2. Основні принципи неокласичної теорії

В економічній теорії з давніх часів спостерігалася боротьба «ортодоксії» та «єресей». «Багатство народів» Сміта було викликом меркантилізму, німецька історична школа виникла як протест проти англійської класичної політичної економії; опозиційною течією не тільки до пануючої економічної теорії, але й до пануючого суспільного устрою був марксизм.

Найважливішим етапом у розвитку економічної науки було офор­млення наукового співтовариства вчених-економістів, становлення економічної освіти, професійних асоціацій і журналів. Усе це в галузі економічної теорії склалося приблизно в кінці 90-х років ХІХ ст., після того як була закріплена перемога маржиналістської революції. Відтоді пануючою ортодоксією у світовій економічній думці є маржиналістська (неокласична) теорія, заснована на моделі раціональної (максимізуючої) людини в рівноважному світі. Опозиційні напрями відтепер, так чи інакше, піддавали сумніву одну із цих моделей. Американський інституціоналізм заперечував людську раціональність, кейнсіанство — рівноважний устрій економіч­ного світу. Однак неокласична теорія виявилася дивно здібною до адаптації. Дещо модифікуючи свої передумови, вона включила в себе аналіз ризикованих ситуацій (за допомогою теорії очікуваної корисності), неринкової поведінки (економічний імперіалізм Беккера), суспільних і політичних інститутів (новий інституціоналізм).

Після Другої світової війни сталася нова консолідація економіч­ної теорії навколо так званого «великого неокласичного синтезу», в якому кейнсіанська макроекономіка застосовувалася у спеціальному розділі макроекономічної нерівноваги, а в загальному, рівноважному випадку діяла неокласична теорія. Провідною фігурою неокласичного синтезу був П. Самуельсон, який у 1947 р. практично одночасно видав останній фундаментальний математизований трактат економічної теорії «Основи економічного аналізу» і перший підручник «Економіка». Таким чином, основні ідеї неокласичного синтезу виявилося можливим викласти як на вищому рівні складності, так і на рівні, доступному найнедосвідченішим читачам. У період панування неокласичного синтезу й активного використання кейнсіанської економічної політики (1950—60-і роки) помітно зростає суспільний престиж економічної теорії: економісти входять до складу урядів і навіть очолюють їх, при главах держав і прем’єр-міністрах створюються різні ради економічних консультантів (найбільш відома рада була сформована в США).

Сучасна економічна теорія відрізняється від інших суспільних наук (соціології, психології) значно більшою однорідністю, єдністю підходу. У ній панує основна течія (mainstream), ядром якої є неокласичний підхід. Критерії приналежності тієї або іншої теорії до основної течії швидше інтуїтивні: відображення в підручниках, наявність Нобелівських премій. Кордони неокласичного підходу постійно змінюються, включаючи нові досягнення економічного аналізу: ігрові моделі, теорію пошуку, гіпотезу раціональних очікувань та ін. При цьому зберігаються загальні методологічні принципи, що характеризують неокласичний підхід. Теоретичні напрями, що використовують інші моделі світу або людини (наприклад, кейнсіанська макроекономіка), мають тенденцію згодом випадати з основної течії, і на їх місце приходять новітні додатки неокласич­ної теорії (нова класична макроекономіка Р. Лукаса та ін.). У цей час основна течія включає неокласичну мікроекономіку (у т. ч. теорію загальної рівноваги), нову класичну макроекономіку, Чиказьку макроекономічну школу і деякі залишки кейнсіанства, неокейнсіанські теорії і, певною мірою, новий інституціоналізм. Однією з основних причин панування неокласичного підходу є його універсалізм, готовність одноманітно, за допомогою моделі раціональної максимізаційної поведінки пояснити не тільки всі явища, які традиційно було прийнято відносити до економічних, але і процеси, що протікають далеко за межами господарського життя. Критики неокласичного підходу, відзначаючи його окремі слабкі місця й пропонуючи свої приватні альтернативи, досі не претендували на створення всеосяжної системи. Досить описати обмеження, в яких діє економічний суб’єкт, і будь-яку ситуацію можна представити як максимізацію його цільової функції за даних обмежень. Переходячи від однієї проблеми до іншої, економісту-неокласику немає потреби змінювати мову й інструментарій своєї теорії, у той час як інституціоналіст, наприклад, вимушений щоразу починати все заново.

Другою перевагою неокласичних моделей є те, що вони дають змогу варіювати мірою складності або деталізувати проблему. Труднощі можна без особливих зусиль наростити або прибрати. Це надзвичайно важливо з педагогічної точки зору, оскільки уможливлює вивчати проблему на дозованому рівні складності (початковому, проміжному або високому). У той же час пояснити будь-яку неоінституціональну модель, наприклад «контракт відносин» (relational contract) Уїльямсона, можна тільки на досить склад­ному рівні.

Раціональна модель людини й рівноважний підхід як стартові передумови дослідження дають змогу учити студентів-економістів за однаковими у принципі підручниками, в яких використовується загальна термінологія, але залишаються розбіжності щодо спецкур­сів. (Головне відмінне питання макроекономічної політики в підручниках доводиться викладати як конфліктуючі між собою неокласичні, монетаристські й посткейнсіанські версії. Але це пояснюється саме тим, що макроекономічні теорії меншою мірою спираються на гіпотези про раціональну поведінку, ніж мікроекономічні.) Навпаки, підручник психології відразу ж поділяється на виклади різних психологічних шкіл, що оперують абсолютно різними системами термінів. Саме прийняті на озброєння економістами моделі раціональної людини й рівноважного економічного світу сприяли прогресуючій математизації економічної теорії, що виділяє її з усіх суспільних наук. Проблема, однак, полягає в тому, що математичний інструментарій має власну логіку розвитку й
часто впроваджується без якої-небудь осмисленої поведінкової інтерпретації.

З іншого боку, підвищена міра абстрактності основної течії, її відносна незалежність від реальних фактів являє собою серйозну методологічну проблему. Співвідношення теорії і фактів у жодній суспільній науці не є таким хворобливим питанням, як в економічній теорії. Підвищений рівень абстрактності, який дає змогу застосувати в надзвичайно широких масштабах математичний інструментарій, призводить зрештою до проблеми вибору між «істиною та практикою».

В економічній теорії з давніх часів спостерігалася боротьба «ортодоксії» та «єресей». «Багатство народів» Сміта було викликом меркантилізму, німецька історична школа виникла як протест проти англійської класичної політичної економії; опозиційною течією не тільки до пануючої економічної теорії, але й до пануючого суспільного устрою був марксизм.

Найважливішим етапом у розвитку економічної науки було офор­млення наукового співтовариства вчених-економістів, становлення економічної освіти, професійних асоціацій і журналів. Усе це в галузі економічної теорії склалося приблизно в кінці 90-х років ХІХ ст., після того як була закріплена перемога маржиналістської революції. Відтоді пануючою ортодоксією у світовій економічній думці є маржиналістська (неокласична) теорія, заснована на моделі раціональної (максимізуючої) людини в рівноважному світі. Опозиційні напрями відтепер, так чи інакше, піддавали сумніву одну із цих моделей. Американський інституціоналізм заперечував людську раціональність, кейнсіанство — рівноважний устрій економіч­ного світу. Однак неокласична теорія виявилася дивно здібною до адаптації. Дещо модифікуючи свої передумови, вона включила в себе аналіз ризикованих ситуацій (за допомогою теорії очікуваної корисності), неринкової поведінки (економічний імперіалізм Беккера), суспільних і політичних інститутів (новий інституціоналізм).

Після Другої світової війни сталася нова консолідація економіч­ної теорії навколо так званого «великого неокласичного синтезу», в якому кейнсіанська макроекономіка застосовувалася у спеціальному розділі макроекономічної нерівноваги, а в загальному, рівноважному випадку діяла неокласична теорія. Провідною фігурою неокласичного синтезу був П. Самуельсон, який у 1947 р. практично одночасно видав останній фундаментальний математизований трактат економічної теорії «Основи економічного аналізу» і перший підручник «Економіка». Таким чином, основні ідеї неокласичного синтезу виявилося можливим викласти як на вищому рівні складності, так і на рівні, доступному найнедосвідченішим читачам. У період панування неокласичного синтезу й активного використання кейнсіанської економічної політики (1950—60-і роки) помітно зростає суспільний престиж економічної теорії: економісти входять до складу урядів і навіть очолюють їх, при главах держав і прем’єр-міністрах створюються різні ради економічних консультантів (найбільш відома рада була сформована в США).

Сучасна економічна теорія відрізняється від інших суспільних наук (соціології, психології) значно більшою однорідністю, єдністю підходу. У ній панує основна течія (mainstream), ядром якої є неокласичний підхід. Критерії приналежності тієї або іншої теорії до основної течії швидше інтуїтивні: відображення в підручниках, наявність Нобелівських премій. Кордони неокласичного підходу постійно змінюються, включаючи нові досягнення економічного аналізу: ігрові моделі, теорію пошуку, гіпотезу раціональних очікувань та ін. При цьому зберігаються загальні методологічні принципи, що характеризують неокласичний підхід. Теоретичні напрями, що використовують інші моделі світу або людини (наприклад, кейнсіанська макроекономіка), мають тенденцію згодом випадати з основної течії, і на їх місце приходять новітні додатки неокласич­ної теорії (нова класична макроекономіка Р. Лукаса та ін.). У цей час основна течія включає неокласичну мікроекономіку (у т. ч. теорію загальної рівноваги), нову класичну макроекономіку, Чиказьку макроекономічну школу і деякі залишки кейнсіанства, неокейнсіанські теорії і, певною мірою, новий інституціоналізм. Однією з основних причин панування неокласичного підходу є його універсалізм, готовність одноманітно, за допомогою моделі раціональної максимізаційної поведінки пояснити не тільки всі явища, які традиційно було прийнято відносити до економічних, але і процеси, що протікають далеко за межами господарського життя. Критики неокласичного підходу, відзначаючи його окремі слабкі місця й пропонуючи свої приватні альтернативи, досі не претендували на створення всеосяжної системи. Досить описати обмеження, в яких діє економічний суб’єкт, і будь-яку ситуацію можна представити як максимізацію його цільової функції за даних обмежень. Переходячи від однієї проблеми до іншої, економісту-неокласику немає потреби змінювати мову й інструментарій своєї теорії, у той час як інституціоналіст, наприклад, вимушений щоразу починати все заново.

Другою перевагою неокласичних моделей є те, що вони дають змогу варіювати мірою складності або деталізувати проблему. Труднощі можна без особливих зусиль наростити або прибрати. Це надзвичайно важливо з педагогічної точки зору, оскільки уможливлює вивчати проблему на дозованому рівні складності (початковому, проміжному або високому). У той же час пояснити будь-яку неоінституціональну модель, наприклад «контракт відносин» (relational contract) Уїльямсона, можна тільки на досить склад­ному рівні.

Раціональна модель людини й рівноважний підхід як стартові передумови дослідження дають змогу учити студентів-економістів за однаковими у принципі підручниками, в яких використовується загальна термінологія, але залишаються розбіжності щодо спецкур­сів. (Головне відмінне питання макроекономічної політики в підручниках доводиться викладати як конфліктуючі між собою неокласичні, монетаристські й посткейнсіанські версії. Але це пояснюється саме тим, що макроекономічні теорії меншою мірою спираються на гіпотези про раціональну поведінку, ніж мікроекономічні.) Навпаки, підручник психології відразу ж поділяється на виклади різних психологічних шкіл, що оперують абсолютно різними системами термінів. Саме прийняті на озброєння економістами моделі раціональної людини й рівноважного економічного світу сприяли прогресуючій математизації економічної теорії, що виділяє її з усіх суспільних наук. Проблема, однак, полягає в тому, що математичний інструментарій має власну логіку розвитку й
часто впроваджується без якої-небудь осмисленої поведінкової інтерпретації.

З іншого боку, підвищена міра абстрактності основної течії, її відносна незалежність від реальних фактів являє собою серйозну методологічну проблему. Співвідношення теорії і фактів у жодній суспільній науці не є таким хворобливим питанням, як в економічній теорії. Підвищений рівень абстрактності, який дає змогу застосувати в надзвичайно широких масштабах математичний інструментарій, призводить зрештою до проблеми вибору між «істиною та практикою».