1. Основні теорії зовнішньо-економічної діяльності

При визначенні закономірності зовнішньо-економічної діяльності одним з основних критеріїв є міжнародні ціни та механізм їх формування. І не просто ціни, а співвідношення внутрішніх і зовнішніх цін. Бразилія продає каву, Саудівська Аравія — нафту, Японія — комп’ютери саме тому, що за існуючого нині співвідношення внутрішніх і світових цін виробникам і постачальникам цих країн вигідніше реалізовувати свою продукцію іноземцям (ціни світового ринку вищі внутрішніх цін). У той же час Японії вигідніше купувати бразильську каву й саудівську нафту, а Бразилії й Саудівській Аравії — японську електроніку за тієї ж причини — власне виробництво товарів, що імпортуються, обійдеться дорожче.

По суті, це той принцип, якого дотримувався ще Адам Сміт. Автор «Багатства народів» стверджував, що умовою міжнародної торгівлі служить відмінність у цінах, відмінність у розмірах абсолютних витрат, які несуть зовнішньоторговельні партнери на виробництво товарів, що обмінюються.

Виступаючи проти штучного обмеження торгівлі, Сміт заявляв, що торгувати треба з тими країнами, де продукти дешевше: Якщо вина Франції кращі і дешевші португальських вин або якщо її полотно краще за полотно Німеччини, то для Великобританії вигідніше купувати потрібне їй вино і закордонне полотно у Франції, а не у Португалії та Німеччині.

Навіщо виробляти виноград у Шотландії, адже вино там у 30 разів дорожче, ніж у Португалії. Доцільніше купувати вино там, де воно дешевше.

Принцип Сміта — принцип абсолютних витрат. Згідно з цим принципом потрібно імпортувати товар з країни, де витрати абсолютно менші, а експортувати ті товари, витрати виробництва яких нижчі, ніж у експортера.

Сміт стверджував, що торгівля, яка, за виключенням впливів або перешкод, природно й нормально ведеться між двома країнами, завжди вигідна, хоч і не завжди у рівній мірі обом країнам.

На противагу Сміту, Давид Рікардо вважав, що передумовою міжнародного товарообміну не обов’язково повинна бути відмінність абсолютних витрат. Як бути, якщо країна не володіє абсолютною перевагою і має рівні витрати? Чи залишиться вона у виграші, якщо буде експортувати частку своїх товарів?

На низці прикладів Рікардо доводить, що абсолютна перевага у витратах — не обов’язкова умова торгового обміну. Досить, щоб між торгуючими країнами розрізнювалися порівняльні витрати.

У часи Рікардо витрати виробництва сукна в Англії були трохи вищими, ніж у Португалії. Але, на думку Рікардо, Англії все одно вигідніше експортувати сукно, а Португалії вигідніше його купувати (хоч у останньої витрати виробництва сукна нижчі). У свою чергу, Португалія буде займатися експортом вина, вироб­ництво якого дешевше, ніж в Англії.

Сукно в Португалії дешевше. Але внаслідок торгового обміну Португалія отримає більше сукна, ніж якби вона виробляла його сама. Виручка від продажу вина і «втрати» від купівлі англійського сукна компенсують відмінність у порівняльних витратах.

Приклад з обміном англійського сукна на португальське вино Рікардо ілюструє розрахунками, побудованими на витратах робочого часу. На виготовлення сукна потрібна праця ста чоловік; на виготовлення вина — праця вісімдесяти чоловік. Праця ста англійців, зазначає Рікардо, не може бути віддана за працю вісімдесяти англійців, але продукт праці ста англійців може бути відданий за продукт праці вісімдесяти португальців, шістдесяти росіян або ста двадцяти індусів.

Основний висновок, до якого прийшов Рікардо, свідчить: Правило, регулююче відносну вартість товарів в одній країні, не регулює відносну вартість товарів, що обмінюються між двома або декількома країнами. При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, затрачує свій капітал і труд на такі галузі, які надають їй найбільші вигоди.

Принцип порівняльних витрат є принципом взаємної вигоди. Саме цей принцип визначає, що вино повинно вироблятися у Франції й Португалії, що хліб повинен оброблятися в Америці й Польщі, а різні металеві вироби й інші товари повинні виготовлятися в Англії.

Однак і принцип порівняльних витрат являє собою деяке спрощення, бо не відображає всієї складності зовнішньоекономіч­них зв’язків. Модель Рікардо — це модель торгівлі між двома країнами, яка не враховує зміни відносних витрат, відмінності у виробничих можливостях торгуючих країн, неможливості йти по шляху повної спеціалізації у виробництві.

Рікардо виходив з того, що відмінності у виробничих витратах визначаються переважно відмінностями в природних, географічних умовах. Цей принцип загалом справедливий, але не вичерпує всіх особливостей. На світовому ринку торгують не тільки нафтою й апельсинами. Усе більшу частку в зовнішньоторговельному обміні займають товари обробної промисловості, послуги. У формуванні світових цін на виробництво й торгівлю такою продукцією все більш значну роль відіграють не тільки природні передумови.

Наприклад, Швеція традиційно веде ефективну торгівлю, постачаючи на зовнішній ринок складну промислову продукцію: автомобілі й роликові підшипники, гірськорудне обладнання й морські двигуни. Очевидно, не випадково саме в цій країні, яка впевнено зберігає конкурентні переваги в багатьох сферах, була розроблена теорія зовнішньої торгівлі, заснована на тому, що тор­гуючі країни, маючи у своєму розпорядженні приблизно однакову технологію, різною мірою наділені факторами виробництва — капіталом, робочою силою, землею.

Теорія, в основі якої встановлена залежність структури світової торгівлі від співвідношення факторів виробництва, була запропонована шведськими економістами Ел Хекшером і Б. Оліним.

Шведи трансформували принцип порівняльних витрат. Спираючись на цю концепцію, вони спробували пояснити, що лежить в основі відмінностей у порівняльних витратах. При умові, що комбінації виробничих факторів у торгуючих країнах загалом аналогічні, учені прийшли до висновку, що відмінність у рівні витрат залежить, головним чином, від забезпеченості виробничими факторами.

У трактуванні Хекшера-Оліна витрати у зовнішній торгівлі визначаються не просто продуктивністю (пов’язаною, як правило, з відмінністю в природних умовах), а цінами на фактори, якими учасники торгівлі наділені по-різному.

Одні фактори є в надлишку, інших — не вистачає. Ціни на одні фактори порівняно високі, на інші — відносно низькі. Ціни факторів визначаються їх рідкістю: дефіцитні чинники, як правило, — дорогі, надмірні фактори — дешеві. Якщо країна багата яким-небудь ресурсом, володіє ним у надлишку, то їй вигідно спеціалізуватися на його торгівлі.

Країна, що має у своєму розпорядженні надлишок дешевої робочої сили, буде спеціалізуватися на торгівлі продукцією, що вимагає значних витрат труда (текстилем, одягом, складанням виробів з імпортних комплектуючих). Якщо країна володіє надлиш­ком капіталу, то їй вигідно експортувати капіталомістку продукцію (машини, обладнання).

Так, Південна Корея, що володіє дешевою робочою силою, експортує трудомістку продукцію: одяг, автомобілі, побутову електроніку. На багатих природних копалинах базується торгівля країн Близького Сходу. Конкурентні позиції шведської сталі й металовиробів зумовлюються тим, що залізняк, який добувається в країні, має унікальні властивості, які дають змогу виплавляти високоякісну сталь.

Отже, модель зовнішньої торгівлі Хекшера-Оліна виходить з принципу, в основі якого лежать структура витрат, відносно низь­кі ціни на фактори, що є в достатку.

Модель шведських економістів отримала визнання й почала використовуватися при формуванні зовнішньоторговельної стратегії. Щоб посилити факторні переваги, уряди багатьох країн ужили заходи, направлені на підтримку і стимулювання експорту. Наприклад, проводилася девальвація національної валюти; фірми отримували різні пільги, субсидії на модернізацію виробництва й оновлення експортної продукції.

Забезпечення конкурентних переваг за допомогою створення пільгового режиму для експортних виробництв, як правило, сприяє розвитку національної економіки, але може породжувати й негативні ефекти.

Усілякий розвиток конкурентоспроможних галузей, орієнтованих на зовнішній ринок, дає виграш країні, але часом вилучає кошти з інших секторів. Умови її торгівлі поліпшуються, експорт збільшується, однак зростання пропозиції може спричинити зниження світових цін. Але навіть при незмінних світових цінах швидко зростаючий експортний сектор починає «переманювати» мобільні фактори виробництва іншого сектору.

Ще один несподіваний наслідок полягає в тому, що інтенсивна розробка нового експортного ресурсу може призвести до так званого банкрутного зростання. Подібний феномен отримав назву «голландської хвороби». У процесі розробки родовища природного газу в Північному морі Голландія несподівано виявила, що її промисловий експорт приходить у занепад. Стрімке зростання цін, що пролилося над Голландією золотим дощем прибутків, спричиняло спад у традиційних секторах, де голландські фір­ми займали, здавалося б, міцні позиції.

Концепція факторів виробництва, як виявилося, не здатна врахувати все різноманіття факторів, що впливають на зовнішню торгівлю, на розвиток національної економіки. Виходячи з моделі Хекшера-Оліна, не можна пояснити, чому, наприклад, Швейцарія спеціалізується на експорті фармацевтичних товарів, США займають лідируючі позиції у виробництві персональних комп’ю­терів, Японія є найбільшим експортером побутової електроніки,
а Італія — пакувального обладнання.

Положення факторної концепції не завжди підтверджуються на практиці. Між країнами Західної Європи різниця в забезпеченості основними виробничими факторами відносно невелика,
а взаємний товарообіг зростає темпами, що перевищують зростання ВНП. Дві країни — США і Таїланд — є світовими експортерами рису. Але для США він є капіталомісткою, а для Таїланду — трудомісткою культурою.

Справедливість факторного підходу Хекшера-Оліна спробував перевірити американський економіст В. Леонтьєв. Відомо, що США володіють безперечною перевагою в капіталі. Як це позначилося на американському експорті? Вирішивши «проанатомувати» структуру американського експорту, Леонтьєв прийшов до несподіваного висновку.

Виявилося, США експортують не капіталомістку, а переважно трудомістку продукцію, а імпортують, навпаки, більш капіталомістку продукцію. Справедливість підрахунків, проведених Леон­тьєвим, підтвердили інші економісти. З’ясувалося, що подібні невідповідності (парадокси) у структурі зовнішньоторговельних зв’язків властиві й деяким іншим країнам.

Фахівці в галузі зовнішньоторговельних відносин прийшли до висновку, що фактори, які впливають на структуру торгівлі окремих країн і світової торгівлі загалом, вельми різноманітні і жваві. Їх вплив неоднозначний.

По-перше, зі збільшенням прибутків частка витрат на продовольство в структурі споживання падає; це знаходить відображення на структурі торгівлі. Питома вага продукції обробної промисловості поступово збільшується, виграють виробники цієї продукції.

По-друге, оскільки зростання факторів виробництва відбувається нерівномірно, у більш вигідних умовах виявляються країни, що володіють значними капіталами і кваліфікованою робочою силою. Але «виграші» в тому або іншому факторі, як відмі­чалося вище, можуть обернутися й негативною стороною. Переключивши ресурси на виробництво й експорт нафти, Англія вилучила їх з інших галузей і пригальмувала розвиток точного машинобудування.

По-третє, у світовій торгівлі підвищується роль і питома вага тих країн, які виробляють наукоємну продукцію. Під впливом науково-технічного прогресу відбувається модифікація факторів, що визначають величину порівняльних витрат. Структурні зсуви у світовій торгівлі відбуваються, зокрема, унаслідок переводу промислового виробництва з розвинених країн у ті, що розвиваються.

У цей час у теорії міжнародної торгівлі на першому плані постала проблема забезпечення й підтримки конкурентних переваг. Щоб домогтися лідерства і зберегти його на світовому ринку, необхідно пропонувати високоякісну продукцію й бути спроможним витримувати цінову конкуренцію.

Цілком очевидно, що жодна країна не може бути конкурентоспроможною по всій номенклатурі товарів і послуг. І жодна країна не може мати гарантій на збереження досягнутих нею конкурентних переваг назавжди. Конкурентні переваги повинні по-
стійно підтримуватися, зберігатися, нарощуватися.

При всій відмінності стратегій, яких дотримуються окремі фір­ми, кожна з них досягала конкурентної переваги на основі поліпшень і змін. Уведення інновацій включає нові технології, нові виробничі процеси, нові конструкції виробів, нові способи навчання або організації.

Одного разу досягнута перевага підтримується шляхом безперервного пошуку більш ефективних засобів ведення справ і постійних змін у діяльності фірми в рамках її загальної стратегії.

Конкуренція носить глобальний характер, і в підтримці конкурентної переваги велика роль належить державі, її гнучкій та ефективній зовнішньоторговельній політиці, яка направлена на створення умов, координацію і стимулювання діяльності фірм. Створювати й підтримувати перевагу перед конкурентами з інших країн повинні самі фірми.

Виробничі фактори, на основі яких країна домагається переваги на світовому ринку, досить специфічні. Самі фактори стають усе більш жвавими й мобільними. Капітал інвестується і переміщується в інші країни; робоча сила мігрує в країни з найбільш високою оплатою та найбільш вигідними умовами труда; науково-технічні досягнення експортуються й імпортуються.

Теорії міжнародного руху факторів мають свою специфіку. Разом з тим тут діють приблизно ті самі стимули й закономірності, що й у сфері міжнародної торгівлі товарами і послугами.

У концепціях і політиці зовнішньоторговельних відносин і міжнародного рушення факторів традиційно враховується ряд початкових положень. Як правило, береться до уваги залежність економіки країни від величини експортної квоти. У малих країнах ця квота, звичайно, вища, оскільки економіка цих країн більшою мірою залежить від зовнішньої торгівлі.

Відомо, що стан національного господарства будь-якої країни визначають зовнішньоторговельний і платіжний баланси. Якщо імпорт істотно перевищує експорт, збільшується дефіцит платіжного балансу, то це примушує звертатися до зовнішніх позик.
У результаті зростають борги, скорочується внутрішнє споживання, з’являються інші негативні наслідки.

Оцінка ефективності зовнішньоторговельних і зовнішньоекономічних зв’язків далеко неоднозначна. Можна впевнено стверджувати, що універсальний критерій тут непридатний. Ефективність і вигідність залежать не тільки від валютних надходжень, але й від динаміки світових і внутрішніх цін, масштабів торгових операцій, системи розрахунків.

Коріння зовнішньоторговельних теорій і політики, як правило, потрібно шукати в стані платіжного балансу. Джерела оцінок і підходів до макрорегулювання зовнішніх зв’язків доцільно «укорінити» в його статтях; вони визначаються балансом поточних операцій, рушенням капіталів, валютним курсом, наявністю золотовалютних резервів.

Теорії міжнародної торгівлі і міжнародного рушення виробничих чинників звичайно підлеглі практичним цілям — досягненню економічних вигід, забезпеченню зростання національного виробництва.

Не існує єдиних, загальновизнаних теорій міжнародного обміну. Нарівні з розвитком класичних теорій Сміта й Рікардо, фак­торної моделі Хекшера-Оліна, теорії забезпечення конкурентних переваг, розробляються й використовуються інші, альтернативні концепції, положення та принципи.

Практично жодна з існуючих теорій не враховує всього різноманіття факторів, що впливають на потоки й ефекти зовнішньої торгівлі, її динаміку, структуру. Ступінь конкурентоспроможності, рівень експорту й імпорту визначають сукупність суперечливих, постійних факторів, що змінюються. В економічних теоріях узагальнюється досвід, формулюються принципи, але немає готових рецептів.

Загалом світове господарство наприкінці XX — на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, усе ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв’язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

На розвиток світового господарства впливають такі чинники:

розвиток науково-технічного прогресу, перетворення інфор­маційних технологій на один з найважливіших аспектів розвитку світової економіки;

зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків;

поглиблений розвиток МПП — міжнародна спеціалізація й кооперування виробництва;

високий рівень інтенсифікації міжнародного руху факторів виробництва: робочої сили, капіталів, технологій, засобів виробництва, інформації;

інтернаціоналізація виробництва й капіталу;

формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов’язаної з обслуговуванням руху товарів;

вирішення глобальних проблем тощо.

Головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є інтернаціоналізація виробництва. Основним її чинником став перехід розвинутих країн у 60 — 80-ті роки XX ст. на нову високотехнологічну базу з переважанням інформаційних технологій. Це спричинило бурхливу інтернаціоналізацію відтворювальних процесів у обох галузях — інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних господарств) і транснаціональ­ній (через створення міжнаціональних виробничих комплексів).

Інтернаціоналізація виробництва — об’єктивний історичний процес налагодження міжнаціональних формувань і стійких виробничих зв’язків між різними країнами, зумовлений розвитком міжнародного поділу праці, виробничою і науково-технічною спеціалізацією та кооперацією, унаслідок чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах.

Інтернаціоналізація відображає вихід відтворювального процесу за межі національних кордонів і стає частиною процесу, який відбувається в межах інтернаціонального або світового рівня. Така об’єктивна історична тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи чи рівня розвитку.

Передумови інтернаціоналізації господарських зв’язків виник­ли в період переходу до великого машинного виробництва. НТП є найдієвішим чинником інтернаціоналізації економіки, яка набуває нових рис, пов’язаних з переходом від переважно зовнішньоторгових зв’язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва.

Інтернаціоналізація виробництва зумовлює необхідність утворення відповідних організаційних форм, які дають змогу долати перепони, породжувані державними кордонами. Найважливішою стала економічна інтеграція, яка є певним міждержавним економічним об’єднанням, створеним відповідно до спеціальних угод. У межах територій країн-учасниць вона охоплює певні види господарської діяльності на особливих умовах, порівняно з іншими країнами.

Міжнародна економічна інтеграція — процес зрощення, об’єднання економік різних країн на основі розвитку та поглиблення стійких взаємозв’язків у виробництві й розподілі праці, взаємодії відтворювальних структур на різних рівнях національних господарств.

Основними формами економічної інтеграції є: преференційні (лат. preferentis — перевага) торговельні угоди, зона вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок, економічний та валютний союзи й політичний союз.

Між учасниками цього процесу здійснюється глибший поділ праці, ведеться інтенсивніший обмін товарами, послугами, капіталами й робочою силою.

Основними чинниками інтеграції є:

близькість рівнів економічного розвитку та рівня ринкової зрілості країн, що інтегруються;

географічна близькість, наявність спільного кордону і тісних економічних зв’язків, сформованих історично;

спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами в певних галузях (фінансів, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо).

Майже всі інтеграційні об’єднання, які виникають і розвиваються в нинішній світовій економіці, вирішують схожі завдання, сутність яких зводиться до використання переваг масштабної економіки, утворення сприятливого зовнішньополітичного середовища, вирішення проблем торговельної політики, максимального сприяння структурній перебудові економіки, підтримки молодих галузей і забезпечення необхідних умов для створення нових.

Крім того, економічне зближення країн у регіональних межах створює сприятливі умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, певною мірою захищаючи їх від конкуренції з боку фірм третіх країн.

Інтеграційна взаємодія дає змогу країнам-учасницям разом вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми (вирівнювання умов розвитку найбільш відсталих регіонів, пом’якшення становища на ринку праці), проводити науково-технічну політику. Проте взаємодія національних господарств здійснюється з різною інтенсивністю, у різних масштабах.

У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена інтернаціоналізацією господарських зв’язків, науково-технічною революцією, принципово новим впливом засобів інформації та комунікації, ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної економічної самозабезпеченості) неможливе. Економічна діяльність, спрямована на самоізоляцію, на національну або групову автаркію, якими б благородними політичними й соціальними гаслами не прикривалася, перспективи не має. Прагнення уникнути суперечностей розвитку світового господарства спричиняє виникнення державного й міждержавного регулювання міжнародних економічних відносин, посилення інтернаціоналізації господарського життя, його інтеграцію, розвиток різних форм і методів міжнародних економічних відносин.

Поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва зумовлює зростання об’ємів міжнародної торгівлі, яка за умов зростаючої інтернаціоналізації господарського життя є однією з перших форм міжнародних економічних відносин.

Міжнародна торгівля як наслідок MПП зародилася давно, а на початку XIX ст. набула форми світового ринку, на якому діяли майже всі розвинуті країни світу.

Міжнародна торгівля — сфера товарно-грошових відносин, що охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни.

Продавцями й покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи.

Товари, що купуються й завозяться в країну, — це імпорт, а товари, що продаються й вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом та експортом протягом певного періоду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від’єм­ним), якщо ситуація протилежна. Перевищення імпорту над експортом спричиняє зовнішньоторговельний дефіцит. Пасивне саль­до торговельного балансу покривають за рахунок національного доходу країни, оплачуючи золотом або конвертованою валютою. Нерідко вдаються і до кредитів країни-донора (постачальника) або міжнародних фінансових організацій (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк реконструкції та розвитку — МБРР).

Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках. За натуральним виміром динаміку зовнішньоторговельного товарообігу виражають індекси фізичного обсягу експорту та імпорту, які демонструють тенденції зміни обсягів реальної маси товарів. На відміну від них, вартісні показники відображають не тільки зміни в кількості експортованих та імпортованих товарів, а й коливання цін. Тому вартість експорту може зменшитися навіть за збільшення кількості експортованої продукції, якщо впадуть ціни на неї, і навпаки.

Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підраховують підсумовуванням тільки обсягів експорту, як правило, у доларах США і в цінах ФОБ

. Імпорт підраховують у цінах СІФ

, унаслідок чого він перевищує вартість експорту на 10 %.

Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн забезпечується відкритістю економіки й рівнем цін на світовому ринку. Відкрита економіка передбачає цілісний єдиний економічний комплекс, інтегрований у світовий ринок, сприяє активному застосу­ванню різних форм спільного підприємництва, організації зон вільного підприємництва, ліквідації державної монополії зовнішньої торгівлі, ефективному використанню принципу порівняльної переваги країни в МПП, передбачає зважену відкритість внутрішнього ринку щодо іноземного капіталу, товарів, технологій, інформації.

Стихійна відкритість загрожує економічній безпеці країни. Обґрунтована відкритість, заснована на принципах ефективності, конкурентоспроможності, не може бути реалізована без урахування структури експорту й імпорту, руху капіталів, митної, податкової та кредитної політики, які впливають на зв’язки із зовнішнім світом. Відкрита економіка потребує державного конт­ролю за дотриманням рівня відкритості ринку в межах розумної достатності. Тому відкритою є економіка, частина товарів і послуг якої створюється для внутрішнього споживання, а залишкова частина надходить на експорт. Частина доходів спрямовується на імпорт — закупівлю товарів і послуг, вироблених за кордоном, але необхідних для виробництва й споживання всередині країни.

За допомогою кількісних індикаторів оцінюють рівень участі країни у світових господарських зв’язках. Серед таких індикаторів — питома вага експорту та імпорту у валовому внутрішньому продукті; їх комбінація дає змогу простежити масштаби зв’язків окремих національних економік зі світовим ринком. Так, відношення вартості експорту до валового внутрішнього продукту є експортною квотою — реальним показником участі країни у МПП. Цей показник визначають за формулою:

,

де ЕХq — експортна квота;

ЕХ — величина сукупного експорту;

GDP — величина валового внутрішнього продукту (за рік).

Ця формула дає змогу з’ясувати залежність виробництва на-
ціональної економіки від збуту власних товарів на ринках інших країн. Уважається, що економіка відкрита, коли ЕХ дорівнює 10 % і більше.

Іншим показником відкритості економіки є співвідношення між сукупним імпортом і валовим внутрішнім продуктом — імпортна квота. Цей показник визначають за формулою:

де ІМq — імпортна квота;

ІМ — величина сукупного імпорту;

GDP — величина валового внутрішнього продукту (за рік).

Імпортна квота засвідчує, яку частину від величини валового внутрішнього продукту становить імпорт.

Більш комплексним показником відкритості економіки є зовнішньоторговельна квота — відношення величини сукупного зовнішньоторговельного обороту країни до обсягу її валового внутрішнього продукту. Цей показник визначається за формулою:

,

де FТq — зовнішньоторговельна квота;

FТ — величина зовнішньоторговельного обороту;

GDP — обсяг валового внутрішнього продукту.

Зовнішньоторговельна квота виражає загальний обсяг зовнішнього товарообігу країни з країною-партнером або з усім світовим господарством. Але цей показник не дає якісної характеристики зовнішнього товарообігу і не враховує величини експорту капіталу. Тому зовнішньоторговельна квота як показник розвитку МПП має обмежений характер.

Одним з найважливіших факторів міжнародної торгівлі є ціна. Процес ціноутворення на світовому ринку базується на взаємовигідних принципах і методах. Світова ціна товарів (послуг) є грошовим утіленням їхньої інтернаціональної вартості.

Інтернаціональна вартість — суспільно необхідні затрати пра­ці, пов’язані з виробництвом товарів (наданням послуг) за середньосвітових суспільно нормальних умов виробництва і середньосвітового рівня продуктивності та інтенсивності праці й дії економічних законів світового ринку.

Природно-кліматичні умови, рівень технічної озброєності праці та інші чинники зумовлюють суттєві відмінності середнього рівня продуктивності та інтенсивності праці, а відповідно й національної вартості товарів. Проте дія закону вартості на світовому ринку зводить різні національні вартості товару до єдиної інтернаціональної вартості. Тому у відкритій світовій торгівлі товарний обмін між країнами здійснюється за інтернаціональною вартістю. Вона регулюється умовами виробництва тих країн, де виробляється переважна більшість продукції, що надходить на світовий ринок.

Світова ціна коливається навколо інтернаціональної вартості як своєї основи залежно від співвідношення світового попиту і пропозиції на кожен товар. Відповідно до закону світових цін монополії, що контролюють основні потоки товарів і ціни, користуються перевагами, яких не мають сильніші (краще технічно оснащені й економічно організовані) виробники. Проте такі переваги обмежуються витратами, на які приречені слабші ринкові контрагенти.

Світовому ринку притаманна різноманітність цін, які можуть бути різними навіть для одного й того самого товару. Це зумовлено місцем та часом продажу товару, валютою платежів, іншими обставинами, пов’язаними із законами попиту та пропозиції. Проте ціни змінюються доти, доки не стануть однаковими для всіх учасників торгового обміну.

Зростаюча залежність національних господарств кожної країни від зовнішньої торгівлі, цін на світовому ринку, посилення конкурентної боротьби зумовлює необхідність державного втручання в регулювання зовнішньої торгівлі шляхом законодавчого встановлення певних правил її ведення. Історично утворилися різ­ні форми державного захисту національних інтересів у боротьбі на світових ринках. Усі вони належать до однієї з двох протилеж­них систем: протекціонізму або фритредерства.

Протекціонізм (лат. рrоtесіо — прикриття) — система тарифних і нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону на ввезення певних товарів, використання дискримінаційних якісних стандартів, приховані фінансові методи торговельної політики, тимчасове обмеження імпорту для вирівнювання платіжного балансу, використання субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар’єри та інші заходи, які перешкоджають конкуренції іноземних товарів з національним виробником.

Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці додаткових грошових надходжень від мита та інших зборів.

Фритредерство (англ. free trade — вільна торгівля) — зовнішньоторговельна політика, за якої митні органи виконують тільки реєстраційні функції, не стягують експортне та імпортне мито, не запроваджують ніяких обмежень на зовнішній торговий оборот. Таку по­літику проводять країни з високоефективним національним господарством, яке дає змогу місцевим товаровиробникам не тільки вит­римувати іноземну конкуренцію, а й долати протекціоністські митні бар’єри, розширювати експорт своїх товарів на світовий ринок.

Ще за часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав користь політики фритредерства, стверджуючи, що слід імпортувати товари з країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати товари, витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву теорії абсолютних переваг.

Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види виробництва. Згідно з нею не могли отримати економічну вигоду країни, які не мали абсолютних переваг у витратах виробництва. Теорія А. Смі­та була доповнена й розвинута Д. Рікардо, який сформулював тео­рію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної торгівлі та використовується у міжнародних економічних відносинах. Д. Рікардо обґрунтував можливість взаємовигідної міжнародної торгівлі за наявності абсолютних переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх товарів. У такій ситуації висновки про доцільність обміну необхідно робити на основі зіставлення порівняльних витрат.

Упродовж певного часу теорія Д. Рікардо залишалась єдиною теорією МПП. Але сучасна західна економічна наука доповнила й модернізувала модель розвитку міжнародної торгівлі. Основою цієї моделі є теорія альтернативних витрат, розроблена американським економістом Г. Хаберлєром. Розвинули й доопрацювали її експерти Міжнародної організації економічного співробітництва й розвитку (МОЕСР). Вони визначили коефіцієнт порівняльних переваг експорту товару з однієї країни в іншу за формулою:

де СР — порівняльні переваги;

і — товар;

j — країна;

X — експорт готової продукції;

іm — готові товари.

За допомогою формули можна порівняти питому вагу експорту товару певної країни в загальному обсязі експорту товару країн МОЕСР з питомою вагою експорту готових виробів країни в загальному експорті готових виробів із країн МОЕСР. Країна має порівняльні переваги, якщо питома вага конкретного товару в загальному експорті цього товару із країн МОЕСР більша, ніж величина експорту готових виробів країни у загальному експорті готових виробів із країн МОЕСР.

Інколи держави укладають між собою торгові угоди за принципом найбільшого сприяння. Згідно з ним кожна країна-учасниця угоди зобов’язується надавати своєму партнеру такі права й пільги, які вона вже надала або збирається надати в майбутньому кожному партнеру. Тому відмова від поширення на пев­ну країну угод найбільшого сприяння означає, що проти неї застосовуються економічні санкції.

Економічно високорозвинуті країни Заходу часто застосовують наступальну тактику в торговій політиці. Вони використовують протекціонізм як засіб, що сприяє наповненню ринків інших країн своїми товарами (завищений митний збір забезпечує підтримання у себе такого високого рівня цін, який компенсує виробникам втрати від сплати мита в країнах, що підлягають торговій агресії), застосовують товарний і валютний демпінг, що ослаблює позиції конкурентів на світовому ринку.

Товарний демпінг (анг. dumping — скидання) — вивіз товарів із країни за цінами, значно нижчими, ніж ціни всередині країни або на світовому ринку, нижчими, ніж витрати виробництва, з метою усунення конкурентів на зовнішніх ринках; виступає одним із видів обмеження ділової практики, а в окремих випадках кваліфікується як недобросовісна практика.

Після визнання факту демпінгу, що наносить реальні або потенційні збитки економіці країни, в якій він здійснюється, її законодавчі органи здійснюють антидемпінгові розслідування. Основним методом припинення демпінгової практики за результатами дослі-
дження є встановлення антидемпінгового мита, тимчасового або постійного (у більшості випадків воно не перевищує різниці між демпінговою й нормальною цінами), залежно від ситуації на ринку.

Валютний демпінг — вивіз товарів за цінами, нижчими від світових, з країн, де валюта знецінена, у країни з менш знеціненою або стабільнішою (твердою) валютою. Застосовують такий демпінг тоді, коли купівельна спроможність грошової одиниці країни падає значно нижче, ніж її курс щодо інших валют.

Загалом країни світу провадять гнучку зовнішньоторговельну політику. Вони ефективно використовують різні методи протекціонізму й запроваджують елементи фритредерства. Найсприятливіші умови торгівлі з іншими країнами забезпечуються укладанням відповідних (переважно двосторонніх) торгових угод, які містять пункти про обов’язки в галузі зовнішньоторговельної політики. Певні елементи вільної торгівлі використовуються і в межах європейських інтеграційних угруповань: Європейський Союз (ЄС), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).

При визначенні закономірності зовнішньо-економічної діяльності одним з основних критеріїв є міжнародні ціни та механізм їх формування. І не просто ціни, а співвідношення внутрішніх і зовнішніх цін. Бразилія продає каву, Саудівська Аравія — нафту, Японія — комп’ютери саме тому, що за існуючого нині співвідношення внутрішніх і світових цін виробникам і постачальникам цих країн вигідніше реалізовувати свою продукцію іноземцям (ціни світового ринку вищі внутрішніх цін). У той же час Японії вигідніше купувати бразильську каву й саудівську нафту, а Бразилії й Саудівській Аравії — японську електроніку за тієї ж причини — власне виробництво товарів, що імпортуються, обійдеться дорожче.

По суті, це той принцип, якого дотримувався ще Адам Сміт. Автор «Багатства народів» стверджував, що умовою міжнародної торгівлі служить відмінність у цінах, відмінність у розмірах абсолютних витрат, які несуть зовнішньоторговельні партнери на виробництво товарів, що обмінюються.

Виступаючи проти штучного обмеження торгівлі, Сміт заявляв, що торгувати треба з тими країнами, де продукти дешевше: Якщо вина Франції кращі і дешевші португальських вин або якщо її полотно краще за полотно Німеччини, то для Великобританії вигідніше купувати потрібне їй вино і закордонне полотно у Франції, а не у Португалії та Німеччині.

Навіщо виробляти виноград у Шотландії, адже вино там у 30 разів дорожче, ніж у Португалії. Доцільніше купувати вино там, де воно дешевше.

Принцип Сміта — принцип абсолютних витрат. Згідно з цим принципом потрібно імпортувати товар з країни, де витрати абсолютно менші, а експортувати ті товари, витрати виробництва яких нижчі, ніж у експортера.

Сміт стверджував, що торгівля, яка, за виключенням впливів або перешкод, природно й нормально ведеться між двома країнами, завжди вигідна, хоч і не завжди у рівній мірі обом країнам.

На противагу Сміту, Давид Рікардо вважав, що передумовою міжнародного товарообміну не обов’язково повинна бути відмінність абсолютних витрат. Як бути, якщо країна не володіє абсолютною перевагою і має рівні витрати? Чи залишиться вона у виграші, якщо буде експортувати частку своїх товарів?

На низці прикладів Рікардо доводить, що абсолютна перевага у витратах — не обов’язкова умова торгового обміну. Досить, щоб між торгуючими країнами розрізнювалися порівняльні витрати.

У часи Рікардо витрати виробництва сукна в Англії були трохи вищими, ніж у Португалії. Але, на думку Рікардо, Англії все одно вигідніше експортувати сукно, а Португалії вигідніше його купувати (хоч у останньої витрати виробництва сукна нижчі). У свою чергу, Португалія буде займатися експортом вина, вироб­ництво якого дешевше, ніж в Англії.

Сукно в Португалії дешевше. Але внаслідок торгового обміну Португалія отримає більше сукна, ніж якби вона виробляла його сама. Виручка від продажу вина і «втрати» від купівлі англійського сукна компенсують відмінність у порівняльних витратах.

Приклад з обміном англійського сукна на португальське вино Рікардо ілюструє розрахунками, побудованими на витратах робочого часу. На виготовлення сукна потрібна праця ста чоловік; на виготовлення вина — праця вісімдесяти чоловік. Праця ста англійців, зазначає Рікардо, не може бути віддана за працю вісімдесяти англійців, але продукт праці ста англійців може бути відданий за продукт праці вісімдесяти португальців, шістдесяти росіян або ста двадцяти індусів.

Основний висновок, до якого прийшов Рікардо, свідчить: Правило, регулююче відносну вартість товарів в одній країні, не регулює відносну вартість товарів, що обмінюються між двома або декількома країнами. При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, затрачує свій капітал і труд на такі галузі, які надають їй найбільші вигоди.

Принцип порівняльних витрат є принципом взаємної вигоди. Саме цей принцип визначає, що вино повинно вироблятися у Франції й Португалії, що хліб повинен оброблятися в Америці й Польщі, а різні металеві вироби й інші товари повинні виготовлятися в Англії.

Однак і принцип порівняльних витрат являє собою деяке спрощення, бо не відображає всієї складності зовнішньоекономіч­них зв’язків. Модель Рікардо — це модель торгівлі між двома країнами, яка не враховує зміни відносних витрат, відмінності у виробничих можливостях торгуючих країн, неможливості йти по шляху повної спеціалізації у виробництві.

Рікардо виходив з того, що відмінності у виробничих витратах визначаються переважно відмінностями в природних, географічних умовах. Цей принцип загалом справедливий, але не вичерпує всіх особливостей. На світовому ринку торгують не тільки нафтою й апельсинами. Усе більшу частку в зовнішньоторговельному обміні займають товари обробної промисловості, послуги. У формуванні світових цін на виробництво й торгівлю такою продукцією все більш значну роль відіграють не тільки природні передумови.

Наприклад, Швеція традиційно веде ефективну торгівлю, постачаючи на зовнішній ринок складну промислову продукцію: автомобілі й роликові підшипники, гірськорудне обладнання й морські двигуни. Очевидно, не випадково саме в цій країні, яка впевнено зберігає конкурентні переваги в багатьох сферах, була розроблена теорія зовнішньої торгівлі, заснована на тому, що тор­гуючі країни, маючи у своєму розпорядженні приблизно однакову технологію, різною мірою наділені факторами виробництва — капіталом, робочою силою, землею.

Теорія, в основі якої встановлена залежність структури світової торгівлі від співвідношення факторів виробництва, була запропонована шведськими економістами Ел Хекшером і Б. Оліним.

Шведи трансформували принцип порівняльних витрат. Спираючись на цю концепцію, вони спробували пояснити, що лежить в основі відмінностей у порівняльних витратах. При умові, що комбінації виробничих факторів у торгуючих країнах загалом аналогічні, учені прийшли до висновку, що відмінність у рівні витрат залежить, головним чином, від забезпеченості виробничими факторами.

У трактуванні Хекшера-Оліна витрати у зовнішній торгівлі визначаються не просто продуктивністю (пов’язаною, як правило, з відмінністю в природних умовах), а цінами на фактори, якими учасники торгівлі наділені по-різному.

Одні фактори є в надлишку, інших — не вистачає. Ціни на одні фактори порівняно високі, на інші — відносно низькі. Ціни факторів визначаються їх рідкістю: дефіцитні чинники, як правило, — дорогі, надмірні фактори — дешеві. Якщо країна багата яким-небудь ресурсом, володіє ним у надлишку, то їй вигідно спеціалізуватися на його торгівлі.

Країна, що має у своєму розпорядженні надлишок дешевої робочої сили, буде спеціалізуватися на торгівлі продукцією, що вимагає значних витрат труда (текстилем, одягом, складанням виробів з імпортних комплектуючих). Якщо країна володіє надлиш­ком капіталу, то їй вигідно експортувати капіталомістку продукцію (машини, обладнання).

Так, Південна Корея, що володіє дешевою робочою силою, експортує трудомістку продукцію: одяг, автомобілі, побутову електроніку. На багатих природних копалинах базується торгівля країн Близького Сходу. Конкурентні позиції шведської сталі й металовиробів зумовлюються тим, що залізняк, який добувається в країні, має унікальні властивості, які дають змогу виплавляти високоякісну сталь.

Отже, модель зовнішньої торгівлі Хекшера-Оліна виходить з принципу, в основі якого лежать структура витрат, відносно низь­кі ціни на фактори, що є в достатку.

Модель шведських економістів отримала визнання й почала використовуватися при формуванні зовнішньоторговельної стратегії. Щоб посилити факторні переваги, уряди багатьох країн ужили заходи, направлені на підтримку і стимулювання експорту. Наприклад, проводилася девальвація національної валюти; фірми отримували різні пільги, субсидії на модернізацію виробництва й оновлення експортної продукції.

Забезпечення конкурентних переваг за допомогою створення пільгового режиму для експортних виробництв, як правило, сприяє розвитку національної економіки, але може породжувати й негативні ефекти.

Усілякий розвиток конкурентоспроможних галузей, орієнтованих на зовнішній ринок, дає виграш країні, але часом вилучає кошти з інших секторів. Умови її торгівлі поліпшуються, експорт збільшується, однак зростання пропозиції може спричинити зниження світових цін. Але навіть при незмінних світових цінах швидко зростаючий експортний сектор починає «переманювати» мобільні фактори виробництва іншого сектору.

Ще один несподіваний наслідок полягає в тому, що інтенсивна розробка нового експортного ресурсу може призвести до так званого банкрутного зростання. Подібний феномен отримав назву «голландської хвороби». У процесі розробки родовища природного газу в Північному морі Голландія несподівано виявила, що її промисловий експорт приходить у занепад. Стрімке зростання цін, що пролилося над Голландією золотим дощем прибутків, спричиняло спад у традиційних секторах, де голландські фір­ми займали, здавалося б, міцні позиції.

Концепція факторів виробництва, як виявилося, не здатна врахувати все різноманіття факторів, що впливають на зовнішню торгівлю, на розвиток національної економіки. Виходячи з моделі Хекшера-Оліна, не можна пояснити, чому, наприклад, Швейцарія спеціалізується на експорті фармацевтичних товарів, США займають лідируючі позиції у виробництві персональних комп’ю­терів, Японія є найбільшим експортером побутової електроніки,
а Італія — пакувального обладнання.

Положення факторної концепції не завжди підтверджуються на практиці. Між країнами Західної Європи різниця в забезпеченості основними виробничими факторами відносно невелика,
а взаємний товарообіг зростає темпами, що перевищують зростання ВНП. Дві країни — США і Таїланд — є світовими експортерами рису. Але для США він є капіталомісткою, а для Таїланду — трудомісткою культурою.

Справедливість факторного підходу Хекшера-Оліна спробував перевірити американський економіст В. Леонтьєв. Відомо, що США володіють безперечною перевагою в капіталі. Як це позначилося на американському експорті? Вирішивши «проанатомувати» структуру американського експорту, Леонтьєв прийшов до несподіваного висновку.

Виявилося, США експортують не капіталомістку, а переважно трудомістку продукцію, а імпортують, навпаки, більш капіталомістку продукцію. Справедливість підрахунків, проведених Леон­тьєвим, підтвердили інші економісти. З’ясувалося, що подібні невідповідності (парадокси) у структурі зовнішньоторговельних зв’язків властиві й деяким іншим країнам.

Фахівці в галузі зовнішньоторговельних відносин прийшли до висновку, що фактори, які впливають на структуру торгівлі окремих країн і світової торгівлі загалом, вельми різноманітні і жваві. Їх вплив неоднозначний.

По-перше, зі збільшенням прибутків частка витрат на продовольство в структурі споживання падає; це знаходить відображення на структурі торгівлі. Питома вага продукції обробної промисловості поступово збільшується, виграють виробники цієї продукції.

По-друге, оскільки зростання факторів виробництва відбувається нерівномірно, у більш вигідних умовах виявляються країни, що володіють значними капіталами і кваліфікованою робочою силою. Але «виграші» в тому або іншому факторі, як відмі­чалося вище, можуть обернутися й негативною стороною. Переключивши ресурси на виробництво й експорт нафти, Англія вилучила їх з інших галузей і пригальмувала розвиток точного машинобудування.

По-третє, у світовій торгівлі підвищується роль і питома вага тих країн, які виробляють наукоємну продукцію. Під впливом науково-технічного прогресу відбувається модифікація факторів, що визначають величину порівняльних витрат. Структурні зсуви у світовій торгівлі відбуваються, зокрема, унаслідок переводу промислового виробництва з розвинених країн у ті, що розвиваються.

У цей час у теорії міжнародної торгівлі на першому плані постала проблема забезпечення й підтримки конкурентних переваг. Щоб домогтися лідерства і зберегти його на світовому ринку, необхідно пропонувати високоякісну продукцію й бути спроможним витримувати цінову конкуренцію.

Цілком очевидно, що жодна країна не може бути конкурентоспроможною по всій номенклатурі товарів і послуг. І жодна країна не може мати гарантій на збереження досягнутих нею конкурентних переваг назавжди. Конкурентні переваги повинні по-
стійно підтримуватися, зберігатися, нарощуватися.

При всій відмінності стратегій, яких дотримуються окремі фір­ми, кожна з них досягала конкурентної переваги на основі поліпшень і змін. Уведення інновацій включає нові технології, нові виробничі процеси, нові конструкції виробів, нові способи навчання або організації.

Одного разу досягнута перевага підтримується шляхом безперервного пошуку більш ефективних засобів ведення справ і постійних змін у діяльності фірми в рамках її загальної стратегії.

Конкуренція носить глобальний характер, і в підтримці конкурентної переваги велика роль належить державі, її гнучкій та ефективній зовнішньоторговельній політиці, яка направлена на створення умов, координацію і стимулювання діяльності фірм. Створювати й підтримувати перевагу перед конкурентами з інших країн повинні самі фірми.

Виробничі фактори, на основі яких країна домагається переваги на світовому ринку, досить специфічні. Самі фактори стають усе більш жвавими й мобільними. Капітал інвестується і переміщується в інші країни; робоча сила мігрує в країни з найбільш високою оплатою та найбільш вигідними умовами труда; науково-технічні досягнення експортуються й імпортуються.

Теорії міжнародного руху факторів мають свою специфіку. Разом з тим тут діють приблизно ті самі стимули й закономірності, що й у сфері міжнародної торгівлі товарами і послугами.

У концепціях і політиці зовнішньоторговельних відносин і міжнародного рушення факторів традиційно враховується ряд початкових положень. Як правило, береться до уваги залежність економіки країни від величини експортної квоти. У малих країнах ця квота, звичайно, вища, оскільки економіка цих країн більшою мірою залежить від зовнішньої торгівлі.

Відомо, що стан національного господарства будь-якої країни визначають зовнішньоторговельний і платіжний баланси. Якщо імпорт істотно перевищує експорт, збільшується дефіцит платіжного балансу, то це примушує звертатися до зовнішніх позик.
У результаті зростають борги, скорочується внутрішнє споживання, з’являються інші негативні наслідки.

Оцінка ефективності зовнішньоторговельних і зовнішньоекономічних зв’язків далеко неоднозначна. Можна впевнено стверджувати, що універсальний критерій тут непридатний. Ефективність і вигідність залежать не тільки від валютних надходжень, але й від динаміки світових і внутрішніх цін, масштабів торгових операцій, системи розрахунків.

Коріння зовнішньоторговельних теорій і політики, як правило, потрібно шукати в стані платіжного балансу. Джерела оцінок і підходів до макрорегулювання зовнішніх зв’язків доцільно «укорінити» в його статтях; вони визначаються балансом поточних операцій, рушенням капіталів, валютним курсом, наявністю золотовалютних резервів.

Теорії міжнародної торгівлі і міжнародного рушення виробничих чинників звичайно підлеглі практичним цілям — досягненню економічних вигід, забезпеченню зростання національного виробництва.

Не існує єдиних, загальновизнаних теорій міжнародного обміну. Нарівні з розвитком класичних теорій Сміта й Рікардо, фак­торної моделі Хекшера-Оліна, теорії забезпечення конкурентних переваг, розробляються й використовуються інші, альтернативні концепції, положення та принципи.

Практично жодна з існуючих теорій не враховує всього різноманіття факторів, що впливають на потоки й ефекти зовнішньої торгівлі, її динаміку, структуру. Ступінь конкурентоспроможності, рівень експорту й імпорту визначають сукупність суперечливих, постійних факторів, що змінюються. В економічних теоріях узагальнюється досвід, формулюються принципи, але немає готових рецептів.

Загалом світове господарство наприкінці XX — на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, усе ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв’язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

На розвиток світового господарства впливають такі чинники:

розвиток науково-технічного прогресу, перетворення інфор­маційних технологій на один з найважливіших аспектів розвитку світової економіки;

зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків;

поглиблений розвиток МПП — міжнародна спеціалізація й кооперування виробництва;

високий рівень інтенсифікації міжнародного руху факторів виробництва: робочої сили, капіталів, технологій, засобів виробництва, інформації;

інтернаціоналізація виробництва й капіталу;

формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов’язаної з обслуговуванням руху товарів;

вирішення глобальних проблем тощо.

Головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є інтернаціоналізація виробництва. Основним її чинником став перехід розвинутих країн у 60 — 80-ті роки XX ст. на нову високотехнологічну базу з переважанням інформаційних технологій. Це спричинило бурхливу інтернаціоналізацію відтворювальних процесів у обох галузях — інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних господарств) і транснаціональ­ній (через створення міжнаціональних виробничих комплексів).

Інтернаціоналізація виробництва — об’єктивний історичний процес налагодження міжнаціональних формувань і стійких виробничих зв’язків між різними країнами, зумовлений розвитком міжнародного поділу праці, виробничою і науково-технічною спеціалізацією та кооперацією, унаслідок чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах.

Інтернаціоналізація відображає вихід відтворювального процесу за межі національних кордонів і стає частиною процесу, який відбувається в межах інтернаціонального або світового рівня. Така об’єктивна історична тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи чи рівня розвитку.

Передумови інтернаціоналізації господарських зв’язків виник­ли в період переходу до великого машинного виробництва. НТП є найдієвішим чинником інтернаціоналізації економіки, яка набуває нових рис, пов’язаних з переходом від переважно зовнішньоторгових зв’язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва.

Інтернаціоналізація виробництва зумовлює необхідність утворення відповідних організаційних форм, які дають змогу долати перепони, породжувані державними кордонами. Найважливішою стала економічна інтеграція, яка є певним міждержавним економічним об’єднанням, створеним відповідно до спеціальних угод. У межах територій країн-учасниць вона охоплює певні види господарської діяльності на особливих умовах, порівняно з іншими країнами.

Міжнародна економічна інтеграція — процес зрощення, об’єднання економік різних країн на основі розвитку та поглиблення стійких взаємозв’язків у виробництві й розподілі праці, взаємодії відтворювальних структур на різних рівнях національних господарств.

Основними формами економічної інтеграції є: преференційні (лат. preferentis — перевага) торговельні угоди, зона вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок, економічний та валютний союзи й політичний союз.

Між учасниками цього процесу здійснюється глибший поділ праці, ведеться інтенсивніший обмін товарами, послугами, капіталами й робочою силою.

Основними чинниками інтеграції є:

близькість рівнів економічного розвитку та рівня ринкової зрілості країн, що інтегруються;

географічна близькість, наявність спільного кордону і тісних економічних зв’язків, сформованих історично;

спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами в певних галузях (фінансів, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо).

Майже всі інтеграційні об’єднання, які виникають і розвиваються в нинішній світовій економіці, вирішують схожі завдання, сутність яких зводиться до використання переваг масштабної економіки, утворення сприятливого зовнішньополітичного середовища, вирішення проблем торговельної політики, максимального сприяння структурній перебудові економіки, підтримки молодих галузей і забезпечення необхідних умов для створення нових.

Крім того, економічне зближення країн у регіональних межах створює сприятливі умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, певною мірою захищаючи їх від конкуренції з боку фірм третіх країн.

Інтеграційна взаємодія дає змогу країнам-учасницям разом вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми (вирівнювання умов розвитку найбільш відсталих регіонів, пом’якшення становища на ринку праці), проводити науково-технічну політику. Проте взаємодія національних господарств здійснюється з різною інтенсивністю, у різних масштабах.

У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена інтернаціоналізацією господарських зв’язків, науково-технічною революцією, принципово новим впливом засобів інформації та комунікації, ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної економічної самозабезпеченості) неможливе. Економічна діяльність, спрямована на самоізоляцію, на національну або групову автаркію, якими б благородними політичними й соціальними гаслами не прикривалася, перспективи не має. Прагнення уникнути суперечностей розвитку світового господарства спричиняє виникнення державного й міждержавного регулювання міжнародних економічних відносин, посилення інтернаціоналізації господарського життя, його інтеграцію, розвиток різних форм і методів міжнародних економічних відносин.

Поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва зумовлює зростання об’ємів міжнародної торгівлі, яка за умов зростаючої інтернаціоналізації господарського життя є однією з перших форм міжнародних економічних відносин.

Міжнародна торгівля як наслідок MПП зародилася давно, а на початку XIX ст. набула форми світового ринку, на якому діяли майже всі розвинуті країни світу.

Міжнародна торгівля — сфера товарно-грошових відносин, що охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни.

Продавцями й покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи.

Товари, що купуються й завозяться в країну, — це імпорт, а товари, що продаються й вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом та експортом протягом певного періоду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від’єм­ним), якщо ситуація протилежна. Перевищення імпорту над експортом спричиняє зовнішньоторговельний дефіцит. Пасивне саль­до торговельного балансу покривають за рахунок національного доходу країни, оплачуючи золотом або конвертованою валютою. Нерідко вдаються і до кредитів країни-донора (постачальника) або міжнародних фінансових організацій (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк реконструкції та розвитку — МБРР).

Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках. За натуральним виміром динаміку зовнішньоторговельного товарообігу виражають індекси фізичного обсягу експорту та імпорту, які демонструють тенденції зміни обсягів реальної маси товарів. На відміну від них, вартісні показники відображають не тільки зміни в кількості експортованих та імпортованих товарів, а й коливання цін. Тому вартість експорту може зменшитися навіть за збільшення кількості експортованої продукції, якщо впадуть ціни на неї, і навпаки.

Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підраховують підсумовуванням тільки обсягів експорту, як правило, у доларах США і в цінах ФОБ

. Імпорт підраховують у цінах СІФ

, унаслідок чого він перевищує вартість експорту на 10 %.

Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн забезпечується відкритістю економіки й рівнем цін на світовому ринку. Відкрита економіка передбачає цілісний єдиний економічний комплекс, інтегрований у світовий ринок, сприяє активному застосу­ванню різних форм спільного підприємництва, організації зон вільного підприємництва, ліквідації державної монополії зовнішньої торгівлі, ефективному використанню принципу порівняльної переваги країни в МПП, передбачає зважену відкритість внутрішнього ринку щодо іноземного капіталу, товарів, технологій, інформації.

Стихійна відкритість загрожує економічній безпеці країни. Обґрунтована відкритість, заснована на принципах ефективності, конкурентоспроможності, не може бути реалізована без урахування структури експорту й імпорту, руху капіталів, митної, податкової та кредитної політики, які впливають на зв’язки із зовнішнім світом. Відкрита економіка потребує державного конт­ролю за дотриманням рівня відкритості ринку в межах розумної достатності. Тому відкритою є економіка, частина товарів і послуг якої створюється для внутрішнього споживання, а залишкова частина надходить на експорт. Частина доходів спрямовується на імпорт — закупівлю товарів і послуг, вироблених за кордоном, але необхідних для виробництва й споживання всередині країни.

За допомогою кількісних індикаторів оцінюють рівень участі країни у світових господарських зв’язках. Серед таких індикаторів — питома вага експорту та імпорту у валовому внутрішньому продукті; їх комбінація дає змогу простежити масштаби зв’язків окремих національних економік зі світовим ринком. Так, відношення вартості експорту до валового внутрішнього продукту є експортною квотою — реальним показником участі країни у МПП. Цей показник визначають за формулою:

,

де ЕХq — експортна квота;

ЕХ — величина сукупного експорту;

GDP — величина валового внутрішнього продукту (за рік).

Ця формула дає змогу з’ясувати залежність виробництва на-
ціональної економіки від збуту власних товарів на ринках інших країн. Уважається, що економіка відкрита, коли ЕХ дорівнює 10 % і більше.

Іншим показником відкритості економіки є співвідношення між сукупним імпортом і валовим внутрішнім продуктом — імпортна квота. Цей показник визначають за формулою:

де ІМq — імпортна квота;

ІМ — величина сукупного імпорту;

GDP — величина валового внутрішнього продукту (за рік).

Імпортна квота засвідчує, яку частину від величини валового внутрішнього продукту становить імпорт.

Більш комплексним показником відкритості економіки є зовнішньоторговельна квота — відношення величини сукупного зовнішньоторговельного обороту країни до обсягу її валового внутрішнього продукту. Цей показник визначається за формулою:

,

де FТq — зовнішньоторговельна квота;

FТ — величина зовнішньоторговельного обороту;

GDP — обсяг валового внутрішнього продукту.

Зовнішньоторговельна квота виражає загальний обсяг зовнішнього товарообігу країни з країною-партнером або з усім світовим господарством. Але цей показник не дає якісної характеристики зовнішнього товарообігу і не враховує величини експорту капіталу. Тому зовнішньоторговельна квота як показник розвитку МПП має обмежений характер.

Одним з найважливіших факторів міжнародної торгівлі є ціна. Процес ціноутворення на світовому ринку базується на взаємовигідних принципах і методах. Світова ціна товарів (послуг) є грошовим утіленням їхньої інтернаціональної вартості.

Інтернаціональна вартість — суспільно необхідні затрати пра­ці, пов’язані з виробництвом товарів (наданням послуг) за середньосвітових суспільно нормальних умов виробництва і середньосвітового рівня продуктивності та інтенсивності праці й дії економічних законів світового ринку.

Природно-кліматичні умови, рівень технічної озброєності праці та інші чинники зумовлюють суттєві відмінності середнього рівня продуктивності та інтенсивності праці, а відповідно й національної вартості товарів. Проте дія закону вартості на світовому ринку зводить різні національні вартості товару до єдиної інтернаціональної вартості. Тому у відкритій світовій торгівлі товарний обмін між країнами здійснюється за інтернаціональною вартістю. Вона регулюється умовами виробництва тих країн, де виробляється переважна більшість продукції, що надходить на світовий ринок.

Світова ціна коливається навколо інтернаціональної вартості як своєї основи залежно від співвідношення світового попиту і пропозиції на кожен товар. Відповідно до закону світових цін монополії, що контролюють основні потоки товарів і ціни, користуються перевагами, яких не мають сильніші (краще технічно оснащені й економічно організовані) виробники. Проте такі переваги обмежуються витратами, на які приречені слабші ринкові контрагенти.

Світовому ринку притаманна різноманітність цін, які можуть бути різними навіть для одного й того самого товару. Це зумовлено місцем та часом продажу товару, валютою платежів, іншими обставинами, пов’язаними із законами попиту та пропозиції. Проте ціни змінюються доти, доки не стануть однаковими для всіх учасників торгового обміну.

Зростаюча залежність національних господарств кожної країни від зовнішньої торгівлі, цін на світовому ринку, посилення конкурентної боротьби зумовлює необхідність державного втручання в регулювання зовнішньої торгівлі шляхом законодавчого встановлення певних правил її ведення. Історично утворилися різ­ні форми державного захисту національних інтересів у боротьбі на світових ринках. Усі вони належать до однієї з двох протилеж­них систем: протекціонізму або фритредерства.

Протекціонізм (лат. рrоtесіо — прикриття) — система тарифних і нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону на ввезення певних товарів, використання дискримінаційних якісних стандартів, приховані фінансові методи торговельної політики, тимчасове обмеження імпорту для вирівнювання платіжного балансу, використання субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар’єри та інші заходи, які перешкоджають конкуренції іноземних товарів з національним виробником.

Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці додаткових грошових надходжень від мита та інших зборів.

Фритредерство (англ. free trade — вільна торгівля) — зовнішньоторговельна політика, за якої митні органи виконують тільки реєстраційні функції, не стягують експортне та імпортне мито, не запроваджують ніяких обмежень на зовнішній торговий оборот. Таку по­літику проводять країни з високоефективним національним господарством, яке дає змогу місцевим товаровиробникам не тільки вит­римувати іноземну конкуренцію, а й долати протекціоністські митні бар’єри, розширювати експорт своїх товарів на світовий ринок.

Ще за часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав користь політики фритредерства, стверджуючи, що слід імпортувати товари з країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати товари, витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву теорії абсолютних переваг.

Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види виробництва. Згідно з нею не могли отримати економічну вигоду країни, які не мали абсолютних переваг у витратах виробництва. Теорія А. Смі­та була доповнена й розвинута Д. Рікардо, який сформулював тео­рію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної торгівлі та використовується у міжнародних економічних відносинах. Д. Рікардо обґрунтував можливість взаємовигідної міжнародної торгівлі за наявності абсолютних переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх товарів. У такій ситуації висновки про доцільність обміну необхідно робити на основі зіставлення порівняльних витрат.

Упродовж певного часу теорія Д. Рікардо залишалась єдиною теорією МПП. Але сучасна західна економічна наука доповнила й модернізувала модель розвитку міжнародної торгівлі. Основою цієї моделі є теорія альтернативних витрат, розроблена американським економістом Г. Хаберлєром. Розвинули й доопрацювали її експерти Міжнародної організації економічного співробітництва й розвитку (МОЕСР). Вони визначили коефіцієнт порівняльних переваг експорту товару з однієї країни в іншу за формулою:

де СР — порівняльні переваги;

і — товар;

j — країна;

X — експорт готової продукції;

іm — готові товари.

За допомогою формули можна порівняти питому вагу експорту товару певної країни в загальному обсязі експорту товару країн МОЕСР з питомою вагою експорту готових виробів країни в загальному експорті готових виробів із країн МОЕСР. Країна має порівняльні переваги, якщо питома вага конкретного товару в загальному експорті цього товару із країн МОЕСР більша, ніж величина експорту готових виробів країни у загальному експорті готових виробів із країн МОЕСР.

Інколи держави укладають між собою торгові угоди за принципом найбільшого сприяння. Згідно з ним кожна країна-учасниця угоди зобов’язується надавати своєму партнеру такі права й пільги, які вона вже надала або збирається надати в майбутньому кожному партнеру. Тому відмова від поширення на пев­ну країну угод найбільшого сприяння означає, що проти неї застосовуються економічні санкції.

Економічно високорозвинуті країни Заходу часто застосовують наступальну тактику в торговій політиці. Вони використовують протекціонізм як засіб, що сприяє наповненню ринків інших країн своїми товарами (завищений митний збір забезпечує підтримання у себе такого високого рівня цін, який компенсує виробникам втрати від сплати мита в країнах, що підлягають торговій агресії), застосовують товарний і валютний демпінг, що ослаблює позиції конкурентів на світовому ринку.

Товарний демпінг (анг. dumping — скидання) — вивіз товарів із країни за цінами, значно нижчими, ніж ціни всередині країни або на світовому ринку, нижчими, ніж витрати виробництва, з метою усунення конкурентів на зовнішніх ринках; виступає одним із видів обмеження ділової практики, а в окремих випадках кваліфікується як недобросовісна практика.

Після визнання факту демпінгу, що наносить реальні або потенційні збитки економіці країни, в якій він здійснюється, її законодавчі органи здійснюють антидемпінгові розслідування. Основним методом припинення демпінгової практики за результатами дослі-
дження є встановлення антидемпінгового мита, тимчасового або постійного (у більшості випадків воно не перевищує різниці між демпінговою й нормальною цінами), залежно від ситуації на ринку.

Валютний демпінг — вивіз товарів за цінами, нижчими від світових, з країн, де валюта знецінена, у країни з менш знеціненою або стабільнішою (твердою) валютою. Застосовують такий демпінг тоді, коли купівельна спроможність грошової одиниці країни падає значно нижче, ніж її курс щодо інших валют.

Загалом країни світу провадять гнучку зовнішньоторговельну політику. Вони ефективно використовують різні методи протекціонізму й запроваджують елементи фритредерства. Найсприятливіші умови торгівлі з іншими країнами забезпечуються укладанням відповідних (переважно двосторонніх) торгових угод, які містять пункти про обов’язки в галузі зовнішньоторговельної політики. Певні елементи вільної торгівлі використовуються і в межах європейських інтеграційних угруповань: Європейський Союз (ЄС), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).