10.4. Особливості фінансування інноваційних проектів за участю венчурного капіталу

Досвід економічного розвитку країн підтверджує, що еволюційний процес в економіці здійснюється саме через інновації. Вони подібно до потягу, тягнуть за собою модернізацію і структурну перебудову всієї економіки. Саме інновації є основним кри­терієм вибору шляхів розвитку суспільства.

Проте інновації вимагають дуже великих витрат, які не завжди виправдовуються і є надто ризикованими. В останні роки однією з перспективних форм інноваційної діяльності стали венчурні фірми, які використовують для свого фінансування таке джерело, як венчурний капітал.

«Венчурний» з англійської «venture» — ризиковане підприєм-
ство, починання. Термін «венчурний (ризикований)» передбачає, що у відношеннях капіталіст-інвестор та підприємець, що має на меті отримати гроші від кредитора, присутній елемент підвищеного ризику і навіть авантюризму. Зазначене зумовлене тим, що венчурне інвестування, як правило, передбачає інвестування в малі та середні приватні та приватизовані підприємства без обов’язкового надання будь-якої економічної гарантії або застави, на відміну, наприклад, від банківського фінансування.

Венчурний капітал за своєю природою є капіталом суспільним. Він формується і перерозподіляється за активної участі й підтримки держави і є продуктом перенагромадження.

Венчурний капітал є основою для розвитку венчурного підприємництва — діяльності, спрямованої на здійснення ризикованих проектів, як правило, інноваційного характеру, з метою одержання прибутків. Здійснюється таке підприємництво через створення спочатку невеликої наукомісткої фірми з подальшим перетворенням її у закриту або відкриту корпорацію, яка дозволяє засновникам придбавати великий пакет акцій.

Це підприємства, діяльність яких спрямована на наукові дослідження, впровадження нововведень та фінансування інноваційний проектів. Незважаючи на те, що діяльність венчурних компаній пов’язана з дуже високим ступенем ризику, такі підприємства мають значні переваги:

можливість вільної науково-технічної творчості;

наявність стійкого становища на інвестиційному ринку;

можливість швидкого збагачення. Такі компанії обіцяють на свої акції (сплачують) досить високі дивіденди;

можливість швидкої переорієнтації на інші напрями дослідницької діяльності;

вузька спеціалізація, конкуренція фінансових та матеріальних ресурсів на обраному напрямі досліджень.

Отже, перевагою венчурних підприємств є, з одного боку, вузь­ка спеціалізація, концентрація матеріально-технічних та фінансових ресурсів на обраному напрямі дослідження, а з другого — можливість швидкої переорієнтації на інші напрями діяльності.

Венчурна фірма створюється, як правило, невеликим колом однодумців — інженерів, винахідників, менеджерів — з певним досвідом роботи у лабораторіях великих фірм. За відповідальністю та організаційно-правовим статусом венчурні фірми поділяються на три види: корпорації, партнерства і одноосібні компанії.

Для створення фірми потрібно три важливі умови: ідея нововведення (новий продукт, технологія або послуга); підприємець, готовий на основі такої ідеї створити нову фірму; капітал, що спеціалізується на фінансуванні малих фірм.

Процес заснування нової фірми охоплює такі стадії.

Група інженерів-винахідників, розробників, учених разом з венчурним підприємцем засновують компанію з виробництва нового продукту. Капітал на цій стадії формується переважно за рахунок власних коштів і позичок. Потім підключається власник венчурного капіталу, який виділяє певну суму на реалізацію проекту. Здійснюється конструкторське розроблення ідеї створення одного-двох виробів. Засновники венчурної фірми є одночасно і її провідними працівниками.

Засновники визначають свою економічну стратегію, вивчають ринок, створюють раду директорів. Починається випуск і продаж нового продукту конкретним замовникам. Одержані зраз­ки продаються першим споживачам або підлягають подальшому випробуванню. Фірма на цій стадії повинна завоювати довіру споживачів для забезпечення нових замовлень.

Розширення виробництва, промисловий випуск продукції для широкого кола споживачів. Фірма формує нову організаційну структуру. Частіше за все на цій стадії фірма не одержує
прибутку.

Освоєння додаткових капіталовкладень з метою розширення масштабів виробництва, поліпшення якості продукції, розширення ринку тощо. Стратегію у галузі виробництва і збуту визначає кон’юнктура ринку.

У разі подолання збитковості виробництва мала фірма перетворюється у закриту або відкриту корпорацію, тобто має мож­ливості випускати і продавати власні акції на ринку цінних паперів або великим корпораціям.

Практика розвинутих країн свідчить про те, що 20 % таких фірм перетворюється у відкриті корпорації, 60 % — поглинається більш великими корпораціями, а ще 20 % — розорюється.

Розробляючи нові технології, освоюючи нові види продукції, венчурні фірми зазвичай користуються підтримкою держави і великих компаній, яким самим невигідно цим займатися через мож­ливі збитки, імовірність яких велика.

Великі корпорації зацікавлені у створенні і розвитку венчурного підприємництва, що має різноманітні організаційні форми. Основним критерієм класифікації венчурного підприємництва є джерело інвестування.

Найбільш поширеними основними організаційними формами венчурного підприємництва можна вважати такі, що охарактеризовані далі.

«Незалежні» (чисті) венчури організовуються у вигляді акціонерних товариств, рекламуючи у пресі свою ідею створення новації, та працюють за рахунок коштів приватних та інституційних інвесторів.

Впроваджувальні фірми, засновані на пайових засадах промисловими корпораціями, створюються однією або кількома великими корпораціями у вигляді науково-дослідних консорціумів і працюють на замовлення засновників. Такі фірми отримали наз­ву «зовнішнього венчуру» і можуть структуруватися у кількох модифікаціях, організаційно оформлених у вигляді науково-дослід­ного консорціуму:

створеного з метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Такий консорціум має свою науково-дослідну базу (лабораторії, дослідні виробництва, інформаційно-обчислювальні центри, інші елементи науково-дослідної інфраструктури), засновниками його можуть бути великі військово-про­мислові концерни, він може частково субсидуватися державою;

створеного з метою активізації наукової діяльності науково-дослідних інститутів, університетів, на їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потенціалу. Такий консорціум для опрацювання та апробації ідеї одержує від корпорацій донорське фінансування і має міжгалузевий характер;

створеного у галузі корпораціями на пайових засадах, з метою розроблення галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Такий консорціум може створюватися під егідою великої холдингової компанії, має тимчасовий характер і часто розпадається внаслідок нездоланної внутрішньогалузевої конкуренції. «Зовнішні венчури», як правило, невеликі (від трьох до декількох сот чоловік), можуть організовуватися за ініціативою самих учених і винахідників у вигляді дочірніх компаній з власним науково-виробничим циклом освоєння нових видів продукції.

Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами, компаніями, трастами, можуть також використовувати інші джерела: кошти великих корпорацій, банків, пенсійних і благочинних фондів, страхових компаній, особисті заощадження інвес­торів та інше (рис. 10.2). Попит на венчурний капітал у таких фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утримуються від надмірного ризику. Це викликало виникнення спеціалізованих венчурних інвестиційних фондів і компаній. Мета таких закладів — акумулювання венчурного капіталу та вен­чурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (венчурів).

Внутрішні венчурні відділи великих корпорацій створюються у вигляді науково-дослідних відділів при великих промислових корпораціях. Такі відділи (групи) іноді формуються як тимчасові творчі колективи і розформовуються після вирішення завдань, які ставилися перед ними. Частіше за все відділи існували тривалий час у вигляді науково-дослідних і дослідно-конструкторських бюро або науково-виробничих об’єднань. Фінансували «внутрішні венчури» за рахунок основної діяльності компанії, причому великі компанії створювали до декілька десятків таких тимчасових венчурних груп. У деяких корпораціях «внутрішні венчури» існують і сьогодні. У разі успіху «внутрішнього венчуру» він перетворюється в один із виробничих підрозділів компанії, а його продукція реалізується каналами збуту кор­порації. До недоліків цієї форми відносять матричну систему організації управління науково-дослідними роботами, тобто подвійну залежність венчуру від керівництва компанії і від керівництва відділу (проекту); відсутність конкуренції як стимулу інтенсифікації робіт; обмеженість коштів для фінансування венчурних проектів у період спаду виробництва в корпорації. Без забезпечення певних умов співробітники з перспективними ідеями будуть шукати інші способи реалізації своїх проектів.

Усі венчурні фірми обслуговують найчастіше дві перші стадії інноваційного процесу — народження або пошук ідеї і техніко-економічне обґрунтування проекту. Більш великі фірми можуть також виготовляти дослідні зразки та вивчати ринки збуту.

Важливою ланкою функціонування венчурного капіталу є вен­чурне інвестування. Воно відрізняється від інших джерел фінансування за трьома елементами:

1) інвестиція, як правило, здійснюється у формі участі у статут­ному фонді підприємства;

2) інвестиція є довгостроковою;

3) інвестори беруть активну участь у діяльності компанії, яку вони фінансують.

Венчурні фонди чи компанії переважно намагаються інвестувати в інноваційні фірми та підприємства, чиї акції не обертаються у вільному продажу на фондовому ринку, а повністю розподілені поміж акціонерами — фізичними чи юридичними суб’єк­тами підприємницької діяльності. Капітал інвестується або в акціонерний капітал закритих чи відкритих акціонерних товариств в обмін на частку (пай) чи пакет акцій, або надається у формі інвестиційного кредиту, як правило, на середньостроковий період, за західними правилами це від 3 до 5 років. Відсоткова ставка за такими кредитами або не встановлюється, або становить LIBOR  2—4 %.

Сутність венчурного капіталу знаходить прояв у механізмі вен­чурного фінансування. Венчурне фінансування на основі венчур­ного капіталу, як результат адаптації господарської системи до вимог підвищення інноваційного процесу, передбачає участь на паях інвесторів венчурного капіталу в капіталі венчурної фірми шляхом придбання акцій через варанти, опціони або через конвер­товані цінні папери. У результаті здійснюється активне залучення інвесторів до управління венчурною фірмою, що передбачає підбір команди менеджерів, можливість внесення змін у її склад, прийняття стратегічних рішень розвитку фірми, здійснення фінансового контролю за діяльністю фірми. Мета, що її переслідують інвестори венчурного капіталу, полягає в отриманні надприбутків від комерціалізації нововведення. В силу цього їхні інте­реси й інтереси підприємців ризикового бізнесу зосереджені на успішному впровадженні інновацій у виробництво. Таким чином, за своєю природою венчурні інвестиції мають довгостроковий характер, а отримання прибутків на вкладення у венчурні фір­ми відбувається не раніше ніж через 5—10 років.

Особливостями венчурного фінансування є те, що:

фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без гарантій з боку венчура;

кошти надаються на безповоротній (безвідсотковій) основі, тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді паю в статутний фонд фірми;

вкладники капіталу вимушені очікувати в середньому від 3 до 5 років, щоб переконатись у перспективності вкладень, та від 5 до 10 років, щоб отримати прибуток на вкладений капітал;

інвестори ризикового капіталу прагнуть отримати не підприємницький, а засновницький дохід, який почне приносити
підопічна фірма;

повернення вкладених коштів венчурним фінансистам здійснюється у момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок і залежно від частки участі у наданні коштів;

фінансова організація стає співвласником венчурної фірми, а надані кошти — внесок у статутний фонд підприємства — част­кою власних засобів останнього;

венчурні фінансисти можуть надавати різноманітні управлінські, консультаційні та інші послуги новій фірмі, але не втручаються в оперативне управління її діяльністю.

Існують три основні форми венчурного фінансування:

участь як партнера з обмеженою відповідальністю у фондах, які засновуються і керуються професійними менеджерами венчурного бізнесу, або придбання акцій венчурних фірм через первинний ринок цінних паперів;

організація квазісамостійної дочірньої фірми (внутрішній венчур) з керуючими — співробітниками корпорації, а фінансування такої фірми здійснюється за рахунок коштів корпорації;

пряме фінансування малих венчурних фірм державними, регіональними структурами або приватним капіталом.

Важливою умовою ризикового фінансування є орієнтація венчурної фірми на розширення виробництва, оскільки підприємство, яке швидко розвивається, може розраховувати на підвищення курсу своїх акцій після виходу на біржу і забезпечити необхідний дохід венчурним інвесторам.

Венчурне фінансування здійснюють по-різному. Найбільш типове відбувається у два етапи. На першому етапі здійснюється акумуляція засобів з різних джерел корпорацій, пенсійних фондів, страхових компаній, приватних іноземних інвесторів, банків та формування фондів венчурного капіталу (рис. 10.3).

На другому етапі здійснюється розподіл коштів фонду серед відібраних після експертизи проектів, що істотно знижує ризик втрати коштів венчурного капіталу.

Існує низка умов венчурного фінансування:

1) підприємство, в яке вкладаються кошти венчурного фонду, не повинно бути державним, командитним, індивідуальним чи кооперативним. Воно обов’язково має бути акціонерним або в ході інвестування стати акціонерним;

2) підприємство повинно забезпечити зростання капіталу на 40—50 %;

3) підприємство повинно виробити необхідний механізм продажу акцій.

Венчурні фонди заробляють свої прибутки іншим чином, ніж, скажімо, банки. Підприємцям вони надають кошти на безвідсотковій основі, а в обмін на свої кошти отримують цінні папери, що підтверджують право на участь у бізнесі й у розподілі прибутків. Здебільшого венчурні фонди не купують акції на вторинному рин­ку і є фондами прямих інвестицій. Отже, венчурних інвесторів цікавить приріст ціни придбаних цінних паперів.

Інвестори, вкладаючи кошти у венчурні фонди, висувають
певні умови:

капітал може надаватися підприємцям на певний строк;

на відбір ризикових проектів венчурний капіталіст може витратити тільки певну суму від розміру фонду;

у разі продажу акцій венчурних фірм венчурний капіталіст отримує у вигляді винагороди частину венчурної суми.

Через певний строк інвестори отримують різницю в цінах акцій на момент їх придбання і момент продажу з урахуванням щорічних витрат на управління фондом і премії венчурному менеджеру.

Венчурне фінансування передбачає застосування різних механізмів фінансування на різних етапах інноваційного процесу. Це дає змогу максимально задовольняти потреби у фінансових засобах, а також ефективно поєднувати інтереси власників капіталу і малого бізнесу.

Венчурні фонди беруть участь у фінансуванні фірм на різних етапах життєвого циклу нововведення. Але у кожного типу фондів існує певна специфіка, що знаходить відображення в розподілі кошів на цих етапах (табл. 10.11).

Таблиця 10.11

Участь фондів венчурного капіталу на різних етапах
фінансування життєвого циклу нововведення

Як бачимо, інвестиційні компанії малого бізнесу не дозволяють собі витрачати багато коштів на достартове фінансування, адже цей етап має найвищий ступінь ризику. А венчурні фонди корпорацій значну частку своїх коштів витрачають саме на цьому етапі, оскільки кошти направляються на створення і розвиток внутрішніх венчурів.

Зарубіжні дослідники зазначають, що основна частина капіталу витрачається на стартове і розширене фінансування. Тобто інвестиційні компанії малого бізнесу витрачають на ці етапи 71,9 %, «незалежні» венчурні фонди — 71,2 %, а венчурні фонди кор­порацій — 69,6 % своїх фінансових засобів. Адже саме стадія тех­нологічного циклу нововведення — «виникнення і зростання» — найбільш капіталомістка.

Інвестиційні компанії малого бізнесу найбільшу частку своїх коштів витрачають на другому етапі фінансування нововведення, «незалежні» венчурні фонди і внутрішньокорпоративний капітал — на першому етапі. Це пояснюється тим, що інвестиційні компанії малого бізнесу діють відповідно до встановлених правил, а тому і уникають надмірного ризику. Вони підключаються до активного фі-
нансування, коли новинка наближається до серійного виробництва.

Є відмінності у фондів і на завершальному етапі, тобто виході з бізнесу. На відміну від «незалежних» венчурних фондів інвестиційні компанії і венчурні фонди корпорацій заінтересовані у викупі контрольного пакета акцій і придбанні цієї фірми. Таким чином корпорації намагаються диверсифікувати свою діяльність, зайняти нову ринкову нішу на випадок економічних ускладнень в основній сфері діяльності. Інвестиційні компанії прагнуть закріпити за собою фірму, яка розвивається і яка могла б стати для них постійним джерелом доходів [14, с. 30].

Отже, аналіз ролі, що її відіграє венчурний капітал у процесі науково-технічного розвитку сучасної ринкової економіки, дозволяє зробити висновок, що механізми венчурного фінансування виступають важливою ланкою інноваційного розвитку країни.

В Україні венчурне інвестування є новим видом бізнесу. Венчурний капітал, як виключно ризиковий капітал для компаній і проектів, перебуває сьогодні в Україні лише на стадії формування. Не схильні до ризику українські банки не беруть участі в компаніях венчурного капіталу, як не беруть у них участі й інші інституціональні структури, зокрема, недержавні пенсійні фонди та страхові компанії. Натомість у Західній Європі на частку банків, пенсійних фондів і страхових компаній припадає майже дві третини всього венчурного капіталу.

Порядок створення та діяльності венчурних фондів в Україні встановлено Законом України «Про інститути спільного інвестування», який набув чинності 15 березня 2001 р. і у ст. 4 якого визначено, що «...у разі, якщо недиверсифікований інститут спільного інвестування закритого типу здійснює виключно приватне розмі­щення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 відсотків складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, він вважається венчурним фондом. Учасниками венчурного фонду можуть бути тільки юридичні особи».

Крім того, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку визначено порядок реєстрації випуску акцій з метою здійс­нення спільного інвестування та інвестиційних сертифікатів вен­чурного фонду.

І нарешті, з 1 січня 2003 р. набрав чинності Закон України «Про інноваційну діяльність», який упорядкував механізми державного стимулювання інновацій, перерозподіл інвестиційних ресурсів ефек-
тивного підприємництва на користь венчурних проектів.

Проте ефект від прийнятого Закону слід очікувати не раніш ніж буде прийнято Податковий Кодекс, який би чітко визначив податкові пільги та час їх дії для всіх суб’єктів венчурної інноваційної діяльності, як це вже зроблено у тих країнах, де ринок вен­чурного капіталу є досить розвиненим.

Західні інвестори знають, як працює індустрія венчурного капіталу, і розраховують на неї в Україні. Міжнародні фінансові організації вже зробили певні кроки на підтримку венчурного підприємництва у нашій країні. Так, Європейський банк реконструкції і розвитку купив акції Українського фонду, створеного для інвестицій у проекти за участю венчурного капіталу. У 1995 р. Указом Президента України «Про заходи по використанню фінансової допомоги уряду США для розвитку малого і середнього бізнесу в Україні» було створено фінансово-кредитну установу корпорації «Вестерн Ен-Ай-Ес Ентерпрайз Фонд» і передбачено особливий порядок її діяльності. Із запропонованих до розгляду понад 400 бізнес-проектів було прийнято рішення щодо фінансування близько двадцяти у галузі сільського господарства, виробництва меблів і будівельних матеріалів.

В Україні вже працює кілька спеціалізованих підприємств вен­чурного напряму.

У 1995 р. Харківське державне авіаційне виробниче об’єднан­ня стало одним з ініціаторів створення першої в Україні Асоціації венчурного капіталу (Східноукраїнського венчурного фонду). Його метою є впровадження в народне господарство перспективних науково-технічних розробок, залучення і акумулювання капіталу, фінансування пріоритетних та міжгалузевих програм і високоефективних проектів. Засновниками Асоціації є: науково-виробнича асоціація «Уран», Харківський науково-промисловий союз, інформаційно-комерційне підприємство «Інком-центр», інвестиційна група «НЕТТЛІ», а також підприємства Москви і Донецька. Програма діяльності асоціації включає розвиток конкурентоспроможності галузей і регіонів унаслідок кооперації з
європейськими фірмами. Фонд співпрацює з Європейською асоціацією венчурного капіталу. Пріоритетними для довгострокових інвестицій є авіабудування та інші наукомісткі галузі, з короткострокових інвестицій пріоритетом є харчова промисловість.

Фонд прямих інвестицій «Україна», яким керує компанія Claflin Capital Management (Бостон, США), з початку своєї діяльності в Україні (1992) інвестував понад 22,5 млн дол. в 31 українське підприємство. Фонд сформовано на 10 років у розмірі
40 млн дол. спеціально для інвестицій в Україну. Серед найбільших інвесторів фонду: ЄБРР, ІFС, BankBoston, Commercial Capital-Athens, Creditanstalt-Vienna. Фонд інвестує в приватні підприєм-
ства, які працюють у сфері виробництва товарів широкого вжитку
й послуг на внутрішньому ринку. Стратегія інвестування передбачає початковий внесок у розмірі 250—400 тис. дол. зі збільшенням інвестицій у разі успіху до 1 млн дол. Дохідність вкладених у фонд інвестицій становить близько 40 % річних.

Ukrainian Growth Funds (UGF) створений 1996 р., інвестував у 75 українських компаній 55 млн дол. із залучених до фонду 100 млн дол. Фонд, як правило, купує або невеликі (від 2 до 5 %, максимум до 10 %) пакети акцій підприємств-гігантів у розрахун­ку на зростання вартості їх цінних паперів, або пакети акцій у розмірі від 15 до 26 % статутного фонду середніх підприємств. Акціонерами фонду є понад 100 інвесторів, серед яких дочірні фон­ди Salomon Brothers, Goldman Sachs Group L. P., Albion Allians, Kingdom Capital (США), SBC Warbung, Everest Capital (Велика Британія), Fintech inc (Мексика), Banco Privado (Аргентина). Українським партнером UGF є інвестиційна група «Сигма» (Харків). Пріоритетами під час вибору компаній для інвестування є відкритий менеджмент, унікальний елемент, прибутковість і незначна заборгованість, експортний потенціал і диверсифікованість виробничої структури.

Western NIS Enterprise Fund — інвестиційний фонд з початковим капіталом 150 млн дол., наданих урядом США. Фонд створено в 1996 р. з метою підтримання розвитку малих і середніх приватних підприємств в Україні, Молдові та Білорусі шляхом інвестування, він перебуває під керівництвом приватної ради директорів. Завдяки відомій політичній спрямованості білоруського президента Олександра Лукашенка, діяльність фонду зосереджена в Україні та Молдові. В Україні здійснено 16 інвестицій на загальну суму близько 56 млн дол. (в Молдові — 3). Фонд, як правило, здійснює фінансування малих та середніх підприємств у формі внесків до статутного фонду. При цьому сума внеску — від 1 до 7,5 млн дол. [18].

Для названих корпорацій пріоритетними є проекти в агробізнесі, харчопереробній галузі, у виробництві меблів та промисловості будівельних матеріалів. Виробникам алкоголю та зброї звертатися до фонду немає сенсу, так само як і компаніям, які щойно створюються. При цьому партнер фонду має бути пов­ністю приватизованим або бути приватним підприємством з кількістю працівників до 2 тис. осіб. Крім того, у межах Wes­tern NIS Enterprise Fund створено також фонд малих приватних підприємств, який надає позики малим підприємцям у розмірі до 100 тис. дол.

Проте аналіз венчурної діяльності названих вище іноземних компаній в Україні показує, що, по-перше, вони не дотримуються основної мети венчурного бізнесу — інвестування в пошук та впровадження «наднової, інноваційної ідеї», а зводять свою діяль­ність до інвестицій у прибутковий та майже неризикований сек­тор національної економіки. По-друге, всі можливі надприбутки, створені на теренах України, залишаться за її межами, адже не має навіть частки українських грошей у цих фондах.

Таким чином, єдиним логічним шляхом є поява та розвиток національних венчурних фондів та підприємств.

Головним висновком наведеного аналізу сучасного стану венчурного фінансування в Україні є перспективи діяльності національних венчурних компаній, які на відміну від стратегічних промислових інвесторів (у ролі яких в розвинутих ринкових країнах часто виступають ТНК) не приводять, як правило, до підпорядкування економіки країни інтересам гігантів світового бізнесу. Важливим позитивним чинником є й те, що діяльність венчурних фондів веде до впровадження на придбаних або контрольованих підприємствах інноваційних виробничих, управлінських, маркетингових технологій, формування прошарку національних кадрів, які готові до сприйняття інновацій.

Для створення в Україні успішно функціонуючої індустрії вен­чурного капіталу, що з часом стала б цілковито самодостатньою, необхідна державна підтримка. В її основі має лежати розуміння державою того факту, що венчурний капітал є одним із найважливіших механізмів розвитку підприємництва. Державна підтрим-
ка розвитку інноваційних малих та щойно започаткованих під-
приємств повинна здійснюватися на постійній основі, як це до цього часу відбувається і у Західній Європі, і у США.

Досвід економічного розвитку країн підтверджує, що еволюційний процес в економіці здійснюється саме через інновації. Вони подібно до потягу, тягнуть за собою модернізацію і структурну перебудову всієї економіки. Саме інновації є основним кри­терієм вибору шляхів розвитку суспільства.

Проте інновації вимагають дуже великих витрат, які не завжди виправдовуються і є надто ризикованими. В останні роки однією з перспективних форм інноваційної діяльності стали венчурні фірми, які використовують для свого фінансування таке джерело, як венчурний капітал.

«Венчурний» з англійської «venture» — ризиковане підприєм-
ство, починання. Термін «венчурний (ризикований)» передбачає, що у відношеннях капіталіст-інвестор та підприємець, що має на меті отримати гроші від кредитора, присутній елемент підвищеного ризику і навіть авантюризму. Зазначене зумовлене тим, що венчурне інвестування, як правило, передбачає інвестування в малі та середні приватні та приватизовані підприємства без обов’язкового надання будь-якої економічної гарантії або застави, на відміну, наприклад, від банківського фінансування.

Венчурний капітал за своєю природою є капіталом суспільним. Він формується і перерозподіляється за активної участі й підтримки держави і є продуктом перенагромадження.

Венчурний капітал є основою для розвитку венчурного підприємництва — діяльності, спрямованої на здійснення ризикованих проектів, як правило, інноваційного характеру, з метою одержання прибутків. Здійснюється таке підприємництво через створення спочатку невеликої наукомісткої фірми з подальшим перетворенням її у закриту або відкриту корпорацію, яка дозволяє засновникам придбавати великий пакет акцій.

Це підприємства, діяльність яких спрямована на наукові дослідження, впровадження нововведень та фінансування інноваційний проектів. Незважаючи на те, що діяльність венчурних компаній пов’язана з дуже високим ступенем ризику, такі підприємства мають значні переваги:

можливість вільної науково-технічної творчості;

наявність стійкого становища на інвестиційному ринку;

можливість швидкого збагачення. Такі компанії обіцяють на свої акції (сплачують) досить високі дивіденди;

можливість швидкої переорієнтації на інші напрями дослідницької діяльності;

вузька спеціалізація, конкуренція фінансових та матеріальних ресурсів на обраному напрямі досліджень.

Отже, перевагою венчурних підприємств є, з одного боку, вузь­ка спеціалізація, концентрація матеріально-технічних та фінансових ресурсів на обраному напрямі дослідження, а з другого — можливість швидкої переорієнтації на інші напрями діяльності.

Венчурна фірма створюється, як правило, невеликим колом однодумців — інженерів, винахідників, менеджерів — з певним досвідом роботи у лабораторіях великих фірм. За відповідальністю та організаційно-правовим статусом венчурні фірми поділяються на три види: корпорації, партнерства і одноосібні компанії.

Для створення фірми потрібно три важливі умови: ідея нововведення (новий продукт, технологія або послуга); підприємець, готовий на основі такої ідеї створити нову фірму; капітал, що спеціалізується на фінансуванні малих фірм.

Процес заснування нової фірми охоплює такі стадії.

Група інженерів-винахідників, розробників, учених разом з венчурним підприємцем засновують компанію з виробництва нового продукту. Капітал на цій стадії формується переважно за рахунок власних коштів і позичок. Потім підключається власник венчурного капіталу, який виділяє певну суму на реалізацію проекту. Здійснюється конструкторське розроблення ідеї створення одного-двох виробів. Засновники венчурної фірми є одночасно і її провідними працівниками.

Засновники визначають свою економічну стратегію, вивчають ринок, створюють раду директорів. Починається випуск і продаж нового продукту конкретним замовникам. Одержані зраз­ки продаються першим споживачам або підлягають подальшому випробуванню. Фірма на цій стадії повинна завоювати довіру споживачів для забезпечення нових замовлень.

Розширення виробництва, промисловий випуск продукції для широкого кола споживачів. Фірма формує нову організаційну структуру. Частіше за все на цій стадії фірма не одержує
прибутку.

Освоєння додаткових капіталовкладень з метою розширення масштабів виробництва, поліпшення якості продукції, розширення ринку тощо. Стратегію у галузі виробництва і збуту визначає кон’юнктура ринку.

У разі подолання збитковості виробництва мала фірма перетворюється у закриту або відкриту корпорацію, тобто має мож­ливості випускати і продавати власні акції на ринку цінних паперів або великим корпораціям.

Практика розвинутих країн свідчить про те, що 20 % таких фірм перетворюється у відкриті корпорації, 60 % — поглинається більш великими корпораціями, а ще 20 % — розорюється.

Розробляючи нові технології, освоюючи нові види продукції, венчурні фірми зазвичай користуються підтримкою держави і великих компаній, яким самим невигідно цим займатися через мож­ливі збитки, імовірність яких велика.

Великі корпорації зацікавлені у створенні і розвитку венчурного підприємництва, що має різноманітні організаційні форми. Основним критерієм класифікації венчурного підприємництва є джерело інвестування.

Найбільш поширеними основними організаційними формами венчурного підприємництва можна вважати такі, що охарактеризовані далі.

«Незалежні» (чисті) венчури організовуються у вигляді акціонерних товариств, рекламуючи у пресі свою ідею створення новації, та працюють за рахунок коштів приватних та інституційних інвесторів.

Впроваджувальні фірми, засновані на пайових засадах промисловими корпораціями, створюються однією або кількома великими корпораціями у вигляді науково-дослідних консорціумів і працюють на замовлення засновників. Такі фірми отримали наз­ву «зовнішнього венчуру» і можуть структуруватися у кількох модифікаціях, організаційно оформлених у вигляді науково-дослід­ного консорціуму:

створеного з метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Такий консорціум має свою науково-дослідну базу (лабораторії, дослідні виробництва, інформаційно-обчислювальні центри, інші елементи науково-дослідної інфраструктури), засновниками його можуть бути великі військово-про­мислові концерни, він може частково субсидуватися державою;

створеного з метою активізації наукової діяльності науково-дослідних інститутів, університетів, на їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потенціалу. Такий консорціум для опрацювання та апробації ідеї одержує від корпорацій донорське фінансування і має міжгалузевий характер;

створеного у галузі корпораціями на пайових засадах, з метою розроблення галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Такий консорціум може створюватися під егідою великої холдингової компанії, має тимчасовий характер і часто розпадається внаслідок нездоланної внутрішньогалузевої конкуренції. «Зовнішні венчури», як правило, невеликі (від трьох до декількох сот чоловік), можуть організовуватися за ініціативою самих учених і винахідників у вигляді дочірніх компаній з власним науково-виробничим циклом освоєння нових видів продукції.

Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами, компаніями, трастами, можуть також використовувати інші джерела: кошти великих корпорацій, банків, пенсійних і благочинних фондів, страхових компаній, особисті заощадження інвес­торів та інше (рис. 10.2). Попит на венчурний капітал у таких фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утримуються від надмірного ризику. Це викликало виникнення спеціалізованих венчурних інвестиційних фондів і компаній. Мета таких закладів — акумулювання венчурного капіталу та вен­чурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (венчурів).

Внутрішні венчурні відділи великих корпорацій створюються у вигляді науково-дослідних відділів при великих промислових корпораціях. Такі відділи (групи) іноді формуються як тимчасові творчі колективи і розформовуються після вирішення завдань, які ставилися перед ними. Частіше за все відділи існували тривалий час у вигляді науково-дослідних і дослідно-конструкторських бюро або науково-виробничих об’єднань. Фінансували «внутрішні венчури» за рахунок основної діяльності компанії, причому великі компанії створювали до декілька десятків таких тимчасових венчурних груп. У деяких корпораціях «внутрішні венчури» існують і сьогодні. У разі успіху «внутрішнього венчуру» він перетворюється в один із виробничих підрозділів компанії, а його продукція реалізується каналами збуту кор­порації. До недоліків цієї форми відносять матричну систему організації управління науково-дослідними роботами, тобто подвійну залежність венчуру від керівництва компанії і від керівництва відділу (проекту); відсутність конкуренції як стимулу інтенсифікації робіт; обмеженість коштів для фінансування венчурних проектів у період спаду виробництва в корпорації. Без забезпечення певних умов співробітники з перспективними ідеями будуть шукати інші способи реалізації своїх проектів.

Усі венчурні фірми обслуговують найчастіше дві перші стадії інноваційного процесу — народження або пошук ідеї і техніко-економічне обґрунтування проекту. Більш великі фірми можуть також виготовляти дослідні зразки та вивчати ринки збуту.

Важливою ланкою функціонування венчурного капіталу є вен­чурне інвестування. Воно відрізняється від інших джерел фінансування за трьома елементами:

1) інвестиція, як правило, здійснюється у формі участі у статут­ному фонді підприємства;

2) інвестиція є довгостроковою;

3) інвестори беруть активну участь у діяльності компанії, яку вони фінансують.

Венчурні фонди чи компанії переважно намагаються інвестувати в інноваційні фірми та підприємства, чиї акції не обертаються у вільному продажу на фондовому ринку, а повністю розподілені поміж акціонерами — фізичними чи юридичними суб’єк­тами підприємницької діяльності. Капітал інвестується або в акціонерний капітал закритих чи відкритих акціонерних товариств в обмін на частку (пай) чи пакет акцій, або надається у формі інвестиційного кредиту, як правило, на середньостроковий період, за західними правилами це від 3 до 5 років. Відсоткова ставка за такими кредитами або не встановлюється, або становить LIBOR  2—4 %.

Сутність венчурного капіталу знаходить прояв у механізмі вен­чурного фінансування. Венчурне фінансування на основі венчур­ного капіталу, як результат адаптації господарської системи до вимог підвищення інноваційного процесу, передбачає участь на паях інвесторів венчурного капіталу в капіталі венчурної фірми шляхом придбання акцій через варанти, опціони або через конвер­товані цінні папери. У результаті здійснюється активне залучення інвесторів до управління венчурною фірмою, що передбачає підбір команди менеджерів, можливість внесення змін у її склад, прийняття стратегічних рішень розвитку фірми, здійснення фінансового контролю за діяльністю фірми. Мета, що її переслідують інвестори венчурного капіталу, полягає в отриманні надприбутків від комерціалізації нововведення. В силу цього їхні інте­реси й інтереси підприємців ризикового бізнесу зосереджені на успішному впровадженні інновацій у виробництво. Таким чином, за своєю природою венчурні інвестиції мають довгостроковий характер, а отримання прибутків на вкладення у венчурні фір­ми відбувається не раніше ніж через 5—10 років.

Особливостями венчурного фінансування є те, що:

фінансові кошти вкладаються у венчурний бізнес без гарантій з боку венчура;

кошти надаються на безповоротній (безвідсотковій) основі, тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді паю в статутний фонд фірми;

вкладники капіталу вимушені очікувати в середньому від 3 до 5 років, щоб переконатись у перспективності вкладень, та від 5 до 10 років, щоб отримати прибуток на вкладений капітал;

інвестори ризикового капіталу прагнуть отримати не підприємницький, а засновницький дохід, який почне приносити
підопічна фірма;

повернення вкладених коштів венчурним фінансистам здійснюється у момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок і залежно від частки участі у наданні коштів;

фінансова організація стає співвласником венчурної фірми, а надані кошти — внесок у статутний фонд підприємства — част­кою власних засобів останнього;

венчурні фінансисти можуть надавати різноманітні управлінські, консультаційні та інші послуги новій фірмі, але не втручаються в оперативне управління її діяльністю.

Існують три основні форми венчурного фінансування:

участь як партнера з обмеженою відповідальністю у фондах, які засновуються і керуються професійними менеджерами венчурного бізнесу, або придбання акцій венчурних фірм через первинний ринок цінних паперів;

організація квазісамостійної дочірньої фірми (внутрішній венчур) з керуючими — співробітниками корпорації, а фінансування такої фірми здійснюється за рахунок коштів корпорації;

пряме фінансування малих венчурних фірм державними, регіональними структурами або приватним капіталом.

Важливою умовою ризикового фінансування є орієнтація венчурної фірми на розширення виробництва, оскільки підприємство, яке швидко розвивається, може розраховувати на підвищення курсу своїх акцій після виходу на біржу і забезпечити необхідний дохід венчурним інвесторам.

Венчурне фінансування здійснюють по-різному. Найбільш типове відбувається у два етапи. На першому етапі здійснюється акумуляція засобів з різних джерел корпорацій, пенсійних фондів, страхових компаній, приватних іноземних інвесторів, банків та формування фондів венчурного капіталу (рис. 10.3).

На другому етапі здійснюється розподіл коштів фонду серед відібраних після експертизи проектів, що істотно знижує ризик втрати коштів венчурного капіталу.

Існує низка умов венчурного фінансування:

1) підприємство, в яке вкладаються кошти венчурного фонду, не повинно бути державним, командитним, індивідуальним чи кооперативним. Воно обов’язково має бути акціонерним або в ході інвестування стати акціонерним;

2) підприємство повинно забезпечити зростання капіталу на 40—50 %;

3) підприємство повинно виробити необхідний механізм продажу акцій.

Венчурні фонди заробляють свої прибутки іншим чином, ніж, скажімо, банки. Підприємцям вони надають кошти на безвідсотковій основі, а в обмін на свої кошти отримують цінні папери, що підтверджують право на участь у бізнесі й у розподілі прибутків. Здебільшого венчурні фонди не купують акції на вторинному рин­ку і є фондами прямих інвестицій. Отже, венчурних інвесторів цікавить приріст ціни придбаних цінних паперів.

Інвестори, вкладаючи кошти у венчурні фонди, висувають
певні умови:

капітал може надаватися підприємцям на певний строк;

на відбір ризикових проектів венчурний капіталіст може витратити тільки певну суму від розміру фонду;

у разі продажу акцій венчурних фірм венчурний капіталіст отримує у вигляді винагороди частину венчурної суми.

Через певний строк інвестори отримують різницю в цінах акцій на момент їх придбання і момент продажу з урахуванням щорічних витрат на управління фондом і премії венчурному менеджеру.

Венчурне фінансування передбачає застосування різних механізмів фінансування на різних етапах інноваційного процесу. Це дає змогу максимально задовольняти потреби у фінансових засобах, а також ефективно поєднувати інтереси власників капіталу і малого бізнесу.

Венчурні фонди беруть участь у фінансуванні фірм на різних етапах життєвого циклу нововведення. Але у кожного типу фондів існує певна специфіка, що знаходить відображення в розподілі кошів на цих етапах (табл. 10.11).

Таблиця 10.11

Участь фондів венчурного капіталу на різних етапах
фінансування життєвого циклу нововведення

Як бачимо, інвестиційні компанії малого бізнесу не дозволяють собі витрачати багато коштів на достартове фінансування, адже цей етап має найвищий ступінь ризику. А венчурні фонди корпорацій значну частку своїх коштів витрачають саме на цьому етапі, оскільки кошти направляються на створення і розвиток внутрішніх венчурів.

Зарубіжні дослідники зазначають, що основна частина капіталу витрачається на стартове і розширене фінансування. Тобто інвестиційні компанії малого бізнесу витрачають на ці етапи 71,9 %, «незалежні» венчурні фонди — 71,2 %, а венчурні фонди кор­порацій — 69,6 % своїх фінансових засобів. Адже саме стадія тех­нологічного циклу нововведення — «виникнення і зростання» — найбільш капіталомістка.

Інвестиційні компанії малого бізнесу найбільшу частку своїх коштів витрачають на другому етапі фінансування нововведення, «незалежні» венчурні фонди і внутрішньокорпоративний капітал — на першому етапі. Це пояснюється тим, що інвестиційні компанії малого бізнесу діють відповідно до встановлених правил, а тому і уникають надмірного ризику. Вони підключаються до активного фі-
нансування, коли новинка наближається до серійного виробництва.

Є відмінності у фондів і на завершальному етапі, тобто виході з бізнесу. На відміну від «незалежних» венчурних фондів інвестиційні компанії і венчурні фонди корпорацій заінтересовані у викупі контрольного пакета акцій і придбанні цієї фірми. Таким чином корпорації намагаються диверсифікувати свою діяльність, зайняти нову ринкову нішу на випадок економічних ускладнень в основній сфері діяльності. Інвестиційні компанії прагнуть закріпити за собою фірму, яка розвивається і яка могла б стати для них постійним джерелом доходів [14, с. 30].

Отже, аналіз ролі, що її відіграє венчурний капітал у процесі науково-технічного розвитку сучасної ринкової економіки, дозволяє зробити висновок, що механізми венчурного фінансування виступають важливою ланкою інноваційного розвитку країни.

В Україні венчурне інвестування є новим видом бізнесу. Венчурний капітал, як виключно ризиковий капітал для компаній і проектів, перебуває сьогодні в Україні лише на стадії формування. Не схильні до ризику українські банки не беруть участі в компаніях венчурного капіталу, як не беруть у них участі й інші інституціональні структури, зокрема, недержавні пенсійні фонди та страхові компанії. Натомість у Західній Європі на частку банків, пенсійних фондів і страхових компаній припадає майже дві третини всього венчурного капіталу.

Порядок створення та діяльності венчурних фондів в Україні встановлено Законом України «Про інститути спільного інвестування», який набув чинності 15 березня 2001 р. і у ст. 4 якого визначено, що «...у разі, якщо недиверсифікований інститут спільного інвестування закритого типу здійснює виключно приватне розмі­щення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 відсотків складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, він вважається венчурним фондом. Учасниками венчурного фонду можуть бути тільки юридичні особи».

Крім того, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку визначено порядок реєстрації випуску акцій з метою здійс­нення спільного інвестування та інвестиційних сертифікатів вен­чурного фонду.

І нарешті, з 1 січня 2003 р. набрав чинності Закон України «Про інноваційну діяльність», який упорядкував механізми державного стимулювання інновацій, перерозподіл інвестиційних ресурсів ефек-
тивного підприємництва на користь венчурних проектів.

Проте ефект від прийнятого Закону слід очікувати не раніш ніж буде прийнято Податковий Кодекс, який би чітко визначив податкові пільги та час їх дії для всіх суб’єктів венчурної інноваційної діяльності, як це вже зроблено у тих країнах, де ринок вен­чурного капіталу є досить розвиненим.

Західні інвестори знають, як працює індустрія венчурного капіталу, і розраховують на неї в Україні. Міжнародні фінансові організації вже зробили певні кроки на підтримку венчурного підприємництва у нашій країні. Так, Європейський банк реконструкції і розвитку купив акції Українського фонду, створеного для інвестицій у проекти за участю венчурного капіталу. У 1995 р. Указом Президента України «Про заходи по використанню фінансової допомоги уряду США для розвитку малого і середнього бізнесу в Україні» було створено фінансово-кредитну установу корпорації «Вестерн Ен-Ай-Ес Ентерпрайз Фонд» і передбачено особливий порядок її діяльності. Із запропонованих до розгляду понад 400 бізнес-проектів було прийнято рішення щодо фінансування близько двадцяти у галузі сільського господарства, виробництва меблів і будівельних матеріалів.

В Україні вже працює кілька спеціалізованих підприємств вен­чурного напряму.

У 1995 р. Харківське державне авіаційне виробниче об’єднан­ня стало одним з ініціаторів створення першої в Україні Асоціації венчурного капіталу (Східноукраїнського венчурного фонду). Його метою є впровадження в народне господарство перспективних науково-технічних розробок, залучення і акумулювання капіталу, фінансування пріоритетних та міжгалузевих програм і високоефективних проектів. Засновниками Асоціації є: науково-виробнича асоціація «Уран», Харківський науково-промисловий союз, інформаційно-комерційне підприємство «Інком-центр», інвестиційна група «НЕТТЛІ», а також підприємства Москви і Донецька. Програма діяльності асоціації включає розвиток конкурентоспроможності галузей і регіонів унаслідок кооперації з
європейськими фірмами. Фонд співпрацює з Європейською асоціацією венчурного капіталу. Пріоритетними для довгострокових інвестицій є авіабудування та інші наукомісткі галузі, з короткострокових інвестицій пріоритетом є харчова промисловість.

Фонд прямих інвестицій «Україна», яким керує компанія Claflin Capital Management (Бостон, США), з початку своєї діяльності в Україні (1992) інвестував понад 22,5 млн дол. в 31 українське підприємство. Фонд сформовано на 10 років у розмірі
40 млн дол. спеціально для інвестицій в Україну. Серед найбільших інвесторів фонду: ЄБРР, ІFС, BankBoston, Commercial Capital-Athens, Creditanstalt-Vienna. Фонд інвестує в приватні підприєм-
ства, які працюють у сфері виробництва товарів широкого вжитку
й послуг на внутрішньому ринку. Стратегія інвестування передбачає початковий внесок у розмірі 250—400 тис. дол. зі збільшенням інвестицій у разі успіху до 1 млн дол. Дохідність вкладених у фонд інвестицій становить близько 40 % річних.

Ukrainian Growth Funds (UGF) створений 1996 р., інвестував у 75 українських компаній 55 млн дол. із залучених до фонду 100 млн дол. Фонд, як правило, купує або невеликі (від 2 до 5 %, максимум до 10 %) пакети акцій підприємств-гігантів у розрахун­ку на зростання вартості їх цінних паперів, або пакети акцій у розмірі від 15 до 26 % статутного фонду середніх підприємств. Акціонерами фонду є понад 100 інвесторів, серед яких дочірні фон­ди Salomon Brothers, Goldman Sachs Group L. P., Albion Allians, Kingdom Capital (США), SBC Warbung, Everest Capital (Велика Британія), Fintech inc (Мексика), Banco Privado (Аргентина). Українським партнером UGF є інвестиційна група «Сигма» (Харків). Пріоритетами під час вибору компаній для інвестування є відкритий менеджмент, унікальний елемент, прибутковість і незначна заборгованість, експортний потенціал і диверсифікованість виробничої структури.

Western NIS Enterprise Fund — інвестиційний фонд з початковим капіталом 150 млн дол., наданих урядом США. Фонд створено в 1996 р. з метою підтримання розвитку малих і середніх приватних підприємств в Україні, Молдові та Білорусі шляхом інвестування, він перебуває під керівництвом приватної ради директорів. Завдяки відомій політичній спрямованості білоруського президента Олександра Лукашенка, діяльність фонду зосереджена в Україні та Молдові. В Україні здійснено 16 інвестицій на загальну суму близько 56 млн дол. (в Молдові — 3). Фонд, як правило, здійснює фінансування малих та середніх підприємств у формі внесків до статутного фонду. При цьому сума внеску — від 1 до 7,5 млн дол. [18].

Для названих корпорацій пріоритетними є проекти в агробізнесі, харчопереробній галузі, у виробництві меблів та промисловості будівельних матеріалів. Виробникам алкоголю та зброї звертатися до фонду немає сенсу, так само як і компаніям, які щойно створюються. При цьому партнер фонду має бути пов­ністю приватизованим або бути приватним підприємством з кількістю працівників до 2 тис. осіб. Крім того, у межах Wes­tern NIS Enterprise Fund створено також фонд малих приватних підприємств, який надає позики малим підприємцям у розмірі до 100 тис. дол.

Проте аналіз венчурної діяльності названих вище іноземних компаній в Україні показує, що, по-перше, вони не дотримуються основної мети венчурного бізнесу — інвестування в пошук та впровадження «наднової, інноваційної ідеї», а зводять свою діяль­ність до інвестицій у прибутковий та майже неризикований сек­тор національної економіки. По-друге, всі можливі надприбутки, створені на теренах України, залишаться за її межами, адже не має навіть частки українських грошей у цих фондах.

Таким чином, єдиним логічним шляхом є поява та розвиток національних венчурних фондів та підприємств.

Головним висновком наведеного аналізу сучасного стану венчурного фінансування в Україні є перспективи діяльності національних венчурних компаній, які на відміну від стратегічних промислових інвесторів (у ролі яких в розвинутих ринкових країнах часто виступають ТНК) не приводять, як правило, до підпорядкування економіки країни інтересам гігантів світового бізнесу. Важливим позитивним чинником є й те, що діяльність венчурних фондів веде до впровадження на придбаних або контрольованих підприємствах інноваційних виробничих, управлінських, маркетингових технологій, формування прошарку національних кадрів, які готові до сприйняття інновацій.

Для створення в Україні успішно функціонуючої індустрії вен­чурного капіталу, що з часом стала б цілковито самодостатньою, необхідна державна підтримка. В її основі має лежати розуміння державою того факту, що венчурний капітал є одним із найважливіших механізмів розвитку підприємництва. Державна підтрим-
ка розвитку інноваційних малих та щойно започаткованих під-
приємств повинна здійснюватися на постійній основі, як це до цього часу відбувається і у Західній Європі, і у США.