1.1. Зміст та характеристика проектного фінансування

Посилення конкуренції між фінансово-кредитними установами та виникнення принципово нових можливостей в умовах розвитку потужного фінансового ринку спонукали комерційні банки до пошуку інших способів підвищення дохідності своїх операцій. Одним із шляхів розв’язання даної проблеми виявився розвиток новітніх форм інвестиційної діяльності та зростання кількості операцій, які здійснюють банки.

У межах тенденції до універсалізації банківської діяльності швидкого розвитку набули нетипові раніше для банків послуги: фінансування інвестиційних проектів, консультаційні, інжинірин­гові, екаунтингові послуги тощо. У цих умовах значно розширилась участь банків у проектному фінансуванні, за якого банки самостійно займаються безпосереднім розробленням інвестиційного проекту чи забезпечують клієнтам професійне консультування, несуть витрати з реалізації проекту чи стають співвласниками акцій підприємств, що створюються. Отже, проектне фінансування виділяється в окремий вид діяльності фінансово-кредитних установ, залучених до процесу організації фінансування інвестиційних проектів реального сектору економіки.

Попри широке застосування схем проектного фінансування у світі, його сутність науковці й практики бачать по-різному. Так, під проектним фінансуванням розуміють окрему форму фінансування, що ґрунтується на життєздатності самого проекту, без урахування платоспроможності та гарантій основних його учасників. З іншої позиції, проектне фінансування вважається галуззю фінансування інвестицій, що забезпечує техніко-економічну ефек­тивність діяльності підприємства та дає можливість генерувати достатні для цього грошові потоки. Існує також погляд, що процес фінансування — це поєднання різних джерел та методів фінансування конкретного інвестиційного проекту з розподілом ризиків серед його учасників.

Загалом під проектним фінансуванням розуміють форму реалізації фінансово-кредитних відносин учасників з приводу організації та здійснення фінансування інвестиційного проекту з використанням різноманітних фінансових інструментів за умови, що джерелами погашення заборгованості виступають генеровані проектом грошові потоки, а забезпеченням боргу виступають активи учасників фінансування.

У більшості випадків об’єктом проектного фінансування є сек­тор соціальної та виробничої інфраструктури, що характеризується значною капіталомісткістю, низькою комерційною ефектив­ністю, але має стратегічне значення для економіки країни. Такий сектор охоплює об’єкти транспорту, енергетики, зв’язку, водопос­тачання і каналізації, переробки твердих відходів тощо.

Схеми проектного фінансування застосовуються також під час спорудження або відновлення великих промислових об’єктів (наприклад нафто- чи газовидобутку), рекультивації значних ділянок під кар’єрами та териконами.

Проектному фінансуванню притаманні особливі ознаки, за яки­ми його відрізняють від кредитування, зокрема інвестиційного.

Так, на відміну від комерційного, чи інвестиційного, кредитування, де об’єктом кредиту виступає фінансово-господарська діяльність позичальника, для проектного фінансування об’єктом дослідження є конкретний задум, тобто бізнес-ідея, проект (інвес-
тиційний, інноваційний, лізинговий, концесійний тощо). При цьому оцінка діяльності позичальника визначається у складі загальної оцінки інвестиційного проекту. Виходячи з цього, джерелом відшкодування боргу в межах структури його фінансування є виключно доходи, що генерує сам проект, тоді як в інвестиційному кредитуванні джерелом виступають результати діяльності позичальника.

Проектне фінансування дозволяє здійснити багатосторонні проекти, в яких дотримується баланс інтересів усіх учасників та використовуються при цьому різні фінансові інструменти, як, наприклад, інвестиції в акціонерний капітал, позичкове фінансування, довгостроковий лізинг, торговельні кредити постачальників, інноваційні фінансові механізми тощо.

Складність організації фінансування таких проектів передбачає тривалий термін їх реалізації, залучення широкого спектра технічних, економічних, фінансових та юридичних послуг різних суб’єктів, що беруть участь у підготовці та реалізації проекту.

Світова практика вирізняє такі принципи проектного фінансування:

Принцип підвищеної ризикованості проектного фінансування спонукає до розподілу ризиків серед максимальної кількості учасників проекту, а ризики за проектом у свою чергу потребують ретельного відстеження та попереднього аналізу з метою укладання контрактів зі споживачами продукції та страхувальниками на період до повного погашення кредиту. Урахування кредитором цього принципу означає збільшення розміру банківської маржі на весь період обслуговування боргу.

Принцип покриття боргу. Урахування такого принципу установою, що фінансує, ґрунтується на показнику обслуговування боргу (як співвідношенні очікуваних чистих надходжень від реалізації проекту до загальної суми заборгованості та відсотків). Отримані результати порівнюються з базовим варіантом інвестиційного проекту, що підготував незалежний консультант. Коефіцієнт покриття боргу, як правило, повинен бути в межах 1,3—1,8, залежно від ступеня ризику і специфіки галузі.

Ринковий принцип вимагає від фінансово-кредитної установи детального аналізу кон’юнктури ринку майбутньої продукції, що обумовлюється під час підписання кредитної угоди. Такий ана­ліз ринку проводиться з метою визначення динаміки цін на період експлуатації об’єкта. Як правило, порівняльний аналіз у такому аспекті проводиться: за сценарієм інвестора (замовника); песиміс­тичним сценарієм банку; сценарієм, підготовленим незалежними експертами.

Принцип обмеженої відповідальності клієнта випливає з виз­начення проектного фінансування, згідно з яким погашення забор­гованості відбувається за рахунок доходів від реалізації проекту, а відповідальність клієнта — ініціатора проекту визначається роз­міром власних коштів, спрямованих у проект. Причому проект вважається здійсненим, якщо згідно зі взаємними зобов’язаннями виробнича потужність об’єкта досягла проектної потужності (близько 75 %).

Принцип забезпечення джерелами фінансування проекту ґрунтується на додержанні досить високого співвідношення між власними та запозиченими коштами, що коливається залежно від галузі (20 : 80; 30 : 70; 40 : 60), проте прийнятним для сторін вважається співвідношення 30 : 70. Якщо інвестиційний проект реалізується у державному секторі економіки та має стратегічне значення, то застосовується метод прямої бюджетної підтримки інвестицій, який використовується у таких формах: бюджетні асигнування на безповоротній основі (у вигляді субсидій та грантів); бюджетні інвестиції (через участь держави у капіталі підприємства чи організації, що отримує бюджетні кошти); бюджетні кредити як універсальний інструмент державного стимулюван­ня проектів.

Принцип гарантування інвестицій:

гарантія як безумовне зобов’язання у разі настання гарантійного випадку необхідності перерахувати установі, що фінансує, визначену суму коштів;

гарантія під час завершення фінансування пов’язана з відповідальністю інвесторів за повну реалізацію інвестиційного проекту;

додаткова гарантія щодо депозитів суб’єктів, які беруть участь у фінансуванні проекту.

Метою таких гарантій є страхування боргових зобов’язань інвестиційного проекту на весь період його життєвого циклу.

7. Принцип повернення та платності забезпечує послідовну ліквідацію заборгованості, графік якої відповідає життєвому циклу інвестиційного проекту таким чином, що повернення боргу починається після досягнення певного рівня виробничої потужності, а темпи погашення заборгованості прямо пропорційні темпам зростання виробництва продукції.

Принцип забезпечення повернення вкладених коштів під час проектного фінансування відіграє другорядну роль через те, що по-перше, чинником надійності виступає якість розробки, що оцінюється після реалізації проекту. По-друге, під час фінансування великих інвестиційних проектів неможливо зіб­рати достатній пакет забезпечення у вигляді застави, гарантій тощо. При цьому інфляційні очікування, дії конкурентів, форс-мажорні обставини завжди залишають можливий ризик зменшення доходів від реалізації проекту, що вважається об’єктив­ною закономірністю.

Посилення конкуренції між фінансово-кредитними установами та виникнення принципово нових можливостей в умовах розвитку потужного фінансового ринку спонукали комерційні банки до пошуку інших способів підвищення дохідності своїх операцій. Одним із шляхів розв’язання даної проблеми виявився розвиток новітніх форм інвестиційної діяльності та зростання кількості операцій, які здійснюють банки.

У межах тенденції до універсалізації банківської діяльності швидкого розвитку набули нетипові раніше для банків послуги: фінансування інвестиційних проектів, консультаційні, інжинірин­гові, екаунтингові послуги тощо. У цих умовах значно розширилась участь банків у проектному фінансуванні, за якого банки самостійно займаються безпосереднім розробленням інвестиційного проекту чи забезпечують клієнтам професійне консультування, несуть витрати з реалізації проекту чи стають співвласниками акцій підприємств, що створюються. Отже, проектне фінансування виділяється в окремий вид діяльності фінансово-кредитних установ, залучених до процесу організації фінансування інвестиційних проектів реального сектору економіки.

Попри широке застосування схем проектного фінансування у світі, його сутність науковці й практики бачать по-різному. Так, під проектним фінансуванням розуміють окрему форму фінансування, що ґрунтується на життєздатності самого проекту, без урахування платоспроможності та гарантій основних його учасників. З іншої позиції, проектне фінансування вважається галуззю фінансування інвестицій, що забезпечує техніко-економічну ефек­тивність діяльності підприємства та дає можливість генерувати достатні для цього грошові потоки. Існує також погляд, що процес фінансування — це поєднання різних джерел та методів фінансування конкретного інвестиційного проекту з розподілом ризиків серед його учасників.

Загалом під проектним фінансуванням розуміють форму реалізації фінансово-кредитних відносин учасників з приводу організації та здійснення фінансування інвестиційного проекту з використанням різноманітних фінансових інструментів за умови, що джерелами погашення заборгованості виступають генеровані проектом грошові потоки, а забезпеченням боргу виступають активи учасників фінансування.

У більшості випадків об’єктом проектного фінансування є сек­тор соціальної та виробничої інфраструктури, що характеризується значною капіталомісткістю, низькою комерційною ефектив­ністю, але має стратегічне значення для економіки країни. Такий сектор охоплює об’єкти транспорту, енергетики, зв’язку, водопос­тачання і каналізації, переробки твердих відходів тощо.

Схеми проектного фінансування застосовуються також під час спорудження або відновлення великих промислових об’єктів (наприклад нафто- чи газовидобутку), рекультивації значних ділянок під кар’єрами та териконами.

Проектному фінансуванню притаманні особливі ознаки, за яки­ми його відрізняють від кредитування, зокрема інвестиційного.

Так, на відміну від комерційного, чи інвестиційного, кредитування, де об’єктом кредиту виступає фінансово-господарська діяльність позичальника, для проектного фінансування об’єктом дослідження є конкретний задум, тобто бізнес-ідея, проект (інвес-
тиційний, інноваційний, лізинговий, концесійний тощо). При цьому оцінка діяльності позичальника визначається у складі загальної оцінки інвестиційного проекту. Виходячи з цього, джерелом відшкодування боргу в межах структури його фінансування є виключно доходи, що генерує сам проект, тоді як в інвестиційному кредитуванні джерелом виступають результати діяльності позичальника.

Проектне фінансування дозволяє здійснити багатосторонні проекти, в яких дотримується баланс інтересів усіх учасників та використовуються при цьому різні фінансові інструменти, як, наприклад, інвестиції в акціонерний капітал, позичкове фінансування, довгостроковий лізинг, торговельні кредити постачальників, інноваційні фінансові механізми тощо.

Складність організації фінансування таких проектів передбачає тривалий термін їх реалізації, залучення широкого спектра технічних, економічних, фінансових та юридичних послуг різних суб’єктів, що беруть участь у підготовці та реалізації проекту.

Світова практика вирізняє такі принципи проектного фінансування:

Принцип підвищеної ризикованості проектного фінансування спонукає до розподілу ризиків серед максимальної кількості учасників проекту, а ризики за проектом у свою чергу потребують ретельного відстеження та попереднього аналізу з метою укладання контрактів зі споживачами продукції та страхувальниками на період до повного погашення кредиту. Урахування кредитором цього принципу означає збільшення розміру банківської маржі на весь період обслуговування боргу.

Принцип покриття боргу. Урахування такого принципу установою, що фінансує, ґрунтується на показнику обслуговування боргу (як співвідношенні очікуваних чистих надходжень від реалізації проекту до загальної суми заборгованості та відсотків). Отримані результати порівнюються з базовим варіантом інвестиційного проекту, що підготував незалежний консультант. Коефіцієнт покриття боргу, як правило, повинен бути в межах 1,3—1,8, залежно від ступеня ризику і специфіки галузі.

Ринковий принцип вимагає від фінансово-кредитної установи детального аналізу кон’юнктури ринку майбутньої продукції, що обумовлюється під час підписання кредитної угоди. Такий ана­ліз ринку проводиться з метою визначення динаміки цін на період експлуатації об’єкта. Як правило, порівняльний аналіз у такому аспекті проводиться: за сценарієм інвестора (замовника); песиміс­тичним сценарієм банку; сценарієм, підготовленим незалежними експертами.

Принцип обмеженої відповідальності клієнта випливає з виз­начення проектного фінансування, згідно з яким погашення забор­гованості відбувається за рахунок доходів від реалізації проекту, а відповідальність клієнта — ініціатора проекту визначається роз­міром власних коштів, спрямованих у проект. Причому проект вважається здійсненим, якщо згідно зі взаємними зобов’язаннями виробнича потужність об’єкта досягла проектної потужності (близько 75 %).

Принцип забезпечення джерелами фінансування проекту ґрунтується на додержанні досить високого співвідношення між власними та запозиченими коштами, що коливається залежно від галузі (20 : 80; 30 : 70; 40 : 60), проте прийнятним для сторін вважається співвідношення 30 : 70. Якщо інвестиційний проект реалізується у державному секторі економіки та має стратегічне значення, то застосовується метод прямої бюджетної підтримки інвестицій, який використовується у таких формах: бюджетні асигнування на безповоротній основі (у вигляді субсидій та грантів); бюджетні інвестиції (через участь держави у капіталі підприємства чи організації, що отримує бюджетні кошти); бюджетні кредити як універсальний інструмент державного стимулюван­ня проектів.

Принцип гарантування інвестицій:

гарантія як безумовне зобов’язання у разі настання гарантійного випадку необхідності перерахувати установі, що фінансує, визначену суму коштів;

гарантія під час завершення фінансування пов’язана з відповідальністю інвесторів за повну реалізацію інвестиційного проекту;

додаткова гарантія щодо депозитів суб’єктів, які беруть участь у фінансуванні проекту.

Метою таких гарантій є страхування боргових зобов’язань інвестиційного проекту на весь період його життєвого циклу.

7. Принцип повернення та платності забезпечує послідовну ліквідацію заборгованості, графік якої відповідає життєвому циклу інвестиційного проекту таким чином, що повернення боргу починається після досягнення певного рівня виробничої потужності, а темпи погашення заборгованості прямо пропорційні темпам зростання виробництва продукції.

Принцип забезпечення повернення вкладених коштів під час проектного фінансування відіграє другорядну роль через те, що по-перше, чинником надійності виступає якість розробки, що оцінюється після реалізації проекту. По-друге, під час фінансування великих інвестиційних проектів неможливо зіб­рати достатній пакет забезпечення у вигляді застави, гарантій тощо. При цьому інфляційні очікування, дії конкурентів, форс-мажорні обставини завжди залишають можливий ризик зменшення доходів від реалізації проекту, що вважається об’єктив­ною закономірністю.