2.1. Зміст та складові системи проектного фінансування

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49

Система проектного фінансування складається з чотирьох послідовних етапів (рис. 2.1):

обґрунтування джерел та інструментів фінансування;

визначення суб’єктів проектного фінансування;

розроблення планів (схем) фінансування інвестиційних про-
ектів;

регулювання взаємодії учасників фінансування.

Поряд з ринковими саморегуляторами кон’юнктури та конкуренції для розвитку проектного фінансування необхідна організація регулювання проектного фінансування, що реалізується через дійові державні регулятори законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру.

Виходячи з необхідності залучення фінансових ресурсів для реалізації великих інвестиційних проектів з різних джерел та за різними умовами, масштабами й формами власності, важливим законодавчо-нормативним підґрунтям проектного фінансування в Україні є:

Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. № 997-ХІV;

Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. № 1286-ХІV;

Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ;

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. № 1560-ХІІ;

Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 р. № 978-15;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Координаційну раду з питань політики фінансового сектору» від 1 листопада 2000 р. № 1620;

Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР;

Указ Президента України «Про Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні» від 11 квітня 1997 р. № 323/97;

Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 р. № 687-XIV;

Закон України «Про планування і забудову територій» від
20 квітня 2000 р. № 1699-ІІІ;

Закон України «Про основи містобудування» від 6 листопада 1992 р. № 2780-ХІІ;

Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІV;

Закон України «Про ціни та ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. № 507-ХІІ;

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV;

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV.

Однією з форм фінансування інвестиційних проектів є вкладення капіталу на умовах концесії відповідно до Закону України «Про концесії». Згідно із Законом концесія визначена як надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань щодо створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. Цей Закон передбачає для вітчизняних та іноземних інвесторів широкі можливості отримання та використання на умовах концесії об’єктів державної та комунальної власності. Законом визначено, що зазначені об’єкти можуть надаватися у концесію інвесторам на термін до 50 років.

Законом України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» створені умови для залучення фінансових ресурсів у сферу будівництва автомобільних доріг та об’єктів дорожньої інфраструктури на концесійних засадах. Пріоритетом державної політики у сфері дорожнього господарства визначено передачу концесій на будівництво автомобільних доріг у напрямках міжнародних транспортних коридорів та магістралей.

Відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність» банки можуть брати участь у проектному фінансуванні через створення банківських об’єднань таких типів, як: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.
У Законі визначено умови створення банківських об’єднань, їх функції, учасники, особливості ліквідації або реорганізації.

Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» визначено систему фінансово-кредитних механізмів і управління майном під час будівництва житла та операцій з нерухомістю. Системою фінансово-кредитних механізмів під час будівництва житла та операцій з нерухомістю є врегульовані цим Законом та договорами дії суб’єктів системи під час організації будівництва житла, фінансування цього будівництва та здійснення операцій з нерухомістю. Фінансова установа, яка відповідає вимогам цього Закону, може за власною ініціативою створити фонд фінансування будівництва, який не є юридичною особою. Законом визначено два види фонду: вид А та вид Б.

Для фонду фінансування будівництва виду А поточну ціну одиниці вимірювання об’єкта будівництва, споживчі властивості об’єктів інвестування, коефіцієнти поверху та комфортності визначає забудовник, при цьому він бере на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об’єкта будівництва. Для фонду фінансування будівництва виду Б: забудовник бере на себе зобов’язання дотримуватися рекомендацій управителя щодо споживчих властивостей об’єктів інвестування, здійснювати спорудження об’єктів будівництва без порушення графіків будівництва та відповідно до проектної документації й кошторису на будівництво, погодженого з управителем; управитель визначає поточну ціну одиниці вимірювання об’єкта будівництва, коефіцієнти поверху і комфортності та бере на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об’єкта будівництва.

Управитель може створити фонд виду Б лише за наявності відповідного дозволу на прийняття управителем на себе комерційних ризиків.

У ст. 13 визначено систему функціонування таких фондів, а в ст. 16 подано особливості фінансування будівництва з використанням отриманих в управління коштів.

З метою ефективної реалізації повноважень Кабінету Міністрів України у фінансовому секторі, координації діяльності органів виконавчої влади у цьому секторі та сприяння залученню інвестицій при Кабінеті Міністрів України створено Координаційну раду з питань політики фінансового сектору. Основними завданнями Ради є:

визначення місця і ролі фінансового сектору та окремих його складових частин (фондовий ринок, банківський сектор, небанківські фінансові установи тощо) у розвитку національної економіки;

узгодження головних напрямів та основних прогнозних показників розвитку фінансового сектору національної економіки;

визначення структури фінансового сектору, ролі та взаємних зв’язків його суб’єктів, їх впливу на розвиток фінансового сектору національної економіки в цілому;

узгодження єдиної концепції розвитку фінансового сектору національної економіки та визначення шляхів і механізмів її реалізації;

узгодження програм розвитку, комплексів заходів і завдань окремих сегментів фінансового сектору, в тому числі фондового ринку, банківського сектору, податкової та грошово-кредитної політики, політики сприяння інвестиціям у реальний сектор економіки;

приведення мети політики щодо фінансового сектору національної економіки та його складових у відповідність з міжнародним досвідом і тенденціями розвитку фінансових ринків.

Функціями такої Ради є:

координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов’язаної з реалізацією основних завдань Ради;

залучення міжнародної технічної допомоги, фахівців і провідних вчених до роботи Ради;

одержання в установленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади інформації, необхідної для виконання покладених на неї завдань;

подання Кабінетові Міністрів України пропозицій з питань, що належать до компетенції Ради, а також внесення в установленому порядку проектів відповідних законодавчих актів.

Для забезпечення розроблення та реалізації державної політики щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України, використання сучасного світового економічного досвіду та прискорення інтеграції України в систему міжнародних господар-
ських зв’язків при Президентові України було створено Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні.

Основними завданнями Консультативної ради з питань іноземних інвестицій є:

сприяння визначенню основних засад державної політики щодо залучення та ефективного використання іноземних інвестицій в Україні для забезпечення розвитку її економіки;

аналіз та узагальнення проблем, що стримують іноземне інвестування в економіку України, визначення політичних, організаційних, юридичних, економічних та інформаційних шляхів їх вирішення;

розгляд ключових проблем інвестиційного процесу, регулювання іноземного інвестування на макроекономічному рівні, проектів державних програм та актів законодавства з цих питань; розроблення пропозицій щодо вдосконалення форм і методів регулювання економіки і запровадження сучасних міжнародних стандартів управління на підприємствах України;

запропонування державних заходів щодо активізації залучення українських суб’єктів підприємницької діяльності до міжнародних ринків товарів, послуг і капіталів;

сприяння формуванню привабливого іміджу України серед потенційних іноземних інвесторів;

розгляд на прохання іноземних інвесторів, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування України заяви про виникнення спорів між ними та підготовка висновків щодо можливих шляхів їх позасудового регулювання.

Закон України «Про архітектурну діяльність» визначив правові та організаційні засади здійснення архітектурної діяльності. Зокрема, у ст. 7 визначено порядок розроблення та затвердження проекту об’єкта архітектури, а ст. 8 розкриває структуру робочої документації для будівництва.

Правові та організаційні основи планування, забудови та іншого використання територій встановлює Закон України «Про планування і забудову територій». Особливого значення для проектного фінансування набуває ст. 4 — фінансування робіт з планування територій, в якій визначено, що фінансування робіт з планування територій на загальнодержавному рівні, розроблення експериментальної містобудівної документації для населених пунктів та інших територій України, розроблення нормативних документів з питань планування і забудови територій, проведення найважливіших науково-дослідних робіт здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Фінансування робіт з планування окремих земельних ділянок, на яких фізичні чи юридичні особи мають намір здійснити нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт об’єктів містобудування або впорядкування територій, здійснюється, як правило, за рахунок коштів цих осіб.

Фінансування робіт з планування територій, окремих земельних ділянок може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Закон України «Про основи містобудування» визначив правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні і спрямований на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення при цьому охорони навколишнього природного середовища, раціонального природокористування та збереження культурної спадщини.

Політика ціноутворення в Україні регламентується Законом України «Про ціни та ціноутворення», є складовою загальної економічної і соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів республіки;

збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг;

об’єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

розширення сфери застосування вільних цін;

підвищення якості продукції;

соціальних гарантій у першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін і тарифів;

створення необхідних економічних гарантій для виробників;

орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Координація роботи щодо здійснення політики цін, проведення економічного аналізу рівня та динаміки цін і вжиття заходів щодо регулювання цін і тарифів здійснюються відповідними державними органами управління України та їх структурними підрозділами.

Формування кошторисної нормативної бази, визначення порядку її застосування в будівництві, контроль за дотриманням замовниками, проектними, будівельно-монтажними організаціями та іншими учасниками інвестиційної діяльності нормативних документів і нормативів обчислення вартості будівництва об’єктів, що споруджуються із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій, здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань містобудування і архітектури.

Статті 386, 388 Господарського кодексу України містять вимоги до компаній-позичальників, у засновницькому фонді яких є державний пакет акцій. Тепер вони в обов’язковому порядку мають отримати дозвіл на зовнішнє фінансування від Фонду державного майна України, включаючи дозвіл на відкриття рахунку за кордоном.

Цивільний кодекс України вперше обмежив можливість отримання іноземних кредитів від нефінансових установ. Згідно з положеннями Кодексу вітчизняні позичальники можуть отримати кредити лише від банків або небанківських фінансових установ. Раніше таке положення стосувалося тільки вітчизняних банків-позичальників на міжнародному ринку.

Важливою складовою системи проектного фінансування виступають фінансові плани та схеми фінансування інвестиційних проектів, які мають практичне значення.

Основна мета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів і витрат у плановому періоді. Фінансовий план являє собою узагальнюючий плановий документ, який відображає надходження та витрачання грошових коштів підприємства на поточний (до одного року) та довгостроковий (більше одного року) періоди.

Процес фінансового планування повинен включати такі етапи:

аналіз фінансових показників за попередній період на основі бухгалтерського балансу, звіту про фінансові результати, звіту про рух грошових коштів тощо;

короткострокове фінансове планування;

довгострокове фінансове планування;

практичне запровадження планів та контроль за їх виконанням.

Важливим елементом є система бюджетування, яка складається із системи бюджетного планування структурних підрозділів, системи комплексного бюджетного планування діяльності підприємства в цілому.

Основними завданнями фінансового планування повинні бути:

забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

визначення напрямів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання;

виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок поліпшення використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів.

В Україні фінансовий план складають у формі балансу доходів та витрат (на рік з поквартальною розбивкою), касового та кредитного планів, платіжного календаря. Сьогодні підприємства самостійно визначають, які розділи і показники фінансового плану їм необхідно розробити та в якій формі його скласти. Однак наказом Фонду державного майна України від 21 лютого 2002 р. № 343 затверджено форму річного фінансового плану господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 % акцій належать державі, та Методичні рекомендації щодо порядку його складання і погодження (затвердження). Затверджено також Положення про порядок складання річного фінансового плану державним підприємством, Положення про складання фінансових планів підприємств та звітності про їх виконання, затверджене Міністерством транспорту.

Складним та багатоетапним процесом виступає також підготовка ефективної схеми фінансування проекту, в якій необхідно порівняти ефективність використання тих форм та методів його реалізації, які є доступними на інвестиційному ринку.

Схеми фінансування інвестиційних проектів можуть об’єднуватися у дві групи:

здійснення проекту як єдиного цілого, використовуючи наявні у підприємства фінансові ресурси, різні види позичок чи позичкових коштів; можуть бути використані основні фонди компанії, включаючи нові об’єкти, які будуть побудовані в результаті реалізації проекту;

розподіл процесу реалізації проекту на цільові підпроекти, позичкова підтримка яких ґрунтується на прямому чи непрямому кредитуванні, та поетапна реалізація таких підпроектів.

Використання першої схеми пов’язано, як правило, з реалізацією невеликих проектів, а також проектів, які з тих чи інших причин неможливо поділити на підпроекти (або це є недоцільним).

Другий метод фінансування застосовується для складних проектів, реалізація яких розрахована на період, що перевищує типові терміни кредитування проектів учасниками інвестиційного ринку. Перевагами такого способу реалізації проекту є можливість:

залучати до фінансування та реалізації окремих підпроектів різноманітні організації, що можуть виявити інтерес до конкретних об’єктів, що є результатом виконання лише цих підпроектів;

використовувати результати реалізації окремих підпроектів як гарантійні інструменти забезпечення повернення позичкових коштів на наступних етапах проекту, а амортизаційні відрахування від цих проектів — для фінансування наступних етапів проекту. Кредитна підтримка в такому разі надається на коротший термін та на менш жорстких умовах, ніж довгостроковий кредит на реалізацію проекту в цілому, що може у свою чергу полегшити повернення довгострокової позички чи виплату лізингових платежів;

ефективно застосовувати весь спектр позичкових інструментів, а саме корпоративних та трастових інструментів з різним ступенем участі та/чи контролю з боку кредиторів. Можуть викорис-
товуватися облігації, наприклад із зобов’язанням за певних, обумовлених заздалегідь умов купити проект чи облігації (зобов’я-зання) за проектом;

використовувати переваги періоду податкових пільг через зменшення ставок оподаткування чи передачі третій стороні, капіта-
лізації коштів від зменшення амортизаційних податкових виплат;

підвищити ціну акцій самого підприємства, використовуючи об’єкти, продукцію чи послуги, що є результатом окремих підпроектів. Під їх заставу може бути отримано кредит від вітчизняних та іноземних комерційних банків.

Основними критеріями, якими слід керуватися під час розроблення схем фінансування інвестиційного проекту, виступають:

отримання фінансових ресурсів за меншою ефективною вартістю;

досягнення найбільшого ефекту від кредитів та податкових пільг у ті періоди, коли вони діють;

оптимізація отриманих доходів, що забезпечується ефективним урахуванням особливостей чинного податкового (правового) середовища;

підтримання гнучкості та мінімізації витрат на заробітну плату та інші соціальні виплати;

мінімізація негативних наслідків від взаємних зобов’язань, що містяться у формах та методах, які використовуються та пов’язані з виплатами чи передачею власності;

зменшення витрат фінансових коштів і ризику проектів за рахунок відповідної структури та джерел фінансування і певних організаційних заходів, у тому числі податкових пільг, гарантій, використання різних форм участі.

Так, у світовій практиці найпоширенішою схемою організації виступає проектне фінансування під забезпечення продукції, що випускається. Принципом такої схеми фінансування є те, що продаж заставної продукції виступає джерелом погашення боргових зобов’язань. Особливістю такого типу фінансування є повний регрес на позичальника. У такому разі формується необхідний пакет забезпечення та надаються 100 % гарантії з боку організаторів проекту. Сфера використання даної схеми обмежена підприємствами, що виникли на базі великих державних структур чи підприємств, орієнтованих на видобуток сировини з експортним потенціалом.

Організація проектного фінансування через використання лізингових схем є також поширеною. За такої форми організації підприємство як лізингоотримувач у результаті операції лізингу виступає підприємцем, власником, виробником. Він не лише використовує передане йому майно, а й володіє, розпоряджається їм певним чином, виступаючи при цьому повним власником вкладених ним (з дозволу лізингодавця) витрат у покращання засобів виробництва, а також частини нових основних засобів у розмірі їх приросту за рахунок власного прибутку за лізинговий період.

Окремою схемою фінансування великих інвестиційних проектів є використання позичкових коштів через механізм консорціумного кредитування. Такий механізм використовується для об’єднання кредитних ресурсів, диверсифікації кредитного ризику, підтримання ліквідності балансу банку, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника.

Банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування з метою проведення спільного фінансування. У рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учас-
ники несуть ризик за наданий кредит пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банківські консорціуми являють собою тимчасові об’єднання, які створюються для координації дій під час проведення різного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але великої, угоди і засновані банками на паритетних засадах. Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для великомасштабних лізингових чи факторингових операцій на ринках позичкових капіталів. Створення консорціуму банків оформляється шляхом укладання відповідного договору, за яким кількість учасників не обмежується. Координує дії учасників консорціуму головний банк (лідер), який представляє інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які отримує від інших учасників консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати. Як правило, банком-координатором виступає банк, що обслуговує клієнта, якому необхідно для реалізації проекту кошти в значних обсягах.

Кожен член консорціуму автономно оцінює ефективність проекту і визначає умови участі в ньому або може пропонувати свій варіант проведення тієї чи іншої операції, для якої створюється консорціум. На підставі цих пропозицій визначаються спільні скоординовані дії, які передбачаються у консорціумному договорі.

У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, консорціумна участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мета, представництво та керівництво консорціуму, обов’язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов’язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників, які мають причетність до заходу, що кредитується. Позичальник, що бажає отримати кредит у великому розмірі, може самостійно визначити банк, який бере на себе зобов’язання з організації банківського консорціуму та виконання функцій головного банку в кредитній угоді.

Як правило, головним банком визначається один з великих банків з достатніми пасивами, який має досвід проведення великих кредитних операцій, має налагоджені зв’язки з кредитними та фінансовими установами, кваліфікованих працівників і який користується високою репутацією у банківських колах. Умовою прийняття банків у консорціум є згода на мінімальний розмір участі, який залежить від обсягів кредиту, що надається позичальнику, та ступеня ризику за цією операцією. Чим більш значний ризик за проектом, що кредитується, тим більша кількість банків може брати участь у консорціумі і тим самим зменшується ризик для кожного банку.

В умовах недостатності надійних гарантій основою для активізації інвестиційної сфери може бути організація проектного фінансування у формі тимчасового об’єднання інвесторів, замовника та виконавців інвестиційного проекту.

Реалізацію проектного фінансування на основі тимчасового об’єднання наведено на рис. 2.2:

За такої схеми організації можливо вирішити проблему формування інвестиційних ресурсів, достовірності інформаційно-аналітичної бази проекту та можливості представлення пакета забезпечення під кредити, в тому числі через виставлення консолідованих гарантій. У межах такого об’єднання є доцільним залучення іноземного капіталу для реалізації проектів.

Останньою складовою системи організації проектного фінансування виступає реалізація контролю за умовами фінансування. Належне виконання інвестиційного проекту контролюється менеджерами основних учасників проекту. Процес здійснення контролю за умовами фінансування реалізується по-різному залежно від статусу учасника (статусу кредитора, підрядника чи ініціатора).

Так, кредитор здійснює зовнішній контроль та стежить виключно за виконанням фінансових зобов’язань позичальника перед ним. Якщо фінансові зобов’язання не виконуються, то у кредитора є три варіанти подальших дій:

реструктурувати борг, тобто переглянути умови його надання;

змінити статус кредитора на статус власника, наприклад, змінюючи облігації на акції ініціатора проекту у визначеній пропорції;

вимагати виконання гарантійних зобов’язань у зв’язку з фінансовою нездатністю позичальника обслуговувати борг.

В останньому випадку якщо кредитор має жорстку позицію, то важливим для нього є стежити за поточним станом забезпечення наданого боргу (наприклад, виключити варіанти різкого зменшення якості застави чи банкрутства гаранта одночасно з позичальником).

Разом з тим, виходячи з досвіду світової практики, кредитор не має права нав’язувати позичальнику своє бачення способу реалізації проекту. Наприклад, представник кредитора не повинен складати бізнес-план проекту, брати активну участь в управлінні ним через своїх представників у раді директорів чи наполягати на певному складі такого органу управління. Міжнародна практика проектного фінансування визнає поняття «ризик відповідальності кредитора». Цей ризик полягає у невизнанні статусу кредитора особою, що нав’язує свій план дій позичальнику, який призвів останнього до банкрутства.

Якщо розглядати проект з позиції його ініціатора, то необхідно докласти всіх зусиль до того, щоб проект був реалізований належним чином. Здійснення оперативного фінансового контролю над проектом виявляється складним завданням у разі, коли проект інтегровано в діюче підприємство. Тоді керівництво підприємства може скористатися одним з трьох методів:

розробити класифікатор витрат, згідно з яким різні фактично реалізовані витрати будуть враховуватися не лише за окремими підрозділами та видами, а й за проектами;

розробити стандарти (нормативи) витрат на одиницю фізичного обсягу спожитих ресурсів та оцінювати не фактичні витрати за проектом, а витрати, обчислені за такими стандартами;

використовувати змішані форми контролю, тобто ті витрати, які легко віднести на даний проект (наприклад прямі витрати), рекомендується враховувати фактично, а інші (непрямі) — з використанням нормативів та умов коефіцієнтів розподілу.

Ситуація спрощується, якщо проект економічно обґрунтований. У цьому разі врахування витрат за проектом не ускладнюється. Методологія, що використовується для контролю, приблизно така сама, як і для аналізу бюджету на підприємстві та в підрозділах, за видами діяльності. Основними заходами аналізу виконання бюджету є використання гнучкого бюджету, тобто скоригованого на фактичний обсяг отриманого результату, та аналіз відхилень.