1. Фундаментальна основа економічної науки

Першою школою в економічній теорії, що представила економічну дійсність через систему взаємозалежних законів і категорій, була класична школа, заснована А. Смітом та
Д. Рікардо, які зробили політичну економію популярною наукою.

Процеси, що відбуваються в економіці, «класики» представили в суцільному, найбільш узагальненому вигляді як сферу взаємопов’я­заних законів і категорій, як логічно струнку систему відносин.

Класики показали, що джерелом багатства є не зовнішня торгівля (меркантилісти), не природа як така (фізіократи), а сфера виробництва, трудова діяльність в її різноманітних формах. Трудова теорія цінності (не спростовуючи начисто корисність продукту) послужила одним з початкових положень політичної економії.

Фундатори першої, дійсно наукової школи постаралися відповісти на питання: «Що є мірилом праці?» Був продемонстрований взаємозв’язок основних чинників виробництва; позначені проблеми, які не укладалися в суворі рамки класичної теорії.

Від пошуку зовнішніх сил або звернення до «розуму» владних структур класики повернули аналіз у сферу виявлення внутрішніх причин, що лежали в основі функціонування ринкової економіки. Справа не просто в багатоплановості аналітичних висновків класиків, а в їх логічності та послідовності. Положення й висновки, до яких прийшли А. Сміт і Д. Рікардо, отримали більш повне й деталь­не розкриття в трудах послідовників та опонентів.

Класична школа — не просто сукупність принципів і постулатів. Подібна оцінка школи носила б дуже загальний, багато в чому формальний характер. Класична теорія — це будівельні ліси і, разом з тим, фундаментальна основа науки, відкрита для розвитку й поглиблення, уточнення й розширення тематики, удосконалення методології, обґрунтування нового виведення.

До загальних ознак класичної політичної економії можна від­нести:

По-перше, неприйняття протекціонізму в економічній політиці держави й переважний аналіз проблем сфери виробництва у відриві від сфери обігу, вироблення й застосування прогресивних методологічних прийомів дослідження, включаючи причинно-наслід­кові (дедуктивні та індуктивні), а також логічну абстракцію. Зокрема, посилання на «закони виробництва», що спостерігаються, знімає будь-які сумніви з приводу того, що отримані за допомогою логічної абстракції та дедукції прогнози слід би піддати досвідченій перевірці. У результаті властиве класикам зіставлення сфер виробництва й обігу стало причиною недооцінки закономірного взаємозв’язку господарюючих суб’єктів цих сфер, зворотного впливу на сферу виробництва грошових, кредитних і фінансових чинників та інших елементів сфери обігу.

По-друге, спираючись на казуальний аналіз, розрахунки середніх і сумарних величин економічних показників, класики (на відміну від меркантилістів) намагалися виявити механізм формування вартості товарів і коливання рівня цін на ринку не у зв’язку з «природною природою» грошей і їх кількістю в країні, а у зв’язку з витратами виробництва або, за іншим трактуванням, кількістю затраченої праці.

По-третє, категорія «вартість» визнавалася авторами класичної школи єдиною початковою категорією економічного аналізу, від якої, як на схемі генеалогічного древа, відгалужуються (виростають) інші, похідні по своїй суті, категорії.

По-четверте, досліджуючи проблематику економічного зростання й підвищення добробуту народу, класики не просто виходили (знову на відміну від меркантилістів) з принципу досягнення активного торгового балансу (позитивного сальдо), а намагалися обґрунтувати динамізм і рівновагу стану економіки країни. Однак при цьому, як відомо, вони «обходилися» без серйозного математичного аналізу і застосування методів математичного моделювання економічних проблем, що давало змогу вибрати найкращий (альтернативний) варіант з певного числа станів господарської ситуації. Більше того, класична школа вважала досягнення рівноваги в економіці автоматично можливим, поділяючи «закон ринків» Ж. Б. Сея.

Нарешті, по-п’яте, гроші, які здавна й традиційно вважалися штучним винаходом людей, у період класичної політичної економії були визнані товаром, що виділився в товарному світі стихійно і який не можна «відмінити» ніякими угодами між людьми. Єдиним серед класиків, хто вимагав скасування грошей, був П. Буа­гильбер. У той же час багато авторів класичної школи аж до се-
редини XIX ст. не надавали належного значення різноманітним функціям грошей, виділяючи в основному одну функцію засобу обігу, тобто трактуючи грошовий товар як річ, як технічний засіб, зручний для обміну. Недооцінка інших функцій грошей була зу-
мовлена згаданим нерозумінням зворотного впливу на сферу виробництва грошово-кредитних чинників.

Якщо виключити класові ідеологізовані тенденції й зосередитися на констатації єдиних для «класичної школи» теоретико-мето­дологічних позиціях, то її загальні ознаки й відмінні від меркантилізму риси можна представити таким чином.

Наступною економічною школою, яка розглядала економіку як взаємопов’язану систему категорій і законів, була марксистська. Початкові положення Марксової концепції полягають у тому, що спосіб виробництва матеріальних благ визначає процес соціального, духовного і політичного розвитку. Основою існування й розвит­ку суспільства є матеріальне виробництво й ті зміни, які зумовлені змінами у сфері виробництва, прогресом продуктивних сил.

Форми виробництва мають свою специфіку, свою внутрішню логіку. З розвитком виробництва створюються нові суспільні відносини. Сукупність виробничих відносин і матеріальний базис визначають форми свідомості, юридичну й політичну надбудову су-
спільства. Право, політика й релігія керуються базисом; взаємозв’я­зок між двома сторонами суспільного організму надзвичайно склад­ний, багатогранний та суперечливий. Економіка аж ніяк не є єдиним визначальним чинником.

Чинні в суспільстві соціологічні закони виражають принцип відповідності між продуктивними силами та виробничими відносинами, а також між ідеологічною й політичною надбудовою та базисом. Закон відповідності між рівнем розвитку виробництва й формою організації суспільства дає змогу з’ясувати, чому відбуваються зміни в суспільних відносинах. Виробничі відносини стають гальмом розвитку продуктивних сил. Вони повинні поступитися місцем і, згідно з діалектикою суспільного процесу, повинні бути змінені революційним шляхом.

Теоретична концепція, представлена й конкретизована Марксом, виглядає вельми логічно. Її впливу зазнали багато економістів, істориків, у тому числі відомі представники теоретичної думки Заходу.

Наукова спадщина, залишена Марксом, прочитується по-різному і залишається предметом дискусій, обговорень і суперечок, які не припиняються. Одні намагаються спростувати її, інші відстоюють справедливість, а часом і непорушність його основних положень і висновків. Зустрічається й більш об’єктивна, зважена оцінка Марксової спадщини — прагнення уточнити й переосмислити ідеї, що містяться в його трудах, з позицій виникаючих змін.

Було б некорисним заняттям «відкидати» або, навпаки, «реабілітувати» вчення великого німецького економіста, соціолога й філософа, безперечний внесок якого в розвиток теорії суспільного розвитку й суспільної практики визнають його відверті та запеклі противники.

Так, Р. Хейлбронер і Туроу підкреслювали, що Маркс був, безумовно, генієм, людиною, що змінила характер нашого мислення про суспільство (в усіх аспектах: як в історичному і соціологічному, так і економічному) так же радикально, як Платон змінив харак­тер мислення філософського, а Фрейд — психологічного. Сьогодні небагато економістів проробляють усю неосяжну масу робіт Маркса; але, так чи інакше, вплив його вчення торкнувся більшості з нас, навіть якщо ми не усвідомлюємо цього. Марксу ми зобов’язані фундаментальною ідеєю про те, що капіталізм — це система, яка вийшла з конкретного історичного минулого, яка розвивається, повільно й нерівномірно рухаючись до іншої системи.

Маркс вважав, що предметом його дослідження є капіталістичний спосіб виробництва та відповідні йому відносини виробництва й обміну.

Переказати зміст «Капіталу» практично неможливо — це десят­ки розділів, більше трьох тисяч сторінок далеко непростого, ємного тексту. Другий і третій томи за життя Маркса не були завершені. Рукопис розшифрував і відредагував Енгельс, обмежившись найнеобхіднішими й найнезначнішими виправленнями та доповненнями.

Структура «Капіталу» загалом відповідає методові руху від абстрактного до конкретного, якого дотримується К. Маркс. Основну мету дослідження Маркс бачив у з’ясуванні тих законів, яким підпорядковується виникнення, існування, розвиток і розпад соціально-економічного організму, що розглядається автором.

Перший том («Процес виробництва капіталу») можна розглядати як самостійний (за значущістю) твір. У ньому досліджується процес виробництва, існуючий сам по собі, незалежно від умов вільної конкуренції і без урахування зовнішніх впливів. Аналіз системи економічних відносин починається не з багатства як дуже загальної категорії, властивої капіталістичній формі господарства, а з товару як «елементарної клітинки» капіталістичного виробництва. У товарі в зародковій формі закладені всі протиріччя системи, що досліджується. Маркс трактує вартість як основу ціни; додаткову вартість — як основу прибутку; вартість робочої сили — як основу заробітної плати. Вводяться поняття постійного і змінного капіталу, розглядаються історичні форми вартості. Окремі розділи, присвячені процесу капіталістичного нагромадження, з’ясо­вують вплив капіталу і його зростання на становище робочого класу.

У другому томі («Процес обігу капіталу») аналізується рух капіталу, його обіг і кругообіг, спочатку на мікрорівні, а потім на макрорівні. Пропонується схема простого й розширеного відтворювання, аналізуються умови і пропорції обміну суспільним продук­том між двома підрозділами: виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання.

Завданнями третього тому («Процес капіталістичного виробництва загалом») було знайти й описати ті конкретні форми, які виникають у процесі руху капіталу, що розглядається як ціле. Маються на увазі ті конкретні форми капіталістичних відносин, у яких вони «виступають на поверхні суспільства» унаслідок взаємодії та конкуренції капіталів. Третій том містить аналіз процесу розподілу додаткової вартості, її перетворених форм — прибутку, відсотка, торгового прибутку, земельної ренти. Показано механізм трансформації вартості товару в ціну виробництва.

Четвертий том («Теорії додаткової вартості») займає особливе місце, у ньому розглядається історія економічних концепцій, наведено їх критичний огляд.

У капіталістичному суспільстві рівноважні капітали приносять рівноважні прибутки; ціни формуються відповідно до розмірів капітальних витрат і середнього прибутку. Якщо товари продаються за цінами виробництва, то тим самим зберігається дія закону вартості в дещо зміненому вигляді і «знімається» суперечність, яку не зміг дослідити Д. Рікардо.

Безперечно, інтерес до теорії та робіт Маркса не зникає. Майже кожного, хто знайомиться з «Капіталом», вражає глибина узагальнень, логічна суворість аргументації, дивна здатність проникати в суть процесів, що криються за їх зовнішньою оболонкою.

Першою школою в економічній теорії, що представила економічну дійсність через систему взаємозалежних законів і категорій, була класична школа, заснована А. Смітом та
Д. Рікардо, які зробили політичну економію популярною наукою.

Процеси, що відбуваються в економіці, «класики» представили в суцільному, найбільш узагальненому вигляді як сферу взаємопов’я­заних законів і категорій, як логічно струнку систему відносин.

Класики показали, що джерелом багатства є не зовнішня торгівля (меркантилісти), не природа як така (фізіократи), а сфера виробництва, трудова діяльність в її різноманітних формах. Трудова теорія цінності (не спростовуючи начисто корисність продукту) послужила одним з початкових положень політичної економії.

Фундатори першої, дійсно наукової школи постаралися відповісти на питання: «Що є мірилом праці?» Був продемонстрований взаємозв’язок основних чинників виробництва; позначені проблеми, які не укладалися в суворі рамки класичної теорії.

Від пошуку зовнішніх сил або звернення до «розуму» владних структур класики повернули аналіз у сферу виявлення внутрішніх причин, що лежали в основі функціонування ринкової економіки. Справа не просто в багатоплановості аналітичних висновків класиків, а в їх логічності та послідовності. Положення й висновки, до яких прийшли А. Сміт і Д. Рікардо, отримали більш повне й деталь­не розкриття в трудах послідовників та опонентів.

Класична школа — не просто сукупність принципів і постулатів. Подібна оцінка школи носила б дуже загальний, багато в чому формальний характер. Класична теорія — це будівельні ліси і, разом з тим, фундаментальна основа науки, відкрита для розвитку й поглиблення, уточнення й розширення тематики, удосконалення методології, обґрунтування нового виведення.

До загальних ознак класичної політичної економії можна від­нести:

По-перше, неприйняття протекціонізму в економічній політиці держави й переважний аналіз проблем сфери виробництва у відриві від сфери обігу, вироблення й застосування прогресивних методологічних прийомів дослідження, включаючи причинно-наслід­кові (дедуктивні та індуктивні), а також логічну абстракцію. Зокрема, посилання на «закони виробництва», що спостерігаються, знімає будь-які сумніви з приводу того, що отримані за допомогою логічної абстракції та дедукції прогнози слід би піддати досвідченій перевірці. У результаті властиве класикам зіставлення сфер виробництва й обігу стало причиною недооцінки закономірного взаємозв’язку господарюючих суб’єктів цих сфер, зворотного впливу на сферу виробництва грошових, кредитних і фінансових чинників та інших елементів сфери обігу.

По-друге, спираючись на казуальний аналіз, розрахунки середніх і сумарних величин економічних показників, класики (на відміну від меркантилістів) намагалися виявити механізм формування вартості товарів і коливання рівня цін на ринку не у зв’язку з «природною природою» грошей і їх кількістю в країні, а у зв’язку з витратами виробництва або, за іншим трактуванням, кількістю затраченої праці.

По-третє, категорія «вартість» визнавалася авторами класичної школи єдиною початковою категорією економічного аналізу, від якої, як на схемі генеалогічного древа, відгалужуються (виростають) інші, похідні по своїй суті, категорії.

По-четверте, досліджуючи проблематику економічного зростання й підвищення добробуту народу, класики не просто виходили (знову на відміну від меркантилістів) з принципу досягнення активного торгового балансу (позитивного сальдо), а намагалися обґрунтувати динамізм і рівновагу стану економіки країни. Однак при цьому, як відомо, вони «обходилися» без серйозного математичного аналізу і застосування методів математичного моделювання економічних проблем, що давало змогу вибрати найкращий (альтернативний) варіант з певного числа станів господарської ситуації. Більше того, класична школа вважала досягнення рівноваги в економіці автоматично можливим, поділяючи «закон ринків» Ж. Б. Сея.

Нарешті, по-п’яте, гроші, які здавна й традиційно вважалися штучним винаходом людей, у період класичної політичної економії були визнані товаром, що виділився в товарному світі стихійно і який не можна «відмінити» ніякими угодами між людьми. Єдиним серед класиків, хто вимагав скасування грошей, був П. Буа­гильбер. У той же час багато авторів класичної школи аж до се-
редини XIX ст. не надавали належного значення різноманітним функціям грошей, виділяючи в основному одну функцію засобу обігу, тобто трактуючи грошовий товар як річ, як технічний засіб, зручний для обміну. Недооцінка інших функцій грошей була зу-
мовлена згаданим нерозумінням зворотного впливу на сферу виробництва грошово-кредитних чинників.

Якщо виключити класові ідеологізовані тенденції й зосередитися на констатації єдиних для «класичної школи» теоретико-мето­дологічних позиціях, то її загальні ознаки й відмінні від меркантилізму риси можна представити таким чином.

Наступною економічною школою, яка розглядала економіку як взаємопов’язану систему категорій і законів, була марксистська. Початкові положення Марксової концепції полягають у тому, що спосіб виробництва матеріальних благ визначає процес соціального, духовного і політичного розвитку. Основою існування й розвит­ку суспільства є матеріальне виробництво й ті зміни, які зумовлені змінами у сфері виробництва, прогресом продуктивних сил.

Форми виробництва мають свою специфіку, свою внутрішню логіку. З розвитком виробництва створюються нові суспільні відносини. Сукупність виробничих відносин і матеріальний базис визначають форми свідомості, юридичну й політичну надбудову су-
спільства. Право, політика й релігія керуються базисом; взаємозв’я­зок між двома сторонами суспільного організму надзвичайно склад­ний, багатогранний та суперечливий. Економіка аж ніяк не є єдиним визначальним чинником.

Чинні в суспільстві соціологічні закони виражають принцип відповідності між продуктивними силами та виробничими відносинами, а також між ідеологічною й політичною надбудовою та базисом. Закон відповідності між рівнем розвитку виробництва й формою організації суспільства дає змогу з’ясувати, чому відбуваються зміни в суспільних відносинах. Виробничі відносини стають гальмом розвитку продуктивних сил. Вони повинні поступитися місцем і, згідно з діалектикою суспільного процесу, повинні бути змінені революційним шляхом.

Теоретична концепція, представлена й конкретизована Марксом, виглядає вельми логічно. Її впливу зазнали багато економістів, істориків, у тому числі відомі представники теоретичної думки Заходу.

Наукова спадщина, залишена Марксом, прочитується по-різному і залишається предметом дискусій, обговорень і суперечок, які не припиняються. Одні намагаються спростувати її, інші відстоюють справедливість, а часом і непорушність його основних положень і висновків. Зустрічається й більш об’єктивна, зважена оцінка Марксової спадщини — прагнення уточнити й переосмислити ідеї, що містяться в його трудах, з позицій виникаючих змін.

Було б некорисним заняттям «відкидати» або, навпаки, «реабілітувати» вчення великого німецького економіста, соціолога й філософа, безперечний внесок якого в розвиток теорії суспільного розвитку й суспільної практики визнають його відверті та запеклі противники.

Так, Р. Хейлбронер і Туроу підкреслювали, що Маркс був, безумовно, генієм, людиною, що змінила характер нашого мислення про суспільство (в усіх аспектах: як в історичному і соціологічному, так і економічному) так же радикально, як Платон змінив харак­тер мислення філософського, а Фрейд — психологічного. Сьогодні небагато економістів проробляють усю неосяжну масу робіт Маркса; але, так чи інакше, вплив його вчення торкнувся більшості з нас, навіть якщо ми не усвідомлюємо цього. Марксу ми зобов’язані фундаментальною ідеєю про те, що капіталізм — це система, яка вийшла з конкретного історичного минулого, яка розвивається, повільно й нерівномірно рухаючись до іншої системи.

Маркс вважав, що предметом його дослідження є капіталістичний спосіб виробництва та відповідні йому відносини виробництва й обміну.

Переказати зміст «Капіталу» практично неможливо — це десят­ки розділів, більше трьох тисяч сторінок далеко непростого, ємного тексту. Другий і третій томи за життя Маркса не були завершені. Рукопис розшифрував і відредагував Енгельс, обмежившись найнеобхіднішими й найнезначнішими виправленнями та доповненнями.

Структура «Капіталу» загалом відповідає методові руху від абстрактного до конкретного, якого дотримується К. Маркс. Основну мету дослідження Маркс бачив у з’ясуванні тих законів, яким підпорядковується виникнення, існування, розвиток і розпад соціально-економічного організму, що розглядається автором.

Перший том («Процес виробництва капіталу») можна розглядати як самостійний (за значущістю) твір. У ньому досліджується процес виробництва, існуючий сам по собі, незалежно від умов вільної конкуренції і без урахування зовнішніх впливів. Аналіз системи економічних відносин починається не з багатства як дуже загальної категорії, властивої капіталістичній формі господарства, а з товару як «елементарної клітинки» капіталістичного виробництва. У товарі в зародковій формі закладені всі протиріччя системи, що досліджується. Маркс трактує вартість як основу ціни; додаткову вартість — як основу прибутку; вартість робочої сили — як основу заробітної плати. Вводяться поняття постійного і змінного капіталу, розглядаються історичні форми вартості. Окремі розділи, присвячені процесу капіталістичного нагромадження, з’ясо­вують вплив капіталу і його зростання на становище робочого класу.

У другому томі («Процес обігу капіталу») аналізується рух капіталу, його обіг і кругообіг, спочатку на мікрорівні, а потім на макрорівні. Пропонується схема простого й розширеного відтворювання, аналізуються умови і пропорції обміну суспільним продук­том між двома підрозділами: виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання.

Завданнями третього тому («Процес капіталістичного виробництва загалом») було знайти й описати ті конкретні форми, які виникають у процесі руху капіталу, що розглядається як ціле. Маються на увазі ті конкретні форми капіталістичних відносин, у яких вони «виступають на поверхні суспільства» унаслідок взаємодії та конкуренції капіталів. Третій том містить аналіз процесу розподілу додаткової вартості, її перетворених форм — прибутку, відсотка, торгового прибутку, земельної ренти. Показано механізм трансформації вартості товару в ціну виробництва.

Четвертий том («Теорії додаткової вартості») займає особливе місце, у ньому розглядається історія економічних концепцій, наведено їх критичний огляд.

У капіталістичному суспільстві рівноважні капітали приносять рівноважні прибутки; ціни формуються відповідно до розмірів капітальних витрат і середнього прибутку. Якщо товари продаються за цінами виробництва, то тим самим зберігається дія закону вартості в дещо зміненому вигляді і «знімається» суперечність, яку не зміг дослідити Д. Рікардо.

Безперечно, інтерес до теорії та робіт Маркса не зникає. Майже кожного, хто знайомиться з «Капіталом», вражає глибина узагальнень, логічна суворість аргументації, дивна здатність проникати в суть процесів, що криються за їх зовнішньою оболонкою.