2. Макроекономічна рівновага й макроекономічна нестабільність

У сучасній літературі існують дві моделі макроекономічної рівноваги: кейнсіанська і класична, які передбачають взаємодії сукупного попиту й сукупної пропозиції. Аналогічно аналізу рівноваги на окремих локальних ринках, вивчення макроекономічної рівноваги також вимагає розгляду взаємодії попиту і пропозиції, але вже як агрегованих сукупних величин, які підсумовують ситуацію на багатьох ринках і складають національну економіку.

Модель взаємодії сукупного попиту (АD) і сукупної пропозиції (АS) — початкова базова модель для вивчення макроекономіч­ної рівноваги. З її допомогою вивчаються не тільки причини й наслідки коливань рівня цін, обсяги випуску продукції, але й описуються різні варіанти економічної політики держави.

Як і на рівні окремих ринків, на макрорівні перетин АD і АS показує рівноважний обсяг виробництва і рівноважний рівень цін, тобто ситуацію рівноваги в економіці, коли сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції.

Сукупний попит (крива АD) — це попит на загальний обсяг товарів і послуг, який може бути пред’явлений за даного рівня цін.

Під сукупною пропозицією (крива АS) розуміють загальну кіль­кість товарів і послуг, яка може бути зроблена й запропонована у відповідності до рівня цін, що склався.

Аналіз рівноваги на макрорівні спроможний відповісти на питання: наскільки повно використовуються ресурси, якому рівню зайнятості, завантаженості виробничого потенціалу відповідає рівноважний обсяг виробництва. Підхід до розв’язання цієї проблеми відрізняється в класичній і кейнсіанській школах. Відоб­ражаються ці відмінності, зокрема, у різній інтерпретації кривої АS.

Економісти класичної школи виходили з того, що ринкова система в довгостроковому періоді забезпечує повне використання ресурсів у економіці. Причому виникаючі іноді диспропорції вирішуються на основі автоматичного саморегулювання ринку. Завдяки останньому, зрештою, в економіці завжди досягається належний рівень виробництва за повної зайнятості.

Крива АS у класичній моделі — вертикальна й фіксована на рівні потенційного обсягу виробництва. Зміна сукупного попиту не впливає на реальний обсяг виробництва й зайнятість, а призводить тільки до зміни цін.

Класичні уявлення засновані на законі Сея, згідно з яким пропозиція товарів створює власний попит, а отже, між сукупними витратами й сукупною пропозицією завжди встановлюється рівновага, і немає причин побоюватися криз перевиробництва.

У класичній моделі ціни є жвавими і гнучкими. Кейнсіанська модель заснована на тому, що ціни й заробітна плата змінюються незначним чином, особливо в короткостроковому періоді. І дійсно, вже в перші десятиріччя XX століття наявність монополій і профспілок, законодавства про мінімальну заробітну плату й інших чинників призвели до того, що ціни й заробітна плата перестали бути жвавими.

Кейнсіанська концепція відкинула ці положення класичної теорії, згідно з якими пропозиція створює власний попит. Кейнс стверджував, що існує зворотний причинно-наслідковий зв’язок — сукупний попит створює пропозицію. Якщо сукупний попит недостатній, то й обсяг виробництва не буде дорівнювати потенційному попиту при повній зайнятості. При негнучких цінах економіка довгий час може перебувати в стані депресії з високим рів­нем безробіття.

Висновок з даної моделі — держава повинна сприяти виходу економіки з кризи, проводячи активну макроекономічну політику, направлену на стимулювання попиту.

Кейнсіанська концепція була теоретичним обґрунтуванням нового підходу до ролі держави в ринковій економіці. На зміну класичній ідеї про нейтральність держави в економіці прийшла ідея необхідності координуючого втручання держави в ринкову економіку для досягнення «повної зайнятості без інфляції». Ця ідея затвердилася в суспільній свідомості й державній економічній політиці в післявоєнний період.

Сукупний попит, стимулювати який пропонується в рамках кейнсіанської моделі, складається з попиту на споживчі товари (С), інвестиційного попиту (I), урядових витрат (G) і чистого експорту (X):

Y = С + I + G + Х.

Згідно з класичною концепцією, рівень сукупних витрат, що визначається національним доходом, завжди достатній для закупівлі продукції, виробленої в умовах повної зайнятості. Кейнсіан­ський підхід, розглядаючи дане твердження як сумнівне, виходить з того, що обсяг попиту окремих макроекономічних суб’єк­тів формується під впливом різних спонукальних мотивів. Ці мотиви можуть бути різноспрямовані, і їх необхідно знати як для теоретичного осмислення, так і для практичного використання.

Так, споживання населення змінюється під впливом багатьох чинників, головним з яких є особистий дохід, що використовується. Особистий дохід, що використовується, у свою чергу, ділиться на споживання й заощадження. Загальний рівень і динаміка останніх досліджуються за допомогою таких інструментів, як функція споживання й функція заощадження:

а)       споживання (С) як функція доходу (Y):

С = f(Y);

б)      заощадження (S) як різниця між доходом (Y) і споживанням (С):

S = Y – С або S = Y – f (Y);

Як гранична схильність до споживання та заощадження:

а) гранична схильність до споживання

;

б) гранична схильність до заощадження

.

Обидва показники в сумі дорівнюють одиниці:

.

 або

Рівень інвестиційного попиту (наміри фірм, що плануються по збільшенню фізичного капіталу й запасів товарів) залежить від очікуваного в майбутньому попиту на продукцію. Крім того, на рівень інвестицій впливають різні чинники: від тривалості термінів служби обладнання, змін у податках і ставках відсотків до політичної ситуації в країні та ситуації на зовнішніх ринках.

Державні витрати, у свою чергу, визначаються фіскальною і гро­шовою політикою, станом державного бюджету й оподаткування.

Умови рівноваги на ринку благ у кейнсіанській моделі визначаються виходячи з того, що рівновага досягається тільки тоді, коли витрати (сукупний попит), що плануються, дорівнюють національному продукту (сукупна пропозиція). Нижче приведена графічна інтерпретація визначення рівноваги в моделі «доходи-витрати», яку також називають «хрестом Кейнса».

Початковим моментом для побудови даної моделі служить лінія під кутом 45° до горизонтальної осі. У будь-якій точці цієї лінії доходи дорівнюють витратам. Перетин даної лінії з функцією витрат (С + I + G + Х), що плануються, показує величину національного доходу, при якому встановлюється макроекономічна рів­новага.

Якщо обсяг виробництва нижчий рівноважного, це означає, що покупці готові придбавати товарів більше, ніж фірми виробляють, тобто АD > АS. Фірми починають знижувати запаси й нарощувати виробництво, тобто доходи й витрати, що плануються, вирівнюються. І навпаки, у разі перевищення обсягів виробництва над витратами, що плануються, фірми зіткнуться з труднощами реалізації й вимушені будуть скорочувати виробництво до вирівнювання АD і АS.

Нарівні з моделлю «доходи-витрати» для визначення рівно-
важного обсягу виробництва можна використати модель «заощадження — інвестиції». Якщо не брати до уваги втручання держави і зовнішню торгівлю, то й інвестиції (I), і заощадження інвестицій (S) можна розглядати як різницю між національним дохо­дом (Y) і споживанням (С).

Оскільки I = Y – С і S = Y – С, то I = S.

Якщо обсяг виробництва більший від рівня заощаджень, це означає скорочення споживання і, як наслідок, зниження фірмами виробництва й випуску. Аналогічно, нестабільною буде і протилежна ситуація, за якої скорочення заощаджень призводить до збільшення обсягу випуску.

Дана модель може бути використана для ілюстрації так званого «парадокса бережливості». Зрушення кривих заощаджень у бік збільшення за інших рівних умов скорочує рівноважний обсяг виробництва.

Будь-яка зміна витрат, що складають сукупний попит, приводить у дію так званий мультиплікаційний процес, що виражається в перевищенні приросту національного доходу над збільшенням попиту.

Коефіцієнт, що показує наскільки зросте рівноважний дохід при збільшенні сукупного попиту, називається мультиплікатором.

З ефектом мультиплікатора тісно пов’язана дія ефекту акселерації. Згідно з останнім, існує зв’язок між приростом попиту (доходу і продажу) і приростом інвестицій для розширення потужностей виробництва товарів, на які виріс попит. Інакше кажучи, зміни в по-
питі на інвестиції розглядаються як функція від зміни доходу, при цьому інвестиції збільшуються в більшій мірі, ніж приріст доходу.

Процеси мультиплікації й акселерації взаємопов’язані. Так, автономні інвестиції викликають дію ефекту мультиплікатора, що сприяє зростанню доходу; наступне за цим зростання попиту й обсягу продажу призводить до появи стимульованих інвестицій і дії ефекту акселератора.

У кейнсіанській моделі підкреслюється, що рівноважний обсяг виробництва може не збігатися з обсягом, відповідним повній зайнятості. І якщо така невідповідність викликана неефективністю сукупного попиту в умовах депресивної економіки, подолати його необхідно за допомогою інструментів державного регулювання. Держава може виступити інвестором, що ліквідує нестачу інвестицій відповідним збільшенням бюджетних витрат, тобто запустити механізм інвестиційного мультиплікатора і стимулювати тим самим сукупний попит.

Узагальнення світової практики показує, що ринкова економіч­на система закономірно розвивається, переходячи від рівноважного стану до нерівноваги і т. д. Виявлено, що спосіб існування ринкової економіки — циклічність з кризами, що постійно повторюються.

Циклічність виступає загальною формою руху природи і су-
спільства. На відміну від природних циклів, де зміна відбувається з об’єктивною неминучістю в одні і ті ж терміни, з незмінною тривалістю (день і ніч, зміна пір року тощо), циклічність у соціально-економічному розвитку суспільства носить менш виражений і більш суперечливий характер. Причому, якщо в природі істотні зміни в циклічності є результатом тисячоліть, то в розвитку суспільства тривалість циклів і їх характер може змінюватися у вельми короткі історичні терміни.

Цикл, як відомо, означає послідовні один за одним підйоми і спади рівнів економічної активності протягом декількох років. Як марксистські, так і немарксистські напрями в ученні про циклічність виходять із загальних оцінок цього явища по вельми істотних позиціях.

По-перше, явище циклічності признається як багатовимірний ряд його форм і носить загальносвітовий характер. Кожний цикл не є повторенням попереднього: тривалість циклу, терміни його протікання, соціально-економічні наслідки мають свої відмінності. Більше того, у своєрідних формах циклічність визнається і в умовах директивно-планової економіки.

По-друге, циклічність загалом, у тому числі і її руйнівна фаза — економічна криза, визнаються не тільки як суспільне «зло», але і як своєрідна форма забезпечення поступального розвитку економіки в умовах ринкових відносин. Звичайно, криза — біда для економіки країни й більшості її населення. Але, разом з тим, об’єктивним наслідком економічних криз, як правило, служить поява нових технологій, нових продуктів, зростання продуктивності праці й ефективності виробництва, структурні перетворення в національній економіці, зміни в структурі попиту, оновлення кредитогрошової й податкової політики держави. Зрештою, коливання в економічній активності оцінюються як одна з умов оновлення і зростання.

По-третє, характерною рисою циклічності визнається рух по спіралі, а не по колу. Саме це дає змогу визнати циклічність фор­мою прогресивного розвитку суспільства.

По-четверте, загальновизнана необхідність поглиблення об’єк­тивних знань про цикли, їх причини, пошуки ефективних методів і коштів для зменшення негативних наслідків криз.

По-п’яте, більшість об’єктивно мислячих економістів велику роль у нейтралізації негативних наслідків економічного циклу відводять сучасній державі, тобто розробці і практичній реалізації розумної державної економічної політики.

На даний період не існує єдиної теорії циклу. Більше того, багато економістів заперечують циклічність розвитку економіки в принципі. Як правило, до них відносяться переважно прихильники неокласичної та монетарної шкіл. Ці економісти вважають за краще говорити не про циклічність (цикл мається на увазі як більш або менш постійна періодичність), а про нециклічні коливання, викликані сукупністю довільних економічних чинників. Особливу позицію тут займають ортодоксальні марксисти, які визнають лише теорію промислового циклу К. Маркса, відкидаючи інші види циклічності. При цьому теорія промислового циклу у марксистів розповсюджується тільки на капіталістичну формацію, що ж до соціалізму, то тут, на їх думку, розвиток повинен здійснюватися по висхідній прямій згідно з так званим законом планомірного пропорційного розвитку. Якщо неокласики відкидають циклічність через свою прихильність до закону рівноваги Вальраса (Сея), то марксисти заперечують цикл при соціалізмі, оскільки стверджують, що в безкласовому суспільстві розвиток містить тільки підйом, і виключають спади.

Однак і серед економістів, які визнають циклічність, немає ніякої єдності відносно природи цього явища. У найбільш загальному значенні можна виділити три підходи до пояснення циклічності: екзогенний, ендогенний і еклектичний. Прихильники екзо­генного підходу пов’язують природу циклу виключно із зовнішніми причинами, прихильники ендогенного підходу шукають внутрішні закономірності і явища. Еклектики намагаються знайти й об’єднати раціональні ідеї двох перших течій.

Під рівноважним економічним зростанням розуміється такий розвиток національної економіки в довгостроковому періоді, за якого обсяги сукупного попиту й сукупної пропозиції, що збільшуються від періоду до періоду, постійно рівні між собою. Із цього визначення випливає, що за рівноважного зростання сукуп­ний попит і сукупна пропозиція збільшуються однаковими темпами, що дає змогу економіці зберігати постійний рівень цін. Послідовність станів рівноваги, які характеризують зміни реальних макроекономічних показників у часі, називається рівноважною траєкторією розвитку.

Загальною закономірністю розвитку національної економіки є циклічний характер, пов’язаний з чергуванням спадів і підйомів економічної активності. Таке чергування призводить до коливань темпів приросту реального національного доходу; у періоди економічного спаду темпи приросту реального національного доходу приймають негативне значення. Однією з форм вияву вказаної закономірності у довгостроковому часовому інтервалі є коливання значень реального випуску відносно трендової рівноважної траєкторії економічного зростання.

У макроекономічній теорії виділяються два основних типи рів­новажних траєкторій економічного зростання: стійкі й нестійкі. До стійких відносяться такі рівноважні траєкторії, відхилення від яких викликане тим або іншим екзогенним чинником, економіка здатна подолати на основі імманентно властивого їй механізму саморегулювання. Це означає, що порушена рівновага автоматич­но відновлюється після закінчення деякого періоду.

Основними відмінними властивостями нестійких рівноважних траєкторій є:

здатність ринкової економіки до збереження рівноваги в процесі розвитку в тому випадку, якщо така рівновага була досяг­нута хоча б одного разу;

відсутність в економіці внутрішніх механізмів пристосування, що забезпечують відновлення рівноваги після його порушення.

Таким чином, нестійкість рівноважних траєкторій означає, що за незмінності зовнішніх умов розвитку досягнута рівновага може зберігатися в економіці настільки довго, наскільки це можливо, але порушення рівноваги призводить до посилення відхилення реальної траєкторії розвитку від рівноважної та вимагає для свого відновлення втручання держави.

В економічній теорії існують два основних типи рівноважних моделей економічного зростання: неокласичні й неокейнсіанські.

Основною методологічною передумовою неокласичних моделей є гіпотеза про наявність досконалої конкуренції як на товарному, так і на ресурсному ринках. Безпосередніми наслідками такого роду гіпотези є припущення про автоматичне відновлення загальної макроекономічної рівноваги за рахунок гнучкості цін; про підтримку повної зайнятості й повного використання виробничих потужностей, що дає змогу економіці розвиватися темпами, які визначаються динамікою чинників виробництва; про відсутність економічного прибутку й розподіл реального національного доходу відповідно до граничного продукту кожного з чинників виробництва. Ці передумови аналізу економічного зростання доповнюються гіпотезами можливості макроекономічного агрегування всіх чинників виробництва у два основних — працю й капітал, та наявністю між ними відносин взаємозамінності. Базові змінні моделі змінюються однаковими темпами, а взаємозв’язок між ними в усіх тимчасових точках періоду, що розглядається, постійний. Таким чином, при побудові неокласичних моделей мова, по суті, йде про «динамічну статику»: характер розвитку в майбут­ньому повністю аналогічний його стану в теперішньому часі.
У динаміці рівновага підтримується так само, як і в статиці.

У сучасній літературі існують дві моделі макроекономічної рівноваги: кейнсіанська і класична, які передбачають взаємодії сукупного попиту й сукупної пропозиції. Аналогічно аналізу рівноваги на окремих локальних ринках, вивчення макроекономічної рівноваги також вимагає розгляду взаємодії попиту і пропозиції, але вже як агрегованих сукупних величин, які підсумовують ситуацію на багатьох ринках і складають національну економіку.

Модель взаємодії сукупного попиту (АD) і сукупної пропозиції (АS) — початкова базова модель для вивчення макроекономіч­ної рівноваги. З її допомогою вивчаються не тільки причини й наслідки коливань рівня цін, обсяги випуску продукції, але й описуються різні варіанти економічної політики держави.

Як і на рівні окремих ринків, на макрорівні перетин АD і АS показує рівноважний обсяг виробництва і рівноважний рівень цін, тобто ситуацію рівноваги в економіці, коли сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції.

Сукупний попит (крива АD) — це попит на загальний обсяг товарів і послуг, який може бути пред’явлений за даного рівня цін.

Під сукупною пропозицією (крива АS) розуміють загальну кіль­кість товарів і послуг, яка може бути зроблена й запропонована у відповідності до рівня цін, що склався.

Аналіз рівноваги на макрорівні спроможний відповісти на питання: наскільки повно використовуються ресурси, якому рівню зайнятості, завантаженості виробничого потенціалу відповідає рівноважний обсяг виробництва. Підхід до розв’язання цієї проблеми відрізняється в класичній і кейнсіанській школах. Відоб­ражаються ці відмінності, зокрема, у різній інтерпретації кривої АS.

Економісти класичної школи виходили з того, що ринкова система в довгостроковому періоді забезпечує повне використання ресурсів у економіці. Причому виникаючі іноді диспропорції вирішуються на основі автоматичного саморегулювання ринку. Завдяки останньому, зрештою, в економіці завжди досягається належний рівень виробництва за повної зайнятості.

Крива АS у класичній моделі — вертикальна й фіксована на рівні потенційного обсягу виробництва. Зміна сукупного попиту не впливає на реальний обсяг виробництва й зайнятість, а призводить тільки до зміни цін.

Класичні уявлення засновані на законі Сея, згідно з яким пропозиція товарів створює власний попит, а отже, між сукупними витратами й сукупною пропозицією завжди встановлюється рівновага, і немає причин побоюватися криз перевиробництва.

У класичній моделі ціни є жвавими і гнучкими. Кейнсіанська модель заснована на тому, що ціни й заробітна плата змінюються незначним чином, особливо в короткостроковому періоді. І дійсно, вже в перші десятиріччя XX століття наявність монополій і профспілок, законодавства про мінімальну заробітну плату й інших чинників призвели до того, що ціни й заробітна плата перестали бути жвавими.

Кейнсіанська концепція відкинула ці положення класичної теорії, згідно з якими пропозиція створює власний попит. Кейнс стверджував, що існує зворотний причинно-наслідковий зв’язок — сукупний попит створює пропозицію. Якщо сукупний попит недостатній, то й обсяг виробництва не буде дорівнювати потенційному попиту при повній зайнятості. При негнучких цінах економіка довгий час може перебувати в стані депресії з високим рів­нем безробіття.

Висновок з даної моделі — держава повинна сприяти виходу економіки з кризи, проводячи активну макроекономічну політику, направлену на стимулювання попиту.

Кейнсіанська концепція була теоретичним обґрунтуванням нового підходу до ролі держави в ринковій економіці. На зміну класичній ідеї про нейтральність держави в економіці прийшла ідея необхідності координуючого втручання держави в ринкову економіку для досягнення «повної зайнятості без інфляції». Ця ідея затвердилася в суспільній свідомості й державній економічній політиці в післявоєнний період.

Сукупний попит, стимулювати який пропонується в рамках кейнсіанської моделі, складається з попиту на споживчі товари (С), інвестиційного попиту (I), урядових витрат (G) і чистого експорту (X):

Y = С + I + G + Х.

Згідно з класичною концепцією, рівень сукупних витрат, що визначається національним доходом, завжди достатній для закупівлі продукції, виробленої в умовах повної зайнятості. Кейнсіан­ський підхід, розглядаючи дане твердження як сумнівне, виходить з того, що обсяг попиту окремих макроекономічних суб’єк­тів формується під впливом різних спонукальних мотивів. Ці мотиви можуть бути різноспрямовані, і їх необхідно знати як для теоретичного осмислення, так і для практичного використання.

Так, споживання населення змінюється під впливом багатьох чинників, головним з яких є особистий дохід, що використовується. Особистий дохід, що використовується, у свою чергу, ділиться на споживання й заощадження. Загальний рівень і динаміка останніх досліджуються за допомогою таких інструментів, як функція споживання й функція заощадження:

а)       споживання (С) як функція доходу (Y):

С = f(Y);

б)      заощадження (S) як різниця між доходом (Y) і споживанням (С):

S = Y – С або S = Y – f (Y);

Як гранична схильність до споживання та заощадження:

а) гранична схильність до споживання

;

б) гранична схильність до заощадження

.

Обидва показники в сумі дорівнюють одиниці:

.

 або

Рівень інвестиційного попиту (наміри фірм, що плануються по збільшенню фізичного капіталу й запасів товарів) залежить від очікуваного в майбутньому попиту на продукцію. Крім того, на рівень інвестицій впливають різні чинники: від тривалості термінів служби обладнання, змін у податках і ставках відсотків до політичної ситуації в країні та ситуації на зовнішніх ринках.

Державні витрати, у свою чергу, визначаються фіскальною і гро­шовою політикою, станом державного бюджету й оподаткування.

Умови рівноваги на ринку благ у кейнсіанській моделі визначаються виходячи з того, що рівновага досягається тільки тоді, коли витрати (сукупний попит), що плануються, дорівнюють національному продукту (сукупна пропозиція). Нижче приведена графічна інтерпретація визначення рівноваги в моделі «доходи-витрати», яку також називають «хрестом Кейнса».

Початковим моментом для побудови даної моделі служить лінія під кутом 45° до горизонтальної осі. У будь-якій точці цієї лінії доходи дорівнюють витратам. Перетин даної лінії з функцією витрат (С + I + G + Х), що плануються, показує величину національного доходу, при якому встановлюється макроекономічна рів­новага.

Якщо обсяг виробництва нижчий рівноважного, це означає, що покупці готові придбавати товарів більше, ніж фірми виробляють, тобто АD > АS. Фірми починають знижувати запаси й нарощувати виробництво, тобто доходи й витрати, що плануються, вирівнюються. І навпаки, у разі перевищення обсягів виробництва над витратами, що плануються, фірми зіткнуться з труднощами реалізації й вимушені будуть скорочувати виробництво до вирівнювання АD і АS.

Нарівні з моделлю «доходи-витрати» для визначення рівно-
важного обсягу виробництва можна використати модель «заощадження — інвестиції». Якщо не брати до уваги втручання держави і зовнішню торгівлю, то й інвестиції (I), і заощадження інвестицій (S) можна розглядати як різницю між національним дохо­дом (Y) і споживанням (С).

Оскільки I = Y – С і S = Y – С, то I = S.

Якщо обсяг виробництва більший від рівня заощаджень, це означає скорочення споживання і, як наслідок, зниження фірмами виробництва й випуску. Аналогічно, нестабільною буде і протилежна ситуація, за якої скорочення заощаджень призводить до збільшення обсягу випуску.

Дана модель може бути використана для ілюстрації так званого «парадокса бережливості». Зрушення кривих заощаджень у бік збільшення за інших рівних умов скорочує рівноважний обсяг виробництва.

Будь-яка зміна витрат, що складають сукупний попит, приводить у дію так званий мультиплікаційний процес, що виражається в перевищенні приросту національного доходу над збільшенням попиту.

Коефіцієнт, що показує наскільки зросте рівноважний дохід при збільшенні сукупного попиту, називається мультиплікатором.

З ефектом мультиплікатора тісно пов’язана дія ефекту акселерації. Згідно з останнім, існує зв’язок між приростом попиту (доходу і продажу) і приростом інвестицій для розширення потужностей виробництва товарів, на які виріс попит. Інакше кажучи, зміни в по-
питі на інвестиції розглядаються як функція від зміни доходу, при цьому інвестиції збільшуються в більшій мірі, ніж приріст доходу.

Процеси мультиплікації й акселерації взаємопов’язані. Так, автономні інвестиції викликають дію ефекту мультиплікатора, що сприяє зростанню доходу; наступне за цим зростання попиту й обсягу продажу призводить до появи стимульованих інвестицій і дії ефекту акселератора.

У кейнсіанській моделі підкреслюється, що рівноважний обсяг виробництва може не збігатися з обсягом, відповідним повній зайнятості. І якщо така невідповідність викликана неефективністю сукупного попиту в умовах депресивної економіки, подолати його необхідно за допомогою інструментів державного регулювання. Держава може виступити інвестором, що ліквідує нестачу інвестицій відповідним збільшенням бюджетних витрат, тобто запустити механізм інвестиційного мультиплікатора і стимулювати тим самим сукупний попит.

Узагальнення світової практики показує, що ринкова економіч­на система закономірно розвивається, переходячи від рівноважного стану до нерівноваги і т. д. Виявлено, що спосіб існування ринкової економіки — циклічність з кризами, що постійно повторюються.

Циклічність виступає загальною формою руху природи і су-
спільства. На відміну від природних циклів, де зміна відбувається з об’єктивною неминучістю в одні і ті ж терміни, з незмінною тривалістю (день і ніч, зміна пір року тощо), циклічність у соціально-економічному розвитку суспільства носить менш виражений і більш суперечливий характер. Причому, якщо в природі істотні зміни в циклічності є результатом тисячоліть, то в розвитку суспільства тривалість циклів і їх характер може змінюватися у вельми короткі історичні терміни.

Цикл, як відомо, означає послідовні один за одним підйоми і спади рівнів економічної активності протягом декількох років. Як марксистські, так і немарксистські напрями в ученні про циклічність виходять із загальних оцінок цього явища по вельми істотних позиціях.

По-перше, явище циклічності признається як багатовимірний ряд його форм і носить загальносвітовий характер. Кожний цикл не є повторенням попереднього: тривалість циклу, терміни його протікання, соціально-економічні наслідки мають свої відмінності. Більше того, у своєрідних формах циклічність визнається і в умовах директивно-планової економіки.

По-друге, циклічність загалом, у тому числі і її руйнівна фаза — економічна криза, визнаються не тільки як суспільне «зло», але і як своєрідна форма забезпечення поступального розвитку економіки в умовах ринкових відносин. Звичайно, криза — біда для економіки країни й більшості її населення. Але, разом з тим, об’єктивним наслідком економічних криз, як правило, служить поява нових технологій, нових продуктів, зростання продуктивності праці й ефективності виробництва, структурні перетворення в національній економіці, зміни в структурі попиту, оновлення кредитогрошової й податкової політики держави. Зрештою, коливання в економічній активності оцінюються як одна з умов оновлення і зростання.

По-третє, характерною рисою циклічності визнається рух по спіралі, а не по колу. Саме це дає змогу визнати циклічність фор­мою прогресивного розвитку суспільства.

По-четверте, загальновизнана необхідність поглиблення об’єк­тивних знань про цикли, їх причини, пошуки ефективних методів і коштів для зменшення негативних наслідків криз.

По-п’яте, більшість об’єктивно мислячих економістів велику роль у нейтралізації негативних наслідків економічного циклу відводять сучасній державі, тобто розробці і практичній реалізації розумної державної економічної політики.

На даний період не існує єдиної теорії циклу. Більше того, багато економістів заперечують циклічність розвитку економіки в принципі. Як правило, до них відносяться переважно прихильники неокласичної та монетарної шкіл. Ці економісти вважають за краще говорити не про циклічність (цикл мається на увазі як більш або менш постійна періодичність), а про нециклічні коливання, викликані сукупністю довільних економічних чинників. Особливу позицію тут займають ортодоксальні марксисти, які визнають лише теорію промислового циклу К. Маркса, відкидаючи інші види циклічності. При цьому теорія промислового циклу у марксистів розповсюджується тільки на капіталістичну формацію, що ж до соціалізму, то тут, на їх думку, розвиток повинен здійснюватися по висхідній прямій згідно з так званим законом планомірного пропорційного розвитку. Якщо неокласики відкидають циклічність через свою прихильність до закону рівноваги Вальраса (Сея), то марксисти заперечують цикл при соціалізмі, оскільки стверджують, що в безкласовому суспільстві розвиток містить тільки підйом, і виключають спади.

Однак і серед економістів, які визнають циклічність, немає ніякої єдності відносно природи цього явища. У найбільш загальному значенні можна виділити три підходи до пояснення циклічності: екзогенний, ендогенний і еклектичний. Прихильники екзо­генного підходу пов’язують природу циклу виключно із зовнішніми причинами, прихильники ендогенного підходу шукають внутрішні закономірності і явища. Еклектики намагаються знайти й об’єднати раціональні ідеї двох перших течій.

Під рівноважним економічним зростанням розуміється такий розвиток національної економіки в довгостроковому періоді, за якого обсяги сукупного попиту й сукупної пропозиції, що збільшуються від періоду до періоду, постійно рівні між собою. Із цього визначення випливає, що за рівноважного зростання сукуп­ний попит і сукупна пропозиція збільшуються однаковими темпами, що дає змогу економіці зберігати постійний рівень цін. Послідовність станів рівноваги, які характеризують зміни реальних макроекономічних показників у часі, називається рівноважною траєкторією розвитку.

Загальною закономірністю розвитку національної економіки є циклічний характер, пов’язаний з чергуванням спадів і підйомів економічної активності. Таке чергування призводить до коливань темпів приросту реального національного доходу; у періоди економічного спаду темпи приросту реального національного доходу приймають негативне значення. Однією з форм вияву вказаної закономірності у довгостроковому часовому інтервалі є коливання значень реального випуску відносно трендової рівноважної траєкторії економічного зростання.

У макроекономічній теорії виділяються два основних типи рів­новажних траєкторій економічного зростання: стійкі й нестійкі. До стійких відносяться такі рівноважні траєкторії, відхилення від яких викликане тим або іншим екзогенним чинником, економіка здатна подолати на основі імманентно властивого їй механізму саморегулювання. Це означає, що порушена рівновага автоматич­но відновлюється після закінчення деякого періоду.

Основними відмінними властивостями нестійких рівноважних траєкторій є:

здатність ринкової економіки до збереження рівноваги в процесі розвитку в тому випадку, якщо така рівновага була досяг­нута хоча б одного разу;

відсутність в економіці внутрішніх механізмів пристосування, що забезпечують відновлення рівноваги після його порушення.

Таким чином, нестійкість рівноважних траєкторій означає, що за незмінності зовнішніх умов розвитку досягнута рівновага може зберігатися в економіці настільки довго, наскільки це можливо, але порушення рівноваги призводить до посилення відхилення реальної траєкторії розвитку від рівноважної та вимагає для свого відновлення втручання держави.

В економічній теорії існують два основних типи рівноважних моделей економічного зростання: неокласичні й неокейнсіанські.

Основною методологічною передумовою неокласичних моделей є гіпотеза про наявність досконалої конкуренції як на товарному, так і на ресурсному ринках. Безпосередніми наслідками такого роду гіпотези є припущення про автоматичне відновлення загальної макроекономічної рівноваги за рахунок гнучкості цін; про підтримку повної зайнятості й повного використання виробничих потужностей, що дає змогу економіці розвиватися темпами, які визначаються динамікою чинників виробництва; про відсутність економічного прибутку й розподіл реального національного доходу відповідно до граничного продукту кожного з чинників виробництва. Ці передумови аналізу економічного зростання доповнюються гіпотезами можливості макроекономічного агрегування всіх чинників виробництва у два основних — працю й капітал, та наявністю між ними відносин взаємозамінності. Базові змінні моделі змінюються однаковими темпами, а взаємозв’язок між ними в усіх тимчасових точках періоду, що розглядається, постійний. Таким чином, при побудові неокласичних моделей мова, по суті, йде про «динамічну статику»: характер розвитку в майбут­ньому повністю аналогічний його стану в теперішньому часі.
У динаміці рівновага підтримується так само, як і в статиці.