7.1. Самофінансування інвестиційних проектів

Найпривабливішим методом фінансування інвестиційних проектів є самофінансування, яке здійснюється виключно за рахунок власних внутрішніх коштів підприємства, до яких відносять: чистий прибуток; амортизаційні відрахування; страхові суми відшкодування збитків; іммобілізовані надлишки основних та оборотних коштів, нематеріальних активів тощо. Такий метод фінансування включає можливість підприємства не тільки відшкодовувати затрати, а й здійснювати за рахунок отриманого прибутку матеріальне стимулювання працюючих, вирішувати пи­тання соціального розвитку і, головне, здійснювати розширене відтворення та розвиток підприємства.

В умовах самофінансування суб’єкт господарювання має право самостійно вирішувати, як розпорядитися чистим прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати. Ясна річ, що підприємства можуть приймати рішення самостійно тільки в рамках чинних законів України. Фінансова діяльність підприємства регламентується державою через податкову, амортизаційну, валютну, митну та інші політики.

Таким чином, суб’єкт господарювання при такому методі фінансування інвестиційних проектів несе реальну економічну відповідальність за результати діяльності та своєчасне виконання своїх зобов’язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. За своїми зобов’язаннями підприємство відповідає власним майном і доходами. Свої втрати та збитки підприємство покриває за рахунок фінансових резервів, системи страхування та за рахунок власного прибутку.

Головним джерелом формування інвестиційних ресурсів на підприємстві є прибуток — кінцевий результат діяльності підприємства, який являє собою різницю між загальною сумою доходів і витратами на виробництво і реалізацію продукції.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» прибутком вважається сума валових доходів, тобто доходів від усіх видів діяльності, зменшена на суму валових витрат підприємства і на вартість зносу (амортизації) основних засобів і нематеріальних активів.

Основою для формування прибутку на підприємстві є доходи, під якими розуміють збільшення економічних вигід у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які ведуть до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків вкладників).

Методологічні засади формування доходів на підприємстві визначено у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», відповідно до якого порядок визначення доходів можна показати таким чином: див. рис. 7.1.

Для визначення доходу має відбуватися не лише надходження активу або зменшення зобов’язання, а й фінансовий наслідок цих по­дій, яким є збільшення власного капіталу (крім внесків учасників).

Доходами не визнаються:

сума податку на додану вартість, акцизів, інших податків і обов’язкових платежів, що підлягають перерахуванню до бюджету та позабюджетних фондів;

сума надходжень за договором комісії, агентським та іншим аналогічним договором на користь комітента, принципала
та ін.;

сума попередньої оплати продукції (товарів, робіт, послуг);

сума авансу в рахунок оплати продукції (товарів, робіт,
послуг);

сума завдатку під заставу або в погашення позики, якщо це передбачено відповідним договором тощо.

Доходи підприємства класифікують за різними ознаками.
З метою визначення доходу та його суми вирізняють дохід від:

реалізації товарів, продукції, інших активів, придбаних з метою перепродажу (крім інвестицій у цінні папери);

надання послуг;

використання активів підприємства іншими фізичними та юридичними особами, результатом яких є отримання відсотків, дивідендів, роялті.

Залежно від виду діяльності вирізняють доходи від:

звичайної діяльності;

надзвичайної діяльності.

Крім того, доходи можуть виникати у результаті операційної, фінансової та інвестиційної діяльності (рис. 7.2).

Таким чином, справжнім доходом на підприємстві є чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (ЧД), який розраховується шляхом вирахування з доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (Д) податку на додану вартість (ПДВ), акцизного збору (АЗ), інших зборів або податків з обороту (ІЗП) та інших вирахувань з доходу, тобто:

ЧД = Д – ПДВ – АЗ – ІЗП – ІВ.       (7.1)

Якщо дохід від операції неможливо достовірно оцінити і немає впевненості у відшкодуванні понесених втрат, дохід не визнається, а витрати визначаються як витрати звітного періоду.

У свою чергу, фінансовим результатом підприємства відповід­но до П(С)БО 3 «Звіт про фінансові результати» вважається: або збиток — перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання яких здійсненні ці витрати, або прибуток — сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ним витрати.

Чистий прибуток (збиток) формується поступово протягом фінансово-господарського року від усіх видів звичайної та надзвичайної діяльності та включає:

чистий дохід (виручку) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

валовий прибуток (збиток);

фінансовий результат від операційної діяльності;

прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування;

прибуток (збиток) від звичайної діяльності;

прибуток (збиток) від надзвичайної діяльності.

Різниця між чистим доходом і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) називається валовим прибутком (збитком).

Фінансовий результат від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат.

Різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток являє собою кінцевий фінансовий результат від звичайної діяльності.

Окремо від фінансових результатів від звичайної діяльності визначаються невідшкодовані збитки та прибутки від надзвичайних подій (стихійного лиха, пожежі, техногенних аварій тощо).

Остаточний фінансовий результат діяльності підприємства — чистий прибуток (збиток) — визначається як різниця між різними видами доходів та витрат підприємства за звітний період. Фор­мування чистого прибутку підприємства згідно з П(С)БО 3 «Звіт про фінансові результати» подано на рис. 7.3.

Важливим у процесі формування джерел фінансування інвестиційних проектів є і порядок розподілу та напрямів використання чистого прибутку, від яких залежить, яка частина прибутку піде на фінансування інвестиційних заходів (рис. 7.4).

Виходячи зі схеми зрозуміло, що підприємство має можливість використати прибуток як джерело фінансування інвестиційних проектів лише у незначних обсягах і лише ту частину, яка йде на формування фонду розвитку виробництва (фінансування невеликих інвестиційних заходів або високоризикових інноваційних проектів) та фонду соціальної сфери (фінансування проек­тів, що мають соціальний характер — будівництво санаторіїв, баз відпочинку, дитсадків тощо).

Таким чином, приймаючи рішення про необхідність використання прибутку як джерела фінансування інвестиційних проектів, підприємство має всебічно зважити напрями першочергових інвестиційних вкладень та стан фінансових ресурсів виходячи з фінансового стану підприємства, рівня його матеріально-технічної бази, соціального розвитку колективу, можливостей прибуткового розміщення коштів на ринку цінних паперів, у грошово-кре­дитній сфері тощо.

Важливим джерелом самофінансування інвестиційних проектів є амортизація, яка формуються в результаті перенесення вартості основних фондів на вартість продукту та в сукупності складає амортизаційний фонд.

Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення ско­ригованого прибутку платника податку у межах норм амортизацій­них відрахувань [5].

Амортизації підлягають витрати на:

придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення;

самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів;

проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів;

капітальні поліпшення землі, не пов’язані з будівництвом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капітальні поліпшення землі.

Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати платника податку на:

придбання і відгодівлю продуктивної худоби;

вирощування багаторічних плодоносних насаджень;

придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшого продажу іншим особам чи їх використання як комплектуючих (складових частин) інших основних фондів, призначених для подальшого продажу іншим особам;

утримання основних фондів, що знаходяться на консервації.

Крім того, не підлягають амортизації та провадяться за рахунок відповідних джерел фінансування: витрати бюджетів на будівництво та утримання споруд благоустрою й житлових будинків, придбання і збереження бібліотечних та архівних фондів; витрати бюджетів на будівництво та утримання автомобільних шляхів загального користування; витрати на придбання та збереження Національного архівного фонду України, а також бібліотечного фонду, що формується та утримується за рахунок бюджетів, бібліотечних та архівних фондів; витрати на придбання, ремонт, реконструкцію, модернізацію або інші поліпшення невиробничих фондів.

Сума амортизаційних відрахувань звітного періоду визначається як сума амортизаційних відрахувань, нарахованих для кож-
ного із календарних кварталів, що входять до такого звітного
періоду.

Сума амортизаційних відрахувань кварталу, щодо якого проводяться розрахунки (розрахунковий квартал), визначається шляхом застосування норм амортизації (табл. 7.1). Підприємства можуть прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищують норм, визначених у таб-
лиці.

Зазначене рішення приймається підприємством до початку звітного податкового року, не може бути змінене протягом такого року та доводиться до відома податкового органу разом із поданням декларації за перший квартал такого звітного податкового року.

Суми амортизаційних відрахувань вилученню до бюджету не підлягають, а також не можуть бути базою для нарахування будь-яких податків, зборів (обов’язкових платежів).

Балансова вартість групи основних фондів (окремого об’єкта основних фондів групи 1) на початок розрахункового кварталу визначається за формулою

Б(а) = Б(а – 1) + П(а – 1) – В(а – 1) – А(а – 1),        (7.2)

де Б(а) — балансова вартість групи (окремого об’єкта основних фондів групи 1) на початок розрахункового кварталу; Б(а –
– 1) — балансова вартість групи (окремого об’єкта основних фондів групи 1) на початок кварталу, що передував розрахунковому; П(а – 1) — сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших поліпшень основних фондів, що підлягають амортизації, протягом кварталу, що передував розрахунковому; В(а – 1) — сума виведених з експлуатації основних фондів (окремого об’єкта основних фондів групи 1) протягом кварталу, що передував розрахунковому; А(а – 1) — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у кварталі, що передував розрахунковому.

Платники податку всіх форм власності мають право застосовувати щорічну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації, який визначається за формулою

Kі = [І(а – 1) – 10] / 100 %,   (7.3)

де І(а – 1) — індекс інфляції року, за результатами якого провадиться індексація.

Якщо значення Kі не перевищує одиниці, індексація не провадиться.

Таблиця 7.1

Норми нарахування амортизації за групами основних
фондів (у розрахунку на податковий квартал)

Амортизація окремого об’єкта основних фондів групи 1 провадиться до досягнення балансовою вартістю такого об’єкта ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Залишкова вартість такого об’єкта відноситься до складу валових витрат за результатами відповідного податкового періоду, а вартість такого об’єкта прирівнюється до нуля.

Амортизація основних фондів груп 2, 3 і 4 провадиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

У разі здійснення витрат на придбання основних фондів балан­сова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів,
а також інших витрат, понесених у зв’язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

У разі здійснення витрат на самостійне виготовлення основних фондів платником податку для власних виробничих потреб балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму всіх виробничих витрат, понесених платником податку, що пов’язані з їх виготовленням та введенням в експлуатацію, а також витрат на виготовлення таких основних фондів, що мають інші джерела фінансування, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

Підприємства та організації мають право протягом звітного періоду віднести до валових витрат будь-які витрати, пов’язані з поліпшенням основних фондів, що підлягають амортизації, у сумі, що не перевищує 10 % сукупної балансової вартості всіх груп основних фондів станом на початок такого звітного періоду.

Витрати, що перевищують зазначену суму, збільшують балансову вартість груп 2, 3 і 4 чи окремих об’єктів основних фондів групи 1, пропорційно сукупній балансовій вартості таких груп та таких окремих об’єктів основних фондів групи 1 на початок розрахункового кварталу.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» № 1344-IV від 27 листопада 2003 р. зупинено на 2004 р. дію підвищених норм амортизації для основних фондів груп 1, 2, 3, крім дії цих норм до амортизації витрат, здійснених платником податку після 1 січня 2004 р. у зв’язку з придбанням (виготовленням) нових основних фондів груп 1, 2, 3, які використовуються у виробничій діяльності платника податку та які раніше не були в експлуатації, а також витрат на поліпшення зазначених новопридбаних (виготовлених) основних фондів, понесених платником податку після 1 січня 2004 р.

Таким чином, амортизація у господарській діяльності підприємства відіграє економічну та податкову роль.

Економічна роль амортизації полягає у фактичному відшкодуванні діючих основних фондів, крім того, відповідні амортизаційні відрахування відображають реальне знецінення основного капіталу в процесі виробництва та надання послуг і відносяться на витрати діяльності суб’єктів господарювання. Податкова роль амортизації полягає у фінансовому відшкодуванні основного капіталу за рахунок зменшення оподатковуваного прибутку на суму амортизаційних відрахувань (податкова амортизація) та одержання податкової знижки.

Важливим у процесі нарахування амортизаційних відрахувань є визначення методу нарахування амортизації.

Під методом нарахування амортизації розуміють розподіл вартості основних фондів за роками їх служби у певному системному порядку.

Залежно від того, що вкладається в зміст методу нарахування амортизації, їх можна класифікувати так.

Методи, що ґрунтуються на строках використання основних коштів. До них відносять:

методи рівномірної амортизації, які передбачають нарахування амортизації залежно від строку нормальної експлуатації об’єкта основних коштів, як правило, рівномірно, виходячи з пер-
вісної вартості цього об’єкта, тобто це метод прямолінійного
списання (або лінійний метод нарахування амортизації);

методи прискореної амортизації, які ґрунтуються на прискоренні амортизаційного процесу, виходячи з різних систем прискорення на основі залишкової вартості. До них відносять: метод суми числа (цифр) років (кумулятивний метод); метод зниження залишку; метод подвійного зменшення вартості; модифікаційний (метод залишку, який зменшується з переходом на рів­номірний);

методи уповільненої амортизації, які передбачають уповіль­нення процесу нарахування амортизації, що збільшує строк використання об’єкта. До таких методів відносять: метод амортизаційного фонду та метод ануїтету.

Методи, що ґрунтуються на кількості одиниць продукції, одержаної від використання об’єкта основних коштів. Це метод суми одиниць продукції (виробничий метод), який не можна використовувати за відсутності певного очікуваного обсягу виробництва продукції.

Як правило, перелік можливих конкретних методів нарахування амортизації регулюється державою, але кожне підприємство із переліку вибирає ті методи, які економічно доцільні саме для нього.

Розглянемо детальніше зміст кожного з них.

Лінійний метод нарахування амортизації, або метод рівномір­ної або пропорційної амортизації, є практично класичним методом, який враховує зв’язок між об’єктивною виробничою категорією — зносом та суб’єктивною фінансовою категорією — амортизацією за такою формулою:

n = 1 / Te,        (7.4)

де п — річна норма амортизації; Te — нормативний строк корисної експлуатації об’єкта.

У формулі (7.4) замість нормативного строку корисної експлуатації об’єкта можна використовувати очікуваний строк корисної експлуатації об’єкта — Тр.

У разі використання лінійного методу нарахування амортизації вартість об’єкта основних фондів списується рівними частинами протягом періоду експлуатації цього об’єкта. Річна сума амортизаційних відрахувань може бути визначена двома способами.

У перший спосіб розрахунок здійснюється діленням вартості об’єкта, по якому має нараховуватися амортизація, на строк його корисної експлуатації:

St = S / Tp,      (7.5)

де St — сума амортизації за t-й рік; S — первісна вартість об’єкта основних фондів; Tp — строк корисної експлуатації об’єкта.

При цьому річна норма амортизації може визначатися за формулою (7.4).

У разі використання другого способу сума річних амортизаційних відрахувань визначається множенням встановленої або розрахованої річної норми амортизації на первісну вартість об’єкта:

St = n × S.        (7.6)

Перевагами даного методу можна вважати рівномірність, стабільність, пропорційність нарахувань амортизації та віднесень на собівартість, простоту й точність розрахунків. Недоліком є те, що він не враховує морального зносу та розбіжностей виробничої потужності основних фондів у різні роки їх експлуатації. Практика показує, що, наприклад, інтенсивність експлуатації машин спочатку збільшується, а потім, протягом відносно тривалого часу, стабілізується, після чого знову, але вже більшою мірою, зростає. Нерівномірний і процес морального старіння, який особливо активний у перший період уведення в експлуатацію нових машин. Застосування цього методу не завжди забезпечує повне перенесення вартості основного капіталу на готовий продукт. Утворюється недоамортизація основних фондів, що є прямою втратою вартості, збитком.

Знос є об’єктивним чинником, що залежить від часу, зовнішніх чинників, темпів науково-технічного прогресу тощо, на відміну від амортизації, оскільки у визначенні нормативного строку експлуатації основних коштів присутній суб’єктивізм. Амортизація повинна не тільки забезпечити умови для простого відтворення, а й сприяти підвищенню конкурентоспроможності виробництва. Тому і виникла потреба в застосуванні методів приско­реної амортизації, які дають можливість списувати на витрати біль­шу частину вартості основного капіталу протягом перших років його служби.

Доцільність застосування методів прискореної амортизації пояснюється такими причинами:

найбільша інтенсивність використання основних фондів припадає на перші роки їх експлуатації, коли вони фізично та мо­рально нові;

швидке здійснення нагромадження коштів для заміни об’єк­та основних фондів, що амортизується.

В Україні передбачена прискорена амортизація основних фон­дів, якщо вони відносяться до третьої групи основних фондів за такими нормами:

1-й рік експлуатації — 15 %;

2-й рік експлуатації — 30 %;

3-й рік експлуатації — 20 %;

4-й рік експлуатації — 15 %;

5-й рік експлуатації — 10 %;

6-й рік експлуатації — 5 %;

7-й рік експлуатації — 5 %.

Для основних фондів першої та другої груп прискорена амортизація не передбачається.

Серед методів прискореної амортизації найбільш поширеним є метод суми числа (цифр) років (кумулятивний метод), за якого річна норма амортизаційних відрахувань відповідного року множиться на різницю між первісною вартістю об’єкта та його ліквідаційною вартістю. Сума цифр років експлуатації об’єкта визначається за формулою

Ch = (Te + 1) × Te / 2, (7.7)

де Ch — сума цифр років експлуатації об’єкта; Te — нормативний строк експлуатації об’єкта.

У свою чергу, річна норма амортизації за цим методом визначається за формулою

,           (7.8)

де nt — річна норма амортизації у конкретний рік; t — конкретний рік амортизації.

Лінійний метод також може бути методом прискореної амортизації, коли прискорення здійснюється за рахунок скорочення нормативного строку експлуатації. Цей метод застосовується в країнах, де держава проводить амортизаційну політику шляхом регулювання строків експлуатації основних коштів.

Метод зниження залишку передбачає визначення суми амортизаційних відрахувань множенням балансової вартості об’єкта основних фондів на початок звітного періоду на постійну норму амортизації. Постійна норма амортизації може розраховуватися за формулою

,           (7.9)

де L — ліквідаційна вартість об’єкта; Tp — кількість років корисної експлуатації об’єкта.

Різновидом методу зниження залишку є метод подвоєного залишку, за якого подвійну ставку амортизаційних відрахувань, визначену методом прямолінійного списання, використовують як нор­му амортизації. Для визначення річної суми амортизаційних відрахувань норму амортизації, визначену за формулою (7.9.), треба по-
множити на балансову вартість об’єкта на початок звітного року:

A = 2 n Sb,      (7.10)

де Sb — балансова вартість об’єкта на початок звітного року, а замість балансової вартості може використовуватися залишкова вартість.

Основним недоліком такого методу — методу зниження залишку — є збільшення строку списання амортизації зверх строку можливого використання основних коштів, тобто неможливість забезпечення відтворення вартості основних фондів та забезпечення процесу відтворення. З урахуванням цього більшість країн відмовились від його застосування. На зміну методу зниження залишку прийшов його різновид — метод двократного зменшення вартості, який більше відповідає інтересам виробництва та вимогам прискореної амортизації (за перші 5 років амортизується 67 % вартості основних коштів). За цим методом норма амортизації становить:

            (7.11)

Особливої уваги заслуговує модифікаційний метод прискореної амортизації. Цей метод найбільш повно враховує інтереси і виробництва, і бюджету. По-перше, державою встановлені строки експлуатації основних коштів: за певний період часу амортизується 30 % їх первісної вартості. По-друге, річні норми амортизаційних відрахувань згладжені відносно інших методів при­скореної амортизації, що балансує надходження у бюджет. Це досягнуто за рахунок збільшення строку амортизації до 11 календарних років та норм амортизаційних відрахувань останніх років. У перший рік нарахування амортизації починається з коефіцієнта 0,5 з другого півріччя за формулою

А = 2 × 1 / Te (S1 – Sa),          (7.12)

де А — сума амортизації, нарахована у податковому періоді t; Sa — сума нагромадженої амортизації до податкового періоду t; S1 — первісна вартість основних коштів.

Методи уповільненої амортизації передбачають поступове збіль­шення суми амортизаційних відрахувань протягом строку експлуатації основних фондів та дисконтування наступних грошових надходжень від інвестицій в основні фонди з використанням складних відсотків.

Метод амортизаційного фонду передбачає одночасне з нарахуванням амортизації вкладення рівної суми в цінні папери або депонування на окремому (особливому) рахунку. Одержані відсотки по цих інвестиціях також зараховуються в амортизаційний фонд. Таким чином, амортизаційний фонд складається з двох джерел: 1) амортизаційних відрахувань; 2) відсотків від інвестицій та вкладів.

Амортизаційні відрахування визначаються так, щоб до кінця строку користування основних фондів амортизаційний фонд дорівнював їх первісній вартості (за мінусом ліквідаційної вартості).

Річна сума амортизаційних відрахувань становить:

A = (S – L) / Ma,        (7.13)

де А — амортизаційні відрахування; Ma — майбутня вартість ануїтету.

У разі використання методу ануїтету річна сума амортизаційних відрахувань визначається за формулою

A = (S – L0) / Е,         (7.14)

де L0 — теперішня оцінка очікуваної ліквідаційної вартості; Е — теперішня вартість одиниці ануїтету.

Метод амортизації, який ґрунтується на кількості одиниць діяльності (продукції), одержаних від використання об’єкта основних коштів, або метод суми одиниць продукції (виробничий метод), передбачає розрахунок норми амортизації на одиницю діяльності (послуг) за формулою

n = (S – L) / О,            (7.15)

де О — розрахунковий обсяг діяльності підприємства.

Проілюструємо застосування цього методу на такому прикладі. Собівартість об’єкта основних коштів (первісна балансова вар­тість), придбаного для виробництва 20 000 одиниць продукції, становить 10 000 грн, ліквідаційна вартість — 4000 грн. Розрахунок амортизації залежно від кількості одиниць продукції подамо у вигляді табл. 7.2.

Таблиця 7.2

Використання цього методу доцільно лише тоді, коли можна попередньо визначити обсяг діяльності (послуг).

Результати застосування основних методів нарахування амортизації подано у табл. 7.3. Для прикладу розрахунок здійснено за первісною вартістю об’єкта основних коштів 10 000 грн, ліквідаційною вартістю об’єкта основних коштів 1000 грн та очікуваного періоду корисного використання 4 роки.

Таблиця 7.3

Приклади застосування основних методів
нарахування амортизації

Як свідчать дані табл. 7.3, якщо нараховувати амортизаційні відрахування прямолінійним методом, то за 4 роки рівномірно відноситься на собівартість уся сума амортизаційних відрахувань, строк амортизації дорівнює строку корисного використання і не залежить від вартості кожного об’єкта основних коштів.

Якщо використовувати метод зменшення залишкової вартості, то строк амортизації становить 15 років, притому що строк корис­ного використання 4 роки, і в собівартість за 4 роки корисного використання включається 90 % первісної вартості основних фон­дів, але строк амортизації ще залежить від вартості кожного об’єкта основних коштів.

Якщо використовувати метод прискореного зменшення залиш­кової вартості, то строк амортизації становить 13 років, притому що строк корисного використання 4 роки, і в собівартість за 4 роки корисного використання включається 93,75  % первісної вартості основних фондів, але строк амортизації також залежить від вартості кожного об’єкта основних коштів. Звернемо увагу, що метод зменшення залишкової вартості і метод прискореного змен­шення залишкової вартості значно збільшують строк амортизації, що в умовах інфляції призводить до втрати реальної вартості основних фондів. Ці два методи практично неприйнятні, оскільки крім збільшення обсягів розрахунків нічого не несуть, а строк амортизації збільшують у 3 рази.

Якщо нараховувати амортизаційні відрахування кумулятивним методом, то за 4 роки нерівномірно списується вся вартість основних фондів, що амортизуються, причому за перші 2 роки — 63 %; строк амортизації дорівнює строку корисного використання і не залежить від вартості кожного об’єкта основних коштів. Таким чином, розрахунок показує, що найбільш корисним для під­приємств є кумулятивний метод, але він не забезпечує рівномірного включення амортизаційних витрат у собівартість на відміну від прямолінійного методу; у свою чергу, прямолінійний метод є менш вигідним (приблизно на 13 % порівняно з кумулятивним).

Таким чином, підприємство має право самостійно вибирати ме­тод нарахування амортизації, враховуючи особливості діяльності, фактичний стан основних фондів та ціни на продукцію чи послуги.

Найпривабливішим методом фінансування інвестиційних проектів є самофінансування, яке здійснюється виключно за рахунок власних внутрішніх коштів підприємства, до яких відносять: чистий прибуток; амортизаційні відрахування; страхові суми відшкодування збитків; іммобілізовані надлишки основних та оборотних коштів, нематеріальних активів тощо. Такий метод фінансування включає можливість підприємства не тільки відшкодовувати затрати, а й здійснювати за рахунок отриманого прибутку матеріальне стимулювання працюючих, вирішувати пи­тання соціального розвитку і, головне, здійснювати розширене відтворення та розвиток підприємства.

В умовах самофінансування суб’єкт господарювання має право самостійно вирішувати, як розпорядитися чистим прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати. Ясна річ, що підприємства можуть приймати рішення самостійно тільки в рамках чинних законів України. Фінансова діяльність підприємства регламентується державою через податкову, амортизаційну, валютну, митну та інші політики.

Таким чином, суб’єкт господарювання при такому методі фінансування інвестиційних проектів несе реальну економічну відповідальність за результати діяльності та своєчасне виконання своїх зобов’язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. За своїми зобов’язаннями підприємство відповідає власним майном і доходами. Свої втрати та збитки підприємство покриває за рахунок фінансових резервів, системи страхування та за рахунок власного прибутку.

Головним джерелом формування інвестиційних ресурсів на підприємстві є прибуток — кінцевий результат діяльності підприємства, який являє собою різницю між загальною сумою доходів і витратами на виробництво і реалізацію продукції.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» прибутком вважається сума валових доходів, тобто доходів від усіх видів діяльності, зменшена на суму валових витрат підприємства і на вартість зносу (амортизації) основних засобів і нематеріальних активів.

Основою для формування прибутку на підприємстві є доходи, під якими розуміють збільшення економічних вигід у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які ведуть до зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків вкладників).

Методологічні засади формування доходів на підприємстві визначено у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», відповідно до якого порядок визначення доходів можна показати таким чином: див. рис. 7.1.

Для визначення доходу має відбуватися не лише надходження активу або зменшення зобов’язання, а й фінансовий наслідок цих по­дій, яким є збільшення власного капіталу (крім внесків учасників).

Доходами не визнаються:

сума податку на додану вартість, акцизів, інших податків і обов’язкових платежів, що підлягають перерахуванню до бюджету та позабюджетних фондів;

сума надходжень за договором комісії, агентським та іншим аналогічним договором на користь комітента, принципала
та ін.;

сума попередньої оплати продукції (товарів, робіт, послуг);

сума авансу в рахунок оплати продукції (товарів, робіт,
послуг);

сума завдатку під заставу або в погашення позики, якщо це передбачено відповідним договором тощо.

Доходи підприємства класифікують за різними ознаками.
З метою визначення доходу та його суми вирізняють дохід від:

реалізації товарів, продукції, інших активів, придбаних з метою перепродажу (крім інвестицій у цінні папери);

надання послуг;

використання активів підприємства іншими фізичними та юридичними особами, результатом яких є отримання відсотків, дивідендів, роялті.

Залежно від виду діяльності вирізняють доходи від:

звичайної діяльності;

надзвичайної діяльності.

Крім того, доходи можуть виникати у результаті операційної, фінансової та інвестиційної діяльності (рис. 7.2).

Таким чином, справжнім доходом на підприємстві є чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (ЧД), який розраховується шляхом вирахування з доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (Д) податку на додану вартість (ПДВ), акцизного збору (АЗ), інших зборів або податків з обороту (ІЗП) та інших вирахувань з доходу, тобто:

ЧД = Д – ПДВ – АЗ – ІЗП – ІВ.       (7.1)

Якщо дохід від операції неможливо достовірно оцінити і немає впевненості у відшкодуванні понесених втрат, дохід не визнається, а витрати визначаються як витрати звітного періоду.

У свою чергу, фінансовим результатом підприємства відповід­но до П(С)БО 3 «Звіт про фінансові результати» вважається: або збиток — перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання яких здійсненні ці витрати, або прибуток — сума, на яку доходи перевищують пов’язані з ним витрати.

Чистий прибуток (збиток) формується поступово протягом фінансово-господарського року від усіх видів звичайної та надзвичайної діяльності та включає:

чистий дохід (виручку) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

валовий прибуток (збиток);

фінансовий результат від операційної діяльності;

прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування;

прибуток (збиток) від звичайної діяльності;

прибуток (збиток) від надзвичайної діяльності.

Різниця між чистим доходом і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) називається валовим прибутком (збитком).

Фінансовий результат від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат.

Різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток являє собою кінцевий фінансовий результат від звичайної діяльності.

Окремо від фінансових результатів від звичайної діяльності визначаються невідшкодовані збитки та прибутки від надзвичайних подій (стихійного лиха, пожежі, техногенних аварій тощо).

Остаточний фінансовий результат діяльності підприємства — чистий прибуток (збиток) — визначається як різниця між різними видами доходів та витрат підприємства за звітний період. Фор­мування чистого прибутку підприємства згідно з П(С)БО 3 «Звіт про фінансові результати» подано на рис. 7.3.

Важливим у процесі формування джерел фінансування інвестиційних проектів є і порядок розподілу та напрямів використання чистого прибутку, від яких залежить, яка частина прибутку піде на фінансування інвестиційних заходів (рис. 7.4).

Виходячи зі схеми зрозуміло, що підприємство має можливість використати прибуток як джерело фінансування інвестиційних проектів лише у незначних обсягах і лише ту частину, яка йде на формування фонду розвитку виробництва (фінансування невеликих інвестиційних заходів або високоризикових інноваційних проектів) та фонду соціальної сфери (фінансування проек­тів, що мають соціальний характер — будівництво санаторіїв, баз відпочинку, дитсадків тощо).

Таким чином, приймаючи рішення про необхідність використання прибутку як джерела фінансування інвестиційних проектів, підприємство має всебічно зважити напрями першочергових інвестиційних вкладень та стан фінансових ресурсів виходячи з фінансового стану підприємства, рівня його матеріально-технічної бази, соціального розвитку колективу, можливостей прибуткового розміщення коштів на ринку цінних паперів, у грошово-кре­дитній сфері тощо.

Важливим джерелом самофінансування інвестиційних проектів є амортизація, яка формуються в результаті перенесення вартості основних фондів на вартість продукту та в сукупності складає амортизаційний фонд.

Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення ско­ригованого прибутку платника податку у межах норм амортизацій­них відрахувань [5].

Амортизації підлягають витрати на:

придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення;

самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів;

проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів;

капітальні поліпшення землі, не пов’язані з будівництвом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капітальні поліпшення землі.

Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати платника податку на:

придбання і відгодівлю продуктивної худоби;

вирощування багаторічних плодоносних насаджень;

придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшого продажу іншим особам чи їх використання як комплектуючих (складових частин) інших основних фондів, призначених для подальшого продажу іншим особам;

утримання основних фондів, що знаходяться на консервації.

Крім того, не підлягають амортизації та провадяться за рахунок відповідних джерел фінансування: витрати бюджетів на будівництво та утримання споруд благоустрою й житлових будинків, придбання і збереження бібліотечних та архівних фондів; витрати бюджетів на будівництво та утримання автомобільних шляхів загального користування; витрати на придбання та збереження Національного архівного фонду України, а також бібліотечного фонду, що формується та утримується за рахунок бюджетів, бібліотечних та архівних фондів; витрати на придбання, ремонт, реконструкцію, модернізацію або інші поліпшення невиробничих фондів.

Сума амортизаційних відрахувань звітного періоду визначається як сума амортизаційних відрахувань, нарахованих для кож-
ного із календарних кварталів, що входять до такого звітного
періоду.

Сума амортизаційних відрахувань кварталу, щодо якого проводяться розрахунки (розрахунковий квартал), визначається шляхом застосування норм амортизації (табл. 7.1). Підприємства можуть прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищують норм, визначених у таб-
лиці.

Зазначене рішення приймається підприємством до початку звітного податкового року, не може бути змінене протягом такого року та доводиться до відома податкового органу разом із поданням декларації за перший квартал такого звітного податкового року.

Суми амортизаційних відрахувань вилученню до бюджету не підлягають, а також не можуть бути базою для нарахування будь-яких податків, зборів (обов’язкових платежів).

Балансова вартість групи основних фондів (окремого об’єкта основних фондів групи 1) на початок розрахункового кварталу визначається за формулою

Б(а) = Б(а – 1) + П(а – 1) – В(а – 1) – А(а – 1),        (7.2)

де Б(а) — балансова вартість групи (окремого об’єкта основних фондів групи 1) на початок розрахункового кварталу; Б(а –
– 1) — балансова вартість групи (окремого об’єкта основних фондів групи 1) на початок кварталу, що передував розрахунковому; П(а – 1) — сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших поліпшень основних фондів, що підлягають амортизації, протягом кварталу, що передував розрахунковому; В(а – 1) — сума виведених з експлуатації основних фондів (окремого об’єкта основних фондів групи 1) протягом кварталу, що передував розрахунковому; А(а – 1) — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у кварталі, що передував розрахунковому.

Платники податку всіх форм власності мають право застосовувати щорічну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації, який визначається за формулою

Kі = [І(а – 1) – 10] / 100 %,   (7.3)

де І(а – 1) — індекс інфляції року, за результатами якого провадиться індексація.

Якщо значення Kі не перевищує одиниці, індексація не провадиться.

Таблиця 7.1

Норми нарахування амортизації за групами основних
фондів (у розрахунку на податковий квартал)

Амортизація окремого об’єкта основних фондів групи 1 провадиться до досягнення балансовою вартістю такого об’єкта ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Залишкова вартість такого об’єкта відноситься до складу валових витрат за результатами відповідного податкового періоду, а вартість такого об’єкта прирівнюється до нуля.

Амортизація основних фондів груп 2, 3 і 4 провадиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

У разі здійснення витрат на придбання основних фондів балан­сова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів,
а також інших витрат, понесених у зв’язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

У разі здійснення витрат на самостійне виготовлення основних фондів платником податку для власних виробничих потреб балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму всіх виробничих витрат, понесених платником податку, що пов’язані з їх виготовленням та введенням в експлуатацію, а також витрат на виготовлення таких основних фондів, що мають інші джерела фінансування, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

Підприємства та організації мають право протягом звітного періоду віднести до валових витрат будь-які витрати, пов’язані з поліпшенням основних фондів, що підлягають амортизації, у сумі, що не перевищує 10 % сукупної балансової вартості всіх груп основних фондів станом на початок такого звітного періоду.

Витрати, що перевищують зазначену суму, збільшують балансову вартість груп 2, 3 і 4 чи окремих об’єктів основних фондів групи 1, пропорційно сукупній балансовій вартості таких груп та таких окремих об’єктів основних фондів групи 1 на початок розрахункового кварталу.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» № 1344-IV від 27 листопада 2003 р. зупинено на 2004 р. дію підвищених норм амортизації для основних фондів груп 1, 2, 3, крім дії цих норм до амортизації витрат, здійснених платником податку після 1 січня 2004 р. у зв’язку з придбанням (виготовленням) нових основних фондів груп 1, 2, 3, які використовуються у виробничій діяльності платника податку та які раніше не були в експлуатації, а також витрат на поліпшення зазначених новопридбаних (виготовлених) основних фондів, понесених платником податку після 1 січня 2004 р.

Таким чином, амортизація у господарській діяльності підприємства відіграє економічну та податкову роль.

Економічна роль амортизації полягає у фактичному відшкодуванні діючих основних фондів, крім того, відповідні амортизаційні відрахування відображають реальне знецінення основного капіталу в процесі виробництва та надання послуг і відносяться на витрати діяльності суб’єктів господарювання. Податкова роль амортизації полягає у фінансовому відшкодуванні основного капіталу за рахунок зменшення оподатковуваного прибутку на суму амортизаційних відрахувань (податкова амортизація) та одержання податкової знижки.

Важливим у процесі нарахування амортизаційних відрахувань є визначення методу нарахування амортизації.

Під методом нарахування амортизації розуміють розподіл вартості основних фондів за роками їх служби у певному системному порядку.

Залежно від того, що вкладається в зміст методу нарахування амортизації, їх можна класифікувати так.

Методи, що ґрунтуються на строках використання основних коштів. До них відносять:

методи рівномірної амортизації, які передбачають нарахування амортизації залежно від строку нормальної експлуатації об’єкта основних коштів, як правило, рівномірно, виходячи з пер-
вісної вартості цього об’єкта, тобто це метод прямолінійного
списання (або лінійний метод нарахування амортизації);

методи прискореної амортизації, які ґрунтуються на прискоренні амортизаційного процесу, виходячи з різних систем прискорення на основі залишкової вартості. До них відносять: метод суми числа (цифр) років (кумулятивний метод); метод зниження залишку; метод подвійного зменшення вартості; модифікаційний (метод залишку, який зменшується з переходом на рів­номірний);

методи уповільненої амортизації, які передбачають уповіль­нення процесу нарахування амортизації, що збільшує строк використання об’єкта. До таких методів відносять: метод амортизаційного фонду та метод ануїтету.

Методи, що ґрунтуються на кількості одиниць продукції, одержаної від використання об’єкта основних коштів. Це метод суми одиниць продукції (виробничий метод), який не можна використовувати за відсутності певного очікуваного обсягу виробництва продукції.

Як правило, перелік можливих конкретних методів нарахування амортизації регулюється державою, але кожне підприємство із переліку вибирає ті методи, які економічно доцільні саме для нього.

Розглянемо детальніше зміст кожного з них.

Лінійний метод нарахування амортизації, або метод рівномір­ної або пропорційної амортизації, є практично класичним методом, який враховує зв’язок між об’єктивною виробничою категорією — зносом та суб’єктивною фінансовою категорією — амортизацією за такою формулою:

n = 1 / Te,        (7.4)

де п — річна норма амортизації; Te — нормативний строк корисної експлуатації об’єкта.

У формулі (7.4) замість нормативного строку корисної експлуатації об’єкта можна використовувати очікуваний строк корисної експлуатації об’єкта — Тр.

У разі використання лінійного методу нарахування амортизації вартість об’єкта основних фондів списується рівними частинами протягом періоду експлуатації цього об’єкта. Річна сума амортизаційних відрахувань може бути визначена двома способами.

У перший спосіб розрахунок здійснюється діленням вартості об’єкта, по якому має нараховуватися амортизація, на строк його корисної експлуатації:

St = S / Tp,      (7.5)

де St — сума амортизації за t-й рік; S — первісна вартість об’єкта основних фондів; Tp — строк корисної експлуатації об’єкта.

При цьому річна норма амортизації може визначатися за формулою (7.4).

У разі використання другого способу сума річних амортизаційних відрахувань визначається множенням встановленої або розрахованої річної норми амортизації на первісну вартість об’єкта:

St = n × S.        (7.6)

Перевагами даного методу можна вважати рівномірність, стабільність, пропорційність нарахувань амортизації та віднесень на собівартість, простоту й точність розрахунків. Недоліком є те, що він не враховує морального зносу та розбіжностей виробничої потужності основних фондів у різні роки їх експлуатації. Практика показує, що, наприклад, інтенсивність експлуатації машин спочатку збільшується, а потім, протягом відносно тривалого часу, стабілізується, після чого знову, але вже більшою мірою, зростає. Нерівномірний і процес морального старіння, який особливо активний у перший період уведення в експлуатацію нових машин. Застосування цього методу не завжди забезпечує повне перенесення вартості основного капіталу на готовий продукт. Утворюється недоамортизація основних фондів, що є прямою втратою вартості, збитком.

Знос є об’єктивним чинником, що залежить від часу, зовнішніх чинників, темпів науково-технічного прогресу тощо, на відміну від амортизації, оскільки у визначенні нормативного строку експлуатації основних коштів присутній суб’єктивізм. Амортизація повинна не тільки забезпечити умови для простого відтворення, а й сприяти підвищенню конкурентоспроможності виробництва. Тому і виникла потреба в застосуванні методів приско­реної амортизації, які дають можливість списувати на витрати біль­шу частину вартості основного капіталу протягом перших років його служби.

Доцільність застосування методів прискореної амортизації пояснюється такими причинами:

найбільша інтенсивність використання основних фондів припадає на перші роки їх експлуатації, коли вони фізично та мо­рально нові;

швидке здійснення нагромадження коштів для заміни об’єк­та основних фондів, що амортизується.

В Україні передбачена прискорена амортизація основних фон­дів, якщо вони відносяться до третьої групи основних фондів за такими нормами:

1-й рік експлуатації — 15 %;

2-й рік експлуатації — 30 %;

3-й рік експлуатації — 20 %;

4-й рік експлуатації — 15 %;

5-й рік експлуатації — 10 %;

6-й рік експлуатації — 5 %;

7-й рік експлуатації — 5 %.

Для основних фондів першої та другої груп прискорена амортизація не передбачається.

Серед методів прискореної амортизації найбільш поширеним є метод суми числа (цифр) років (кумулятивний метод), за якого річна норма амортизаційних відрахувань відповідного року множиться на різницю між первісною вартістю об’єкта та його ліквідаційною вартістю. Сума цифр років експлуатації об’єкта визначається за формулою

Ch = (Te + 1) × Te / 2, (7.7)

де Ch — сума цифр років експлуатації об’єкта; Te — нормативний строк експлуатації об’єкта.

У свою чергу, річна норма амортизації за цим методом визначається за формулою

,           (7.8)

де nt — річна норма амортизації у конкретний рік; t — конкретний рік амортизації.

Лінійний метод також може бути методом прискореної амортизації, коли прискорення здійснюється за рахунок скорочення нормативного строку експлуатації. Цей метод застосовується в країнах, де держава проводить амортизаційну політику шляхом регулювання строків експлуатації основних коштів.

Метод зниження залишку передбачає визначення суми амортизаційних відрахувань множенням балансової вартості об’єкта основних фондів на початок звітного періоду на постійну норму амортизації. Постійна норма амортизації може розраховуватися за формулою

,           (7.9)

де L — ліквідаційна вартість об’єкта; Tp — кількість років корисної експлуатації об’єкта.

Різновидом методу зниження залишку є метод подвоєного залишку, за якого подвійну ставку амортизаційних відрахувань, визначену методом прямолінійного списання, використовують як нор­му амортизації. Для визначення річної суми амортизаційних відрахувань норму амортизації, визначену за формулою (7.9.), треба по-
множити на балансову вартість об’єкта на початок звітного року:

A = 2 n Sb,      (7.10)

де Sb — балансова вартість об’єкта на початок звітного року, а замість балансової вартості може використовуватися залишкова вартість.

Основним недоліком такого методу — методу зниження залишку — є збільшення строку списання амортизації зверх строку можливого використання основних коштів, тобто неможливість забезпечення відтворення вартості основних фондів та забезпечення процесу відтворення. З урахуванням цього більшість країн відмовились від його застосування. На зміну методу зниження залишку прийшов його різновид — метод двократного зменшення вартості, який більше відповідає інтересам виробництва та вимогам прискореної амортизації (за перші 5 років амортизується 67 % вартості основних коштів). За цим методом норма амортизації становить:

            (7.11)

Особливої уваги заслуговує модифікаційний метод прискореної амортизації. Цей метод найбільш повно враховує інтереси і виробництва, і бюджету. По-перше, державою встановлені строки експлуатації основних коштів: за певний період часу амортизується 30 % їх первісної вартості. По-друге, річні норми амортизаційних відрахувань згладжені відносно інших методів при­скореної амортизації, що балансує надходження у бюджет. Це досягнуто за рахунок збільшення строку амортизації до 11 календарних років та норм амортизаційних відрахувань останніх років. У перший рік нарахування амортизації починається з коефіцієнта 0,5 з другого півріччя за формулою

А = 2 × 1 / Te (S1 – Sa),          (7.12)

де А — сума амортизації, нарахована у податковому періоді t; Sa — сума нагромадженої амортизації до податкового періоду t; S1 — первісна вартість основних коштів.

Методи уповільненої амортизації передбачають поступове збіль­шення суми амортизаційних відрахувань протягом строку експлуатації основних фондів та дисконтування наступних грошових надходжень від інвестицій в основні фонди з використанням складних відсотків.

Метод амортизаційного фонду передбачає одночасне з нарахуванням амортизації вкладення рівної суми в цінні папери або депонування на окремому (особливому) рахунку. Одержані відсотки по цих інвестиціях також зараховуються в амортизаційний фонд. Таким чином, амортизаційний фонд складається з двох джерел: 1) амортизаційних відрахувань; 2) відсотків від інвестицій та вкладів.

Амортизаційні відрахування визначаються так, щоб до кінця строку користування основних фондів амортизаційний фонд дорівнював їх первісній вартості (за мінусом ліквідаційної вартості).

Річна сума амортизаційних відрахувань становить:

A = (S – L) / Ma,        (7.13)

де А — амортизаційні відрахування; Ma — майбутня вартість ануїтету.

У разі використання методу ануїтету річна сума амортизаційних відрахувань визначається за формулою

A = (S – L0) / Е,         (7.14)

де L0 — теперішня оцінка очікуваної ліквідаційної вартості; Е — теперішня вартість одиниці ануїтету.

Метод амортизації, який ґрунтується на кількості одиниць діяльності (продукції), одержаних від використання об’єкта основних коштів, або метод суми одиниць продукції (виробничий метод), передбачає розрахунок норми амортизації на одиницю діяльності (послуг) за формулою

n = (S – L) / О,            (7.15)

де О — розрахунковий обсяг діяльності підприємства.

Проілюструємо застосування цього методу на такому прикладі. Собівартість об’єкта основних коштів (первісна балансова вар­тість), придбаного для виробництва 20 000 одиниць продукції, становить 10 000 грн, ліквідаційна вартість — 4000 грн. Розрахунок амортизації залежно від кількості одиниць продукції подамо у вигляді табл. 7.2.

Таблиця 7.2

Використання цього методу доцільно лише тоді, коли можна попередньо визначити обсяг діяльності (послуг).

Результати застосування основних методів нарахування амортизації подано у табл. 7.3. Для прикладу розрахунок здійснено за первісною вартістю об’єкта основних коштів 10 000 грн, ліквідаційною вартістю об’єкта основних коштів 1000 грн та очікуваного періоду корисного використання 4 роки.

Таблиця 7.3

Приклади застосування основних методів
нарахування амортизації

Як свідчать дані табл. 7.3, якщо нараховувати амортизаційні відрахування прямолінійним методом, то за 4 роки рівномірно відноситься на собівартість уся сума амортизаційних відрахувань, строк амортизації дорівнює строку корисного використання і не залежить від вартості кожного об’єкта основних коштів.

Якщо використовувати метод зменшення залишкової вартості, то строк амортизації становить 15 років, притому що строк корис­ного використання 4 роки, і в собівартість за 4 роки корисного використання включається 90 % первісної вартості основних фон­дів, але строк амортизації ще залежить від вартості кожного об’єкта основних коштів.

Якщо використовувати метод прискореного зменшення залиш­кової вартості, то строк амортизації становить 13 років, притому що строк корисного використання 4 роки, і в собівартість за 4 роки корисного використання включається 93,75  % первісної вартості основних фондів, але строк амортизації також залежить від вартості кожного об’єкта основних коштів. Звернемо увагу, що метод зменшення залишкової вартості і метод прискореного змен­шення залишкової вартості значно збільшують строк амортизації, що в умовах інфляції призводить до втрати реальної вартості основних фондів. Ці два методи практично неприйнятні, оскільки крім збільшення обсягів розрахунків нічого не несуть, а строк амортизації збільшують у 3 рази.

Якщо нараховувати амортизаційні відрахування кумулятивним методом, то за 4 роки нерівномірно списується вся вартість основних фондів, що амортизуються, причому за перші 2 роки — 63 %; строк амортизації дорівнює строку корисного використання і не залежить від вартості кожного об’єкта основних коштів. Таким чином, розрахунок показує, що найбільш корисним для під­приємств є кумулятивний метод, але він не забезпечує рівномірного включення амортизаційних витрат у собівартість на відміну від прямолінійного методу; у свою чергу, прямолінійний метод є менш вигідним (приблизно на 13 % порівняно з кумулятивним).

Таким чином, підприємство має право самостійно вибирати ме­тод нарахування амортизації, враховуючи особливості діяльності, фактичний стан основних фондів та ціни на продукцію чи послуги.