8.1. Сутність та структура валютного ринку

Валютний ринок — це сфера економічних відносин з купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операцій з інвестування валютного капіталу.

Об’єктом аналізу валютного ринку є:

валютні цінності — іноземна валюта;

цінні папери — фондові цінності в іноземній валюті: акції, облігації, чеки, векселі, акредитиви;

дорогоцінні метали (за винятком ювелірних виробів) — золото, срібло, платина;

природне дорогоцінне каміння.

Функціональне призначення валютного ринку — забезпечення свободи дій власника валюти. У процесі здійснення валютних операцій суб’єкти ринку намагаються отримати певний дохід.

Валютні операції пов’язані з:

переходом прав власності на валютні цінності;

використанням валюти як засобу платежу в процесі зовнішньоекономічної діяльності;

ввезенням, вивезенням, пересилкою валютних цінностей;

здійсненням міжнародних грошових переказів.

Отже, валютному ринку властиві атрибути будь-якого ринку: він завжди виступає як конкурентний ринок; обмінні операції на валютному ринку пов’язані з певним валютним ризиком.

Сучасний валютний ринок є інституційно регульованим, але в певних межах. До його основних суб’єктів належать:

Національний банк;

уповноважені банки — комерційні банки, які отримали ліцензію Національного банку на право здійснення валютних операцій;

інші кредитно-фінансові установи (страхові, інвестиційні, дилерські), які отримали ліцензію Національного банку на право здійснення валютних операцій;

юридичні особи, які уклали з уповноваженими банками угоди на відкриття пунктів обміну валют;

кредитно-фінансові установи — нерезиденти (іноземні банки), які отримали дозвіл НБУ на право здійснення операцій на міжбанківському ринку України;

валютні біржи або валютні підрозділи товарних і фондових бірж, які отримали ліцензію НБУ на право організації торгівлі іноземною валютою.

Головним органом валютного регулювання є Національний банк. Він регулює валютні операції, видає комерційним банкам ліцензії на здійснення валютних операцій, видає суб’єктам ринку дозвіл на відкриття депозитних рахунків за кордоном. Національ­ний банк визначає сферу і порядок обігу іноземної валюти на території країни, встановлює комерційним банкам максимальні розміри курсового ризику; визначає єдині форми обліку валютних операцій.

У процесі аналізу вирізняють валютний ринок [2]:

функціональний; інституційний; організаційно-технічний;

за сферою поширення; за валютними обмеженнями; за видами валютних курсів; за ступенем організованості;

Функціональний валютний ринок забезпечує своєчасні міжнародні розрахунки, страхування від валютних ризиків, валютну інтервенцію.

Інституційний валютний ринок представлений банками, інвес­тиційними компаніями, біржами, брокерськими конторами, які здійснюють валютні операції.

Організаційно-технічний валютний ринок являє собою телеграфні, телефонні, телексні, електронні системи, які поєднують між собою банки різних країн.

За сферою поширення розрізняють валютні ринки: внутріш­ній, регіональний, міжнародний. Внутрішній валютний ринок функ­ціонує в межах однієї країни. До регіональних валютних ринків належать:

американський (центри — Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Ан­джелес);

європейський (центри — Лондон, Франкфурт-на-Майні,
Цюріх);

азіатський (центри — Токіо, Гонконг, Сингапур, Мельбурн).

Міжнародний валютний ринок охоплює валютні ринки всіх країн, пов’язує між собою регіональні валютні ринки і працює цілодобово.

За валютними обмеженнями існують вільний та обмежений ринки. Валютні обмеження — це система державних заходів щодо встановлення порядку здійснення операцій з валютою.

За видами валютних курсів розрізняють валютний ринок з плаваючими, фіксованими курсами валют і змішаним курсом.

За ступенем організованості існує біржовий і позабіржовий валютний ринок. На біржовому валютному ринку діє валютна бір­жа, це організований ринок. Позабіржовий валютний ринок організується дилерами, котрі можуть бути або не бути членами валютної біржі та укладають угоди по телефону, телефаксу, комп’ютерних мережах.

Складовою валютного ринку є ф’ючерсний ринок, основними учасниками якого виступають фінансові центри, центральні банки, великі фінансові організації. Валютні ф’ючерси дозволяють мінімізувати економічний ризик під час проведення валютних операцій, тобто здійснити хеджування валютних ризиків. Хеджування сприяє зниженню собівартості продукції та підвищенню ефективності експорту та імпорту. Особливістю ф’ючерсних контрактів є перерозподіл ризику. Шляхом фіксації обмінного курсу одна сторона уникає непередбачуваних збитків, а друга — відмовляється від непередбачуваного (спекулятивного) прибутку, що зменшує ризик втрат від можливої зміни валютних курсів. Додаткове хеджування валютних ризиків досягається за допомогою опціонів.

Однак в умовах відсутності в Україні необхідної методично-правової бази оцінки валютних ризиків, хеджування не набуло поширення. Тому учасники зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовувати досить поширений метод мінімізації валют­них ризиків — валютні застереження. «Валютне застереження — це умова, яку включають до тексту зовнішньоекономічної угоди. Її суть у тому, що валюта, за якою здійснюється платіж за контрактом, пов’язується із стійкішою валютою (або декількома валютами), і сума платежу ставиться в залежність від змін курсу останньої. При цьому валюта платежу може збігатися з валютою ціни — тоді застереження буде прямим, а може і не збігатися — застереження буде опосередкованим».

Операції на валютному ринку аналізуються за такими напрямами:

переказ валюти;

рух капіталу;

спекулятивні операції;

здатність капіталу приносити високий дохід.

Вирізняють поточні валютні операції, які здійснюються протягом 180 днів, а також операції, що здійснюються понад 180 днів, — пов’язані з рухом капіталу.

У процесі аналізу валютного ринку розглядають способи проведення міжнародних валютних операцій та засоби регулювання руху капіталів між національним і міжнародними ринками.

Валютні кошти резидента або нерезидента зберігаються на його валютних рахунках у банку. Валютна виручка від експорту зараховується спочатку на транзитний рахунок, а після обов’язкового продажу на внутрішньому валютному ринку залишок її перераховується на поточний валютний рахунок суб’єкта ринку. Валютна виручка, одержана після операцій на внутрішньому валютному рин­ку, безпосередньо зараховується на поточний валютний рахунок.

Фінансові операції на валютному ринку здійснюються різними способами:

телеграфний переказ — переказ грошових засобів за допомогою телеграфа;

переказний вексель — розпорядження, за яким банк зобо­в’язаний заплатити пред’явнику визначену кількість грошей;

операції безпосередньо з валютою (купівля-продаж);

операції з подорожніми чеками.

Валютна система формується у процесі розвитку міжнародних господарських зв’язків і за своєю суттю є державно-правовою формою організації валютних відносин. Мета цих правил полягає у полегшенні процесів міжнародної торгівлі, забезпеченні її максимальної ефективності.

Вирізняють національну, світову та міжнародну валютну системи.

Національна валютна система визначається національним законодавством, є формою організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються її валютні кошти.

Створення міжнародного валютного ринку привело до формування міжнародної валютної системи. За своєю суттю вони є фор­мою реалізації валютних відносин, закріплених міжнародним угодами. Регулювання, контроль та управління міжнародною валютною системою здійснюють дві валютно-фінансові та кредитні організації — Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнарод­ний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

Міжнародна валютна система у своєму розвитку пройшла пев­ні етапи: золотомонетного та золотодевізного стандартів, Бреттон-Вудська та Ямайська валютні системи.

Золотомонетний стандарт виник у ХІХ ст. після промислової революції. Юридично ця система була оформлена на конференції в Парижі у 1867 р. Згідно з цією угодою всі функції грошей виконувало золото, і воно визнавалось єдиною формою світових грошей. Кожна валюта мала свій золотий вміст та конвертувалась у золото. Золотий стандарт забезпечував довгострокову рівновагу платіжного балансу, виконував роль стихійного регулятора вироб­ництва, зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

Друга світова валютна система була юридично оформлена у 1922 р. на Генуезькій міжнародній конференції та дістала назву золотодевізного стандарту. Основою цієї системи були золото та девізи — іноземні валюти, але статус резервної валюти не був закріплений за жодною з валют.

Під час економічної кризи 1929—1933 рр. золотодевізна валютна система була розділена на валютні блоки — угруповання країн, залежних в економічному та валютно-фінансовому відношеннях від однієї країни-лідера. До валюти цієї країни прикріплювався курс залежних валют.

Третя світова валютна система була юридично оформлена на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. Згідно з цією системою золото зберігало свою функцію загального платіжного засобу. Усі валюти прив’язувалися до золота опосередковано в основному через долар США, а також через англійський фунт стерлінгів (але значно обмежено). Міждержавне валютне регулювання здійснювалось через МВФ.

Криза Бреттон-Вудської системи була зумовлена змінами у світовій економіці на початку 70-х рр., коли високого рівня економічного розвитку досягають Західна Європа та Японія і стають суперницями США на світовому ринку. Відбувається перехід від фіксованих паритетів валют до системи «плаваючих» валютних курсів.

У 1976 р. в м. Кінгстоні на Ямайці відбулась нарада представників країн — членів МВФ, на якій була започаткована нова валютна система — Ямайська. Юридично оформлений перегляд уставу МВФ було здійснено у 1978 р. Відповідно до нової валют­ної системи здійснювалась повна демонетизація золота; долар як резервна валюта прирівнювався до інших вільно конвертованих валют, запроваджено «плаваючий» валютний курс, посилювались контрольні функції МВФ як основи міждержавного валютного регулювання.

Щоб протистояти гегемонії долара, у 1977 р. було створено європейську валютну систему (ЄВС). Міжнародним засобом
платежу до 1999 р. стає ЕКЮ (ЕСU — European Currency Unit) —
європейська розрахункова валютна одиниця, яка змінила чинну з
1970 р. розрахункову одиницю — спеціальні права запозичення (SDR — Special Drawing Rights). Вартість SDR обчислювалась на базі валютного кошика як середня вартість валют п’яти країн: США, ФРН, Франції, Великобританії та Японії.

З 1 січня 1999 р. в Європі запроваджена єдина європейська грошова одиниця євро (EURO). Для надійності спільної валюти члени ЄС поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економіч­них показників країн, які бажають користуватися євро:

дефіцит бюджету не може перевищувати 3 % від ВВП;

державний борг не може перевищувати 60 % від ВВП;

річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблиз­но 3—3,5 %) більш ніж на 1,5 %;

середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно перевищувати 2 % середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9 %).

Країни, які переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватись установлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем. Функція євро, як і ЕКЮ — протистояти пануванню американського долара на міжнародних фінансових ринках. Запровадження євро впливає на функціонування валютного, фондового ринків та ринок боргових зобов’язань.

Валютний ринок — це сфера економічних відносин з купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операцій з інвестування валютного капіталу.

Об’єктом аналізу валютного ринку є:

валютні цінності — іноземна валюта;

цінні папери — фондові цінності в іноземній валюті: акції, облігації, чеки, векселі, акредитиви;

дорогоцінні метали (за винятком ювелірних виробів) — золото, срібло, платина;

природне дорогоцінне каміння.

Функціональне призначення валютного ринку — забезпечення свободи дій власника валюти. У процесі здійснення валютних операцій суб’єкти ринку намагаються отримати певний дохід.

Валютні операції пов’язані з:

переходом прав власності на валютні цінності;

використанням валюти як засобу платежу в процесі зовнішньоекономічної діяльності;

ввезенням, вивезенням, пересилкою валютних цінностей;

здійсненням міжнародних грошових переказів.

Отже, валютному ринку властиві атрибути будь-якого ринку: він завжди виступає як конкурентний ринок; обмінні операції на валютному ринку пов’язані з певним валютним ризиком.

Сучасний валютний ринок є інституційно регульованим, але в певних межах. До його основних суб’єктів належать:

Національний банк;

уповноважені банки — комерційні банки, які отримали ліцензію Національного банку на право здійснення валютних операцій;

інші кредитно-фінансові установи (страхові, інвестиційні, дилерські), які отримали ліцензію Національного банку на право здійснення валютних операцій;

юридичні особи, які уклали з уповноваженими банками угоди на відкриття пунктів обміну валют;

кредитно-фінансові установи — нерезиденти (іноземні банки), які отримали дозвіл НБУ на право здійснення операцій на міжбанківському ринку України;

валютні біржи або валютні підрозділи товарних і фондових бірж, які отримали ліцензію НБУ на право організації торгівлі іноземною валютою.

Головним органом валютного регулювання є Національний банк. Він регулює валютні операції, видає комерційним банкам ліцензії на здійснення валютних операцій, видає суб’єктам ринку дозвіл на відкриття депозитних рахунків за кордоном. Національ­ний банк визначає сферу і порядок обігу іноземної валюти на території країни, встановлює комерційним банкам максимальні розміри курсового ризику; визначає єдині форми обліку валютних операцій.

У процесі аналізу вирізняють валютний ринок [2]:

функціональний; інституційний; організаційно-технічний;

за сферою поширення; за валютними обмеженнями; за видами валютних курсів; за ступенем організованості;

Функціональний валютний ринок забезпечує своєчасні міжнародні розрахунки, страхування від валютних ризиків, валютну інтервенцію.

Інституційний валютний ринок представлений банками, інвес­тиційними компаніями, біржами, брокерськими конторами, які здійснюють валютні операції.

Організаційно-технічний валютний ринок являє собою телеграфні, телефонні, телексні, електронні системи, які поєднують між собою банки різних країн.

За сферою поширення розрізняють валютні ринки: внутріш­ній, регіональний, міжнародний. Внутрішній валютний ринок функ­ціонує в межах однієї країни. До регіональних валютних ринків належать:

американський (центри — Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Ан­джелес);

європейський (центри — Лондон, Франкфурт-на-Майні,
Цюріх);

азіатський (центри — Токіо, Гонконг, Сингапур, Мельбурн).

Міжнародний валютний ринок охоплює валютні ринки всіх країн, пов’язує між собою регіональні валютні ринки і працює цілодобово.

За валютними обмеженнями існують вільний та обмежений ринки. Валютні обмеження — це система державних заходів щодо встановлення порядку здійснення операцій з валютою.

За видами валютних курсів розрізняють валютний ринок з плаваючими, фіксованими курсами валют і змішаним курсом.

За ступенем організованості існує біржовий і позабіржовий валютний ринок. На біржовому валютному ринку діє валютна бір­жа, це організований ринок. Позабіржовий валютний ринок організується дилерами, котрі можуть бути або не бути членами валютної біржі та укладають угоди по телефону, телефаксу, комп’ютерних мережах.

Складовою валютного ринку є ф’ючерсний ринок, основними учасниками якого виступають фінансові центри, центральні банки, великі фінансові організації. Валютні ф’ючерси дозволяють мінімізувати економічний ризик під час проведення валютних операцій, тобто здійснити хеджування валютних ризиків. Хеджування сприяє зниженню собівартості продукції та підвищенню ефективності експорту та імпорту. Особливістю ф’ючерсних контрактів є перерозподіл ризику. Шляхом фіксації обмінного курсу одна сторона уникає непередбачуваних збитків, а друга — відмовляється від непередбачуваного (спекулятивного) прибутку, що зменшує ризик втрат від можливої зміни валютних курсів. Додаткове хеджування валютних ризиків досягається за допомогою опціонів.

Однак в умовах відсутності в Україні необхідної методично-правової бази оцінки валютних ризиків, хеджування не набуло поширення. Тому учасники зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовувати досить поширений метод мінімізації валют­них ризиків — валютні застереження. «Валютне застереження — це умова, яку включають до тексту зовнішньоекономічної угоди. Її суть у тому, що валюта, за якою здійснюється платіж за контрактом, пов’язується із стійкішою валютою (або декількома валютами), і сума платежу ставиться в залежність від змін курсу останньої. При цьому валюта платежу може збігатися з валютою ціни — тоді застереження буде прямим, а може і не збігатися — застереження буде опосередкованим».

Операції на валютному ринку аналізуються за такими напрямами:

переказ валюти;

рух капіталу;

спекулятивні операції;

здатність капіталу приносити високий дохід.

Вирізняють поточні валютні операції, які здійснюються протягом 180 днів, а також операції, що здійснюються понад 180 днів, — пов’язані з рухом капіталу.

У процесі аналізу валютного ринку розглядають способи проведення міжнародних валютних операцій та засоби регулювання руху капіталів між національним і міжнародними ринками.

Валютні кошти резидента або нерезидента зберігаються на його валютних рахунках у банку. Валютна виручка від експорту зараховується спочатку на транзитний рахунок, а після обов’язкового продажу на внутрішньому валютному ринку залишок її перераховується на поточний валютний рахунок суб’єкта ринку. Валютна виручка, одержана після операцій на внутрішньому валютному рин­ку, безпосередньо зараховується на поточний валютний рахунок.

Фінансові операції на валютному ринку здійснюються різними способами:

телеграфний переказ — переказ грошових засобів за допомогою телеграфа;

переказний вексель — розпорядження, за яким банк зобо­в’язаний заплатити пред’явнику визначену кількість грошей;

операції безпосередньо з валютою (купівля-продаж);

операції з подорожніми чеками.

Валютна система формується у процесі розвитку міжнародних господарських зв’язків і за своєю суттю є державно-правовою формою організації валютних відносин. Мета цих правил полягає у полегшенні процесів міжнародної торгівлі, забезпеченні її максимальної ефективності.

Вирізняють національну, світову та міжнародну валютну системи.

Національна валютна система визначається національним законодавством, є формою організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються її валютні кошти.

Створення міжнародного валютного ринку привело до формування міжнародної валютної системи. За своєю суттю вони є фор­мою реалізації валютних відносин, закріплених міжнародним угодами. Регулювання, контроль та управління міжнародною валютною системою здійснюють дві валютно-фінансові та кредитні організації — Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнарод­ний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

Міжнародна валютна система у своєму розвитку пройшла пев­ні етапи: золотомонетного та золотодевізного стандартів, Бреттон-Вудська та Ямайська валютні системи.

Золотомонетний стандарт виник у ХІХ ст. після промислової революції. Юридично ця система була оформлена на конференції в Парижі у 1867 р. Згідно з цією угодою всі функції грошей виконувало золото, і воно визнавалось єдиною формою світових грошей. Кожна валюта мала свій золотий вміст та конвертувалась у золото. Золотий стандарт забезпечував довгострокову рівновагу платіжного балансу, виконував роль стихійного регулятора вироб­ництва, зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

Друга світова валютна система була юридично оформлена у 1922 р. на Генуезькій міжнародній конференції та дістала назву золотодевізного стандарту. Основою цієї системи були золото та девізи — іноземні валюти, але статус резервної валюти не був закріплений за жодною з валют.

Під час економічної кризи 1929—1933 рр. золотодевізна валютна система була розділена на валютні блоки — угруповання країн, залежних в економічному та валютно-фінансовому відношеннях від однієї країни-лідера. До валюти цієї країни прикріплювався курс залежних валют.

Третя світова валютна система була юридично оформлена на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. Згідно з цією системою золото зберігало свою функцію загального платіжного засобу. Усі валюти прив’язувалися до золота опосередковано в основному через долар США, а також через англійський фунт стерлінгів (але значно обмежено). Міждержавне валютне регулювання здійснювалось через МВФ.

Криза Бреттон-Вудської системи була зумовлена змінами у світовій економіці на початку 70-х рр., коли високого рівня економічного розвитку досягають Західна Європа та Японія і стають суперницями США на світовому ринку. Відбувається перехід від фіксованих паритетів валют до системи «плаваючих» валютних курсів.

У 1976 р. в м. Кінгстоні на Ямайці відбулась нарада представників країн — членів МВФ, на якій була започаткована нова валютна система — Ямайська. Юридично оформлений перегляд уставу МВФ було здійснено у 1978 р. Відповідно до нової валют­ної системи здійснювалась повна демонетизація золота; долар як резервна валюта прирівнювався до інших вільно конвертованих валют, запроваджено «плаваючий» валютний курс, посилювались контрольні функції МВФ як основи міждержавного валютного регулювання.

Щоб протистояти гегемонії долара, у 1977 р. було створено європейську валютну систему (ЄВС). Міжнародним засобом
платежу до 1999 р. стає ЕКЮ (ЕСU — European Currency Unit) —
європейська розрахункова валютна одиниця, яка змінила чинну з
1970 р. розрахункову одиницю — спеціальні права запозичення (SDR — Special Drawing Rights). Вартість SDR обчислювалась на базі валютного кошика як середня вартість валют п’яти країн: США, ФРН, Франції, Великобританії та Японії.

З 1 січня 1999 р. в Європі запроваджена єдина європейська грошова одиниця євро (EURO). Для надійності спільної валюти члени ЄС поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економіч­них показників країн, які бажають користуватися євро:

дефіцит бюджету не може перевищувати 3 % від ВВП;

державний борг не може перевищувати 60 % від ВВП;

річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблиз­но 3—3,5 %) більш ніж на 1,5 %;

середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно перевищувати 2 % середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9 %).

Країни, які переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватись установлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем. Функція євро, як і ЕКЮ — протистояти пануванню американського долара на міжнародних фінансових ринках. Запровадження євро впливає на функціонування валютного, фондового ринків та ринок боргових зобов’язань.