2. Економічні закони й категорії регулювання позаринкових впливів

Існує багато ситуацій, коли ринок демонструє свою неспроможність на практиці. Неспроможності («провали», «невдачі», «вади») ринку — це ситуація, за якої ринок не в змозі координувати процеси економічного вибору таким чином, щоб забезпечити ефективне використання ресурсів. Неспроможність конку­рентних ринків пояснюється чотирма основними причинами: рин­ковою владою, неповною (асиметричною) інформацією, зовнішніми ефектами, суспільними благами. Тому дуже важливою є роль держави щодо забезпечення умов для конкуренції й запобігання ситуації, коли одна фірма або невелика група фірм практич­но контролюють певні ринки.

Однак, за певних специфічних умов, можна гарантувати виник­нення помилкового розподілу ресурсів на практиці, і варто визначати такі випадки. Це ситуація, коли в певних галузях технології збільшення масштабів виробництва призводять до зменшення вартості продукції, що створює певні проблеми для відпо­відного державного реагування.

Існують певні галузі виробництва, які користуються технологічними перевагами від економії на масштабі виробництва (спадної вартості). Тобто, коли галузь розширює виробництво й ви-
пускає все більше продукції, середня вартість виробництва при цьому зменшується. Це є характерним для продукції масового виробництва, наприклад автомобілів і вантажівок, які збираються на конвейєрі. Звичайно, більш ефективним є виробництво товарів за нижчою середньою вартістю; але очевидно й те, що менш ефек­тивною є система, в якій одна фірма стає монополістом шляхом постійного зниження цін на свою продукцію. Така ситуація називається природною монополією, маючи на увазі, що вона виникає із природи самого виробничого процесу, а не є результатом змови підприємців. Це надає державі вагому підставу для втручання, хоча в різних країнах такі галузі промисловості перебувають у державній власності, коли держава володіє й керує галуззю, вста­новлюючи прийнятну ціну на продукцію.

У деяких країнах переважає підхід, коли дається дозвіл на те, щоб галузь була монополізована, залишаючись у приватній власності; потім державна влада регулює ціни з тим, щоб монополіст не міг встановити монопольну ціну. В інших випадках виникають як теоретичні, так і політичні протиріччя щодо встановлення прийнятної ціни.

Класичними прикладами галузей з економією від масштабу є комунальні послуги, такі, наприклад, як водопостачання, очищення стічних вод та відходів, електроенергетика, телефонні, поштові та транспортні послуги. У всіх цих випадках технологія, яка забезпечує виробництво продукції, призводить до зменшення середньої вартості при збільшенні випуску; інакше кажучи, дешевше (з розрахунку на один мегават) виробляти електроенергію для одного мільйона споживачів, ніж для однієї сотні. Отже, у цьому випадку в інтересах суспільства дозволити одній фірмі виробляти всю електроенергію, тому що в середньому на одиницю продукції витрачатиметься менше ресурсів, ніж тоді, коли десятки конкуруючих фірм вироблятимуть кожна менший обсяг електро­енергії. Щоб жодна фірма не використовувала своє монопольне становище, суспільство повинно регулювати цю галузь або шляхом надання монополії державному підприємству, або принаймні шляхом регулювання цін, які монополіст має право встановлювати для споживачів.

Однак технологія може змінюватись, і якщо це трапляється, аргументація щодо дозволеного регулювання монополії в будь-якій формі також може змінюватись. Електроенергетика є гарним прикладом ефекту зміни технології. Колись виробництво електроенергії забезпечувалося великими електростанціями чи гідроенергетичними греблями, а найбільш економне постачання електроенергії досягалося завдяки насиченій мережі енергосистем у національному або навіть міжнародному масштабі. Таким чином, обидва аспекти електроенергетики призводили до економії на масштабі виробництва. Однак нові технології дали можливість виробляти електроенергію з меншими витратами на значно менших електростанціях. І тепер, наприклад, у Сполучених Штатах чинять тиск, щоб надати можливість увійти в монополізовану галузь виробництва електроенергії цим меншим конкуруючим стан­ціям, водночас залишаючи монополію в енергопостачанні. Система телефонних та поштових послуг також зазнала масштабних технологічних змін, які спричинили радикальні зміни в регулюванні цих галузей та передачу значної частини їх функцій приват­ному секторові у багатьох країнах. Однак у першому припливі ентузіазму від приватизації важливо пам’ятати, що все ще існує багато галузей, які мають істотну спадну вартість виробництва і нові технології, які можуть потребувати регулювання. І для таких галузей державна власність та (або) регулювання повинні залишатися. Зараз лунають обґрунтовані заклики до приватизації державних підприємств в Україні з тим, щоб створити повноцінно функціонуючу ринкову економіку. Але разом із цим варто пам’ятати, що існують вагомі аргументи щодо ефективності збереження державних підприємств у тих галузях, де технологія веде до економії на масштабі виробництва, а саме — у постачанні електроенергії, води, очищенні стічних вод та відходів, дорожньо-транспортних та багатьох інших видах комунікацій.

Монополія неефективна тому, що: 1) монопольна ціна перевищує граничні витрати, а монопольний випуск менший, ніж випуск за конкурентної рівноваги; 2) монополія отримує економічний прибуток, установлюючи ціну, яка перевищує довгострокові мінімальні середні витрати та граничні витрати.

Монополіст виробляє надто мало продукції і продає її за надто високими цінами (щодо граничних витрат), що спричиняє неефек­тивний розподіл ресурсів у економіці. Втрати «мертвого вантажу» — не єдина форма зниження ефективності в умовах недосконалої конкуренції. Зменшення тиску конкуренції означає, що фірма не поставлена перед вибором: домогтися мінімуму витрат чи припинити своє існування. За рахунок ринкової влади вона може «компенсувати» неефективну структуру виробництва. Таку форму втрат у вигляді вибору неоптимального розміру, методів виробництва та комбінацій факторів називають Х-неефектив­ністю. Вона виступає у формі зайвих витрат на рекламу, надмірних виробничих потужностей, бюрократизації апарату й т. ін. Важливо те, що всі ці втрати виникають не через недоліки управління чи нерозторопність монополіста, а обумовлені характером конкуренції на недосконалих ринках.

Слід також зазначити, що деякі економісти висловлювали сумніви щодо значної неефективності монопольної влади, підкреслюючи: 1) відносно малу величину втрат, що була виявлена в емпіричних дослідженнях; 2) більш високі темпи науково-техніч­ного прогресу в умовах монополії.

Вплив на природні монополії здійснюється за допомогою націоналізації, регулювання або стимулювання конкуренції. Крім того, держава розробляє антитрестівську політику, що є реалізацією системи законів, які повинні запобігти використанню фірмами ринкової влади шляхом скорочення виробництва та підвищення цін або здійснення іншої антиконкурентної практики. Заходи антиконкурентної політики такі: корекція поведінки, суть якої полягає в наказі уряду для фірми або групи фірм щодо зміни своєї поведінки в напрямі її більшої конкурентності; структурна політика, в ході якої поділ великої компанії на низку дрібних незалежних фірм змінює структуру галузі.

Одним із дефектів ринку є асиметрична інформація. Одна із необхідних вимог для існування досконалої конкуренції — наявність повної інформації. Але така ситуація, коли всі володіють повною інформацією про ринкові умови, є малоймовірною. До того ж отримання такої повної інформації коштує часу і грошей. Крім того, виникають специфічні проблеми, коли одна сторона в ринковій системі має більші можливості отримати повнішу інформацію, ніж інша сторона. Таку ситуацію називають асиметричною інформацією. Хоча в теорії таке може трапитись як з виробниками, так і споживачами, на практиці ймовірніше, що саме виробники мають більше інформації, ніж споживачі. Дійсно, виробники дуже часто контролюють інформацію про свою продукцію, і заради своїх інтересів вони можуть приховувати цю інформацію від споживачів. Саме через це встановлюється багато правил та нормативних актів, які вимагають повного розкриття інформації про ризик, пов’язаний з нещасними випадками та побічними ефектами від споживання
певних продуктів. Узагалі, влада виробників стала однією з підстав для державного втручання у ринкову систему заради зниження рівня невизначеності та ліквідації асиметричної інформації.

Припускаючи існування невизначеності, необхідно сказати, що існують певні викривлення в поведінці та асиметрична інфор­мація, що супроводжує ці викривлення, якщо суспільство повністю покладається на приватний сектор.

Невизначеність виражає неоднозначність (непередбаченість) внутрішніх та зовнішніх умов функціонування економічної системи. Невизначеність характеризується множиною значень параметрів, яку називають множиною станів, випадків, альтернатив, елементарних подій, зони невизначеності. Невизначеність — це те, що не піддається оцінці. Ризик — це оцінена будь-яким способом імовірність. Хоча такий підхід не відображає всієї складності проблеми вибору в умовах невизначеності, він, проте, допомагає підійти до її розуміння.

Імовірність означає можливість отримання певного результату. Слід розрізняти об’єктивну й суб’єктивну ймовірності. Об’єк­тивна ймовірність — це ймовірність, що базується на розрахунку частоти, з якою відбувається даний процес або явище. Об’єк­тивна ймовірність визначає середнє значення ймовірності. Суб’єк­тивна ймовірність — це ймовірність, яка ґрунтується на пере­думові про можливості отримання даного результату. Цей критерій дає змінюваність можливого результату.

Якщо інформація недосконала, то ціни на однорідні товари не будуть однаковими, оскільки в умовах недосконалої інформації на ринку залишаються фірми, що мають високі ціни. Отже, не буде й рівності серед виробників у відношенні граничної норми трансформації. Більше того, недосконала інформація може перешкоджати встановленню рівності між справжніми граничними нормами заміщення двох товарів і відповідними ціновими відношеннями.

Невизначеність — властивість багатьох рішень з коротким часовим горизонтом, і вона вимагає розширення цього горизонту в майбутньому. Невизначеність виникає як у сфері цін товарів, так і в їх якості. На ринку асиметричної інформації виникає негативна селекція: гірші товари поступово витісняють з ринку якісні. Подібне відбувається й на політичному ринку. Нормальна людина, маючи здоровий глузд, відчуває дію негативної селекції у процесі виборів депутатів до представницьких органів і віддає перевагу звичним кандидатам, а не «новачкам». Відсутність достатньо точної інформації не гарантує того, що новий кандидат буде кращим від попередника.

Ринок страхування за наявності всіх його особливостей подібний до ринку асиметричної інформації. Головна його відмінність полягає в тому, що інформацією про якість тут володіють покупці страхових полісів. Дійсно, хто більше зацікавлений у страхуванні життя: здорова людина чи хвора? Вочевидь, великий ризик втрат майже напевно змусить звернутися до послуг страхових компаній передусім людей із слабким здоров’ям. Це призводить до того, що ризик високого ступеня витісняє з ринку страхування ризик низьких ступенів. Це змушує страхові компанії підвищити ціну страховок, що відверне здорових людей від страхування. Таким чином, спіраль «висока ціна — небезпечні клієнти» посилить несприятливий відбір і завершиться тим, що страхування стане доступним лише за цінами максимального ризику. Однак страхування приховує в собі й інші небезпеки. Це передусім проблема морального навантаження. Моральне навантаження — поведінка індивіда, яка впливає на ймовірність або значущість події, що обумовлює виплату. Іншими словами, це свідома поведінка того, хто страхується, щоб збільшити ймовірність можливого збитку з надією, що збитки будуть повністю (або навіть з надлишком) відшкодовані страховою компанією.

Особа, яка застрахувала життя й майно, почувається впевненіше. Однак ця впевненість на деяких діє розслаблююче: вони перестають уживати заходів перестороги, які були для них обо­в’язковими до страхування. Це підвищує ризик і робить більш імовірним ту подію, від якої людина застрахована. Якщо людина, що застрахувалась від крадіжок, починає нехтувати звичними для неї заходами перестороги, то, природно, імовірність крадіжок значно зросте. Така недбала поведінка приносить прибуток недобросовісним і нечесним людям за рахунок чесних і порядних. Це, тим паче, стосується тих людей, які, розраховуючи на більшу страховку, свідомо йдуть на злочин: підпалюють свій старий будинок, розбивають обридливий автомобіль і навіть убивають родичів.

Які ж існують заходи боротьби з моральним навантаженням (ризиком)? Страхові компанії намагаються мінімізувати моральний ризик:

здійснюючи більш ретельний відбір кандидатів за допомогою класифікації клієнтів за групами ризику (і диференціюють страхові внески);

не укладаючи договір страхування з групами клієнтів підвищеного ризику (наркоманами, водіями, яких раніше затримували за управління автомобілем у нетверезому стані, та ін.);

ідучи на часткове відшкодування збитку (тобто розділяючи з клієнтом небезпеку морального ризику).

Коли є невизначеність, звичайно існує й можливість для її змен­шення шляхом збору даних (інформації). Невизначеність скорочується, якщо надходить необхідна інформація, яка може діяти у вигляді нецінових сигналів. У реальному світі нецінові сигнали мають велике економічне значення. Інформація й сигнали мають економічну цінність, навіть якщо їх придбання й передача здійснюються за незначною ціною. Оскільки інформація має грошову вартість, то продавці й покупці прагнуть продати її самі, частіше шляхом пошуку.

Важливим заходом боротьби з асиметричною інформацією та моральним ризиком є ринкові сигнали. Сильним сигналом є гарантії та поруки. Не менш важливою обставиною є репутація фір­ми: марка установи, фірмові знаки тощо. Одним із сигналів про якість працівника, що наймається, може бути, зокрема, його освіт­ній рівень. Типовим ринком, на якому швидко вдається ліквідувати асиметрію інформації, є аукціон. Захист прав споживачів також повинен спиратися на повну інформацію про якість благ, що продаються. Важливу роль тут відіграють товариства споживачів, засоби масової інформації (газети, радіо, телебачення), законодав­чі та виконавчі органи влади і, звичайно, самі фірми, які активно рекламують свою продукцію. Важлива роль належить механізмові спекулятивних угод, який передає необхідну інформацію від тих, хто нею володіє, до тих, хто її потребує. Спекулянти виробляють і постачають інформацію про тенденції економічного розвитку. Їхні очікування цінових зрушень чутливо схоплюють переливання ресурсів із галузі в галузь, зміни економічної й політичної кон’юнктури. Ціни, що утворюються внаслідок діяльності спекулянтів, є своєрідним барометром. Вони підказують усьому суспільству перспективні напрями розвитку. Дешево виробляючи цінну інформацію, спекулянти сприяють підвищенню ефективності суспільного виробництва і, отже, збільшують багатство нації.

У теорії ринку ринковий механізм також може не спрацювати ще у двох випадках: по-перше, коли він неспроможний утворити таку ціну, яка б правильно збалансувала оцінку товару споживачами з вартістю витрачених на його виробництво ресурсів, і, по-друге, коли він неспроможний узагалі утворити ціну . У першому випадку існують зовнішні ефекти (екстерналії), у другому — суспільні блага.

Існує багато випадків, коли ринок у змозі забезпечити певну кількість продукту за ринковою ціною, але робить це неефективно: або виробляє надто мало продукту, або надто багато, і за ціною або надто високою, або надто низькою. У такому випадку виникають зовнішні ефекти (екстерналії). Зовнішні ефекти — витрати чи вигоди від ринкових угод, що не отримали відображення в цінах. Вони називаються «зовнішніми», оскільки стосуються не тільки економічних агентів, що приймають участь у даній операції, але і третіх осіб. Зовнішні ефекти виникають тоді, коли виробництво або споживання якогось продукту однією фірмою або споживачем викликає позитивний чи негативний вплив на інші фірми або інших споживачів, що не компенсується через ціновий механізм. Зовнішні ефекти можуть змінювати попит через вплив на споживачів і пропозицію — через вплив на виробників.

Освіта вважається класичним прикладом ефектів, які приносять зовнішні вигоди споживачам. За відсутності державної системи буде існувати приватний ринок освіти, оскільки люди мають вигоди від додаткових прибутків (за рахунок освіти) і мусять платити за набуті знання й навички. Однак і суспільство в цілому отримує вигоди від наявності більш кваліфікованої робочої сили, яка сприяє підвищенню темпів зростання економіки. Отже, є додаткові вигоди, якими громадяни користуються і які треба додати до ринкового попиту, щоб відобразити загальну вигоду для су-
спільства.

З іншого боку, існують певні види благ, які справляють негативний вплив на інших споживачів. Яскравим прикладом такого впливу є паління. Працюючи в задимлених кімнатах та інших громадських місцях, люди, які не палять, можуть практично потерпіти від ефекту пасивного паління. Але ринкова ціна відображатиме лише вигоди для тих, хто палить, і вартість цигарок для виробників.

В обох цих випадках влада втручається з тим, щоб субсидіювати споживачів на здобуття освіти і, тим самим, заохочувати людей споживати більше освітнього блага; або встановити подат­ки на тютюнові вироби і, тим самим, на їх споживання. У результаті через державне втручання можна досягти більш ефективного розподілу ресурсів, ніж за умови нерегульованого ринку.

Трансформація зовнішніх ефектів у внутрішні може бути досягнута шляхом наближення граничних приватних витрат (і відповідно вигід) до граничних соціальних витрат (вигід). З цією метою в якості вирішення даної проблеми використовують коригуючі податки й субсидії.

Виникають зовнішні ефекти щодо виробництва з боку пропозиції. Як приклад негативного зовнішнього ефекту часто приводять виробничий процес переробки, який призводить до шкідливого забруднення довкілля. У цьому випадку вартість для по-
стачальників не відображає усієї вартості для суспільства, і, відповідно, ринкова ціна пропозиції є нижчою, ніж вона має бути, щоб досягти ефективності. Тому встановлена державною владою плата за забруднення може допомогти зменшити рівень забруднення і (або) виробництва продукції, яке призводить до забруднення. Також виникають ситуації, коли один виробник може зменшити вартість виробництва для всіх інших виробників. Так, інвестиції з боку одного підприємця, зроблені в наукові дослідження або спеціалізовану професійну підготовку робітників, можуть знизити вартість виробництва в усій галузі. Але оскільки цей підприємець не отримає всіх вигід від такого роду діяльності, він може відмовитися цим займатись, якщо його не стимулюватимуть до цього державні субсидії або звільнення від податків.

Існують і інші підходи щодо розуміння закономірностей вирішення проблем зовнішніх ефектів.

Згідно з теоремою Коуза, позитивні й негативні зовнішні ефек­ти не вимагають державного втручання в тих ситуаціях, коли чітко визначені права власності, залучена невелика кількість людей і вартість угоди дуже мала. За таких обставин роль держави повинна зводитись до заохочення угоди між зацікавленими особами чи групами. Оскільки на карту поставлені економічні інтереси сторін, то угода між ними дає їм можливість знайти прийнятне вирішення проблеми зовнішніх ефектів шляхом переговорів. Право власності встановлює ціну зовнішнього ефекту, створюючи альтернативні витрати для обох сторін. Тому у сторін виникає нагальна потреба знайти шляхи для вирішення проблеми зовнішніх ефектів. Точне визначення прав власності служить чинником зменшення чи ліквідації зовнішніх ефектів.

Суспільне благо визначається як благо, яке споживається спільно, тобто всі споживають його разом; суспільне благо не можна поділити на окремі частини і продати або купити на ринку, як не можна й позбавити будь-кого права користуватися ним. Дійсно, споживання однією людиною не зменшує кількості споживання цього блага іншими. Класичними прикладами таких благ є національна оборона, юстиція або законодавча система, національні пар­ки, система охорони здоров’я, система водопостачання, щеплення проти хвороб, національні бібліотеки та інші національні культурні заклади, такі, як національні оперні й балетні колективи та національні колекції живопису й мистецтва. Якщо, приміром, користуватись громадським парком, то жодним чином це не зменшує його доступності іншим. Це відрізняє суспільні блага від більшості товарів на ринку, які називають суто приватними благами.

Суто суспільне благо — це таке благо, яке споживається колек­тивно всіма громадянами незалежно від того, платять люди за нього чи ні. Суто суспільне благо характеризується двома властивостями: невибірковістю та невиключеністю зі споживання.

Властивість невибірковості у споживанні означає, що споживання суто суспільного блага однією людиною не зменшує його доступності для інших. Такі блага неконкурентні, оскільки граничні витрати для додаткового споживача дорівнюють нулю.

Властивість невиключеності зі споживання означає, що жодна людина не може бути не допущена до споживання блага, навіть якщо вона відмовляється за це платити. Суто суспільне благо має своєрідний позитивний зовнішній ефект: як тільки хтось починає його споживати, воно стає доступним для всіх.

Щоб глибше зрозуміти особливості суто суспільного блага, порівняємо його із суто приватним благом. Суто приватне благо — це таке благо, кожна одиниця якого може бути продана за окрему плату. На відміну від суто приватного блага, суто суспільне благо не може бути розподілене на одиниці споживання (його не можна випускати «дрібними» партіями) і бути продане частинами.

Констатуючими характеристиками приватних благ є дві властивості: з одного боку, вони — об’єкт конкуренції споживачів (приватні блага «конкурентні»), з іншого — для тих споживачів, які не готові заплатити за користування ними ринкову ціну, вони недоступні (приватні блага є такими, що «вилучаються»). Більшість економічних благ є приватними. Але, крім них, існують «неконкурентні» блага й ті блага, що «не вилучаються», їх називають «суспільними». Так, прослуховування радіопередачі одним власником радіоприймача не заважає слухати цю саму передачу всім іншим аматорам радіо (радіотрансляція «неконкурентна»).
З іншого боку, радіостанція не має можливості заборонити комусь користуватись її послугами на тій підставі, що він не заплатив за них (радіотрансляція є такою, що «не вилучається»).

Окрім суто приватних і суто суспільних благ, існують проміж­ні (змішані) блага, які не мають повною мірою ні властивостей приватних, ні властивостей суспільних благ.

При наданні суспільного блага споживачам існує проблема безбілетника («зайця»), яка виникає тоді, коли люди намагаються уникнути сплати за благо, яким вони користуються, якщо за нього платять інші. Це означає, що дуже малоймовірно, щоб якийсь підприємець узявся за надання такого блага, оскільки він не може бути впевненим в отриманні хоч якого-небудь прибутку за надання послуг такого роду. І все ж, якщо люди дійсно мають вигоду від суспільного блага і хотіли б, аби воно надавалось, тоді слід виділити ресурси на його виробництво, інакше система буде неефективною. Саме в такому випадку держава втручається у вироб­ництво суспільного блага, тому що ринок неспроможний це забезпечити; тим самим державна влада робить систему більш ефек­тивною.

Окрім аргументації ефективності державного втручання у рин­кову систему, для суспільства існує також багато інших причин вимагати від уряду обмеження ролі ринку. Зосереджуючи увагу на економічних відносинах, ці причини пояснюються за допомогою ситуацій, коли суспільство не задоволене результатами ринкових операцій. Це може стосуватися також великої кількості різ­номанітних результатів, які оцінюються в різний спосіб. Сюди можна віднести неспроможність ринкової системи з огляду на політичні, соціальні чи моральні чинники. Ці прояви неспроможності варто згрупувати таким чином: 1) суспільству неприйнятні результати роботи ринку товарів; 2) суспільству неприйнятні результати роботи ринку факторів; 3) суспільство не задоволене розподілом доходів як результатом роботи ринкової системи.

Приклади кожної ситуації знайти дуже легко. На товарних рин­ках можуть бути заборонені цілі галузі, наприклад ті, що випускають наркотики або алкогольні вироби. Крім того, викликає занепокоєння якість товарів як з огляду на їхню безпечність і нешкідливість, так і щодо здатності виконувати відповідні очіку­вані функції. Так, більшість країн мають нормативні акти, що кон­тролюють безпечність і якість продукції. Одночасно більшість країн контролює мобільність ринків факторів виробництва від встановлення норм мінімальної заробітної плати до досить склад­них правил безпеки на виробництві.

Напевно, найбільш переконливим прикладом державного втручання є ситуація з розподілом доходів. Економісти визнають, що результатом роботи ринку є досить асиметричний розподіл доходів з невеликою кількістю дуже багатих людей і, на жаль,
з більшою кількістю бідних. Крім того, лише державна влада може змінити цей розподіл досить просто через податкову систему, особливо коли існує працююча система оподаткування доходів. Така система дає можливість установлювати високі податки на високі доходи й низькі податки на людей з низькими доходами.

Іншим способом державного перерозподілу доходів формується видаткова політика. Якщо державна влада спрямовує більшу частину бюджетних надходжень на діяльність, яка приносить вагоміші вигоди незаможній частині населення, ніж заможній, це також пом’якшує результати діяльності ринку. Те, що влада праг­не змінити розподіл доходів через програми бюджетних видатків, є звичайно політичним рішенням, і в демократичних країнах
існує постійна суперечність щодо збалансування допомоги тим, хто перебуває на нижчих щаблях шкали доходів за рахунок більш заможної частини населення. Дійсно, можна сказати, що соціальна політика в широкому розумінні визначає, яким чином і скільки ресурсів має піти на допомогу тим, хто з певних причин не може утримувати себе за рахунок лише ринкових доходів.

І, нарешті, дохід не можна перерозподілити без певних витрат на сам перерозподіл, хоча розмір цих витрат і те, яке вони мають значення, є проблемою, що викликає значні суперечки як серед учених-економістів, так і серед політичних радників. Економістів турбує, наприклад, що забезпечення широкої соціальної допомоги бідним може призвести до втрати стимулів працювати і,
у свою чергу, до зниження загальної ефективності використання робочої сили. Їх також турбує те, що великі програми соціального страхування можуть стримувати стимули до інвестування в ринки капіталу. Треба знаходити компроміс між більшою мірою рівності й більшою мірою ефективності. Отже, концепція альтернативної вартості може бути застосована також і при розгляді таких фундаментальних цінностей будь-якого суспільства.

Існує багато ситуацій, коли ринок демонструє свою неспроможність на практиці. Неспроможності («провали», «невдачі», «вади») ринку — це ситуація, за якої ринок не в змозі координувати процеси економічного вибору таким чином, щоб забезпечити ефективне використання ресурсів. Неспроможність конку­рентних ринків пояснюється чотирма основними причинами: рин­ковою владою, неповною (асиметричною) інформацією, зовнішніми ефектами, суспільними благами. Тому дуже важливою є роль держави щодо забезпечення умов для конкуренції й запобігання ситуації, коли одна фірма або невелика група фірм практич­но контролюють певні ринки.

Однак, за певних специфічних умов, можна гарантувати виник­нення помилкового розподілу ресурсів на практиці, і варто визначати такі випадки. Це ситуація, коли в певних галузях технології збільшення масштабів виробництва призводять до зменшення вартості продукції, що створює певні проблеми для відпо­відного державного реагування.

Існують певні галузі виробництва, які користуються технологічними перевагами від економії на масштабі виробництва (спадної вартості). Тобто, коли галузь розширює виробництво й ви-
пускає все більше продукції, середня вартість виробництва при цьому зменшується. Це є характерним для продукції масового виробництва, наприклад автомобілів і вантажівок, які збираються на конвейєрі. Звичайно, більш ефективним є виробництво товарів за нижчою середньою вартістю; але очевидно й те, що менш ефек­тивною є система, в якій одна фірма стає монополістом шляхом постійного зниження цін на свою продукцію. Така ситуація називається природною монополією, маючи на увазі, що вона виникає із природи самого виробничого процесу, а не є результатом змови підприємців. Це надає державі вагому підставу для втручання, хоча в різних країнах такі галузі промисловості перебувають у державній власності, коли держава володіє й керує галуззю, вста­новлюючи прийнятну ціну на продукцію.

У деяких країнах переважає підхід, коли дається дозвіл на те, щоб галузь була монополізована, залишаючись у приватній власності; потім державна влада регулює ціни з тим, щоб монополіст не міг встановити монопольну ціну. В інших випадках виникають як теоретичні, так і політичні протиріччя щодо встановлення прийнятної ціни.

Класичними прикладами галузей з економією від масштабу є комунальні послуги, такі, наприклад, як водопостачання, очищення стічних вод та відходів, електроенергетика, телефонні, поштові та транспортні послуги. У всіх цих випадках технологія, яка забезпечує виробництво продукції, призводить до зменшення середньої вартості при збільшенні випуску; інакше кажучи, дешевше (з розрахунку на один мегават) виробляти електроенергію для одного мільйона споживачів, ніж для однієї сотні. Отже, у цьому випадку в інтересах суспільства дозволити одній фірмі виробляти всю електроенергію, тому що в середньому на одиницю продукції витрачатиметься менше ресурсів, ніж тоді, коли десятки конкуруючих фірм вироблятимуть кожна менший обсяг електро­енергії. Щоб жодна фірма не використовувала своє монопольне становище, суспільство повинно регулювати цю галузь або шляхом надання монополії державному підприємству, або принаймні шляхом регулювання цін, які монополіст має право встановлювати для споживачів.

Однак технологія може змінюватись, і якщо це трапляється, аргументація щодо дозволеного регулювання монополії в будь-якій формі також може змінюватись. Електроенергетика є гарним прикладом ефекту зміни технології. Колись виробництво електроенергії забезпечувалося великими електростанціями чи гідроенергетичними греблями, а найбільш економне постачання електроенергії досягалося завдяки насиченій мережі енергосистем у національному або навіть міжнародному масштабі. Таким чином, обидва аспекти електроенергетики призводили до економії на масштабі виробництва. Однак нові технології дали можливість виробляти електроенергію з меншими витратами на значно менших електростанціях. І тепер, наприклад, у Сполучених Штатах чинять тиск, щоб надати можливість увійти в монополізовану галузь виробництва електроенергії цим меншим конкуруючим стан­ціям, водночас залишаючи монополію в енергопостачанні. Система телефонних та поштових послуг також зазнала масштабних технологічних змін, які спричинили радикальні зміни в регулюванні цих галузей та передачу значної частини їх функцій приват­ному секторові у багатьох країнах. Однак у першому припливі ентузіазму від приватизації важливо пам’ятати, що все ще існує багато галузей, які мають істотну спадну вартість виробництва і нові технології, які можуть потребувати регулювання. І для таких галузей державна власність та (або) регулювання повинні залишатися. Зараз лунають обґрунтовані заклики до приватизації державних підприємств в Україні з тим, щоб створити повноцінно функціонуючу ринкову економіку. Але разом із цим варто пам’ятати, що існують вагомі аргументи щодо ефективності збереження державних підприємств у тих галузях, де технологія веде до економії на масштабі виробництва, а саме — у постачанні електроенергії, води, очищенні стічних вод та відходів, дорожньо-транспортних та багатьох інших видах комунікацій.

Монополія неефективна тому, що: 1) монопольна ціна перевищує граничні витрати, а монопольний випуск менший, ніж випуск за конкурентної рівноваги; 2) монополія отримує економічний прибуток, установлюючи ціну, яка перевищує довгострокові мінімальні середні витрати та граничні витрати.

Монополіст виробляє надто мало продукції і продає її за надто високими цінами (щодо граничних витрат), що спричиняє неефек­тивний розподіл ресурсів у економіці. Втрати «мертвого вантажу» — не єдина форма зниження ефективності в умовах недосконалої конкуренції. Зменшення тиску конкуренції означає, що фірма не поставлена перед вибором: домогтися мінімуму витрат чи припинити своє існування. За рахунок ринкової влади вона може «компенсувати» неефективну структуру виробництва. Таку форму втрат у вигляді вибору неоптимального розміру, методів виробництва та комбінацій факторів називають Х-неефектив­ністю. Вона виступає у формі зайвих витрат на рекламу, надмірних виробничих потужностей, бюрократизації апарату й т. ін. Важливо те, що всі ці втрати виникають не через недоліки управління чи нерозторопність монополіста, а обумовлені характером конкуренції на недосконалих ринках.

Слід також зазначити, що деякі економісти висловлювали сумніви щодо значної неефективності монопольної влади, підкреслюючи: 1) відносно малу величину втрат, що була виявлена в емпіричних дослідженнях; 2) більш високі темпи науково-техніч­ного прогресу в умовах монополії.

Вплив на природні монополії здійснюється за допомогою націоналізації, регулювання або стимулювання конкуренції. Крім того, держава розробляє антитрестівську політику, що є реалізацією системи законів, які повинні запобігти використанню фірмами ринкової влади шляхом скорочення виробництва та підвищення цін або здійснення іншої антиконкурентної практики. Заходи антиконкурентної політики такі: корекція поведінки, суть якої полягає в наказі уряду для фірми або групи фірм щодо зміни своєї поведінки в напрямі її більшої конкурентності; структурна політика, в ході якої поділ великої компанії на низку дрібних незалежних фірм змінює структуру галузі.

Одним із дефектів ринку є асиметрична інформація. Одна із необхідних вимог для існування досконалої конкуренції — наявність повної інформації. Але така ситуація, коли всі володіють повною інформацією про ринкові умови, є малоймовірною. До того ж отримання такої повної інформації коштує часу і грошей. Крім того, виникають специфічні проблеми, коли одна сторона в ринковій системі має більші можливості отримати повнішу інформацію, ніж інша сторона. Таку ситуацію називають асиметричною інформацією. Хоча в теорії таке може трапитись як з виробниками, так і споживачами, на практиці ймовірніше, що саме виробники мають більше інформації, ніж споживачі. Дійсно, виробники дуже часто контролюють інформацію про свою продукцію, і заради своїх інтересів вони можуть приховувати цю інформацію від споживачів. Саме через це встановлюється багато правил та нормативних актів, які вимагають повного розкриття інформації про ризик, пов’язаний з нещасними випадками та побічними ефектами від споживання
певних продуктів. Узагалі, влада виробників стала однією з підстав для державного втручання у ринкову систему заради зниження рівня невизначеності та ліквідації асиметричної інформації.

Припускаючи існування невизначеності, необхідно сказати, що існують певні викривлення в поведінці та асиметрична інфор­мація, що супроводжує ці викривлення, якщо суспільство повністю покладається на приватний сектор.

Невизначеність виражає неоднозначність (непередбаченість) внутрішніх та зовнішніх умов функціонування економічної системи. Невизначеність характеризується множиною значень параметрів, яку називають множиною станів, випадків, альтернатив, елементарних подій, зони невизначеності. Невизначеність — це те, що не піддається оцінці. Ризик — це оцінена будь-яким способом імовірність. Хоча такий підхід не відображає всієї складності проблеми вибору в умовах невизначеності, він, проте, допомагає підійти до її розуміння.

Імовірність означає можливість отримання певного результату. Слід розрізняти об’єктивну й суб’єктивну ймовірності. Об’єк­тивна ймовірність — це ймовірність, що базується на розрахунку частоти, з якою відбувається даний процес або явище. Об’єк­тивна ймовірність визначає середнє значення ймовірності. Суб’єк­тивна ймовірність — це ймовірність, яка ґрунтується на пере­думові про можливості отримання даного результату. Цей критерій дає змінюваність можливого результату.

Якщо інформація недосконала, то ціни на однорідні товари не будуть однаковими, оскільки в умовах недосконалої інформації на ринку залишаються фірми, що мають високі ціни. Отже, не буде й рівності серед виробників у відношенні граничної норми трансформації. Більше того, недосконала інформація може перешкоджати встановленню рівності між справжніми граничними нормами заміщення двох товарів і відповідними ціновими відношеннями.

Невизначеність — властивість багатьох рішень з коротким часовим горизонтом, і вона вимагає розширення цього горизонту в майбутньому. Невизначеність виникає як у сфері цін товарів, так і в їх якості. На ринку асиметричної інформації виникає негативна селекція: гірші товари поступово витісняють з ринку якісні. Подібне відбувається й на політичному ринку. Нормальна людина, маючи здоровий глузд, відчуває дію негативної селекції у процесі виборів депутатів до представницьких органів і віддає перевагу звичним кандидатам, а не «новачкам». Відсутність достатньо точної інформації не гарантує того, що новий кандидат буде кращим від попередника.

Ринок страхування за наявності всіх його особливостей подібний до ринку асиметричної інформації. Головна його відмінність полягає в тому, що інформацією про якість тут володіють покупці страхових полісів. Дійсно, хто більше зацікавлений у страхуванні життя: здорова людина чи хвора? Вочевидь, великий ризик втрат майже напевно змусить звернутися до послуг страхових компаній передусім людей із слабким здоров’ям. Це призводить до того, що ризик високого ступеня витісняє з ринку страхування ризик низьких ступенів. Це змушує страхові компанії підвищити ціну страховок, що відверне здорових людей від страхування. Таким чином, спіраль «висока ціна — небезпечні клієнти» посилить несприятливий відбір і завершиться тим, що страхування стане доступним лише за цінами максимального ризику. Однак страхування приховує в собі й інші небезпеки. Це передусім проблема морального навантаження. Моральне навантаження — поведінка індивіда, яка впливає на ймовірність або значущість події, що обумовлює виплату. Іншими словами, це свідома поведінка того, хто страхується, щоб збільшити ймовірність можливого збитку з надією, що збитки будуть повністю (або навіть з надлишком) відшкодовані страховою компанією.

Особа, яка застрахувала життя й майно, почувається впевненіше. Однак ця впевненість на деяких діє розслаблююче: вони перестають уживати заходів перестороги, які були для них обо­в’язковими до страхування. Це підвищує ризик і робить більш імовірним ту подію, від якої людина застрахована. Якщо людина, що застрахувалась від крадіжок, починає нехтувати звичними для неї заходами перестороги, то, природно, імовірність крадіжок значно зросте. Така недбала поведінка приносить прибуток недобросовісним і нечесним людям за рахунок чесних і порядних. Це, тим паче, стосується тих людей, які, розраховуючи на більшу страховку, свідомо йдуть на злочин: підпалюють свій старий будинок, розбивають обридливий автомобіль і навіть убивають родичів.

Які ж існують заходи боротьби з моральним навантаженням (ризиком)? Страхові компанії намагаються мінімізувати моральний ризик:

здійснюючи більш ретельний відбір кандидатів за допомогою класифікації клієнтів за групами ризику (і диференціюють страхові внески);

не укладаючи договір страхування з групами клієнтів підвищеного ризику (наркоманами, водіями, яких раніше затримували за управління автомобілем у нетверезому стані, та ін.);

ідучи на часткове відшкодування збитку (тобто розділяючи з клієнтом небезпеку морального ризику).

Коли є невизначеність, звичайно існує й можливість для її змен­шення шляхом збору даних (інформації). Невизначеність скорочується, якщо надходить необхідна інформація, яка може діяти у вигляді нецінових сигналів. У реальному світі нецінові сигнали мають велике економічне значення. Інформація й сигнали мають економічну цінність, навіть якщо їх придбання й передача здійснюються за незначною ціною. Оскільки інформація має грошову вартість, то продавці й покупці прагнуть продати її самі, частіше шляхом пошуку.

Важливим заходом боротьби з асиметричною інформацією та моральним ризиком є ринкові сигнали. Сильним сигналом є гарантії та поруки. Не менш важливою обставиною є репутація фір­ми: марка установи, фірмові знаки тощо. Одним із сигналів про якість працівника, що наймається, може бути, зокрема, його освіт­ній рівень. Типовим ринком, на якому швидко вдається ліквідувати асиметрію інформації, є аукціон. Захист прав споживачів також повинен спиратися на повну інформацію про якість благ, що продаються. Важливу роль тут відіграють товариства споживачів, засоби масової інформації (газети, радіо, телебачення), законодав­чі та виконавчі органи влади і, звичайно, самі фірми, які активно рекламують свою продукцію. Важлива роль належить механізмові спекулятивних угод, який передає необхідну інформацію від тих, хто нею володіє, до тих, хто її потребує. Спекулянти виробляють і постачають інформацію про тенденції економічного розвитку. Їхні очікування цінових зрушень чутливо схоплюють переливання ресурсів із галузі в галузь, зміни економічної й політичної кон’юнктури. Ціни, що утворюються внаслідок діяльності спекулянтів, є своєрідним барометром. Вони підказують усьому суспільству перспективні напрями розвитку. Дешево виробляючи цінну інформацію, спекулянти сприяють підвищенню ефективності суспільного виробництва і, отже, збільшують багатство нації.

У теорії ринку ринковий механізм також може не спрацювати ще у двох випадках: по-перше, коли він неспроможний утворити таку ціну, яка б правильно збалансувала оцінку товару споживачами з вартістю витрачених на його виробництво ресурсів, і, по-друге, коли він неспроможний узагалі утворити ціну . У першому випадку існують зовнішні ефекти (екстерналії), у другому — суспільні блага.

Існує багато випадків, коли ринок у змозі забезпечити певну кількість продукту за ринковою ціною, але робить це неефективно: або виробляє надто мало продукту, або надто багато, і за ціною або надто високою, або надто низькою. У такому випадку виникають зовнішні ефекти (екстерналії). Зовнішні ефекти — витрати чи вигоди від ринкових угод, що не отримали відображення в цінах. Вони називаються «зовнішніми», оскільки стосуються не тільки економічних агентів, що приймають участь у даній операції, але і третіх осіб. Зовнішні ефекти виникають тоді, коли виробництво або споживання якогось продукту однією фірмою або споживачем викликає позитивний чи негативний вплив на інші фірми або інших споживачів, що не компенсується через ціновий механізм. Зовнішні ефекти можуть змінювати попит через вплив на споживачів і пропозицію — через вплив на виробників.

Освіта вважається класичним прикладом ефектів, які приносять зовнішні вигоди споживачам. За відсутності державної системи буде існувати приватний ринок освіти, оскільки люди мають вигоди від додаткових прибутків (за рахунок освіти) і мусять платити за набуті знання й навички. Однак і суспільство в цілому отримує вигоди від наявності більш кваліфікованої робочої сили, яка сприяє підвищенню темпів зростання економіки. Отже, є додаткові вигоди, якими громадяни користуються і які треба додати до ринкового попиту, щоб відобразити загальну вигоду для су-
спільства.

З іншого боку, існують певні види благ, які справляють негативний вплив на інших споживачів. Яскравим прикладом такого впливу є паління. Працюючи в задимлених кімнатах та інших громадських місцях, люди, які не палять, можуть практично потерпіти від ефекту пасивного паління. Але ринкова ціна відображатиме лише вигоди для тих, хто палить, і вартість цигарок для виробників.

В обох цих випадках влада втручається з тим, щоб субсидіювати споживачів на здобуття освіти і, тим самим, заохочувати людей споживати більше освітнього блага; або встановити подат­ки на тютюнові вироби і, тим самим, на їх споживання. У результаті через державне втручання можна досягти більш ефективного розподілу ресурсів, ніж за умови нерегульованого ринку.

Трансформація зовнішніх ефектів у внутрішні може бути досягнута шляхом наближення граничних приватних витрат (і відповідно вигід) до граничних соціальних витрат (вигід). З цією метою в якості вирішення даної проблеми використовують коригуючі податки й субсидії.

Виникають зовнішні ефекти щодо виробництва з боку пропозиції. Як приклад негативного зовнішнього ефекту часто приводять виробничий процес переробки, який призводить до шкідливого забруднення довкілля. У цьому випадку вартість для по-
стачальників не відображає усієї вартості для суспільства, і, відповідно, ринкова ціна пропозиції є нижчою, ніж вона має бути, щоб досягти ефективності. Тому встановлена державною владою плата за забруднення може допомогти зменшити рівень забруднення і (або) виробництва продукції, яке призводить до забруднення. Також виникають ситуації, коли один виробник може зменшити вартість виробництва для всіх інших виробників. Так, інвестиції з боку одного підприємця, зроблені в наукові дослідження або спеціалізовану професійну підготовку робітників, можуть знизити вартість виробництва в усій галузі. Але оскільки цей підприємець не отримає всіх вигід від такого роду діяльності, він може відмовитися цим займатись, якщо його не стимулюватимуть до цього державні субсидії або звільнення від податків.

Існують і інші підходи щодо розуміння закономірностей вирішення проблем зовнішніх ефектів.

Згідно з теоремою Коуза, позитивні й негативні зовнішні ефек­ти не вимагають державного втручання в тих ситуаціях, коли чітко визначені права власності, залучена невелика кількість людей і вартість угоди дуже мала. За таких обставин роль держави повинна зводитись до заохочення угоди між зацікавленими особами чи групами. Оскільки на карту поставлені економічні інтереси сторін, то угода між ними дає їм можливість знайти прийнятне вирішення проблеми зовнішніх ефектів шляхом переговорів. Право власності встановлює ціну зовнішнього ефекту, створюючи альтернативні витрати для обох сторін. Тому у сторін виникає нагальна потреба знайти шляхи для вирішення проблеми зовнішніх ефектів. Точне визначення прав власності служить чинником зменшення чи ліквідації зовнішніх ефектів.

Суспільне благо визначається як благо, яке споживається спільно, тобто всі споживають його разом; суспільне благо не можна поділити на окремі частини і продати або купити на ринку, як не можна й позбавити будь-кого права користуватися ним. Дійсно, споживання однією людиною не зменшує кількості споживання цього блага іншими. Класичними прикладами таких благ є національна оборона, юстиція або законодавча система, національні пар­ки, система охорони здоров’я, система водопостачання, щеплення проти хвороб, національні бібліотеки та інші національні культурні заклади, такі, як національні оперні й балетні колективи та національні колекції живопису й мистецтва. Якщо, приміром, користуватись громадським парком, то жодним чином це не зменшує його доступності іншим. Це відрізняє суспільні блага від більшості товарів на ринку, які називають суто приватними благами.

Суто суспільне благо — це таке благо, яке споживається колек­тивно всіма громадянами незалежно від того, платять люди за нього чи ні. Суто суспільне благо характеризується двома властивостями: невибірковістю та невиключеністю зі споживання.

Властивість невибірковості у споживанні означає, що споживання суто суспільного блага однією людиною не зменшує його доступності для інших. Такі блага неконкурентні, оскільки граничні витрати для додаткового споживача дорівнюють нулю.

Властивість невиключеності зі споживання означає, що жодна людина не може бути не допущена до споживання блага, навіть якщо вона відмовляється за це платити. Суто суспільне благо має своєрідний позитивний зовнішній ефект: як тільки хтось починає його споживати, воно стає доступним для всіх.

Щоб глибше зрозуміти особливості суто суспільного блага, порівняємо його із суто приватним благом. Суто приватне благо — це таке благо, кожна одиниця якого може бути продана за окрему плату. На відміну від суто приватного блага, суто суспільне благо не може бути розподілене на одиниці споживання (його не можна випускати «дрібними» партіями) і бути продане частинами.

Констатуючими характеристиками приватних благ є дві властивості: з одного боку, вони — об’єкт конкуренції споживачів (приватні блага «конкурентні»), з іншого — для тих споживачів, які не готові заплатити за користування ними ринкову ціну, вони недоступні (приватні блага є такими, що «вилучаються»). Більшість економічних благ є приватними. Але, крім них, існують «неконкурентні» блага й ті блага, що «не вилучаються», їх називають «суспільними». Так, прослуховування радіопередачі одним власником радіоприймача не заважає слухати цю саму передачу всім іншим аматорам радіо (радіотрансляція «неконкурентна»).
З іншого боку, радіостанція не має можливості заборонити комусь користуватись її послугами на тій підставі, що він не заплатив за них (радіотрансляція є такою, що «не вилучається»).

Окрім суто приватних і суто суспільних благ, існують проміж­ні (змішані) блага, які не мають повною мірою ні властивостей приватних, ні властивостей суспільних благ.

При наданні суспільного блага споживачам існує проблема безбілетника («зайця»), яка виникає тоді, коли люди намагаються уникнути сплати за благо, яким вони користуються, якщо за нього платять інші. Це означає, що дуже малоймовірно, щоб якийсь підприємець узявся за надання такого блага, оскільки він не може бути впевненим в отриманні хоч якого-небудь прибутку за надання послуг такого роду. І все ж, якщо люди дійсно мають вигоду від суспільного блага і хотіли б, аби воно надавалось, тоді слід виділити ресурси на його виробництво, інакше система буде неефективною. Саме в такому випадку держава втручається у вироб­ництво суспільного блага, тому що ринок неспроможний це забезпечити; тим самим державна влада робить систему більш ефек­тивною.

Окрім аргументації ефективності державного втручання у рин­кову систему, для суспільства існує також багато інших причин вимагати від уряду обмеження ролі ринку. Зосереджуючи увагу на економічних відносинах, ці причини пояснюються за допомогою ситуацій, коли суспільство не задоволене результатами ринкових операцій. Це може стосуватися також великої кількості різ­номанітних результатів, які оцінюються в різний спосіб. Сюди можна віднести неспроможність ринкової системи з огляду на політичні, соціальні чи моральні чинники. Ці прояви неспроможності варто згрупувати таким чином: 1) суспільству неприйнятні результати роботи ринку товарів; 2) суспільству неприйнятні результати роботи ринку факторів; 3) суспільство не задоволене розподілом доходів як результатом роботи ринкової системи.

Приклади кожної ситуації знайти дуже легко. На товарних рин­ках можуть бути заборонені цілі галузі, наприклад ті, що випускають наркотики або алкогольні вироби. Крім того, викликає занепокоєння якість товарів як з огляду на їхню безпечність і нешкідливість, так і щодо здатності виконувати відповідні очіку­вані функції. Так, більшість країн мають нормативні акти, що кон­тролюють безпечність і якість продукції. Одночасно більшість країн контролює мобільність ринків факторів виробництва від встановлення норм мінімальної заробітної плати до досить склад­них правил безпеки на виробництві.

Напевно, найбільш переконливим прикладом державного втручання є ситуація з розподілом доходів. Економісти визнають, що результатом роботи ринку є досить асиметричний розподіл доходів з невеликою кількістю дуже багатих людей і, на жаль,
з більшою кількістю бідних. Крім того, лише державна влада може змінити цей розподіл досить просто через податкову систему, особливо коли існує працююча система оподаткування доходів. Така система дає можливість установлювати високі податки на високі доходи й низькі податки на людей з низькими доходами.

Іншим способом державного перерозподілу доходів формується видаткова політика. Якщо державна влада спрямовує більшу частину бюджетних надходжень на діяльність, яка приносить вагоміші вигоди незаможній частині населення, ніж заможній, це також пом’якшує результати діяльності ринку. Те, що влада праг­не змінити розподіл доходів через програми бюджетних видатків, є звичайно політичним рішенням, і в демократичних країнах
існує постійна суперечність щодо збалансування допомоги тим, хто перебуває на нижчих щаблях шкали доходів за рахунок більш заможної частини населення. Дійсно, можна сказати, що соціальна політика в широкому розумінні визначає, яким чином і скільки ресурсів має піти на допомогу тим, хто з певних причин не може утримувати себе за рахунок лише ринкових доходів.

І, нарешті, дохід не можна перерозподілити без певних витрат на сам перерозподіл, хоча розмір цих витрат і те, яке вони мають значення, є проблемою, що викликає значні суперечки як серед учених-економістів, так і серед політичних радників. Економістів турбує, наприклад, що забезпечення широкої соціальної допомоги бідним може призвести до втрати стимулів працювати і,
у свою чергу, до зниження загальної ефективності використання робочої сили. Їх також турбує те, що великі програми соціального страхування можуть стримувати стимули до інвестування в ринки капіталу. Треба знаходити компроміс між більшою мірою рівності й більшою мірою ефективності. Отже, концепція альтернативної вартості може бути застосована також і при розгляді таких фундаментальних цінностей будь-якого суспільства.