Особливості державного стимулювання

Якщо проаналізувати увесь ланцюжок зв’язків від покупця товару до його виробника, то можна дійти висновку, що і покупця, і посередника стимулює підприємство — виробник товару, створюючи максимально сприятливі умови для акції купівлі (покупцем)—продажу (виробником або посередником). Стимулювання може бути відкритим або прихованим. Воно має забезпечувати збільшення обсягів продажу та отримання додаткового прибутку підприємством-виробником.

Проте мимоволі постають питання: хто стимулює підприємство, щоб воно організувало свій бізнес, дало роботу людям, забезпечило їх матеріально та ще й сплачувало податки? Як має виявлятися таке стимулювання?

Ці питання підводять, по суті, до необхідності з’ясувати, що таке державна служба, що роблять державні служби, що є продуктом і метою їхньої діяльності.

Міркуючи за аналогією зі стимулюванням продажу товарів, можна дійти висновку, що основною послугою (видом діяльності) державного та законодавчого апаратів має бути опрацювання законів і підзаконних актів, які б стимулювали ефективну працю. Так само як від стимулювання продажу залежать обсяги продажу товарів, так і від ефективності послуг законодавчого та державного апаратів залежить ефективність економіки України.

Послуга — це якісь вигоди, котрі одна сторона може запропонувати іншій. Виробництво послуг може бути, а може й не бути пов’язаним із товаром у його матеріальному вигляді.

Державні послуги відповідають характеристикам тих послуг, які застосовуються за розроблення маркетингових програм, але вони надаються на іншому рівні і діють на терені всієї держави.

Як показав досвід економічно розвинених країн, достатньо розробити комплекс норм і правил поведінки виробників товарів (причому дозвільного, а не заборонного характеру) та контролювати їх виконання, щоб економіка запрацювала. Це особливо помітно у законодавстві Німеччини, Франції, Англії, США. Після другої світової війни американці розробили для Японії конституцію та головні закони, що регулювали економіку і допомогли цій країні не тільки вийти з післявоєнної розрухи, а й обігнати більшість економічно розвинених на той час країн і посісти провідне місце у світовій економіці.

Стимулювання підприємництва провадиться в цих країнах як безпосередньо (сільське господарство, вугільна промисловість, літакобудування, електроніка), так і опосередковано — через зменшення податків, надання пільгових умов кредитування тощо.

Великі податкові пільги 70-х років, коли сталась енергетична криза, знизилася купівельна спроможність населення, спостерігалася інфляція, валютна нестабільність і криза державних фінансів (що є характерним для економіки України 90-х років), не тільки забезпечили збільшення темпів накопичення капіталу, а й привели до загального пожвавлення економіки в усіх країнах. Англія та США виступили ініціаторами проведення податкових революцій, їх наслідували інші країни.

Розглянемо докладніше практику економічно розвинених країн щодо стимулювання підприємництва у 70—80-х роках.

Так, у Німеччині пряме стимулювання здійснювалось у вугільній промисловості та цивільному літакобудуванні. Усі інші галузі працювали на загальних підставах, коли будь-яке підприємництво в межах законів забезпечувалося знижкою податків, пільговими умовами кредитування тощо. Податковими пільгами користувалися в основному великі фірми, які здійснювали більш капіталомісткі проекти та задовольняли умові використання устаткування на 100 %, а будов і споруд — на 2/3 для впровадження нововведень. З бюджету Міністерства досліджень і технології дрібні та середні фірми могли отримувати до 30—40 % вартості контракту на дослідження, що виконується зовнішніми організаціями. У немонополізованому секторі діяли дотації на оплату науково-дослід­ного персоналу. Дотації сягали 30—40 % загальної суми витрат, але не більше як 120 тис. марок. Доплати на оплату персоналу, що наймається вперше, могли досягати 40 % їхньої заробітної плати. Діяли інвестиційні субсидії в розмірі 20 % від первинної вартості устаткування до 500 тис. марок і 7,5 % — понад цю вартість.

У Франції персональні комп’ютери дозволялося списувати за один рік. Передбачалися податкові кредити в розмірі 50 % щорічного приросту вкладень на наукові дослідження (тобто за виплати податків списувалося 50 %, якщо підприємство вперше здійснювало за власні кошти різні нововведення). Пільги для акціонерних товариств, що вперше створювалися, були дуже значними: про-
тягом перших двох років роботи нові підприємства повністю звіль­нялися від податків, на третій — обкладалося 25 % їхнього до-
ходу, на четвертий — 50 %, на п’ятий — 75 %, на шостий рік і далі — 100 % доходу. На всіх підприємствах від податків звільнялося 25 % суми приросту витрат підприємства на професійну підготовку. Діяли податкові пільги і для фірм, які створювали свої філії за кордоном. Вони мали право закладати протягом шести років витрати на ризик у витрати майбутніх періодів у розмірі капіталу, що його було вкладено за кордоном. Дрібні та середні підприємства мали право знижувати платежі на 50 % сум зростання витрат на нововведення проти попереднього року.

В Японії субсидії держави на проведення досліджень становили від 40 % до 70 % суми витрат. На дрібних і середніх підприємствах обкладання податками пріоритетних і комерційних виробництв знижувалося на 20 %. За перевищення максимального рівня витрат на дослідження та розробки в будь-який попередній рік зменшення податків на доход становило 20 % приросту витрат на нововведення, але не більше 10 % загальної суми витрат. Створення центрів ключових технологій (від прикладних досліджень до їхнього практичного втілення) давало змогу використовувати до 50 % кредитів без виплати відсотків. Венчурні підприємства мали державні правові гарантії на 80 % загальної суми займу. Демонтаж виробничих потужностей забезпечувався частково з бюджету, а установка нового енергоощадного обладнання уможливлювала зниження загальних податків на 7 %, використання спеціальних норм амортизації у розмірі 30 %, зниження решти податків на 3/4 протягом трьох років.

В Англії для малого бізнесу (фірми із зайнятістю до 500 осіб) провадилося відшкодування від 1/2 до 2/3 вартості державних консультацій у галузі конструювання, фінансових та інформаційних проблем, 40 % витрат на підготовку кадрів. Субсидії держави на проведення досліджень спільно з навчальними закладами та промисловими фірмами становили від 40 % до 70 % суми цих витрат (аналогічно в Японії, Швеції та Німеччині). За впровадження нововведень на приватних фірмах 50 % витрат брала на себе держава. Провадилося страхове покриття дослідницької діяльності: держава відшкодовувала до 80 % позички, якщо венчурна фірма зазнавала банкрутства. Венчурні фірми повністю звільнялися від податків протягом перших двох років, на третій — оподатковувалося тільки 25 % їхнього прибутку, на четвертий — 50 %, на п’ятий — 75 %, на шостий і подальші роки — 100 %. Створення підприємницьких зон забезпечувалося спеціальним субсидуванням — звільненням підприємств від податку протягом 10 років із дня створення зони.

Для країн, які входили в ЄС, діяли субсидії в розмірі до 1/2 ка­пітальних витрат на використання енергоощадних технологій.

Отже, керівництво економічно розвинених країн стимулює купівлю своїх послуг з керування національними економіками. Яке стимулювання — такі й результати цих послуг.

Україна тільки-но стала на шлях, який має привести до розквіту економіки за рахунок зростання ділової активності в усіх сферах національного господарчого комплексу. Але для цього необхідні такі умови: створення інституту приватної власності, пере­вищення на ринку покупців пропонування над попитом, наявність конкуренції та конкурентів, а також забезпечення з боку держави свободи вибору підприємницької діяльності, свободи переміщення капіталу та робочої сили.

На сьогодні найпоширенішими формами стимулювання в Україні є кредитування, страхування та лізинг. Досвід застосування таких послуг в економічно розвинених країнах довів їхню значну ефективність. Але в Україні ці послуги застосовуються у найпростішій формі, досить примітивно і не мають розвинених ринків споживачів.

Лізинг — це угода між власником майна (орендодавцем, лізингодавцем) та орендатором (лізингоотримувачем) про передавання майна в користування на обумовлений період за відповідну плату, яка сплачується щорічно, щоквартально або щомісячно. За допомогою лізингу в коло споживачів залучаються ті підприємства, які або не мають фінансових можливостей придбати обладнання у власність, або згідно з особливостями виробничого циклу не мають потреби володіти ним.

Отже, лізинг — це один з найефективніших способів збільшення активності виробників і пожвавлення роботи як промислових підприємств, так і сільського господарства.

Фахівці поділяють лізинг на оперативний та фінансовий.

Оперативний лізинг — це передавання в користування майна на строк, менший строку його можливої служби. Він характеризується невеликою тривалістю контракту (до 3—5 років) і неповною амортизацією обладнання за період оренди. Після закінчення цього строку обладнання може стати об’єктом нового лізинго­вого контракту або його повертають лізингодавцю. Як правило, в оперативний лізинг здають будівельну техніку, транспорт, персональні комп’ютери тощо. Оперативний лізинг необхідно відріз­няти від рентингу — короткострокової оренди машин та обладнання без права наступного придбання таких орендарем. Рентин­гові фірми здебільшого мають увесь парк обладнання певного типу, але орендна плата там вища, ніж у лізингових фірмах.

Фінансовий лізинг характеризується тривалішим строком контракту (5—10 років) і повною амортизацією всього або більшої частини обладнання. Фактично фінансовий лізинг — це різновид довгострокового кредитування покупки. Після закінчення строку дії фінансового лізингового контракту орендар може повернути об’єкт оренди, продовжити термін угоди або скласти нову угоду, а також придбати об’єкт лізингу за залишковою вартістю (в економічно розвинених країнах ця вартість має суто символічний характер).

Ясна річ, що об’єктом лізингу буває як рухоме, так і нерухоме майно. Якщо відбувається лізинг нерухомості, лізингодавець будує або купує за свій рахунок чи в кредит нерухомість з доручення лізингоотримувача і передає останньому право користування майном у комерційних або виробничих цілях. Як і угоди з рухомим майном, ці контракти укладаються на строк менший або такий, що дорівнює амортизаційному періоду об’єкта. Орендар несе всі ризики, витрати й податки під час дії контракту.

У лізингу беруть участь такі суб’єкти:

власник майна, який надає його в користування на умовах лізингової угоди, тобто лізингодавець. Як такий можуть виступати: а) установи банку, у статуті яких передбачено цей вид діяльності; б) фінансова лізингова фірма, яка створюється спеціально для проведення лізингових операцій, тобто спеціалізована фірма, головною, а здебільшого і єдиною функцією якої є оплата лізингового майна, тобто фінансування угоди; в) спеціалізована лізингова фірма, яка на додачу до фінансового забезпечення угоди бере на себе виконання комплексу послуг нефінансового характеру: технічний огляд і ремонт обладнання, консультації з його використання тощо; г) будь-яка фірма або організація, для якої лізинг не є основною діяльністю, але його не заборонено статутом, і фірма має джерела фінансування для проведення лізингових операцій;

користувач майна — лізингоотримувач, яким може бути будь-яка юридична особа незалежно від форми власності;

продавець майна, тобто постачальник, яким теж може бути будь-яка юридична особа: виробник майна, посередницька організація тощо.

Фахівці з питань лізингу вважають, що в класичній лізинговій угоді взаємовідносини між суб’єктами будуються за такою схемою: майбутній лізингоотримувач, якому потрібні певні види майна, самостійно вибирає постачальника, який має таке майно. Оскільки лізингоотримувачеві бракує коштів і він не може отримати кредит для придбання майна у власність, він звертається до майбутнього лізингодавця з проханням узяти участь в угоді. Участь лізингодавця полягає в тому, що він купує це майно у виробника або іншого власника і передає його лізингоотримувачеві в тимчасове користування на визначених лізинговою угодою умовах.

Коли й лізинговій фірмі бракує власних коштів для проведення лізингових операцій, вона може залучати їх з інших організацій. Така операція має назву лізингу з додатковим залученням коштів. Орендодавець бере довгострокову позичку в одного чи кількох кредиторів на суму до 80 % вартості активів, що здаються в оренду. При цьому орендні платежі та обладнання є забезпеченням позички.

Часто трапляється й так званий лізинг із поверненням. У підприємства є обладнання та споруди, але не вистачає коштів для виробничої діяльності. Тоді воно продає це обладнання та інше майно лізинговій фірмі, а та, у свою чергу, здає його в лізинг тому самому підприємству. У такий спосіб підприємство здобуває грошові кошти, якими воно може скористатися для виробничої діяльності.

В економічно розвинених країнах до такого лізингу вдаються й тоді, коли підприємство має низький рівень прибутковості і не може скористатися пільгами щодо прискореної амортизації та податку на прибуток. Воно укладає лізингову угоду, лізингова фірма отримує такі пільги, а натомість зменшує ставку орендних платежів.

За характером лізингових платежів лізинг поділяється на такі види: а) лізинг з грошовим платежем, якщо всі платежі відбуваються в грошовій формі; б) лізинг з компенсаційним платежем, коли платежі відбуваються у формі поставки товарів, які виробляються на даному обладнанні, або у формі виконання зустрічних послуг; в) лізинг зі змішаним платежем, коли поєднуються обидва ці види лізингу.

Фахівці з питань лізингу відзначають такі переваги цієї діяльності на ринку майна, які роблять лізинговий маркетинг в Україні надзвичайно ефективним і перспективним:

за умов лізингу відбувається 100-відсоткове кредитування, немає необхідності негайно платити гроші за покупку. За використання звичайного кредиту для купівлі обладнання підприєм-
ство близько 15 % вартості покупки сплатило б за рахунок власних коштів. За умов лізингу контракт укладається на повну вартість поставки майна, але виплата орендних платежів починається пізніше. Цей часовий лаг дає змогу підприємству мати в своєму розпорядженні тимчасово вільні кошти, які використовуються на розширення виробництва;

укласти лізинговий контракт значно простіше, ніж отримати банківську позичку. Особливо це стосується малих і середніх під­приємств. Деякі лізингові компанії в економічно розвинених країнах навіть не вимагають від орендаря додаткових гарантій, оскільки надійним забезпеченням контракту є обладнання та інше майно, що здається в оренду;

лізингова угода за своєю суттю є гнучкішою за позичку, яку завжди видають на жорстких умовах щодо платежів і строків погашення. У разі лізингу орендар завжди може домовитися з орендодавцем про таку схему повернення коштів, яка буде вигідною обом сторонам: платежі можуть бути щомісячними, щоквартальними тощо, а суми платежів — неоднаковими, погашення може відбуватися після отримання виручки від реалізації товарів, вироблених на лізинговому обладнанні, і т. п.;

відповідальність за своєчасну модернізацію обладнання та іншого майна покладається на орендодавця. Отже, орендар має можливість постійно оновлювати свій парк обладнання відповідно до технічного прогресу в галузі;

Міжнародний валютний фонд не зараховує суму лізингових угод як національну заборгованість.

Проте лізинг має й досить помітні вади:

через інфляцію орендар може нічого не виграти на збільшенні фактичної залишкової вартості обладнання порівняно із розрахунковою;

у разі фінансового лізингу науково-технічний прогрес може зробити обладнання та продукцію, яка на ньому виробляється, застарілими набагато раніше закінчення строку контракту, але орендні платежі не припинятимуться;

можливі ускладнення організаційних засад лізингу, коли в ньому братиме участь значна кількість учасників, у тому числі фінансових, страхових тощо;

лізингові платежі більші, ніж платежі за користування позичкою. Це пояснюється тим, що ризик передчасного старіння майна покладається на орендодавця: намагаючись компенсувати таку можливість, він стягує більше комісійних.

Лізинговий бізнес набув значного поширення в економічно розвинених країнах. У них лізинг уже тривалий час є дійовим засобом реалізації продукції та прискореного розвитку виробництва. Тому державна політика в Україні має бути спрямована на стимулювання та розвиток лізингових операцій.

Дуже привабливим, зокрема, є так званий лізинг на податковій основі. Він пропонує орендареві додаткові вигоди через більш низьку відсоткову ставку, ніж за звичайної позички. Оскільки право власності залишається за лізингодавцем, то він має можливість частково компенсувати свої витрати на придбання майна за допомогою пільг з амортизації, інвестиційних пільг тощо, а потім поділити ці переваги з орендарем, установлюючи нижчу орендну плату.

Законодавче розширення сфери застосування лізингу сприятиме поліпшенню економічного становища в Україні, пожвавленню ділової активності як малого, так і середнього бізнесу.

Іще одним різновидом стимулювання активності у виробничій та посередницькій діяльності, який має великі перспективи в Україні, є страхування, що теж використовується нині досить примітивно.

Захист ризику комерційних операцій від можливих втрат у майбутньому полягає в укладанні угоди з учасником ринку, який за певну винагороду зобов’язується компенсувати втрати, пов’я­зані зі зміною ціни активу. Отже, ризик зміни ціни активу (майна, товарів, грошових операцій) переноситься на учасника, який отримав винагороду у вигляді страхової премії. Операція страхування базується на попередній виплаті премій за можливу компенсацію майбутніх збитків, незалежно від того, чи стануться ці збитки чи ні. Це не виключає можливості отримання переваг від сприятливих змін ціни активу. Страхування, компенсуючи різні негативні обставини, є одним із дійових видів стимулювання підприємницької діяльності. Але для цього необхідно мати належну законодавчу базу.

Якщо проаналізувати увесь ланцюжок зв’язків від покупця товару до його виробника, то можна дійти висновку, що і покупця, і посередника стимулює підприємство — виробник товару, створюючи максимально сприятливі умови для акції купівлі (покупцем)—продажу (виробником або посередником). Стимулювання може бути відкритим або прихованим. Воно має забезпечувати збільшення обсягів продажу та отримання додаткового прибутку підприємством-виробником.

Проте мимоволі постають питання: хто стимулює підприємство, щоб воно організувало свій бізнес, дало роботу людям, забезпечило їх матеріально та ще й сплачувало податки? Як має виявлятися таке стимулювання?

Ці питання підводять, по суті, до необхідності з’ясувати, що таке державна служба, що роблять державні служби, що є продуктом і метою їхньої діяльності.

Міркуючи за аналогією зі стимулюванням продажу товарів, можна дійти висновку, що основною послугою (видом діяльності) державного та законодавчого апаратів має бути опрацювання законів і підзаконних актів, які б стимулювали ефективну працю. Так само як від стимулювання продажу залежать обсяги продажу товарів, так і від ефективності послуг законодавчого та державного апаратів залежить ефективність економіки України.

Послуга — це якісь вигоди, котрі одна сторона може запропонувати іншій. Виробництво послуг може бути, а може й не бути пов’язаним із товаром у його матеріальному вигляді.

Державні послуги відповідають характеристикам тих послуг, які застосовуються за розроблення маркетингових програм, але вони надаються на іншому рівні і діють на терені всієї держави.

Як показав досвід економічно розвинених країн, достатньо розробити комплекс норм і правил поведінки виробників товарів (причому дозвільного, а не заборонного характеру) та контролювати їх виконання, щоб економіка запрацювала. Це особливо помітно у законодавстві Німеччини, Франції, Англії, США. Після другої світової війни американці розробили для Японії конституцію та головні закони, що регулювали економіку і допомогли цій країні не тільки вийти з післявоєнної розрухи, а й обігнати більшість економічно розвинених на той час країн і посісти провідне місце у світовій економіці.

Стимулювання підприємництва провадиться в цих країнах як безпосередньо (сільське господарство, вугільна промисловість, літакобудування, електроніка), так і опосередковано — через зменшення податків, надання пільгових умов кредитування тощо.

Великі податкові пільги 70-х років, коли сталась енергетична криза, знизилася купівельна спроможність населення, спостерігалася інфляція, валютна нестабільність і криза державних фінансів (що є характерним для економіки України 90-х років), не тільки забезпечили збільшення темпів накопичення капіталу, а й привели до загального пожвавлення економіки в усіх країнах. Англія та США виступили ініціаторами проведення податкових революцій, їх наслідували інші країни.

Розглянемо докладніше практику економічно розвинених країн щодо стимулювання підприємництва у 70—80-х роках.

Так, у Німеччині пряме стимулювання здійснювалось у вугільній промисловості та цивільному літакобудуванні. Усі інші галузі працювали на загальних підставах, коли будь-яке підприємництво в межах законів забезпечувалося знижкою податків, пільговими умовами кредитування тощо. Податковими пільгами користувалися в основному великі фірми, які здійснювали більш капіталомісткі проекти та задовольняли умові використання устаткування на 100 %, а будов і споруд — на 2/3 для впровадження нововведень. З бюджету Міністерства досліджень і технології дрібні та середні фірми могли отримувати до 30—40 % вартості контракту на дослідження, що виконується зовнішніми організаціями. У немонополізованому секторі діяли дотації на оплату науково-дослід­ного персоналу. Дотації сягали 30—40 % загальної суми витрат, але не більше як 120 тис. марок. Доплати на оплату персоналу, що наймається вперше, могли досягати 40 % їхньої заробітної плати. Діяли інвестиційні субсидії в розмірі 20 % від первинної вартості устаткування до 500 тис. марок і 7,5 % — понад цю вартість.

У Франції персональні комп’ютери дозволялося списувати за один рік. Передбачалися податкові кредити в розмірі 50 % щорічного приросту вкладень на наукові дослідження (тобто за виплати податків списувалося 50 %, якщо підприємство вперше здійснювало за власні кошти різні нововведення). Пільги для акціонерних товариств, що вперше створювалися, були дуже значними: про-
тягом перших двох років роботи нові підприємства повністю звіль­нялися від податків, на третій — обкладалося 25 % їхнього до-
ходу, на четвертий — 50 %, на п’ятий — 75 %, на шостий рік і далі — 100 % доходу. На всіх підприємствах від податків звільнялося 25 % суми приросту витрат підприємства на професійну підготовку. Діяли податкові пільги і для фірм, які створювали свої філії за кордоном. Вони мали право закладати протягом шести років витрати на ризик у витрати майбутніх періодів у розмірі капіталу, що його було вкладено за кордоном. Дрібні та середні підприємства мали право знижувати платежі на 50 % сум зростання витрат на нововведення проти попереднього року.

В Японії субсидії держави на проведення досліджень становили від 40 % до 70 % суми витрат. На дрібних і середніх підприємствах обкладання податками пріоритетних і комерційних виробництв знижувалося на 20 %. За перевищення максимального рівня витрат на дослідження та розробки в будь-який попередній рік зменшення податків на доход становило 20 % приросту витрат на нововведення, але не більше 10 % загальної суми витрат. Створення центрів ключових технологій (від прикладних досліджень до їхнього практичного втілення) давало змогу використовувати до 50 % кредитів без виплати відсотків. Венчурні підприємства мали державні правові гарантії на 80 % загальної суми займу. Демонтаж виробничих потужностей забезпечувався частково з бюджету, а установка нового енергоощадного обладнання уможливлювала зниження загальних податків на 7 %, використання спеціальних норм амортизації у розмірі 30 %, зниження решти податків на 3/4 протягом трьох років.

В Англії для малого бізнесу (фірми із зайнятістю до 500 осіб) провадилося відшкодування від 1/2 до 2/3 вартості державних консультацій у галузі конструювання, фінансових та інформаційних проблем, 40 % витрат на підготовку кадрів. Субсидії держави на проведення досліджень спільно з навчальними закладами та промисловими фірмами становили від 40 % до 70 % суми цих витрат (аналогічно в Японії, Швеції та Німеччині). За впровадження нововведень на приватних фірмах 50 % витрат брала на себе держава. Провадилося страхове покриття дослідницької діяльності: держава відшкодовувала до 80 % позички, якщо венчурна фірма зазнавала банкрутства. Венчурні фірми повністю звільнялися від податків протягом перших двох років, на третій — оподатковувалося тільки 25 % їхнього прибутку, на четвертий — 50 %, на п’ятий — 75 %, на шостий і подальші роки — 100 %. Створення підприємницьких зон забезпечувалося спеціальним субсидуванням — звільненням підприємств від податку протягом 10 років із дня створення зони.

Для країн, які входили в ЄС, діяли субсидії в розмірі до 1/2 ка­пітальних витрат на використання енергоощадних технологій.

Отже, керівництво економічно розвинених країн стимулює купівлю своїх послуг з керування національними економіками. Яке стимулювання — такі й результати цих послуг.

Україна тільки-но стала на шлях, який має привести до розквіту економіки за рахунок зростання ділової активності в усіх сферах національного господарчого комплексу. Але для цього необхідні такі умови: створення інституту приватної власності, пере­вищення на ринку покупців пропонування над попитом, наявність конкуренції та конкурентів, а також забезпечення з боку держави свободи вибору підприємницької діяльності, свободи переміщення капіталу та робочої сили.

На сьогодні найпоширенішими формами стимулювання в Україні є кредитування, страхування та лізинг. Досвід застосування таких послуг в економічно розвинених країнах довів їхню значну ефективність. Але в Україні ці послуги застосовуються у найпростішій формі, досить примітивно і не мають розвинених ринків споживачів.

Лізинг — це угода між власником майна (орендодавцем, лізингодавцем) та орендатором (лізингоотримувачем) про передавання майна в користування на обумовлений період за відповідну плату, яка сплачується щорічно, щоквартально або щомісячно. За допомогою лізингу в коло споживачів залучаються ті підприємства, які або не мають фінансових можливостей придбати обладнання у власність, або згідно з особливостями виробничого циклу не мають потреби володіти ним.

Отже, лізинг — це один з найефективніших способів збільшення активності виробників і пожвавлення роботи як промислових підприємств, так і сільського господарства.

Фахівці поділяють лізинг на оперативний та фінансовий.

Оперативний лізинг — це передавання в користування майна на строк, менший строку його можливої служби. Він характеризується невеликою тривалістю контракту (до 3—5 років) і неповною амортизацією обладнання за період оренди. Після закінчення цього строку обладнання може стати об’єктом нового лізинго­вого контракту або його повертають лізингодавцю. Як правило, в оперативний лізинг здають будівельну техніку, транспорт, персональні комп’ютери тощо. Оперативний лізинг необхідно відріз­няти від рентингу — короткострокової оренди машин та обладнання без права наступного придбання таких орендарем. Рентин­гові фірми здебільшого мають увесь парк обладнання певного типу, але орендна плата там вища, ніж у лізингових фірмах.

Фінансовий лізинг характеризується тривалішим строком контракту (5—10 років) і повною амортизацією всього або більшої частини обладнання. Фактично фінансовий лізинг — це різновид довгострокового кредитування покупки. Після закінчення строку дії фінансового лізингового контракту орендар може повернути об’єкт оренди, продовжити термін угоди або скласти нову угоду, а також придбати об’єкт лізингу за залишковою вартістю (в економічно розвинених країнах ця вартість має суто символічний характер).

Ясна річ, що об’єктом лізингу буває як рухоме, так і нерухоме майно. Якщо відбувається лізинг нерухомості, лізингодавець будує або купує за свій рахунок чи в кредит нерухомість з доручення лізингоотримувача і передає останньому право користування майном у комерційних або виробничих цілях. Як і угоди з рухомим майном, ці контракти укладаються на строк менший або такий, що дорівнює амортизаційному періоду об’єкта. Орендар несе всі ризики, витрати й податки під час дії контракту.

У лізингу беруть участь такі суб’єкти:

власник майна, який надає його в користування на умовах лізингової угоди, тобто лізингодавець. Як такий можуть виступати: а) установи банку, у статуті яких передбачено цей вид діяльності; б) фінансова лізингова фірма, яка створюється спеціально для проведення лізингових операцій, тобто спеціалізована фірма, головною, а здебільшого і єдиною функцією якої є оплата лізингового майна, тобто фінансування угоди; в) спеціалізована лізингова фірма, яка на додачу до фінансового забезпечення угоди бере на себе виконання комплексу послуг нефінансового характеру: технічний огляд і ремонт обладнання, консультації з його використання тощо; г) будь-яка фірма або організація, для якої лізинг не є основною діяльністю, але його не заборонено статутом, і фірма має джерела фінансування для проведення лізингових операцій;

користувач майна — лізингоотримувач, яким може бути будь-яка юридична особа незалежно від форми власності;

продавець майна, тобто постачальник, яким теж може бути будь-яка юридична особа: виробник майна, посередницька організація тощо.

Фахівці з питань лізингу вважають, що в класичній лізинговій угоді взаємовідносини між суб’єктами будуються за такою схемою: майбутній лізингоотримувач, якому потрібні певні види майна, самостійно вибирає постачальника, який має таке майно. Оскільки лізингоотримувачеві бракує коштів і він не може отримати кредит для придбання майна у власність, він звертається до майбутнього лізингодавця з проханням узяти участь в угоді. Участь лізингодавця полягає в тому, що він купує це майно у виробника або іншого власника і передає його лізингоотримувачеві в тимчасове користування на визначених лізинговою угодою умовах.

Коли й лізинговій фірмі бракує власних коштів для проведення лізингових операцій, вона може залучати їх з інших організацій. Така операція має назву лізингу з додатковим залученням коштів. Орендодавець бере довгострокову позичку в одного чи кількох кредиторів на суму до 80 % вартості активів, що здаються в оренду. При цьому орендні платежі та обладнання є забезпеченням позички.

Часто трапляється й так званий лізинг із поверненням. У підприємства є обладнання та споруди, але не вистачає коштів для виробничої діяльності. Тоді воно продає це обладнання та інше майно лізинговій фірмі, а та, у свою чергу, здає його в лізинг тому самому підприємству. У такий спосіб підприємство здобуває грошові кошти, якими воно може скористатися для виробничої діяльності.

В економічно розвинених країнах до такого лізингу вдаються й тоді, коли підприємство має низький рівень прибутковості і не може скористатися пільгами щодо прискореної амортизації та податку на прибуток. Воно укладає лізингову угоду, лізингова фірма отримує такі пільги, а натомість зменшує ставку орендних платежів.

За характером лізингових платежів лізинг поділяється на такі види: а) лізинг з грошовим платежем, якщо всі платежі відбуваються в грошовій формі; б) лізинг з компенсаційним платежем, коли платежі відбуваються у формі поставки товарів, які виробляються на даному обладнанні, або у формі виконання зустрічних послуг; в) лізинг зі змішаним платежем, коли поєднуються обидва ці види лізингу.

Фахівці з питань лізингу відзначають такі переваги цієї діяльності на ринку майна, які роблять лізинговий маркетинг в Україні надзвичайно ефективним і перспективним:

за умов лізингу відбувається 100-відсоткове кредитування, немає необхідності негайно платити гроші за покупку. За використання звичайного кредиту для купівлі обладнання підприєм-
ство близько 15 % вартості покупки сплатило б за рахунок власних коштів. За умов лізингу контракт укладається на повну вартість поставки майна, але виплата орендних платежів починається пізніше. Цей часовий лаг дає змогу підприємству мати в своєму розпорядженні тимчасово вільні кошти, які використовуються на розширення виробництва;

укласти лізинговий контракт значно простіше, ніж отримати банківську позичку. Особливо це стосується малих і середніх під­приємств. Деякі лізингові компанії в економічно розвинених країнах навіть не вимагають від орендаря додаткових гарантій, оскільки надійним забезпеченням контракту є обладнання та інше майно, що здається в оренду;

лізингова угода за своєю суттю є гнучкішою за позичку, яку завжди видають на жорстких умовах щодо платежів і строків погашення. У разі лізингу орендар завжди може домовитися з орендодавцем про таку схему повернення коштів, яка буде вигідною обом сторонам: платежі можуть бути щомісячними, щоквартальними тощо, а суми платежів — неоднаковими, погашення може відбуватися після отримання виручки від реалізації товарів, вироблених на лізинговому обладнанні, і т. п.;

відповідальність за своєчасну модернізацію обладнання та іншого майна покладається на орендодавця. Отже, орендар має можливість постійно оновлювати свій парк обладнання відповідно до технічного прогресу в галузі;

Міжнародний валютний фонд не зараховує суму лізингових угод як національну заборгованість.

Проте лізинг має й досить помітні вади:

через інфляцію орендар може нічого не виграти на збільшенні фактичної залишкової вартості обладнання порівняно із розрахунковою;

у разі фінансового лізингу науково-технічний прогрес може зробити обладнання та продукцію, яка на ньому виробляється, застарілими набагато раніше закінчення строку контракту, але орендні платежі не припинятимуться;

можливі ускладнення організаційних засад лізингу, коли в ньому братиме участь значна кількість учасників, у тому числі фінансових, страхових тощо;

лізингові платежі більші, ніж платежі за користування позичкою. Це пояснюється тим, що ризик передчасного старіння майна покладається на орендодавця: намагаючись компенсувати таку можливість, він стягує більше комісійних.

Лізинговий бізнес набув значного поширення в економічно розвинених країнах. У них лізинг уже тривалий час є дійовим засобом реалізації продукції та прискореного розвитку виробництва. Тому державна політика в Україні має бути спрямована на стимулювання та розвиток лізингових операцій.

Дуже привабливим, зокрема, є так званий лізинг на податковій основі. Він пропонує орендареві додаткові вигоди через більш низьку відсоткову ставку, ніж за звичайної позички. Оскільки право власності залишається за лізингодавцем, то він має можливість частково компенсувати свої витрати на придбання майна за допомогою пільг з амортизації, інвестиційних пільг тощо, а потім поділити ці переваги з орендарем, установлюючи нижчу орендну плату.

Законодавче розширення сфери застосування лізингу сприятиме поліпшенню економічного становища в Україні, пожвавленню ділової активності як малого, так і середнього бізнесу.

Іще одним різновидом стимулювання активності у виробничій та посередницькій діяльності, який має великі перспективи в Україні, є страхування, що теж використовується нині досить примітивно.

Захист ризику комерційних операцій від можливих втрат у майбутньому полягає в укладанні угоди з учасником ринку, який за певну винагороду зобов’язується компенсувати втрати, пов’я­зані зі зміною ціни активу. Отже, ризик зміни ціни активу (майна, товарів, грошових операцій) переноситься на учасника, який отримав винагороду у вигляді страхової премії. Операція страхування базується на попередній виплаті премій за можливу компенсацію майбутніх збитків, незалежно від того, чи стануться ці збитки чи ні. Це не виключає можливості отримання переваг від сприятливих змін ціни активу. Страхування, компенсуючи різні негативні обставини, є одним із дійових видів стимулювання підприємницької діяльності. Але для цього необхідно мати належну законодавчу базу.