7.2. Аналіз показників ліквідності та платоспроможності

Як уже зазначалося, підприємство може бути ліквідним у біль­шому або меншому ступені, оскільки до складу активів входять різнорідні їх елементи, серед яких є як ті, що легко реалізуються, так і ті, що важко реалізуються для погашення зовнішньої заборгованості

За ступенем ліквідності статті активів умовно можна розподілити на чотири групи:

Перша група (А1) — це абсолютно ліквідні активи, такі як грошові кошти та короткострокові фінансові вкладення.

Друга група (А2) — активи, що швидко реалізуються. Це готова продукція, відвантажені товари і дебіторська заборгованість. Ліквідність таких активів різна і залежить від низки факторів: своєчасності відвантаження продукції, оформлення банківських документів, швидкості платіжного документообороту в банках, попиту на продукцію та її конкурентоспроможності, місцезнаходження контрагентів та їх платоспроможності, умов надання комерційних кредитів покупцям, форм розрахунків тощо.

Слід зауважити, що основним компонентом цієї групи є дебіторська заборгованість. З метою підвищення ліквідності підприємство деякою мірою може управляти активами другої групи, зокрема змінюючи строки кредитування покупців.

Третя група (А3) — це активи, що повільно реалізуються. До них належать виробничі запаси та незавершене виробництво.

Оборотні активи взаємопов’язані в межах кругообороту коштів (рис. 7.2). Зв’язки, показані на рис. 7.2, відображують послідовну трансформацію коштів з однієї групи активів у іншу:

зв’язок 1 — технологічний процес виробництва продукції з відповідної сировини, матеріалу (перетворення напівфабрикатів у готову продукцію);

зв’язок 2 — надходження на поточний рахунок платежів за продукцію, боргів від дебіторів;

зв’язок 3 — реалізація сировини, матеріалів, напівфабрикатів стороннім організаціям.

Говорячи про меншу ліквідність запасів порівняно з іншими видами оборотних активів, ми виходимо саме із суті кругообороту грошових коштів на підприємстві. Безумовно, якщо запаси сировини, матеріалів, розглядати як товар, їх ліквідність може бути надто високою. Однак у даному випадку запаси розглядаються як проміжний елемент технологічного процесу.

Четверта група (А4) — це активи, що важко реалізуються. До них відносять основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові вкладення, незавершене будівництво

Пропорція, в якій ці групи мають перебувати, визначається:

характером і сферою діяльності підприємства;

швидкістю обороту коштів підприємства;

співвідношенням оборотних і необоротних активів;

«якістю» — ступенем ліквідності поточних активів;

сумою та строковістю зобов’язань, на покриття яких призначені статті активів.

Оскільки в складі короткострокових пасивів можна виділити зобов’язання різного ступеня строковості, то одним зі способів оцінки ліквідності на стадії попереднього аналізу є зіставлення певних елементів активу з елементами пасиву.

У зв’язку з цим усі зобов’язання підприємства залежно від строковості їх погашення поділяють на чотири групи:

Перша група (П1) — найбільш строкові зобов’язання (кредиторська заборгованість та кредити банку, строк повернення яких настав).

Друга група (П2) — середньострокові зобов’язання (короткострокові кредити банку).

Третя група (П3) — довгострокові зобов’язання (довгострокові кредити банку та позики).

Четверта група (П4) — власний (акціонерний) капітал, що постійно є в розпорядженні підприємства

.

Схематично процедура порівняння статей активів з відповідними статтями пасивів подана на рис. 7.3)

.

Баланс вважають абсолютно ліквідним, якщо: А1 ≥ П1; А2 ≥ П2; А3 ≥ П3; А4 ≤ П4.

При цьому, якщо виконуються перші три обов’язкові умови ліквідності А1 ≥ П1; А2 ≥ П2; А3 ≥ П3, тобто поточні активи перевищують зовнішні зобов’язання підприємства, то виконується і остання нерівність А4 ≤ П4, яка має балансуючий характер та підтверджує наявність у суб’єкта господарювання власних оборотних коштів і означає дотримання мінімальної умови фінансової стійкості.

Невиконання однієї з перших трьох нерівностей свідчить про порушення ліквідності балансу. При цьому нестача коштів по одній групі активів компенсується їх надлишком по іншій групі лише теоретично, оскільки при цьому має місце компенсація за вартісною величиною. Однак у реальній платіжній ситуації менш ліквідні активи не можуть замінити більш ліквідні. Тому якщо будь-яка з нерівностей має знак, протилежний зафіксованому в оптимальному варіанті, ліквідність балансу більшою або меншою мірою буде відрізнятися від абсолютної.

Зіставлення найбільш ліквідних активів і тих їх елементів, що швидко реалізуються, з найбільш строковими зобов’язаннями і короткостроковими пасивами дає змогу оцінити поточну ліквідність. Порівняння активів, що повільно реалізуються, з довгостроковими зобов’язаннями відображує перспективну ліквідність.

Поточна ліквідність свідчить про платоспроможність підприємства в найближчий до моменту проведення аналізу час.

Перспективна ліквідність являє собою прогноз платоспроможності на основі зіставлення надходжень і платежів

.

Вивченням співвідношень зазначених вище груп активів і пасивів за кілька періодів можна встановити тенденції в структурі балансу та його ліквідності.

Аналіз ліквідності балансу підприємства наведено в табл. 7.1, дані якої свідчать про те, що в цілому по підприємству поточні активи перевищують його поточні пасиви як на початок (на 23 868 грн), так і на кінець періоду (на 19 623 грн). Що стосується зіставлень по окремих групах, то по параметрах А2 ® П2, а також А3 ® П3 баланс відповідає критеріям абсолютної ліквідності. По параметру А1 ® П1 має місце платіжна нестача, яка до кінця досліджуваного періоду зростає на 1283 грн: з 4624 грн на початок до 5907 грн на кінець періоду.

У результаті уповільнення надходжень коштів від покупців за реалізовану продукцію збільшується величина поточних боргів, які потребують негайного погашення. Разом з тим відбувається зростання величини виробничих запасів, сформованих за рахунок залучених коштів, а також дебіторської заборгованості. Водночас збільшення розмірів груп А2 і А3, а також П2 і П3 не впливає на знаки в цих нерівностях і ситуація, коли очікувані надходження від дебіторів перевищують величину короткострокових пасивів, а величина запасів — тобто довгострокові зобов’язання, продовжує зберігатися.

Наявний платіжний надлишок по цих групах, як зазначалося вище, теоретично можна спрямувати на покриття нестачі коштів для погашення найбільш строкових зобов’язань. Однак на практиці без додаткового аналітичного обстеження поточних активів цього зробити не можна. Основна причина полягає в тому, що до складу дебіторської заборгованості та виробничих запасів входять також низьколіквідні їх елементи, такі як сумнівна дебіторська заборгованість, залежані виробничі запаси. Урівноважити ж активи групи 1 з пасивами аналогічної групи можна лише за рахунок дебіторської заборгованості підприємств зі стій­ким фінансовим станом, а також тих елементів виробничих запасів, які легко реалізуються.

Таблиця 7.1

Аналіз ліквідності балансу

Тому наступним етапом аналізу виступає оцінка якості оборот­них активів — складу запасів, надійності покупців тощо.

З метою поглибленого аналізу складу поточних активів їх групують за критеріями ризику.

Так, до групи активів з мінімальним ступенем ризику відносять грошові кошти і короткострокові цінні папери, що легко реалізуються.

Активи з малим ступенем ризику — це дебіторська заборгованість підприємств з нормальним фінансовим станом, запаси (крім залежаних), готова продукція, що користується попитом.

До групи активів із середнім ступенем ризику належать незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.

Високий ступінь ризику мають такі елементи оборотних активів, як сумнівна дебіторська заборгованість, запаси готової продукції, яка не користується попитом, залежані запаси, інші неліквіди

.

На основі такої класифікації визначають величину активів, що важко реалізуються (сума груп оборотних активів із середнім та високим ступенем ризику), і оцінюють тенденцію зміни співвідношень між нею та загальною величиною активів, а також між нею й сумою активів, що легко реалізуються. До складу останньої відносять елементи поточних активів, що мають мінімальний і малий ступені ризику вкладання капіталу. Тенденція названих співвідношень до зростання вказує на зниження ліквідності.

При проведенні такого аналізу рекомендується врахувати, що поділ оборотних засобів на ті, що важко та легко реалізуються, не є постійним і може змінюватися зі зміною конкретних економічних умов. Наприклад, в умовах нестабільного постачання або інфляції підприємство може збільшити вкладення коштів у виробничі запаси та інші види товарно-матеріальних цінності, ринкові ціни на які стабільно зростають, що дасть підґрунтя віднести їх до активів, які легко реалізуються.

Значне зростання оборотних активів, що важко реалізуються, має серйозні негативні наслідки для підприємства, до яких не тільки належить зниження його ліквідності. Крім того, збільшується величина так званого «мертвого» капіталу, внаслідок чого уповільнюється оборотність коштів і відповідно знижується ефек­тивність діяльності. Дуже часто на підприємствах падіння значень показників рентабельності багато в чому визначається наявністю та зростанням частки активів, що важко реалізуються.

Основними причинами настання такої ситуації є:

а) низька якість та висока ціна продукції, що виробляється;

б) невідповідність місткості ринку, на якому передбачена реалізація продукції, обсягу її виробництва;

в) послаблений контроль за зберіганням товарно-матеріальних цінностей, коли формально проведена інвентаризація не дає змоги скласти об’єктивну картину наявності та стану запасів матеріальних цінностей;

г) відсутність оперативного контролю та аналізу дебіторської заборгованості, коли завдання працівників бухгалтерського відділу зводяться тільки до реєстрації господарських операцій та відображення їх в облікових регістрах.

Для узагальнення даних про стан оборотних активів складають аналітичну табл. 7.2, з якої видно, як протягом досліджуваного періоду змінювалася частка активів, що важко реалізуються, та яка сума поточних активів другої (А2) і третьої (А3) груп може бути реально спрямована на покриття нестачі коштів для погашення найбільш строкових зобов’язань.

Від того, наскільки забезпечена відповідність між групами активів і пасивів, багато в чому залежить платоспроможність або неплатоспроможність підприємства. Справа в тім, що неплатоспроможним підприємство може бути визнано навіть при достатньому перевищенні статтей активу над його зобов’язаннями, якщо капітал вкладений у низьколіквідні статті активу. І хоча затримка в платежах — явище тимчасове, вона може стати почат­ком припинення всіх платежів у разі стабільної невідповідності строків оборотності зобов’язань підприємства та його майна.

При здійсненні аналізу ліквідності також потрібно з’ясувати і уточними такі питання, як:

свобода у розпорядженні активами (чи не є активи предметом застави);

можливість швидкої втрати цінностей активу внаслідок його морального або фізичного зносу (може бути особливо актуальним для підприємств харчової промисловості та торговельних підприємств);

доступність активів для поточного розпорядження (наприклад, наявність заморожених рахунків є принциповим чинником для оцінки поточної платоспроможності);

контрольованість активів (для кредитора важливо володіти інформацією про спроможність позичальника швидко переміщувати або приховувати активи. Наприклад, переказати грошові кошти з одного рахунка на інший, відомості про який недоступні кредиторам);

наявність умовних зобов’язань, до яких відносять гарантійні та потенційні зобов’язання, що можуть виникнути внаслідок несприятливого рішення по судовому розгляду. Хоча такі зобов’язання не можуть бути відображені в бухгалтерському балан­сі, оскільки по них не можна дати достовірну кількісну оцінку, інформація про сам факт наявності таких зобов’язань в обов’яз­ковому порядку має бути надана в поясненнях до звітності

.

Таблиця 7.2

Аналіз стану оборотних коштів на підприємстві

Продовжує аналіз ліквідності — дослідження відповідних фінансових коефіцієнтів, яке здійснюється поетапним зіставленням окремих груп активів з короткостроковими пасивами на основі даних балансу.

Узагальнюючим показником ліквідності є коефіцієнт поточної ліквідності (коефіцієнт покриття), який визначається співвідношенням усіх поточних активів до поточних зобов’язань і характеризує достатність оборотних активів підприємства для погашення своїх боргів. Загальний коефіцієнт покриття показує, скільки грошових одиниць оборотних активів припадає на кожну грошову одиницю поточних зобов’язань

,

де ОА — оборотні активи; КП — короткострокові пасиви.

Багаторазове перевищення оборотних активів над короткостроковими зобов’язаннями дає змогу зробити висновок про те, що підприємство володіє значним обсягом вільних ресурсів, які формуються з власних джерел. З позиції кредиторів така ситуація є більш прийнятною, оскільки посилює їх упевненість у погашенні боргів. Однак з погляду ефективності діяльності підприємства значне накопичення запасів, відволікання коштів у дебіторську заборгованість спричиняє уповільнення оборотності його коштів, а отже, призводить до зменшення маси прибутку. Тому необхідно встановити оптимальний розмір такого перевищення.

В економічній літературі наводиться теоретичне значення коефіцієнта поточної ліквідності — від 1,5 до 2. Проте це лише орієнтовне значення, яке вказує на порядок показника, а не його точ­не нормативне значення.

Застосування такого нормативного значення коефіцієнта поточної ліквідності до всіх підприємств є економічно недоцільним. Навіть якщо не враховувати галузеві особливості (коли зміна нормативного значення коефіцієнта є об’єктивною, оскільки відбиває структуру активів і пасивів, що змінюється залежно від сфери діяльності), на одному й тому самому підприємстві в різні періоди його діяльності нормативний рівень коефіцієнта може суттєво відрізнятися.

До факторів, що впливають на нормативне значення цього показника, як правило, відносять:

а) зіставлення умов надання і отримання комерційного кредиту: якщо оборотність дебіторської заборгованості перевищує оборотність кредиторської заборгованості, то рівень коефіцієнта поточної ліквідності може бути нижчим від орієнтовного його значення. Якщо має місце зворотна ситуація, то критичний рівень цього коефіцієнта має бути вищим за теоретично встановлений норматив;

б) ефективність роботи підприємства відносно управління запасами: деякі компанії за рахунок високої культури організації технологічного процесу, наприклад упровадженням системи постачання сировини та матеріалів, відомої під назвою «точно в строк» (just-in-just), можуть суттєво скоротити рівень запасів, а отже, знизити значення коефіцієнта поточної ліквідності до ниж­чого рівня, ніж у середньому по галузі, без негативних наслідків для свого поточного фінансового стану;

в) високу оборотність грошових коштів, коли підприємство може дозволити собі відносно невисокий рівень коефіцієнта покриття. У даному разі прийнятна ліквідність забезпечується за рахунок більш інтенсивного притоку грошових коштів у результаті поточної діяльності.

Отже, аналізуючи поточний фінансовий стан підприємства з позиції ліквідності, потрібно врахувати ці та інші фактори, що впливають на рівень цього показника.

При використанні коефіцієнта поточної ліквідності в процесі аналізу слід урахувати також його недоліки, до яких належать:

статичність (цей показник розраховують на основі балансових даних, які характеризують майновий стан підприємства за станом на конкретну дату і відповідно одноманітний. Тому виникає потреба в аналізі його динаміки за низку періодів);

можливість завищення показника внаслідок включення до складу поточних активів низколіквідних або неліквідних їх статей;

недостатня інформативність для прогнозування майбутніх грошових надходжень і витрат, що є головним завданням аналізу поточної платоспроможності;

наявність потенційних зобов’язань, які не відображуються в балансі і не враховуються при розрахунку коефіцієнта поточної ліквідності;

ігнорування перспективних виплат, які можуть спричинити значний відтік грошових коштів у майбутньому.

З метою підвищення достовірності аналізу показників ліквідності традиційно рекомендується враховувати специфіку виробничої діяльності та індивідуальних компонентів поточних активів і поточних зобов’язань. Крім того, в сучасній економічній літературі висловлюється думка про доцільність у цьому зв’язку зістав­лення дисконтованих за середньостроковими ставками дохідності зобов’язань і оборотних активів підприємства.

Дисконтована вартість поточних активів дає відповідь на запитання про теперішню вартість активів з урахуванням можливих строків їх продажу для перетворення на гроші, а дисконтована вартість короткострокових пасивів — про теперішню їх вартість з урахуванням строків виконання всіх короткострокових зобов’язань підприємства. Для розрахунку коефіцієнта поточної ліквідності запропоновано таку формулу

де PV(OA)i — теперішня вартість активів підприємства з урахуванням строків можливої реалізації (перетворення на гроші); PV(OA)j — теперішня вартість короткострокових зобов’язань підприємства з урахуванням строків їх виконання; Вн.л — ліквідна вартість низьколіквідних (неліквідних) поточних активів.

Незважаючи на зазначені недоліки показника, які певною мірою обмежують його застосування, його все-таки широко використовують в аналітичних дослідженнях завдяки позитивним рисам, які:

характеризують упевненість зовнішніх суб’єктів аналізу в спроможності підприємства розраховуватися за своїми короткостроковими зобов’язаннями;

визначають резерв ліквідності засобів, які можна використовувати як гарантію безпечності;

полягають у легкості отримання інформації для розрахунку, зручності та простоті обчислення.

За своїм змістом, аналогічним коефіцієнту поточної ліквідності, є коефіцієнт швидкої ліквідності, який розраховують по більш вузькому колу оборотних активів, коли з їх загальної величини вилучають найменш ліквідну частку — виробничі запаси за формулою

,

де ВЗ — виробничі запаси.

Логіка такого вилучення полягає не тільки в значно меншій ліквідності запасів, а й у тому, що грошові кошти, які можна отримати на випадок змушеної реалізації виробничих запасів, можуть бути значно менші за витрати на їх придбання.

Аналізуючи динаміку цього показника, слід звертати увагу на фактори, що зумовили його зміну. Так, якщо зростання коефіцієн­та швидкої ліквідності було пов’язано в основному зі збільшенням величини невиправданої дебіторської заборгованості, то навряд чи така тенденція може бути охарактеризована як позитивна.

Орієнтовним значенням показника вважається рівень від 0,5 до 1, але для цього показника, як і для попереднього, підприємство самостійно встановлює норматив, ураховуючи різні фактори впливу.

Найбільш жорстким критерієм ліквідності є коефіцієнт абсолютної ліквідності, який визначається відношенням найбільш ліквідних активів (грошових коштів) до поточних зобов’язань.

,

де ГК — грошові кошти.

Цей коефіцієнт показує, яка частка короткострокової заборгованості в разі потреби може бути погашена негайно за рахунок наявних грошових коштів. Теоретично достатнім вважається, якщо коефіцієнт абсолютної ліквідності вищий як 0,2—0,35. Це означає, що 20—30 % своїх короткострокових боргів підприємство може погасити в поточний момент. Ось чому цей показник називають ще коефіцієнтом платоспроможності.

При оцінці ліквідності та платоспроможності крім відносних використовують також абсолютні показники. Одним із основних показників є власні оборотні кошти. Цей показник характеризує ту частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом покриття його поточних активів (тобто активів, що мають оборотність менш як один рік). Він є розрахунковим показником і залежить як від структури активів, так і від структури джерел коштів. Величину власних оборотних коштів розраховують за формулою

ВОК = ОА – КП.

Економічна інтерпретація показника полягає в тому, що він показує, яка сума оборотних коштів залишається в розпорядженні підприємства після розрахунків за короткостроковими зобов’язаннями. У певному розумінні це характеристика свободи маневру та фінансової стійкості підприємства з позиції короткострокової перспективи. У практиці фінансового аналізу цей показ­ник також називають чистими оборотними активами, робочим капіталом, функціонуючим капіталом.

За інших однакових умов величина власних оборотних коштів, як правило, збільшується зі зростанням обсягів виробничої діяльності. Основним і постійним джерелом збільшення власних оборотних коштів є прибуток. Цей показник є абсолютним, тобто непристосованим для просторово-часового зіставлення, не існує і будь-яких орієнтирів по його величині. Хоча слід зауважити, що значення цього показника для підприємства пов’язано не стільки з характеристикою співвідношення поточних активів і пасивів як певною гарантією ліквідності на випадок перевищення перших над другими (тобто з оцінкою абсолютної величини власних оборотних коштів), скільки з характером і причинами його змін та тим безпосереднім впливом, який він має на платоспроможність.

З метою визначення основних причин змін величини власних оборотних коштів було розглянуто господарські операції, у результаті чого встановлено, що розмір показника залишається незмінним, якщо:

а) господарські операції супроводжуються одночасними змінами вартісної величини оборотних активів та поточних пасивів. Наприклад, відбувається придбання сировини в кредит. У результаті на одну й ту саму величину збільшуються виробничі запаси і кредиторська заборгованість, тобто загальна величина поточних активів і поточних пасивів, а отже, обсяг власних оборот­них коштів залишається незмінним;

б) відбувається перегрупування складу оборотних активів. Наприклад, на підприємстві здійснюється випуск готової продук­ції або відпуск матеріалів у виробництво. Такі операції супроводжуються трансформацією форми оборотних коштів, а не зміною їх величини. Отже, розмір власних оборотних коштів не змінюється;

в) спостерігаються зміни у складі короткострокових зобо­в’язань.

Зміни величини власних оборотних коштів відбуваються під впливом операцій, що стосуються одного з елементів поточних активів або поточних пасивів, довгострокових активів або довгострокових пасивів.

У більшості випадків основною причиною зміни цього показника є прибуток, що отримує підприємство в результаті здійснення виробничо-господарської діяльності. Проте характер змін залежить від раціональності розміщення чистого доходу. Якщо діяльність підприємства супроводжується збільшенням виробничих запасів або дебіторської заборгованості, яке не обумовлено розширенням обсягів виробництва, а отже, є невиправданим, то прибуток стає джерелом фінансування й покриття відволікання коштів. Викликане цим збільшення величини власних оборотних коштів не можна розглядати як позитивну тенденцію, оскільки змінена структура поточних активів на користь низьколіквідних їх елементів погіршує платіжну дисципліну підприємства. Загрожує також платоспроможності ситуація, коли величина власних оборотних коштів зменшується (тобто коли оборотні активи зростають менш швидкими темпами, ніж короткострокові пасиви), оскільки це пов’язано із додатковим фінансуванням, отриманим на позиковій основі.

Отже, при дослідженні величини власних оборотних коштів необхідно не тільки визначити розмір і динаміку зміни цього показника, а й з’ясувати їх причини та наслідки.

Крім розглянутих вище фінансових показників визначається коефіцієнт, що характеризує ступінь забезпеченості поточної діяльності власними оборотними коштами. Його розраховують за формулою

.

Цей коефіцієнт показує, яка частка оборотних активів фінансується за рахунок коштів підприємства.

Значущість коефіцієнта пояснюють тим, що у фінансовому плані поточна діяльність виражається в постійній трансформації короткострокових активів і пасивів. Очевидно, будь-який актив має два джерела покриття: власні й позикові кошти. При укладанні кредитних угод і договорів постачання кредитори завжди звертають увагу на кредитоспроможність контрагента, у тому чис­лі з позиції забезпеченості наданого кредиту (товарного, комерційного, банківського) власними коштами постачальника (одержувача коштів). Чим вища частка власних коштів позичальника в покритті оборотних активів, тим безпечнішим для кредитора є укладання кредитних угод.

Наступним показником є маневреність власних оборотних коштів (функціонуючого капіталу), який характеризує частку власних оборотних коштів, яка знаходиться у формі грошових коштів, тобто коштів, що мають абсолютну ліквідність

.

За інших однокових умов зростання показника в динаміці розглядається як позитивна тенденція. Прийнятне орієнтовне значення показника встановлюється підприємством самостійно і залежить від того, наскільки висока щоденна потреба підприємства у вільних грошових ресурсах.

Ще одним показником, який досліджується в процесі аналізу ліквідності та платоспроможності, є частка власних оборотних коштів у покритті запасів. Цей коефіцієнт являє собою поодинокий випадок попереднього показника, коли в знаменнику замість загальної величини оборотних активів залишається лише їх частина — запаси і витрати

.

Логіка показника полягає в тому, що дебіторська і кредиторська заборгованість приблизно урівноважують одна одну, а інші оборотні кошти покриваються двома джерелами — власними й позиковими коштами. Оскільки в цій частці оборотних коштів запаси домінують, саме з ними доцільно порівнювати величину власних оборотних коштів. Нижня межа, що рекомендується по цьому показнику, — 50 %.

Показником, який також являє певний інтерес для аналітика, є коефіцієнт покриття запасів. Його розраховують як співвідношення величини «нормальних» джерел покриття запасів до суми запасів.

До «нормальних» відносять джерела, які можуть розглядатися як джерела покриття запасів. До них належать:

власні оборотні кошти;

короткострокові кредити та позики банків під товарні запаси;

кредиторська заборгованість за отримані сировину, матеріали.

Якщо значення цього показника менше за одиницю, то поточний фінансовий стан підприємства вважають нестійким. Логіка розрахунку коефіцієнта покриття запасів полягає в тому, щоб перевірити, які джерела коштів і в якому обсязі використані для покриття виробничих запасів. Залежно від того, яке із джерел коштів використовують для формування запасів, можна з певною часткою впевненості судити про рівень платоспроможності господарюючого суб’єкта.

Безумовно, наведеними показниками не обмежується різноманітність способів оцінки ліквідності та платоспроможності. Це пов’язано насамперед з тим, що всі вони не враховують розміру джерел притоку і відтоку грошових коштів у короткостроковій перспективі, а отже, не дають змоги визначити спроможність підприємства стабільно забезпечувати перевищення коштів над платіжними зобов’язаннями.

Тому з метою оперативного внутрішнього аналізу поточної платоспроможності, щоденного контролю за надходженням коштів від продажу продукції, погашення дебіторської заборгованості та іншими надходженнями грошових коштів, а також для контролю за виконанням платіжних зобов’язань перед постачаль­никами, банками та іншими кредиторами складають платіжний календар, в якому, з одного боку, розраховують наявні та очікувані надходження грошових коштів, а другого — розмір їх витрачань на той самий період.

Оперативний платіжний календар складають на основі даних про відвантаження та реалізацію продукції, закупівлю засобів вироб­ництва, документів про розрахунки з оплати праці, видавання авансів працівникам, виписки з банківських рахунків тощо (табл. 7.3).

Таблиця 7.3.

ОПЕРАТИВНИЙ ПЛАТІЖНИЙ КАЛЕНДАР НА 15.03. 2005 р.

Для визначення поточної платоспроможності слід платіжні кошти на відповідну дату порівняти з платіжними зобов’язан­нями на ту саму дату. Ідеальним є варіант, коли цей коефіцієнт буде становити одиницю або дещо більше

.

Для з’ясування причин зміни рівня платоспроможності важливе значення має аналіз виконання фінансового плану за дохідною та витратною частинами. Для цього дані Звіту про рух грошових коштів, а також Звіту про фінансовий результат порівню­ють з даними фінансової частини бізнес-плану. У процесі аналізу насамперед установлюють виконання плану щодо надходження грошових коштів, в основному від реалізації продукції, робіт та послуг, майна, з’ясовують причини зміни суми виручки та виявляють резерви її збільшення. Особливу увагу приділяють використанню грошових коштів, оскільки навіть при виконанні дохідної частини фінансового плану перевитрати та нераціональне використання грошових коштів можуть призвести до фінансових труд­нощів.

Витратну частину фінансового плану аналізують за кожною статтею зі з’ясуванням причини перевитрат, які можуть бути виправданими і невиправданими. За результатами аналізу фінансового плану мають бути виявлені резерви збільшення планомірного надходження грошових коштів для забезпечення стабільної платоспроможності підприємства в перспективі

.

Певний науковий інтерес представляє французька методика оцінки платоспроможності. На основі дослідження 95 малих та середніх підприємств була розроблена модель, яка дає змогу оцінити ймовірність затримки платежів фірмою залежно від значення такого дискримінантного показника:

Імовірність затримки платежів, що мають різне значення показника Q, наведено в табл. 7.4.

Таблиця 7.4.

У вітчизняній практиці з метою прогнозування платоспромож­ності підприємства розраховують коефіцієнт відновлення (втра­ти) платоспроможності.

,

де  — фактичний коефіцієнт поточної ліквідності відповідно на початок і кінець періоду;  — нормативний рівень коефіцієнта поточної ліквідності;  — тривалість звітного періоду, міс.;

6(3) — період відновлення (втрати) платоспроможності, міс.; за період відновлення платоспроможності прийнято 6 міс., період втрати — 3 міс.

Отже, алгоритм розрахунку коефіцієнта  являє собою конструкцію, в чисельнику якої прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності, розраховано на перспективу, а в знаменнику — його нормативний рівень. Показник відображує наявність реальної можливості у підприємства відновлювати або втрачати платоспроможність протягом певного періоду.

Підставою для визнання структури балансу підприємства незадовільною, а підприємства — неплатоспроможним є виконання однієї з таких умов:

а) коефіцієнт поточної ліквідності на кінець звітного періоду має значення менше ніж 2;

б) коефіцієнт забезпеченості власними оборотними коштами на кінець звітного періоду менший за 0,1.

Якщо одна з названих умов не виконується, оцінюється можливість відновлення платоспроможності підприємства. Для цього визначають прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець так званого «періоду відновлення платоспроможності», що дорівнює 6 міс., і зіставляють його з нормативним рівнем. Якщо значення показника  не менше за 1, підприємство протягом 6 міс. спроможне вийти на нормативний рівень коефіцієнта поточної ліквідності та відновити свою платоспроможність. Якщо  < 1, то підприємство швидше за все не матиме такої можливості.

У разі відсутності підстав для визнання структури балансу незадовільною досліджують імовірність втрати підприємством платоспроможності. У цьому випадку також розраховують прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець періоду, але такого, що дорівнює 3 міс., і зіставляють його зі своїм нормативом. Якщо значення  буде меншим за 1, то підприємство найближчим часом не зможе виконувати свої зобов’язання перед кредиторами, якщо  буде більшим за 1, то втрата платоспроможності підприємству не загрожує.

Незважаючи на простоту розрахунку, алгоритм коефіцієнта відновлення (втрати) платоспроможності не враховує ніяких заходів, яких кожне підприємство вживатиме в разі виникнення незадовільної структури балансу.

Саме тому в практиці роботи внутрішніх аналітиків підприємства часто виникає потреба в застосуванні певного комплексного показника, відповідні значення якого вкажуть на ступінь наближення фінансових труднощів. При цьому обов’язково враховуються особливості діяльності конкретного підприємства, його величина, галузева належність. У свою чергу, специфіка діяльності підприємства визначає значущість різних коефіцієнтів у загальній картині його фінансового благополуччя. Склад групи фінансових коефіцієнтів, який стане найкращим показником платоспроможності, а також значення вагомих множників, які відображу­ють ступінь значущості кожного з коефіцієнтів, як правило, встановлюють експертним шляхом.

Як комплексний індикатор фінансової стійкості деякі вчені пропонують таку комбінацію коефіцієнтів:

коефіцієнт оборотності запасів:

R1 = Виручка від реалізації / Середня вартість запасів;

коефіцієнт поточної ліквідності:

R2 = Оборотні активи / Короткострокові пасиви;

коефіцієнт структури капіталу:

R3 = Власний капітал / Позиковий капітал;

коефіцієнт рентабельності:

R4 = Прибуток звітного періоду / Підсумок балансу;

коефіцієнт ефективності:

R5 = Прибуток звітного періоду / Виручка від реалізації.

Отже, формула для оцінки фінансової стійкості матиме вигляд

,

де .

Нормативне значення коефіцієнтів установлюється підприємством самостійно і є для нього оптимальним.

Коефіцієнти 25, 25, 20, 20, 10 являють собою частку впливу кожного з факторів і пропонуються експертами.

Якщо , то фінансова ситуація на підприємстві вважається стабільною, якщо вона викликає занепокоєння. Чим суттєвіше відхилення від значення 100 в менший бік, тим складніша ситуація і вища ймовірність того, що в підприємства протягом короткострокового періоду виникнуть фінансові труд­нощі.

Той факт, що внутрішні й зовнішні аналітики розраховують і досліджують показник , свідчить про те, що кожне підприємство потенційно несе в собі ризик зниження ліквідності і втрати платоспроможності. Враховуючи економічну сутність цих характеристик фінансового стану, а також методи розрахунку їх основних показників, можна з упевненістю сказати, що такий ризик залежить від обсягів, структури та складу поточних активів і пасивів, які, у свою чергу, формуються в результаті проведення обраної підприємством політики управління активами та пасивами.

Відомо, що у фінансово-господарській діяльності підприємства кожний із елементів поточних активів (виробничі запаси, дебіторська заборгованість та грошові кошти) відіграє свою роль: запаси сировини й матеріалів використовуються для виробництва продукції, дебіторська заборгованість виникає в результаті існуючої практики продажу товарів за безготівковим розрахунком у кредит, грошові кошти — багатофункціональні. Для забезпечення ритмічної й стабільної поточної діяльності підприємство повинно мати у своєму розпорядженні необхідну величину поточних активів та їх елементів.

Однак суб’єкти господарювання по-різному підходять до вирішення цього завдання. Одні підтримують політику накопичення достатньо великих запасів сировини та матеріалів, займають лояльну позицію відносно покупців, надаючи їм пільгове кредитування, збільшують залишки вільних грошових коштів на своїх рахунках. Безумовно, така позиція підприємства має певні переваги, наприклад, суттєво знижується ризик зупинки виробництва внаслідок несвоєчасного постачання сировини, збільшується кіль­кість покупців у результаті надання їм пільгових умов реалізації товару в кредит тощо. Однак таку політику управління оборотними активами не можна вважати виправданою і ефективною, оскільки вона супроводжується прямими і непрямими втратами: тривалий строк зберігання сировини на складі призводить до її старіння та псування, пільгові умови надання комерційного кредиту сприяють зростанню частки сумнівної дебіторської заборгованості в загальній її величині, невикористання тимчасово вільних грошових коштів, які є в розпорядженні підприємства, позбавляє його можливості отримувати додатковий дохід тощо. Іншими словами, надмірно велика величина оборотних коштів супроводжується зниженням ефективності та прибутковості роботи підприємства.

Інші підприємства обирають діаметрально протилежну політику, сутність якої полягає в граничній мінімізації рівня оборотних коштів. Остання досягається через налагодження ритмічного постачання сировини, що дає змогу скоротити до мінімуму її запаси на складі, встановлення жорстких вимог по розрахунках за продукцію, що приводить до зменшення величини дебіторської заборгованості та ін.

З погляду підвищення ефективності діяльності підприємства така політика є виправданою, але тільки теоретично. Так, у результаті мінімізації залишків основних елементів поточних активів зменшується величина коштів, що відволікаються з обороту, відповідно прискорюється оборотність оборотного капіталу, збільшується величина прибутку. Однак слід наголосити, що реалізація таких заходів на практиці дуже часто призводить до небажаних наслідків. Так, можливі збої в постачанні сировини та матеріалів (при їх мінімальних запасах) можуть стати причиною різкого скорочення обсягів виробництва або призупинення виробничого процесу, жорсткі умови реалізації товару в кредит можуть призвести до втрати покупців, відсутність резерву грошових коштів може ускладнити відносини з кредиторами тощо.

Саме тому політика управління оборотними коштами має забезпечити компроміс між:

а) витратами на підтримання оборотних активів у сумі, складі, структурі, які напевно гарантують відсутність збоїв у технологічному процесі;

б) доходами у зв’язку із безперебійною роботою підприємства;

в) втратами у зв’язку з ризиком втрати ліквідності та платоспроможності;

г) доходами від додаткового включення оборотних коштів у господарський процес.

Хоча не існує будь-яких однозначних універсальних алгоритмів розробки ефективної політики управління оборотними коштами, все-таки базові рекомендації в цьому напрямі відомі. Так, щодо:

виробничих запасів пропонується використання системи моделі, що оптимізують сукупні витрати по замовленню, доставці та зберіганню запасів, в основі якої закладено параметри, встановлені в плановому порядку або за допомогою експертних оцінок;

дебіторської заборгованості рекомендується застосування системи знижок за дострокову сплату відвантаженої продукції, що призводить до прискорення оборотності коштів у розрахунках;

грошових коштів передбачено застосування системи моделей, призначених для аналізу, прогнозування та оптимізації грошових коштів

.

Отже, облік ризикової складової ліквідності та платоспроможності з позиції управлінського персоналу підприємст-
ва зводиться до вибору оптимальної політики управління величиною, складом і структурою оборотних активів, яка дає змогу привести до прийнятного значення ризик втрати ліквідності та за рахунок цього підвищити рентабельність діяль-
ності.

Література

Бланк И. А. Управление формированием капитала. — К.: «Ника-Центр», 2000. — 512 с.

Ефимова О. В. Финансовый анализ. 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Бухгалтерский учет, 1999.

Маршалл А. Принципы политической экономии. — М., 1984. — Т 3.

Милль Дж. С. Основы политической экономии. — М., 1980. — Т 1.

Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Г. Н. Климко, В. П. Нестеренко, Л. О. Каніщенко  та ін.; За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — 2-ге вид., перер. i допов. — К.: Вища шк.; Знання, 1997.

Рекардо Д. Соч. Т 1. — М., 1941.

Селезнева Н. Н., Ионова А. Ф. Финансовый анализ: Учеб. пособие. — М.: ЮНИТИ — ДАНА, 2001.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов.

Смоленюк П. С. Фінансовий аналіз: Навч. посіб. — Хмельницький: НВП «Евріка» ТОВ, 2002.

Як уже зазначалося, підприємство може бути ліквідним у біль­шому або меншому ступені, оскільки до складу активів входять різнорідні їх елементи, серед яких є як ті, що легко реалізуються, так і ті, що важко реалізуються для погашення зовнішньої заборгованості

За ступенем ліквідності статті активів умовно можна розподілити на чотири групи:

Перша група (А1) — це абсолютно ліквідні активи, такі як грошові кошти та короткострокові фінансові вкладення.

Друга група (А2) — активи, що швидко реалізуються. Це готова продукція, відвантажені товари і дебіторська заборгованість. Ліквідність таких активів різна і залежить від низки факторів: своєчасності відвантаження продукції, оформлення банківських документів, швидкості платіжного документообороту в банках, попиту на продукцію та її конкурентоспроможності, місцезнаходження контрагентів та їх платоспроможності, умов надання комерційних кредитів покупцям, форм розрахунків тощо.

Слід зауважити, що основним компонентом цієї групи є дебіторська заборгованість. З метою підвищення ліквідності підприємство деякою мірою може управляти активами другої групи, зокрема змінюючи строки кредитування покупців.

Третя група (А3) — це активи, що повільно реалізуються. До них належать виробничі запаси та незавершене виробництво.

Оборотні активи взаємопов’язані в межах кругообороту коштів (рис. 7.2). Зв’язки, показані на рис. 7.2, відображують послідовну трансформацію коштів з однієї групи активів у іншу:

зв’язок 1 — технологічний процес виробництва продукції з відповідної сировини, матеріалу (перетворення напівфабрикатів у готову продукцію);

зв’язок 2 — надходження на поточний рахунок платежів за продукцію, боргів від дебіторів;

зв’язок 3 — реалізація сировини, матеріалів, напівфабрикатів стороннім організаціям.

Говорячи про меншу ліквідність запасів порівняно з іншими видами оборотних активів, ми виходимо саме із суті кругообороту грошових коштів на підприємстві. Безумовно, якщо запаси сировини, матеріалів, розглядати як товар, їх ліквідність може бути надто високою. Однак у даному випадку запаси розглядаються як проміжний елемент технологічного процесу.

Четверта група (А4) — це активи, що важко реалізуються. До них відносять основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові вкладення, незавершене будівництво

Пропорція, в якій ці групи мають перебувати, визначається:

характером і сферою діяльності підприємства;

швидкістю обороту коштів підприємства;

співвідношенням оборотних і необоротних активів;

«якістю» — ступенем ліквідності поточних активів;

сумою та строковістю зобов’язань, на покриття яких призначені статті активів.

Оскільки в складі короткострокових пасивів можна виділити зобов’язання різного ступеня строковості, то одним зі способів оцінки ліквідності на стадії попереднього аналізу є зіставлення певних елементів активу з елементами пасиву.

У зв’язку з цим усі зобов’язання підприємства залежно від строковості їх погашення поділяють на чотири групи:

Перша група (П1) — найбільш строкові зобов’язання (кредиторська заборгованість та кредити банку, строк повернення яких настав).

Друга група (П2) — середньострокові зобов’язання (короткострокові кредити банку).

Третя група (П3) — довгострокові зобов’язання (довгострокові кредити банку та позики).

Четверта група (П4) — власний (акціонерний) капітал, що постійно є в розпорядженні підприємства

.

Схематично процедура порівняння статей активів з відповідними статтями пасивів подана на рис. 7.3)

.

Баланс вважають абсолютно ліквідним, якщо: А1 ≥ П1; А2 ≥ П2; А3 ≥ П3; А4 ≤ П4.

При цьому, якщо виконуються перші три обов’язкові умови ліквідності А1 ≥ П1; А2 ≥ П2; А3 ≥ П3, тобто поточні активи перевищують зовнішні зобов’язання підприємства, то виконується і остання нерівність А4 ≤ П4, яка має балансуючий характер та підтверджує наявність у суб’єкта господарювання власних оборотних коштів і означає дотримання мінімальної умови фінансової стійкості.

Невиконання однієї з перших трьох нерівностей свідчить про порушення ліквідності балансу. При цьому нестача коштів по одній групі активів компенсується їх надлишком по іншій групі лише теоретично, оскільки при цьому має місце компенсація за вартісною величиною. Однак у реальній платіжній ситуації менш ліквідні активи не можуть замінити більш ліквідні. Тому якщо будь-яка з нерівностей має знак, протилежний зафіксованому в оптимальному варіанті, ліквідність балансу більшою або меншою мірою буде відрізнятися від абсолютної.

Зіставлення найбільш ліквідних активів і тих їх елементів, що швидко реалізуються, з найбільш строковими зобов’язаннями і короткостроковими пасивами дає змогу оцінити поточну ліквідність. Порівняння активів, що повільно реалізуються, з довгостроковими зобов’язаннями відображує перспективну ліквідність.

Поточна ліквідність свідчить про платоспроможність підприємства в найближчий до моменту проведення аналізу час.

Перспективна ліквідність являє собою прогноз платоспроможності на основі зіставлення надходжень і платежів

.

Вивченням співвідношень зазначених вище груп активів і пасивів за кілька періодів можна встановити тенденції в структурі балансу та його ліквідності.

Аналіз ліквідності балансу підприємства наведено в табл. 7.1, дані якої свідчать про те, що в цілому по підприємству поточні активи перевищують його поточні пасиви як на початок (на 23 868 грн), так і на кінець періоду (на 19 623 грн). Що стосується зіставлень по окремих групах, то по параметрах А2 ® П2, а також А3 ® П3 баланс відповідає критеріям абсолютної ліквідності. По параметру А1 ® П1 має місце платіжна нестача, яка до кінця досліджуваного періоду зростає на 1283 грн: з 4624 грн на початок до 5907 грн на кінець періоду.

У результаті уповільнення надходжень коштів від покупців за реалізовану продукцію збільшується величина поточних боргів, які потребують негайного погашення. Разом з тим відбувається зростання величини виробничих запасів, сформованих за рахунок залучених коштів, а також дебіторської заборгованості. Водночас збільшення розмірів груп А2 і А3, а також П2 і П3 не впливає на знаки в цих нерівностях і ситуація, коли очікувані надходження від дебіторів перевищують величину короткострокових пасивів, а величина запасів — тобто довгострокові зобов’язання, продовжує зберігатися.

Наявний платіжний надлишок по цих групах, як зазначалося вище, теоретично можна спрямувати на покриття нестачі коштів для погашення найбільш строкових зобов’язань. Однак на практиці без додаткового аналітичного обстеження поточних активів цього зробити не можна. Основна причина полягає в тому, що до складу дебіторської заборгованості та виробничих запасів входять також низьколіквідні їх елементи, такі як сумнівна дебіторська заборгованість, залежані виробничі запаси. Урівноважити ж активи групи 1 з пасивами аналогічної групи можна лише за рахунок дебіторської заборгованості підприємств зі стій­ким фінансовим станом, а також тих елементів виробничих запасів, які легко реалізуються.

Таблиця 7.1

Аналіз ліквідності балансу

Тому наступним етапом аналізу виступає оцінка якості оборот­них активів — складу запасів, надійності покупців тощо.

З метою поглибленого аналізу складу поточних активів їх групують за критеріями ризику.

Так, до групи активів з мінімальним ступенем ризику відносять грошові кошти і короткострокові цінні папери, що легко реалізуються.

Активи з малим ступенем ризику — це дебіторська заборгованість підприємств з нормальним фінансовим станом, запаси (крім залежаних), готова продукція, що користується попитом.

До групи активів із середнім ступенем ризику належать незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.

Високий ступінь ризику мають такі елементи оборотних активів, як сумнівна дебіторська заборгованість, запаси готової продукції, яка не користується попитом, залежані запаси, інші неліквіди

.

На основі такої класифікації визначають величину активів, що важко реалізуються (сума груп оборотних активів із середнім та високим ступенем ризику), і оцінюють тенденцію зміни співвідношень між нею та загальною величиною активів, а також між нею й сумою активів, що легко реалізуються. До складу останньої відносять елементи поточних активів, що мають мінімальний і малий ступені ризику вкладання капіталу. Тенденція названих співвідношень до зростання вказує на зниження ліквідності.

При проведенні такого аналізу рекомендується врахувати, що поділ оборотних засобів на ті, що важко та легко реалізуються, не є постійним і може змінюватися зі зміною конкретних економічних умов. Наприклад, в умовах нестабільного постачання або інфляції підприємство може збільшити вкладення коштів у виробничі запаси та інші види товарно-матеріальних цінності, ринкові ціни на які стабільно зростають, що дасть підґрунтя віднести їх до активів, які легко реалізуються.

Значне зростання оборотних активів, що важко реалізуються, має серйозні негативні наслідки для підприємства, до яких не тільки належить зниження його ліквідності. Крім того, збільшується величина так званого «мертвого» капіталу, внаслідок чого уповільнюється оборотність коштів і відповідно знижується ефек­тивність діяльності. Дуже часто на підприємствах падіння значень показників рентабельності багато в чому визначається наявністю та зростанням частки активів, що важко реалізуються.

Основними причинами настання такої ситуації є:

а) низька якість та висока ціна продукції, що виробляється;

б) невідповідність місткості ринку, на якому передбачена реалізація продукції, обсягу її виробництва;

в) послаблений контроль за зберіганням товарно-матеріальних цінностей, коли формально проведена інвентаризація не дає змоги скласти об’єктивну картину наявності та стану запасів матеріальних цінностей;

г) відсутність оперативного контролю та аналізу дебіторської заборгованості, коли завдання працівників бухгалтерського відділу зводяться тільки до реєстрації господарських операцій та відображення їх в облікових регістрах.

Для узагальнення даних про стан оборотних активів складають аналітичну табл. 7.2, з якої видно, як протягом досліджуваного періоду змінювалася частка активів, що важко реалізуються, та яка сума поточних активів другої (А2) і третьої (А3) груп може бути реально спрямована на покриття нестачі коштів для погашення найбільш строкових зобов’язань.

Від того, наскільки забезпечена відповідність між групами активів і пасивів, багато в чому залежить платоспроможність або неплатоспроможність підприємства. Справа в тім, що неплатоспроможним підприємство може бути визнано навіть при достатньому перевищенні статтей активу над його зобов’язаннями, якщо капітал вкладений у низьколіквідні статті активу. І хоча затримка в платежах — явище тимчасове, вона може стати почат­ком припинення всіх платежів у разі стабільної невідповідності строків оборотності зобов’язань підприємства та його майна.

При здійсненні аналізу ліквідності також потрібно з’ясувати і уточними такі питання, як:

свобода у розпорядженні активами (чи не є активи предметом застави);

можливість швидкої втрати цінностей активу внаслідок його морального або фізичного зносу (може бути особливо актуальним для підприємств харчової промисловості та торговельних підприємств);

доступність активів для поточного розпорядження (наприклад, наявність заморожених рахунків є принциповим чинником для оцінки поточної платоспроможності);

контрольованість активів (для кредитора важливо володіти інформацією про спроможність позичальника швидко переміщувати або приховувати активи. Наприклад, переказати грошові кошти з одного рахунка на інший, відомості про який недоступні кредиторам);

наявність умовних зобов’язань, до яких відносять гарантійні та потенційні зобов’язання, що можуть виникнути внаслідок несприятливого рішення по судовому розгляду. Хоча такі зобов’язання не можуть бути відображені в бухгалтерському балан­сі, оскільки по них не можна дати достовірну кількісну оцінку, інформація про сам факт наявності таких зобов’язань в обов’яз­ковому порядку має бути надана в поясненнях до звітності

.

Таблиця 7.2

Аналіз стану оборотних коштів на підприємстві

Продовжує аналіз ліквідності — дослідження відповідних фінансових коефіцієнтів, яке здійснюється поетапним зіставленням окремих груп активів з короткостроковими пасивами на основі даних балансу.

Узагальнюючим показником ліквідності є коефіцієнт поточної ліквідності (коефіцієнт покриття), який визначається співвідношенням усіх поточних активів до поточних зобов’язань і характеризує достатність оборотних активів підприємства для погашення своїх боргів. Загальний коефіцієнт покриття показує, скільки грошових одиниць оборотних активів припадає на кожну грошову одиницю поточних зобов’язань

,

де ОА — оборотні активи; КП — короткострокові пасиви.

Багаторазове перевищення оборотних активів над короткостроковими зобов’язаннями дає змогу зробити висновок про те, що підприємство володіє значним обсягом вільних ресурсів, які формуються з власних джерел. З позиції кредиторів така ситуація є більш прийнятною, оскільки посилює їх упевненість у погашенні боргів. Однак з погляду ефективності діяльності підприємства значне накопичення запасів, відволікання коштів у дебіторську заборгованість спричиняє уповільнення оборотності його коштів, а отже, призводить до зменшення маси прибутку. Тому необхідно встановити оптимальний розмір такого перевищення.

В економічній літературі наводиться теоретичне значення коефіцієнта поточної ліквідності — від 1,5 до 2. Проте це лише орієнтовне значення, яке вказує на порядок показника, а не його точ­не нормативне значення.

Застосування такого нормативного значення коефіцієнта поточної ліквідності до всіх підприємств є економічно недоцільним. Навіть якщо не враховувати галузеві особливості (коли зміна нормативного значення коефіцієнта є об’єктивною, оскільки відбиває структуру активів і пасивів, що змінюється залежно від сфери діяльності), на одному й тому самому підприємстві в різні періоди його діяльності нормативний рівень коефіцієнта може суттєво відрізнятися.

До факторів, що впливають на нормативне значення цього показника, як правило, відносять:

а) зіставлення умов надання і отримання комерційного кредиту: якщо оборотність дебіторської заборгованості перевищує оборотність кредиторської заборгованості, то рівень коефіцієнта поточної ліквідності може бути нижчим від орієнтовного його значення. Якщо має місце зворотна ситуація, то критичний рівень цього коефіцієнта має бути вищим за теоретично встановлений норматив;

б) ефективність роботи підприємства відносно управління запасами: деякі компанії за рахунок високої культури організації технологічного процесу, наприклад упровадженням системи постачання сировини та матеріалів, відомої під назвою «точно в строк» (just-in-just), можуть суттєво скоротити рівень запасів, а отже, знизити значення коефіцієнта поточної ліквідності до ниж­чого рівня, ніж у середньому по галузі, без негативних наслідків для свого поточного фінансового стану;

в) високу оборотність грошових коштів, коли підприємство може дозволити собі відносно невисокий рівень коефіцієнта покриття. У даному разі прийнятна ліквідність забезпечується за рахунок більш інтенсивного притоку грошових коштів у результаті поточної діяльності.

Отже, аналізуючи поточний фінансовий стан підприємства з позиції ліквідності, потрібно врахувати ці та інші фактори, що впливають на рівень цього показника.

При використанні коефіцієнта поточної ліквідності в процесі аналізу слід урахувати також його недоліки, до яких належать:

статичність (цей показник розраховують на основі балансових даних, які характеризують майновий стан підприємства за станом на конкретну дату і відповідно одноманітний. Тому виникає потреба в аналізі його динаміки за низку періодів);

можливість завищення показника внаслідок включення до складу поточних активів низколіквідних або неліквідних їх статей;

недостатня інформативність для прогнозування майбутніх грошових надходжень і витрат, що є головним завданням аналізу поточної платоспроможності;

наявність потенційних зобов’язань, які не відображуються в балансі і не враховуються при розрахунку коефіцієнта поточної ліквідності;

ігнорування перспективних виплат, які можуть спричинити значний відтік грошових коштів у майбутньому.

З метою підвищення достовірності аналізу показників ліквідності традиційно рекомендується враховувати специфіку виробничої діяльності та індивідуальних компонентів поточних активів і поточних зобов’язань. Крім того, в сучасній економічній літературі висловлюється думка про доцільність у цьому зв’язку зістав­лення дисконтованих за середньостроковими ставками дохідності зобов’язань і оборотних активів підприємства.

Дисконтована вартість поточних активів дає відповідь на запитання про теперішню вартість активів з урахуванням можливих строків їх продажу для перетворення на гроші, а дисконтована вартість короткострокових пасивів — про теперішню їх вартість з урахуванням строків виконання всіх короткострокових зобов’язань підприємства. Для розрахунку коефіцієнта поточної ліквідності запропоновано таку формулу

де PV(OA)i — теперішня вартість активів підприємства з урахуванням строків можливої реалізації (перетворення на гроші); PV(OA)j — теперішня вартість короткострокових зобов’язань підприємства з урахуванням строків їх виконання; Вн.л — ліквідна вартість низьколіквідних (неліквідних) поточних активів.

Незважаючи на зазначені недоліки показника, які певною мірою обмежують його застосування, його все-таки широко використовують в аналітичних дослідженнях завдяки позитивним рисам, які:

характеризують упевненість зовнішніх суб’єктів аналізу в спроможності підприємства розраховуватися за своїми короткостроковими зобов’язаннями;

визначають резерв ліквідності засобів, які можна використовувати як гарантію безпечності;

полягають у легкості отримання інформації для розрахунку, зручності та простоті обчислення.

За своїм змістом, аналогічним коефіцієнту поточної ліквідності, є коефіцієнт швидкої ліквідності, який розраховують по більш вузькому колу оборотних активів, коли з їх загальної величини вилучають найменш ліквідну частку — виробничі запаси за формулою

,

де ВЗ — виробничі запаси.

Логіка такого вилучення полягає не тільки в значно меншій ліквідності запасів, а й у тому, що грошові кошти, які можна отримати на випадок змушеної реалізації виробничих запасів, можуть бути значно менші за витрати на їх придбання.

Аналізуючи динаміку цього показника, слід звертати увагу на фактори, що зумовили його зміну. Так, якщо зростання коефіцієн­та швидкої ліквідності було пов’язано в основному зі збільшенням величини невиправданої дебіторської заборгованості, то навряд чи така тенденція може бути охарактеризована як позитивна.

Орієнтовним значенням показника вважається рівень від 0,5 до 1, але для цього показника, як і для попереднього, підприємство самостійно встановлює норматив, ураховуючи різні фактори впливу.

Найбільш жорстким критерієм ліквідності є коефіцієнт абсолютної ліквідності, який визначається відношенням найбільш ліквідних активів (грошових коштів) до поточних зобов’язань.

,

де ГК — грошові кошти.

Цей коефіцієнт показує, яка частка короткострокової заборгованості в разі потреби може бути погашена негайно за рахунок наявних грошових коштів. Теоретично достатнім вважається, якщо коефіцієнт абсолютної ліквідності вищий як 0,2—0,35. Це означає, що 20—30 % своїх короткострокових боргів підприємство може погасити в поточний момент. Ось чому цей показник називають ще коефіцієнтом платоспроможності.

При оцінці ліквідності та платоспроможності крім відносних використовують також абсолютні показники. Одним із основних показників є власні оборотні кошти. Цей показник характеризує ту частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом покриття його поточних активів (тобто активів, що мають оборотність менш як один рік). Він є розрахунковим показником і залежить як від структури активів, так і від структури джерел коштів. Величину власних оборотних коштів розраховують за формулою

ВОК = ОА – КП.

Економічна інтерпретація показника полягає в тому, що він показує, яка сума оборотних коштів залишається в розпорядженні підприємства після розрахунків за короткостроковими зобов’язаннями. У певному розумінні це характеристика свободи маневру та фінансової стійкості підприємства з позиції короткострокової перспективи. У практиці фінансового аналізу цей показ­ник також називають чистими оборотними активами, робочим капіталом, функціонуючим капіталом.

За інших однакових умов величина власних оборотних коштів, як правило, збільшується зі зростанням обсягів виробничої діяльності. Основним і постійним джерелом збільшення власних оборотних коштів є прибуток. Цей показник є абсолютним, тобто непристосованим для просторово-часового зіставлення, не існує і будь-яких орієнтирів по його величині. Хоча слід зауважити, що значення цього показника для підприємства пов’язано не стільки з характеристикою співвідношення поточних активів і пасивів як певною гарантією ліквідності на випадок перевищення перших над другими (тобто з оцінкою абсолютної величини власних оборотних коштів), скільки з характером і причинами його змін та тим безпосереднім впливом, який він має на платоспроможність.

З метою визначення основних причин змін величини власних оборотних коштів було розглянуто господарські операції, у результаті чого встановлено, що розмір показника залишається незмінним, якщо:

а) господарські операції супроводжуються одночасними змінами вартісної величини оборотних активів та поточних пасивів. Наприклад, відбувається придбання сировини в кредит. У результаті на одну й ту саму величину збільшуються виробничі запаси і кредиторська заборгованість, тобто загальна величина поточних активів і поточних пасивів, а отже, обсяг власних оборот­них коштів залишається незмінним;

б) відбувається перегрупування складу оборотних активів. Наприклад, на підприємстві здійснюється випуск готової продук­ції або відпуск матеріалів у виробництво. Такі операції супроводжуються трансформацією форми оборотних коштів, а не зміною їх величини. Отже, розмір власних оборотних коштів не змінюється;

в) спостерігаються зміни у складі короткострокових зобо­в’язань.

Зміни величини власних оборотних коштів відбуваються під впливом операцій, що стосуються одного з елементів поточних активів або поточних пасивів, довгострокових активів або довгострокових пасивів.

У більшості випадків основною причиною зміни цього показника є прибуток, що отримує підприємство в результаті здійснення виробничо-господарської діяльності. Проте характер змін залежить від раціональності розміщення чистого доходу. Якщо діяльність підприємства супроводжується збільшенням виробничих запасів або дебіторської заборгованості, яке не обумовлено розширенням обсягів виробництва, а отже, є невиправданим, то прибуток стає джерелом фінансування й покриття відволікання коштів. Викликане цим збільшення величини власних оборотних коштів не можна розглядати як позитивну тенденцію, оскільки змінена структура поточних активів на користь низьколіквідних їх елементів погіршує платіжну дисципліну підприємства. Загрожує також платоспроможності ситуація, коли величина власних оборотних коштів зменшується (тобто коли оборотні активи зростають менш швидкими темпами, ніж короткострокові пасиви), оскільки це пов’язано із додатковим фінансуванням, отриманим на позиковій основі.

Отже, при дослідженні величини власних оборотних коштів необхідно не тільки визначити розмір і динаміку зміни цього показника, а й з’ясувати їх причини та наслідки.

Крім розглянутих вище фінансових показників визначається коефіцієнт, що характеризує ступінь забезпеченості поточної діяльності власними оборотними коштами. Його розраховують за формулою

.

Цей коефіцієнт показує, яка частка оборотних активів фінансується за рахунок коштів підприємства.

Значущість коефіцієнта пояснюють тим, що у фінансовому плані поточна діяльність виражається в постійній трансформації короткострокових активів і пасивів. Очевидно, будь-який актив має два джерела покриття: власні й позикові кошти. При укладанні кредитних угод і договорів постачання кредитори завжди звертають увагу на кредитоспроможність контрагента, у тому чис­лі з позиції забезпеченості наданого кредиту (товарного, комерційного, банківського) власними коштами постачальника (одержувача коштів). Чим вища частка власних коштів позичальника в покритті оборотних активів, тим безпечнішим для кредитора є укладання кредитних угод.

Наступним показником є маневреність власних оборотних коштів (функціонуючого капіталу), який характеризує частку власних оборотних коштів, яка знаходиться у формі грошових коштів, тобто коштів, що мають абсолютну ліквідність

.

За інших однокових умов зростання показника в динаміці розглядається як позитивна тенденція. Прийнятне орієнтовне значення показника встановлюється підприємством самостійно і залежить від того, наскільки висока щоденна потреба підприємства у вільних грошових ресурсах.

Ще одним показником, який досліджується в процесі аналізу ліквідності та платоспроможності, є частка власних оборотних коштів у покритті запасів. Цей коефіцієнт являє собою поодинокий випадок попереднього показника, коли в знаменнику замість загальної величини оборотних активів залишається лише їх частина — запаси і витрати

.

Логіка показника полягає в тому, що дебіторська і кредиторська заборгованість приблизно урівноважують одна одну, а інші оборотні кошти покриваються двома джерелами — власними й позиковими коштами. Оскільки в цій частці оборотних коштів запаси домінують, саме з ними доцільно порівнювати величину власних оборотних коштів. Нижня межа, що рекомендується по цьому показнику, — 50 %.

Показником, який також являє певний інтерес для аналітика, є коефіцієнт покриття запасів. Його розраховують як співвідношення величини «нормальних» джерел покриття запасів до суми запасів.

До «нормальних» відносять джерела, які можуть розглядатися як джерела покриття запасів. До них належать:

власні оборотні кошти;

короткострокові кредити та позики банків під товарні запаси;

кредиторська заборгованість за отримані сировину, матеріали.

Якщо значення цього показника менше за одиницю, то поточний фінансовий стан підприємства вважають нестійким. Логіка розрахунку коефіцієнта покриття запасів полягає в тому, щоб перевірити, які джерела коштів і в якому обсязі використані для покриття виробничих запасів. Залежно від того, яке із джерел коштів використовують для формування запасів, можна з певною часткою впевненості судити про рівень платоспроможності господарюючого суб’єкта.

Безумовно, наведеними показниками не обмежується різноманітність способів оцінки ліквідності та платоспроможності. Це пов’язано насамперед з тим, що всі вони не враховують розміру джерел притоку і відтоку грошових коштів у короткостроковій перспективі, а отже, не дають змоги визначити спроможність підприємства стабільно забезпечувати перевищення коштів над платіжними зобов’язаннями.

Тому з метою оперативного внутрішнього аналізу поточної платоспроможності, щоденного контролю за надходженням коштів від продажу продукції, погашення дебіторської заборгованості та іншими надходженнями грошових коштів, а також для контролю за виконанням платіжних зобов’язань перед постачаль­никами, банками та іншими кредиторами складають платіжний календар, в якому, з одного боку, розраховують наявні та очікувані надходження грошових коштів, а другого — розмір їх витрачань на той самий період.

Оперативний платіжний календар складають на основі даних про відвантаження та реалізацію продукції, закупівлю засобів вироб­ництва, документів про розрахунки з оплати праці, видавання авансів працівникам, виписки з банківських рахунків тощо (табл. 7.3).

Таблиця 7.3.

ОПЕРАТИВНИЙ ПЛАТІЖНИЙ КАЛЕНДАР НА 15.03. 2005 р.

Для визначення поточної платоспроможності слід платіжні кошти на відповідну дату порівняти з платіжними зобов’язан­нями на ту саму дату. Ідеальним є варіант, коли цей коефіцієнт буде становити одиницю або дещо більше

.

Для з’ясування причин зміни рівня платоспроможності важливе значення має аналіз виконання фінансового плану за дохідною та витратною частинами. Для цього дані Звіту про рух грошових коштів, а також Звіту про фінансовий результат порівню­ють з даними фінансової частини бізнес-плану. У процесі аналізу насамперед установлюють виконання плану щодо надходження грошових коштів, в основному від реалізації продукції, робіт та послуг, майна, з’ясовують причини зміни суми виручки та виявляють резерви її збільшення. Особливу увагу приділяють використанню грошових коштів, оскільки навіть при виконанні дохідної частини фінансового плану перевитрати та нераціональне використання грошових коштів можуть призвести до фінансових труд­нощів.

Витратну частину фінансового плану аналізують за кожною статтею зі з’ясуванням причини перевитрат, які можуть бути виправданими і невиправданими. За результатами аналізу фінансового плану мають бути виявлені резерви збільшення планомірного надходження грошових коштів для забезпечення стабільної платоспроможності підприємства в перспективі

.

Певний науковий інтерес представляє французька методика оцінки платоспроможності. На основі дослідження 95 малих та середніх підприємств була розроблена модель, яка дає змогу оцінити ймовірність затримки платежів фірмою залежно від значення такого дискримінантного показника:

Імовірність затримки платежів, що мають різне значення показника Q, наведено в табл. 7.4.

Таблиця 7.4.

У вітчизняній практиці з метою прогнозування платоспромож­ності підприємства розраховують коефіцієнт відновлення (втра­ти) платоспроможності.

,

де  — фактичний коефіцієнт поточної ліквідності відповідно на початок і кінець періоду;  — нормативний рівень коефіцієнта поточної ліквідності;  — тривалість звітного періоду, міс.;

6(3) — період відновлення (втрати) платоспроможності, міс.; за період відновлення платоспроможності прийнято 6 міс., період втрати — 3 міс.

Отже, алгоритм розрахунку коефіцієнта  являє собою конструкцію, в чисельнику якої прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності, розраховано на перспективу, а в знаменнику — його нормативний рівень. Показник відображує наявність реальної можливості у підприємства відновлювати або втрачати платоспроможність протягом певного періоду.

Підставою для визнання структури балансу підприємства незадовільною, а підприємства — неплатоспроможним є виконання однієї з таких умов:

а) коефіцієнт поточної ліквідності на кінець звітного періоду має значення менше ніж 2;

б) коефіцієнт забезпеченості власними оборотними коштами на кінець звітного періоду менший за 0,1.

Якщо одна з названих умов не виконується, оцінюється можливість відновлення платоспроможності підприємства. Для цього визначають прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець так званого «періоду відновлення платоспроможності», що дорівнює 6 міс., і зіставляють його з нормативним рівнем. Якщо значення показника  не менше за 1, підприємство протягом 6 міс. спроможне вийти на нормативний рівень коефіцієнта поточної ліквідності та відновити свою платоспроможність. Якщо  < 1, то підприємство швидше за все не матиме такої можливості.

У разі відсутності підстав для визнання структури балансу незадовільною досліджують імовірність втрати підприємством платоспроможності. У цьому випадку також розраховують прогнозне значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець періоду, але такого, що дорівнює 3 міс., і зіставляють його зі своїм нормативом. Якщо значення  буде меншим за 1, то підприємство найближчим часом не зможе виконувати свої зобов’язання перед кредиторами, якщо  буде більшим за 1, то втрата платоспроможності підприємству не загрожує.

Незважаючи на простоту розрахунку, алгоритм коефіцієнта відновлення (втрати) платоспроможності не враховує ніяких заходів, яких кожне підприємство вживатиме в разі виникнення незадовільної структури балансу.

Саме тому в практиці роботи внутрішніх аналітиків підприємства часто виникає потреба в застосуванні певного комплексного показника, відповідні значення якого вкажуть на ступінь наближення фінансових труднощів. При цьому обов’язково враховуються особливості діяльності конкретного підприємства, його величина, галузева належність. У свою чергу, специфіка діяльності підприємства визначає значущість різних коефіцієнтів у загальній картині його фінансового благополуччя. Склад групи фінансових коефіцієнтів, який стане найкращим показником платоспроможності, а також значення вагомих множників, які відображу­ють ступінь значущості кожного з коефіцієнтів, як правило, встановлюють експертним шляхом.

Як комплексний індикатор фінансової стійкості деякі вчені пропонують таку комбінацію коефіцієнтів:

коефіцієнт оборотності запасів:

R1 = Виручка від реалізації / Середня вартість запасів;

коефіцієнт поточної ліквідності:

R2 = Оборотні активи / Короткострокові пасиви;

коефіцієнт структури капіталу:

R3 = Власний капітал / Позиковий капітал;

коефіцієнт рентабельності:

R4 = Прибуток звітного періоду / Підсумок балансу;

коефіцієнт ефективності:

R5 = Прибуток звітного періоду / Виручка від реалізації.

Отже, формула для оцінки фінансової стійкості матиме вигляд

,

де .

Нормативне значення коефіцієнтів установлюється підприємством самостійно і є для нього оптимальним.

Коефіцієнти 25, 25, 20, 20, 10 являють собою частку впливу кожного з факторів і пропонуються експертами.

Якщо , то фінансова ситуація на підприємстві вважається стабільною, якщо вона викликає занепокоєння. Чим суттєвіше відхилення від значення 100 в менший бік, тим складніша ситуація і вища ймовірність того, що в підприємства протягом короткострокового періоду виникнуть фінансові труд­нощі.

Той факт, що внутрішні й зовнішні аналітики розраховують і досліджують показник , свідчить про те, що кожне підприємство потенційно несе в собі ризик зниження ліквідності і втрати платоспроможності. Враховуючи економічну сутність цих характеристик фінансового стану, а також методи розрахунку їх основних показників, можна з упевненістю сказати, що такий ризик залежить від обсягів, структури та складу поточних активів і пасивів, які, у свою чергу, формуються в результаті проведення обраної підприємством політики управління активами та пасивами.

Відомо, що у фінансово-господарській діяльності підприємства кожний із елементів поточних активів (виробничі запаси, дебіторська заборгованість та грошові кошти) відіграє свою роль: запаси сировини й матеріалів використовуються для виробництва продукції, дебіторська заборгованість виникає в результаті існуючої практики продажу товарів за безготівковим розрахунком у кредит, грошові кошти — багатофункціональні. Для забезпечення ритмічної й стабільної поточної діяльності підприємство повинно мати у своєму розпорядженні необхідну величину поточних активів та їх елементів.

Однак суб’єкти господарювання по-різному підходять до вирішення цього завдання. Одні підтримують політику накопичення достатньо великих запасів сировини та матеріалів, займають лояльну позицію відносно покупців, надаючи їм пільгове кредитування, збільшують залишки вільних грошових коштів на своїх рахунках. Безумовно, така позиція підприємства має певні переваги, наприклад, суттєво знижується ризик зупинки виробництва внаслідок несвоєчасного постачання сировини, збільшується кіль­кість покупців у результаті надання їм пільгових умов реалізації товару в кредит тощо. Однак таку політику управління оборотними активами не можна вважати виправданою і ефективною, оскільки вона супроводжується прямими і непрямими втратами: тривалий строк зберігання сировини на складі призводить до її старіння та псування, пільгові умови надання комерційного кредиту сприяють зростанню частки сумнівної дебіторської заборгованості в загальній її величині, невикористання тимчасово вільних грошових коштів, які є в розпорядженні підприємства, позбавляє його можливості отримувати додатковий дохід тощо. Іншими словами, надмірно велика величина оборотних коштів супроводжується зниженням ефективності та прибутковості роботи підприємства.

Інші підприємства обирають діаметрально протилежну політику, сутність якої полягає в граничній мінімізації рівня оборотних коштів. Остання досягається через налагодження ритмічного постачання сировини, що дає змогу скоротити до мінімуму її запаси на складі, встановлення жорстких вимог по розрахунках за продукцію, що приводить до зменшення величини дебіторської заборгованості та ін.

З погляду підвищення ефективності діяльності підприємства така політика є виправданою, але тільки теоретично. Так, у результаті мінімізації залишків основних елементів поточних активів зменшується величина коштів, що відволікаються з обороту, відповідно прискорюється оборотність оборотного капіталу, збільшується величина прибутку. Однак слід наголосити, що реалізація таких заходів на практиці дуже часто призводить до небажаних наслідків. Так, можливі збої в постачанні сировини та матеріалів (при їх мінімальних запасах) можуть стати причиною різкого скорочення обсягів виробництва або призупинення виробничого процесу, жорсткі умови реалізації товару в кредит можуть призвести до втрати покупців, відсутність резерву грошових коштів може ускладнити відносини з кредиторами тощо.

Саме тому політика управління оборотними коштами має забезпечити компроміс між:

а) витратами на підтримання оборотних активів у сумі, складі, структурі, які напевно гарантують відсутність збоїв у технологічному процесі;

б) доходами у зв’язку із безперебійною роботою підприємства;

в) втратами у зв’язку з ризиком втрати ліквідності та платоспроможності;

г) доходами від додаткового включення оборотних коштів у господарський процес.

Хоча не існує будь-яких однозначних універсальних алгоритмів розробки ефективної політики управління оборотними коштами, все-таки базові рекомендації в цьому напрямі відомі. Так, щодо:

виробничих запасів пропонується використання системи моделі, що оптимізують сукупні витрати по замовленню, доставці та зберіганню запасів, в основі якої закладено параметри, встановлені в плановому порядку або за допомогою експертних оцінок;

дебіторської заборгованості рекомендується застосування системи знижок за дострокову сплату відвантаженої продукції, що призводить до прискорення оборотності коштів у розрахунках;

грошових коштів передбачено застосування системи моделей, призначених для аналізу, прогнозування та оптимізації грошових коштів

.

Отже, облік ризикової складової ліквідності та платоспроможності з позиції управлінського персоналу підприємст-
ва зводиться до вибору оптимальної політики управління величиною, складом і структурою оборотних активів, яка дає змогу привести до прийнятного значення ризик втрати ліквідності та за рахунок цього підвищити рентабельність діяль-
ності.

Література

Бланк И. А. Управление формированием капитала. — К.: «Ника-Центр», 2000. — 512 с.

Ефимова О. В. Финансовый анализ. 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Бухгалтерский учет, 1999.

Маршалл А. Принципы политической экономии. — М., 1984. — Т 3.

Милль Дж. С. Основы политической экономии. — М., 1980. — Т 1.

Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Г. Н. Климко, В. П. Нестеренко, Л. О. Каніщенко  та ін.; За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — 2-ге вид., перер. i допов. — К.: Вища шк.; Знання, 1997.

Рекардо Д. Соч. Т 1. — М., 1941.

Селезнева Н. Н., Ионова А. Ф. Финансовый анализ: Учеб. пособие. — М.: ЮНИТИ — ДАНА, 2001.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов.

Смоленюк П. С. Фінансовий аналіз: Навч. посіб. — Хмельницький: НВП «Евріка» ТОВ, 2002.