не випадково сьогодні йде практичне опрацювання системи соціальних рахунків, що передбачають морально-етичні цінності інституційної структури суспільства.

Для України це важливо, тому що навіть незначні прогресивні зміни в морально-етичній орієнтації суспільства будуть не гальмувати, а сприяти економічному прогресові.

Надзвичайним у вивченні інституційної теорії є розуміння місця, котре займає в ній ідеологія. Відмітимо також, що ця проблема актуальна і для зв’язку ідеології з іншими теоріями й напрямами економічної думки. Економічна наука, враховуючи багаточисленні напрямки, течії, школи, не може бути «чистою», вільною від ідеологічної визначеності. Намагання уявити такою, зокрема «економікс», не підтверджено й не доведено.

Ідеологія являє собою систему поглядів і тверджень щодо су-
спільного устрою і, в першу чергу, економічних бачень, які відповідають певній соціальній групі (класу, стратам і т.п.). Ідеологія пояснює та реально забезпечує певні інтереси (у першу чергу економічні) даної системи, а також слугує критерієм мислення та поведінки секторів (суб’єктів) у інституційній структурі.

Т. Мюрдаль однозначно вважає, що ідеологічні елементи інституційної структури неможливо вилучити з аналізу, що «вилучити» (усунути) ідеологію від науки — означатиме завуалювати наявні ціннісні критерії.

Інституційна теорія базується на вивченні проблем багатоманітності та плюралізму інтересів, що й дає змогу виводити її з аналізу економічного розвитку. Останнє, у свою чергу, характеризується такими моментами, як економічне зростання й економічний підйом.

Економічне зростання — це збільшення кількості цінностей, що є у розпорядженні суспільства. Економічний розвиток означає появу нових цінностей або нових способів збільшення виробництва цінностей-інновацій. З цієї точки зору інституційний підхід виступає синонімом еволюційної економічної теорії, теорії економічного розвитку. Еволюційна економічна теорія, як вважає В. Маєвсь­кий, розглядає економічний розвиток як незворотний процес нарощування складності, багатоманітності і продуктивності виробництва за рахунок періодично повторюваної зміни технологій, видів продукції, організацій та інститутів (правил поведінки за Д. Нортом).

Змістовна сторона еволюційної теорії наглядно розкривається у порівнянні деяких її ключових положень з адекватними положеннями ортодоксальної (неокласичної) теорії:

якщо для неокласиків усі економічні суб’єкти однорідні, то для еволюціоністів вони однозначно неоднорідні. Так, за Й. Шум­петером (одним із відомих представників еволюціоністської теорії) усі суб’єкти розрізняються як новатори, що проектують, розробляють і запроваджують нові технології і продукти, створюють нові або модернізують старі фірми, і як консерватори, що діють у межах традиційних, старих підходів;

неокласики в якості ідеального ринку розглядають модель досконалої конкуренції. Еволюціоністи ж розглядають ринок інакше: по-перше, новатори напротязі певного часу опиняються монополістами на ринку, на який вони вийшли зі своїми нововведеннями; по-друге, центром конкуренції виступає боротьба новаторів і консерваторів за ринки збуту та ресурсів; по-третє, новатори зацікавлені збільшити прибуток, консерватори ж зі своїми критеріями виживання на ринку намагаються не стільки його збільшити, скільки зберегти;

для неокласиків попередній шлях розвитку (передісторія) не має значення, для еволюціоністів він відіграє суттєву роль;

для неокласиків одним із головних мотивів поведінки є намагання досягти рівноваги між попитом і пропозицією. Для еволюціоністів же нерівновага одна з головних умов розвитку.

У найбільш загальному розумінні відмінність еволюціоністської теорії від неокласичної полягає у тому, що вона формується на вивченні особливостей технологічно прогресуючої економіки.

Значення еволюціоністської теорії для економічної практики полягає в тому, що вона систематизує результати прикладного еволюціоністського аналізу проблем зростання, зайнятості, інновацій, інвестицій, а тому слугує методологічною базою (основою).

Якісні зміни, які відбуваються в економічних системах, адекватно відображаються в теоріях, у тому числі в еволюціоністській, що й обумовило її іншу назву — економічна синергетика. Головна її відмінність від усіх інших теорій у тому, що останні вибудовують методологічні засади на причинно-наслідкових зв’язках, у той час як синергетика вибудовує їх на взаємодії. За Г. Хакеном синергетика — це вчення про взаємодію. Вона не передбачає зведення складної ситуації до спрощеної. Л. Євстигнеєва та Р. Євстигнеєв відмічають, що синергетика досліджує систему такою, якою вона є, та розкриває її еволюцію на основі принципів самоорганізації та передбачає утворення трансформаційного потенціалу всередині самої системи, у процесі взаємодії її елементів. При цьому важливо звернути увагу на дві обставини: взаємодія може протиставлятися причинності у складних системах (наприклад, ринкова макроекономіка), а також те, що взаємодія не відкидає причинності абсолютно.

Вищевказані дослідники вважають, що в межах лінійної науки неможливо поєднати загальні положення, що претендують на роль наукової парадигми з безпосереднім утіленням їх в економічній та соціальній практиці. Так, наприклад, досі ніяк не поєднуються два напрями економічного аналізу: загальна економічна теорія та інституціоналізм. Вихід убачається в синергетиці як цілісній системі, що створює трансформаційний потенціал поглиблення системної еволюції. Економічна наука спроможна була розвиватися на основі двох паралельних напрямів: загальної економічної теорії й інституціоналізму до тих пір, поки оцінювалося історичне минуле, аналіз же трансформаційної економіки передбачає врахування реалій сьогодення й більш чітке прогнозування майбутнього.

Синергетика об’єднує спонтанне й усвідомлене, начебто накладаючи на економіку механізм формування суспільної свідомості, тим самим усуваючи обмеження проблеми «суб’єктивно-об’єктив­не». Взаємодія, що забезпечує розвиток і становлення, — важливий принцип синергетики. Іншим принципом, що відіграє суттєву роль у методології цієї науки, є типологізація систем. Для економічної синергетики суттєве значення мають наступні моменти типологізації:

повинна існувати система прямих і зворотних зв’язків. Вона знаходиться в основі виникнення диссинації (зародження нових склад­них структур), появи ентропії (деградація структур, відмирання);

виявлення рівнів і темпів ентропії. Наприклад, можливим є виділення рівня системної ентропійності або втрата системної єдності ринку;

прояв самоорганізації в межах системної еволюції;

формування економічної системи з різноякісними критеріями, що не зводяться один до одного.

Економічна синергетика повинна пояснювати як побудована економіка, метою конструювання якої є забезпечення нагромадження соціальної енергії, перетворення разом з можливими варіантами, а також з одномоментним створенням адекватних механізмів самоорганізації.

Трансформаційну економіку з позицій синергетики варто вважати та аналізувати як «ядро» історичного розвитку, в якому формуються умови переходу до більш високого рівня розвитку, які визначаються в економіці ступенями її ускладнення, а в суспільстві — зростанням ступеня свободи та стабільності.

У найбільш загальному значенні методологія — засіб, яким встановлюються відносини між теорією й реальністю. Вона впливає на вибір питань, які повинна вирішувати теорія, на їх ієрархію, інтерпретацію рішень, які пропонуються, охоплює принципи, що регулярно застосовуються при формулюванні й обґрунтуванні економічних теорій.

Таким чином, можна сказати, що методологія визначає предмет і об’єкт аналізу, цілі і спосіб побудови теорії, інтерпретацію її висновків і, що вважається особливо важливим, — критерії, відповід­но до яких теорія оцінюється. Нарешті, методологія або те, що звичайно відноситься до предмета методологічних суперечок, часто зачіпає й більш широке коло питань: співвідношення між наукою, етикою та ідеологією; роль мови, теорії, цінностей, переконань та ін.

Інтерес до перелічених проблем визначений прагненням усвідомити значення, завдання й межі застосування тієї або іншої теорії, зокрема, зрозуміти, наскільки вона адекватна практичним завданням, наскільки загальний характер мають її початкові поло­ження й висновки, якими є загальнофілософські та етичні передумови, що часто приховані за міркуваннями, і т. ін.

Історія економічної науки пронизана методологічними спорами, які в одні періоди затихали, а в інші — спалахували з особливою силою. Підвищений інтерес до такого роду проблем звичайно припадає на періоди істотних змін в економічній науці, коли змінюються уявлення про те, що належить дослідити і з яких позицій, який використати для цього інструментарій, як інтерпретувати й застосовувати отримані результати, тобто коли змінюється так звана дослідницька програма або, як прийнято говорити, парадигма. Самі по собі ці зсуви є результатом усвідомлення вченими недоліків існуючої теорії і прагнення їх подолати. Прикладами періодів підвищеного інтересу до питань методології можуть слугу­вати 70-і роки XIX ст. і 30-і роки XX ст., коли в першому випадку в боротьбі з історичною школою зміцнював свої позиції маржиналізм, а у другому — Дж. М. Кейнс виступив з новим розумінням завдань економічної науки й запропонував новий теоретичний підхід до їх вирішення.

Загальне відчуття того, що парадигма, яка асоціюється з неокласикою та маржиналізмом, незважаючи на її очевидні досягнення, близька до вичерпання свого потенціалу, виявляється в активізації методологічних дискусій учених, які не чекають появи принципово нових ідей та підходів, тим самим визначаючи розвиток економічної науки у ХХІ ст.

Специфіка питань, якими займається методологія, дає можливість стверджувати, що на характер методологічних досліджень значно впливає розвиток філософії й етики, а також зсуви суспільних уявлень і настроїв.

Другий важливий напрям у сучасній методології можна умовно назвати «новою методологічною традицією». Його представники (М. Мюрдаль, Б. Колдуелл, Л. Боуленд, Д. Макклоськи) виступали проти жорсткої вимоги єдиної методології, оскільки сумнівалися в тому, що філософія здатна запропонувати добре обґрунтований критерій оцінки, указати найбільш надійні способи побудови теорії і т. ін. Їхній інтерес до методології — це швидше інтерес до того, як економісти насправді обґрунтовують свої теорії, як і чому одні теорії сходять зі сцени й замінюються іншими. Для цих учень проблема демаркації наукового та ненаукового знання не була першочерговою, вони вважали необґрунтованими надмірні претен­зії на об’єктивність, властиві представникам «позитивної традиції», визнавали неминучість нормативних елементів та ідеологічного змісту. Ясно, що представники позитивного напряму всіляко відстоювали ідею етично нейтральної економічної теорії, і тільки таку теорію вони були готові віднести до наукового знання. Однак сумніви відносно того, чи можливо це зробити, ніколи не покидали економістів.

Зростаюче різноманіття економічних теорій, пояснюючих соціально-економічне життя — це об’єктивна необхідність сучасного світу. В. Палтерович відзначає, що економічна діяльність занадто багатоваріантна, швидкість її змін випереджає темп її вивчення, і це різноманіття неможливо пояснити тільки на основі невеликої кількості фундаментальних закономірностей. Формується нова парадигма економічної теорії, головні напрями якої Є. Маймінас вбачає у наступному:

визнання провідної ролі інформаційної складової (а не традиційної — товару) економіки. Економіка при цьому є не сукупністю незалежних «атомів», пов’язаних ринком, а інформаційною мережею;

багатоваріантність соціально-економічного розвитку й альтер­нативності майбутнього;

в економіці діє не однополюсна «економічна людина», а багатогранна, жива людина, економічна поведінка якої ґрунтується на багатьох критеріях.

Отже, щоб усе це пояснити, теорія повинна охоплювати своєю методологією висхідне різноманіття досліджуваного об’єкта, з котрим і пов’язана категорія «інформація».

Адекватно змінюється й методологія дослідження, що спирається на плюралізм економічних теорій, тобто методологічний плю­ралізм стає новою парадигмою в економічній науці. Сучасна методологія вибудовується на основі наступних принципів:

відбувається зміна моністичного пояснення соціально-еконо­мічного розвитку на користь плюралістичного (наприклад, зростає значення позаекономічних факторів розвитку); послаблюються позиції поділу економічних відносин на первинні і вторинні; домінує базис над надбудовою (можливі інші варіанти);

висхідним об’єктом у розвитку економічного аналізу варто вважати людину (у мікроекономіці) або суспільство (у макроекономіці), оскільки повне уявлення щодо економіки повинно формуватися на їх взаємодії як цілого;

недоцільно встановлювати певні жорсткі кордони між сферами суспільного життя й замикати у «залізний» каркас саму економіку. Світ цілісний і неподільний, з точки зору сьогодення значущість «єдиної» методології настільки зросла, що відслідковуємо новітні зрушення саме на стику наук (наприклад, економії й філософії; недалеким є час формування економічної філософії тощо);

власне економічний простір плюралістичний. Незважаючи на формування глобальної економічної системи, окремі її елементи розвиваються на основі власних закономірностей, тим самим впливаючи на увесь процес у цілому;

плюралізм притаманний і «економічному часу». Різні соці-
ально-економічні процеси протікають у своєму власному часі, розвиваються темпами, притаманними тільки їм;

різним є і суб’єктивне сприйняття простору й часу в різних зонах і в різні епохи;

неправомірним є віднесення економіки, а значить і економічної теорії або до нормативної, або до позитивної. Їй притаманні елементи аналізу й синтезу, співвідношення яких у різних дослідженнях неоднакове. Необхідно, щоб нормативне, «програмне» начало базувалося на глибокому позитивному аналізі дійсності. Разом з тим важливо, щоб результати аналізу були об’єктивними та піддавалися перевірці;

можливим є і повернення до «монізму», але це вже буде його нова якість, новий продукт еволюції суспільно-економічної думки;

економічна наука повинна ґрунтуватися на багатоманітності вимірювань плюралістичних, економічних явищ і процесів. Кількісна оцінка повинна будуватися на цілісній, внутрішньо взаємопов’язаній системі соціально-економічних заходів.