4.5. Управління банками кредитними ризиками у схемах проектного фінансування

Підвищений кредитний ризик, або ризик неповернення боргу, як одна із основних особливостей проектного фінансування (кредитування без регресу або з обмеженим регресом на позичальника), може бути визначеним як невпевненість кредитора в спроможності боржника (проектної компанії) виконати свої зобов’язання за умовами кредитної угоди (сплачувати основну суму богу, відсотків та комісійних виплат). Можливість такого ризику виникає через:

невиважений розгляд кредитної заявки позичальника відносно намірів укладання кредитної угоди;

неможливість клієнта мобілізувати фінансові ресурси для забезпечення інвестиційної позички;

неперспективність інвестиційного проекту, під який надається кредит;

незадовільний фінансовий стан кредитної установи та неспроможність її супроводжувати інвестиційні проекти через їх недостатню ліквідність;

невпевненість в якості застави, що пояснюється її низькою ліквідністю у майбутньому;

очікуване зниження ділової репутації позичальника тощо.

Серед причин виникнення цих ризиків є і суб’єктивні, що залежать від самого банку:

ліберальне, непринципове ставлення до позичальника під час розгляду заявки на кредит та неякісна оцінка його кредитоспроможності;

невиважена оцінка забезпечення позички;

неадекватне відображення в кредитній угоді умов, що забезпечують інтереси банку;

непередбачення у кредитній угоді дієвих контрольних заходів щодо повернення позички та інше.

Умовно процес управління кредитним ризиком можна подати так, як на рис. 4.7, а системний підхід до процесу управління кредитним ризиком при інвестиційному кредитуванні (модель управління кредитним ризиком), на нашу думку, повинен мати таку послідовність (рис. 4.8):

оцінка запропонованої кредитної пропозиції потенційним позичальником;

оцінка інформації про фінансовий стан позичальника;

вимога захисту від втрат у разі невиконання зобов’язань забезпечення кредиту;

аналіз якості кредиту з використанням системи рейтингу, що допомагає визначити дохідність кредиту у зв’язку з ризиком, що виникає при цьому;

система спостереження за кредитами, що включає прогнозування фінансового стану позичальника та коригування дій банку з метою виконання умов кредитного договору;

стратегія порятунку кредиту, що потребує економічних та юридичних заходів для повернення своїх кошти з відсотками.

Оцінка кредитних ризиків. Кредитний ризик — це функція параметрів позички та позичальника. Оцінка кредитної пропозиції, поданої потенційним позичальником, є оцінкою різних видів можливого ризику, які виникають під час надання бажаного кредиту для банку, який кредитує. Така оцінка повинна провадитися за п’ятьма критеріями:

репутація — бажання позичальника забезпечити свої зобов’язання. Процес оцінки має передбачати перевірку кредитних справ позичальника тощо;

можливості позичальника на одержання коштів за всіма своїми операціям або за конкретним інвестиційним проектом та здатність його управляти своїми коштами;

капітал — оцінка бази капіталу позичальника та його готовність використовувати власний капітал у проекті, на який заявлено кредит. Позичальник повинен бути готовим розділити ризик проекту з банком, що його кредитує, надаючи для фінансування значну частину свого акціонерного капіталу, тобто позичальник повинен перейняти на себе певні зобов’язання;

умови — критерій, який передбачає оцінку поточного стану та прогнозу розвитку місцевої, регіональної та загальнонаціональ-
ної економіки, а також галузей господарства, де оперує позичаль­ник. Різні економічні умови та різні економічні прогнози для різних галузей господарства часто потребують і різних позичкових критеріїв на тих чи інших фазах ділового циклу;

застава або гарантія має надійно забезпечувати кредит. Банк не повинен надавати кредитів лише під заставу або лише під гарантію, потрібне подвійне покриття.

Оцінка фінансової інформації. На основі попереднього аналізу працівник банку приймає рішення про продовження розгляду заявки на кредит, для цього він має оцінити фінансову інформацію позичальника:

річну, піврічну або квартальну фінансову звітність підприємства;

залежно від виду кредиту, його суми та строків — детальну структуру запасів, розшифрування дебіторської та кредиторської заборгованості;

у разі великого довгострокового кредиту — бізнес-план, де буде показано, як надходження від позички відображатимуться на майбутньому фінансовому стані підприємства і особливо на грошових потоках.

Захист від втрат у разі невиконання зобов’язань. Для захис­ту від непередбачених втрат за кредитними операціями банк вимушений вимагати від позичальників забезпечення кредиту. Забезпечення — це матеріальний актив, на який банк має права застави, а також потенційне вторинне джерело погашення кредиту. Якщо кредитування забезпечене, працівник банку зобов’язаний так структурувати кредит, щоб його величина дорівнювала об’єк­тивній ліквідаційній вартості забезпечення. Зауважимо, що забезпечення заставою не гарантує погашення кредиту, тому банк повинен ретельно оцінити ринкову та ліквідаційну вартість забезпечення, а потім постійно здійснювати його поточну переоцін­ку. Найчастіше вартість забезпечення вища, ніж сума кредиту, бо вона повинна покривати не лише ризик від того, що ліквідаційна вартість забезпечення може виявитися мен­шою оцінювальної, а й відшкодовувати відсоткові платежі, які накопичуватимуться в міру погіршення стану кредиту.

Отже, банку необхідно визичити, які активи є прийнятними для застави і як обчислити сучасну вартість кредиту. Для цього слід проаналізувати такі характеристики закладених активів:

відносну легкість оцінки застави до прийняття рішення про видачу кредиту і протягом всього строку кредиту (вартість застави потребує періодичної перевірки, з тим щоб забезпечити адекватне покриття кредиту);

можливість розміщення на ринку застави;

ліквідність або можливість швидкого переведення застави в готівку;

підконтрольність — точне визначення кредитором місцезнаходження застави і можливостей реалізації права на володін­ня нею;

ступінь фізичного та морального старіння (деякі активи втрачають свою початкову вартість швидше, ніж інші, хоч строки їх придатності — на відміну від строку їх старіння — можуть бути значними).

Зважаючи на всі ці моменти, банк, що має надати кредит, повинен:

а) перевірити активи, які пропонуються позичальником у вигляді застави, на наявність цесій, прав відводу та інших позивів;

б) зареєструвати переуступку прав на заставу у судових органах;

в) постійно поновлювати записи та періодично (бажано раптово) перевіряти місцезнаходження та стан застави.

Таким чином, застава як така не впливатиме на ризик, вона лише надає можливість кредиторові збільшити свої шанси на повернення коштів за своїми фінансовими вимогами у разі невиплати боргу.

Аналіз якості кредиту. Система рейтингу кредиту за критерієм якості є важливим інструментом систематичної оцінки ступеня кредитного ризику, пов’язаного з непогашеними інвестиційними кредитами банку. Використання системи рейтингу допо­магає визначити дохідність кредиту у зв’язку з ризиком, що виникає при цьому.

Банки найчастіше складають власні рейтинги кредиту за якістю, проте основою для них є класифікація за ступенем ризику, яка наведена в Положенні НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредит­ними операціями» від 6 липня 2000 р. № 279.

З огляду на це, банки повинні присвоювати кожному кредиту певні числа та/або букви залежно від його якості.

Наприклад:

а) рейтинг якості кредиту може складатися з номерної системи, яка класифікує кредит у межах від 0 до 6 (див. табл. 4.7);

б) рейтинг якості кредиту за системою балів оцінює кредит за призначенням, заставою, фінансовим станом позичальника, строком та схемою погашення, кредитною інформацією, ціною та ін. (див. табл. 4.8);

в) рейтинг якості кредиту за аналізом фінансових коефіцієнтів класифікує кредити за певним класом від I до VI (див. табл. 4.9).

Таблиця 4.7

Рейтинг якості кредиту
за номерною системою

Таблиця 4.8

Рейтинг якості кредиту за системою балів

Таблиця 4.9

Рейтинг якості кредиту за аналізом
фінансових коефіцієнтів

Отже, незважаючи на те, який рейтинг кредиту за якістю вибере банк, він завжди має враховувати низку чинників: мету кредиту; розмір та загальний обсяг можливих втрат з вини позичаль­ника; фінансовий стан та минулі кредити позичальника.

Система спостереження за кредитами. Після надання кредиту банкам необхідно відстежувати фінансовий стан позичальника та виконання всіх умов кредитного договору, щоб виявити проб­леми позичальника з погашення кредиту на ранніх стадіях. Це забезпечить банку максимальну ефективність коригуючих дій щодо запобігання та зменшення збитків.

Спостереження за використанням кредитів особливо важливе на етапі їх погашення, коли вони стають простроченими або коли порушуються визначені кредитною угодою мінімальна сума застави чи величина фінансових коефіцієнтів.

У процесі спостереження банк повинен аналізувати фінансовий стан та тенденції розвитку клієнта, його минулі та майбутні можливості щодо обслуговування боргу, а також дохідність його операцій. Незалежно від того, якими є перші ознаки проблематич­ності кредиту — фінансовими або нефінансовими, — їх слід ретельно проаналізувати. У разі погіршення стану кредиту банк повинен виявити сту-
пінь складності проблем, що виникли, та вжити відповідних заходів:

проаналізувати проблеми позичальника;

проконсультуватися з працівниками відділу, що займається проблемними кредитами;

віднести кредит до нижчої класифікації та припинити відображення відсотків за кредитом у доходах банку;

зібрати інформацію про ймовірність виникнення інших видів ризику в роботі з цим клієнтом;

щоденно перевіряти рахунки клієнта;

переглянути всю кредитну документацію, гарантії, векселі, забезпечення, іпотеку;

вивчити можливості щодо додаткового забезпечення;

розробити план коригуючих дій.

Вивчивши ситуацію, банк переходить до розроблення стратегії порятунку кредиту. Зрозуміло, що будь-який проблемний кредит унікальний, відтак банк має індивідуально підходити до кожного конкретного випадку. Проте будь-яка стратегія, на наш погляд, повинна передбачати:

розроблення програми зміни структури заборгованості;

одержання додаткової документації та гарантій;

відрахування додаткового забезпечення;

вкладення додаткових коштів;

продаж забезпечення;

звернення до гарантів;

організацію спільного товариства та вкладення капіталу;

роботу з керівництвом щодо виявлення проблем та їх вирішення;

розроблення програм скорочення витрат;

продаж компанії третій стороні;

зміну керівництва;

призначення керівників та консультантів з боку банку для роботи з компанією;

збільшення власного капіталу компанії;

реорганізацію компанії;

організацію фінансової допомоги з боку іншого фінансового інституту;

одержання урядових гарантій щодо бюджетного обслуговування боргу;

вжиття юридичних заходів — офіційне звернення до гаранта та продаж застави, якщо кредиту загрожує неповернення;

оформлення документів про банкрутство.

Отже, досліджуючи проблему управління ризиками щодо кредитування інвестиційних проектів, ми дійшли висновку, що банки повинні ретельно керувати та удосконалювати процес кредитування на всіх його стадіях.

Найважливішим, на нашу думку, етапом процесу управління ризиками при інвестиційному кредитуванні є аналіз кредитоспроможності позичальника, метою якого є оцінка результатів фінансової діяльності позичальника, на підставі чого банк прий­має рішення щодо можливості надання інвестиційного кредиту або припинення кредитних відносин з клієнтом.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (конт­рагента банку) з урахуванням вимог Положення НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування мож­ливих втрат за кредитними операціями» від 6 липня 2000 р. № 279. Економічна оцінка фінансової діяльності позичальників (контра­гентів банку) проводиться у динаміці на підставі аналізу їх балан­сів і звітів про фінансові результати.

У результаті аналізу кредитоспроможності та фінансового ста­ну визначаються кількісні параметри, що характеризують господарську діяльність позичальника: ліквідність; економічна та фінансова стабільність; прибутковість (рентабельність); перспективи грошових потоків.

Особливістю інвестиційного кредитування є те, що банк має оцінити не лише фінансовий стан позичальника за минулі періоди, а й зробити прогноз на перспективу, тобто на період, на який надається кредит (строк реалізації проекту).

У зв’язку з цим, банківським спеціалістам необхідно навчитися оцінювати як звичайну кредитоспроможність позичальника, так і інвестиційну.

Інвестиційна кредитоспроможність підприємства — це мож-
ливість погашення інвестиційних кредитів у результаті успіш-
ної реалізації інвестиційного проекту. У загальному вигляді основними напрямами аналізу під час оцінки інвестиційної креди­тоспроможності позичальника мають бути:

інвестиційна привабливість підприємства-позичальника;

забезпечення інвестиційного кредиту (майнове);

якість інвестиційного проекту та плану його реалізації (інформаційне забезпечення кредиту).

Визначаючи інвестиційну привабливість підприємства, необхідно звернути увагу на чинники, що її визначають, які умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні (див. рис. 4.9). Відповід­но ці дві групи і формують систему внутрішніх та зовнішніх ризиків, що виникають у процесі інвестиційного кредитування.

У зв’язку з цим банки вимагають від підприємств надати разом із традиційними (майновими) видами забезпечення кредиту також інформаційні (рис. 4.10), які, як правило, не можуть бути оцінені конкретною грошовою сумою, яку кредитор може отримати у разі неповернення боргу та відсотків за кредит.

Більше того, деякі види забезпечення взагалі неможливо відокремити від даного підприємства, що реалізує інвестиційний проект, та продати або передати у натурі. Отримання об’єктивної інформації про стан даних видів забезпечення дає банківським спеціалістам можливість робити висновки про реальність успішної практичної реалізації даного інвестиційного проекту.

До складу інформаційних видів забезпечення у першу чергу можна занести два напрями аналітичних досліджень.

Перший напрям — дані про позичальника: переваги високого порядку, рейтинг компанії і здобута репутація у діловому світі; бездоганна кредитна історія; рівень технології, організації праці та інформаційні якості продукції; її конкурентоспроможність та інше. Отримання об’єктивної інформації про динаміку конкурентних переваг дає можливість судити про компанію не гірше, ніж аналіз її грошових потоків. Конкурент-
ні переваги — більш стійкі показники з часом, бо складають-
ся роками та різко не змінюються, чого неможливо сказати про розмір грошових потоків, які можуть значно коливатися протягом короткого часу.

Другий напрям — аналіз даних про сам інвестиційний проект. До цього напряму входять інформаційні дані про результати передінвестиційних досліджень (скажімо, про конкурс альтернатив­них проектів); техніко-економічне обґрунтування інвестицій; про учасників проекту та джерела фінансування (укладені угоди або протоколи про наміри); про результати дослідження позичальника банками; про результати проведеного аналізу бізнес-плану інвестиційного проекту; про наявність проектно-кошторисної документації тощо.

За даними цієї інформації розраховуються важливі кількісні показники: розмір майбутньої ефективності інвестицій; строк їх окупності; собівартість продукції; строк виходу на проектну потужність; обсяги реалізації; обсяги реалізації та можливості приросту в перспективі. Поєднання цих двох напрямів дослідження забезпечення інвестиційного кредиту дає можливість банку прийняти важливе позитивне рішення про надання позички.

Таким чином, аналіз інвестиційної привабливості підприємства, повноти його забезпечення, а отже, і інвестиційної кредитоспроможності суттєво знижують ризик надання інвестиційного кредиту та безумовно знижують витрати банків на його обслуговування.

Не менш важливою процедурою в процесі кредитування інвестиційних проектів є об’єктивна оцінка відсоткових ризиків.

Відсотковий ризик зумовлений тим, що середня вартість залучених коштів банку (депозитів та взятих у борг грошей) може протягом дії строку кредиту перевищити середню відсоткову ставку за кредит. Відтак кредитування інвестиційних проектів потребує моніторингу відсоткового ризику за весь строк надання позички.

Відсотковий ризик зумовлений і невизначеністю майбутньої динаміки коливання рівня відсотків щодо інвестиційних проектів. Він виникає тоді, коли не збігаються терміни повернення наданих та залучених коштів або коли ставки за активними та пасив­ними операціями встановлюються різними способами (фіксовані ставки проти змінних чи навпаки). Прикладом може бути ситуація, коли кошти позичаються на короткий строк за змінними став-
ками, а кредити видаються на тривалий строк за фіксованими ставками у розрахунку на те, що змінні відсоткові ставки не пере-
вищать їх очікуваний рівень.

На відсотковий ризик найбільше наражаються ті банки, які регулярно маніпулюють відсотками у спекулятивних цілях, а також ті, що не приділяють належної уваги прогнозним змінам відсоткових ставок.

Отже, одним із найважчих завдань у кредитуванні інвестиційних проектів є визначення відсоткової ставки. Кредитор, з одного боку, бажає встановити досить високу ставку, аби одер­жати прибуток за кредит та компенсувати всі свої ризики. З другого боку, ставка за кредит повинна бути низькою, щоб позичальник був спроможний виплатити його і не звертатися до іншого кредитора.

Сьогодні відсоткова ставка за інвестиційні кредити може бути фіксованою або плаваючою залежно від зміни базової ставки. Рішення про те, якою буде ставка (фіксованою чи плаваючою), приймають банк та клієнт, залежно від того, яку величину відсотків вони очікують у майбутньому. Зазвичай банки віддають перевагу плаваючим ставкам за умови довгост­рокового кредитування, а позичальники — фіксованим. Чинник відсоткової ставки відіграє важливу роль у визначенні ви-
трат позичальника на розширення виробництва або впроваджен-
ня нового товару на ринок. Отже, фіксована відсоткова ставка дає змогу позичальникам точно оцінити свої витрати та внести їх до кошторису проекту.

З усього сказаного випливає, що правильне встановлення відсоткових ставок за інвестиційні кредити сьогодні є одним з насущних завдань банків, які кредитують інвестиційні проекти.

Найважливішим елементом загальної кредитної політики банку є також визначення ціни інвестиційного кредиту, що передбачає врахування таких чинників.

Ризик. Складовим елементом визначення ціни є систематичне встановлення ступеня ризику, пов’язаного з проектом чи станом позичальника.

Агресивність. Залежить від того, які цілі переслідує банк — зростання чи закріплення позицій на кредитному ринку.

Конкуренція. Визначається тим, чи конкуруватиме банк з іншими банками у визначенні ціни на інвестиційні кредити.

Категорія клієнта. Залежить від орієнтації банку — на розвиток відносин з клієнтом чи на одержання вигоди від кредитування.

Прибутковість. Кредитну маржу банк може скоротити, якщо клієнт забезпечує банку значний дохід за іншими операціями (валютними, акредитивами, зобов’язаннями, гарантіями тощо).

Вартість ставки. Ціна кредиту ґрунтується на базовій ставці, що визначається як середньозважена за всіма джерелами коштів, разом з вартістю страхування депозитів, резервних вимог Національного банку та всіх невідсоткових витрат, пов’язаних із мобілізацією коштів, накладних, адміністративних та маркетингових витрат.

Гнучкість ціни кредитування. Банк може запропонувати клієн­тові змінити плаваючу ставку на фіксовану (за револьверного кредитування), плаваючу ставку з нижньою і/або верхньою межею або будь-яку іншу зміну чи поправку, привабливу для клієнта та прийнятну для банку за прибутковістю та цілями.

Інші чинники. Визначення ціни кредиту передбачає також визначення ціни інструментів, наданих за винагороду: гарантій, зобов’язань, акредитивів на умовах стенд-бай тощо. Ціна забезпечених та гарантованих кредитів повинна включати і витрати, пов’язані з наглядом та управлінням цими кредитами.

Не менш складною проблемою управління відсотковим ризиком є також управління гепом (розривом) в активах та пасивах, який відчутно впливає на рівні відсоткових ставок. Успішне управління гепом потребує передбачення майбутніх змін відсотків за кредитами. На практиці існує позитивний геп, коли активи зі змінною ставкою перевищують пасиви зі змінною ставкою, та негативний геп, коли пасиви зі змінною ставкою перевищують такі самі активи. На рис. 4.11 показано, що ступінь відсоткового ризику залежить від розмірів розриву між активами й пасивами та від напряму, швидкості і тривалості зміни відсоткової ставки.

Наприклад, у разі очікуваного спаду відсоткових ставок банку необхідно збільшити частку залучених фондів зі змінною ставкою та збільшити частку активів з фіксованою ставкою і в такий спосіб збільшити відсоткову маржу та скоротити величину позитивного гепу. У разі очікуваного підвищення відсоткових ставок банку слід збільшити портфель активів зі змінною ставкою та підвищити частку ресурсів під фіксований відсоток. Таким чином, збільшиться величина позитивного гепу.

Отже, банк має розробити ефективну стратегію управління гепом, яка, на нашу думку, повинна містити спеціальні плани операцій для всіх категорій активів та пасивів на кожній фазі ділового циклу інвестиційного кредитування.

Наводимо приклад такої стратегії.

Перший етап: низькі відсоткові ставки (очікується зрос-
тання).

Заходи:

збільшити строки позичкових коштів;

зменшити кількість кредитів із фіксованою ставкою;

скоротити строки портфеля інвестицій;

продати інвестиції (цінні папери);

одержати довгострокові позички;

закрити кредитні лінії.

Другий етап: відсоткові ставки підвищуються (очікуються у майбутньому найвищі відсотки).

План дій:

скоротити строки позичкових коштів;

продовжити строки інвестицій;

підготувати видачу кредитів з фіксованою ставкою;

підготуватися до збільшення частки інвестицій у цінні па-
пери;

розглянути можливість дострокового погашення заборгованості з фіксованим відсотком.

Третій етап: високі відсотки (очікується їх зниження).

Доцільно:

скоротити строк позичкових коштів;

збільшити частку кредитів з фіксованою ставкою;

подовжити строки портфеля інвестицій;

розширити портфель інвестицій з фіксованою ставкою;

запланувати майбутній продаж активів;

зосередити увагу на нових кредитний лініях.

Четвертий етап: зниження відсоткових ставок (очікуються найнижчі відсотки).

Необхідні дії:

подовжити строки позичкових коштів;

скоротити строки інвестицій;

збільшити частку кредитів зі змінною ставкою;

скоротити інвестиції у цінні папери;

вибірково продати активи з фіксованою ставкою;

запланувати збільшення довгострокової заборгованості з фіксованою ставкою.

Отже, за будь-яких стратегій банку необхідно збільшувати чис­ту відсоткову маржу у межах параметрів ризику, визначених політикою банку, адже відсоткові ставки та ступінь ризику, притаманні кредитним операціям, — це змінні величини, які формуються під впливом зовнішніх чинників, вектор яких важко передбачити і на які банк вплинути не може.

Найважливішим елементом загальної кредитної політики банку є визначення ціни інвестиційного кредиту, що передбачає врахування таких чинників: ризик, агресивність, рівень конкуренції, очікувана прибутковість та гнучкість кредитної ставки тощо.

Визначаючи відсоткову ставку за інвестиційним кредитом, вар­то враховувати ризик неповернення кредиту. Якщо абстрагуватися від таких реальних витрат банку, як заробітна плата службов­ців кредитного відділу, витрати на оброблення інформації та інші невідсоткові витрати, то відсоток за ризикованими інвестиційними контрактами має компенсувати банку часову (строкову) вартість грошей (вільна від ризику ставка відсотка r) та ризик втрати позичених коштів (Рв). Часто банк орієнтується на певну відсоткову ставку (r), яка є ціною кредиту за фактичної відсутності ризику, наприклад облікова ставка НБУ. Однак реальна ризикованість кредитних операцій змушує комерційний банк підвищувати відсоткову ставку до значення R, що залежить від рівня ризику, який визначається ймовірністю втрати прибутку або прямих збит-
ків. Якщо ризик втрати позичених коштів (Рв) відомий, імовір-
ність їх повернення буде дорівнювати (1 – Рв). А це означає, що в середньому буде повернено суму кредиту С, величина якої виражається рівністю:

С = (1 – Рв)(1 + R) × K,          (4.8)

де Рв — імовірність втрати позичених коштів; R — відсоткова ставка за кредит з урахуванням ризику; K — початковий кредит.

У разі відсутності ризику позичені кошти повертаються банку з відсотком, ставка якого дорівнює r, а загальна сума коштів, що повертаються, С0 виражається залежністю С0 = (1 + r) × K. Компен­сація втрат, пов’язаних з небезпекою неповернення позичених коштів за даною угодою, має місце за умови С = С0. А вона приводить до співвідношення:

(1 – Рв)(1 + R) = 1 + r .          (4.9)

З цієї формули виводимо величину R ставки відсотка, яка враховує ризик неповернення боргу:

R = (1 + r) / (1 – Рв) – 1 = (r + Рв) / (1 – Рв).            (4.10)

З формули випливає, що відсоткова ставка за інвестиційний кредит збільшується відповідно до збільшення ймовірності (ризику) втрати позичених коштів.

Цю залежність можна подати такою формулою:

.           (4.11)

Отже, наявність ризику втрати позичених коштів, що вимірюється ймовірністю Рв, призводить тим самим до збільшення суми сплати. Математично визначено області ризику втрати позичених коштів, а саме:

область допустимого ризику (Рв у межах від 0 до 0,2);

область критичного ризику (Рв у межах від 0,3 до 0,5);

область катастрофічного ризику (Рв у межах від 0,6 до 1).

Інша проблема, тісно пов’язана з визначенням відсотка в умовах ризику під час кредитування інвестиційних проектів, — урахування інфляції.

Розглянемо це на прикладі. Нехай безінфляційна банківська кредитна ставка r становить 9 %, а ставка інфляції — 10 %. Імовірність втрати позичених коштів Рв знаходиться на рівні 0,2. Визначити, за якою ставкою банк надасть інвестиційний кредит позичальнику.

Розв’язання. Спочатку визначимо безризикову ставку кредиту з урахуванням інфляції, використовуючи формулу

rі = (1 + r) (1 + і) – 1 = (1 + 0,09)(1 + 0,1) – 1 = 0,199 (19,9 %).

Далі, використавши формулу (4.11), визначимо відсоткову ставку за інвестиційний кредит з урахуванням імовірності (ризику) втрати позичених коштів:

Таким чином, у даному конкретному випадку банк має право встановити для позичальника відсоткову ставку на рівні 50 %. Якби ж інфляційна складова кредитного відсотка становила 0, то значення відсоткової ставки за інвестиційний кредит з урахуванням імовірності (ризику) втрати позичених коштів було б таким:

Отже, ризик інфляції значно впливає на кредитний відсоток.

Чому оцінка інвестиційного проекту в умовах невизначеності є обов’язковою?

Визначте природу ризиків у проектному фінансуванні.

Дайте визначення ризику та рівню ризику.

Що таке проектний ризик?

Що включає в себе процедура вивчення та оцінки проектних ризиків?

За якими ознаками класифікують проектні ризики?

Що включає в себе розрахунок показників ризику вкладення інвестицій?

Що таке вартість невизначеності?

Охарактеризуйте моделі оцінки проектних ризиків.

Що таке аналіз чутливості інвестиційного проекту?

Що таке аналіз беззбитковості і як він здійснюється на практиці?

Що таке аналіз еквівалента певності і як він здійснюється на практиці?

Визначте основні складові аналізу сценаріїв розвитку проекту.

Що таке метод дерева рішень?

Визначте основні складові методу імітаційного моделювання.

Охарактеризуйте заходи зі зниження інвестиційних ризиків.

Як використовується страхування в інвестиційній діяльності?

Охарактеризуйте процес управління ризиками проектного фінансування.

Яким чином здійснюється розподіл ризиків між учасниками проекту?

Охарактеризуйте основні принципи управління ризиками у рамках проектного фінансування.

Назвіть інструменти та методи, які використовують банки для управління ризиками проектного фінансування.

Охарактеризуйте основні методи управління проектними ризиками.

Охарактеризуйте види банківських гарантій, що використовуються у рамках проектного фінансування.

Дайте визначення кредитному ризику.

Визначте причини виникнення ризиків при інвестиційному кредитуванні.

Що включає в себе процедура управління кредитними ризиками при інвестиційному кредитуванні?

За якими критеріями проводиться оцінка кредитних ризиків?

Охарактеризуйте основні складові моделі управління кредитним ризиком.

Як визначається рейтинг якості інвестиційного кредиту?

Що включає в себе система порятунку кредиту?

Що таке відсотковий ризик і які чинники впливають на нього?

За яких чинників визначається ціна інвестиційного кредиту?

Що таке управління гепом?

Що включає в себе стратегія управління гепом?

Охарактеризуйте заходи щодо зниження ризиків при інвестиційному кредитуванні?

Про банки та банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. № 2121—ІІІ.

Методичні рекомендації з підготовки інвестиційних проектів, до реалізації яких залучатимуться іноземні інвестори: Затв. колегією Мін-
економіки України, протокол від 19 грудня 1994 р., № 7/16. (Друга редакція 1999 р.).

Про затвердження Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування втрат за кредитними операціями банків: Постанова НБУ від 6 липня 2000 р. № 279

Беренс В., Хавранек П. М. Руководство по оценке эффективности инвестиций. — М.: Экономика, 1995.

Єлейно Я. І., Єлейно О. І., Раєвський К. Є. Інвестиції, ризик, прог­ноз. — Львів: Львів. банків. ін-т НБУ, 2000.

Катасонов В. Ю. Морозов Д. С. Проектное финансирование: организация, управление риском, страхование. — М.: Анкил, 2000.

Ковалев В. В. Методы оценки инвестиционных проектов. — М.: Финансы и статистика, 1998.

Кредитний ризик комерційного банку: Навч. посібник / В. В. Вітлінський, О. В. Пернарівський, Я. С. Наконечний; За ред. В. В. Вітлінського. — К.: Т-во «Знання». КОО, 2000.

Крупка М. І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки України. — Львів: Вид. центр Львів. нац. ун-ту
ім. І. Франка, 2001.

Мелкумов Я. А. Организация и финансирование инвестиций: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2000.

Москвин В. А. Кредитование инвестиционных проектов: Рекомен­дации для предприятий и коммерческих банков. — М.: Финансы и ста­тистика, 2001.

Пересада А. А. Управління інвестиційним процесом. — К.: Лібра, 2002.

Пересада А. А., Коваленко Ю. М., Онікієнко С. В. Інвестиційний аналіз: Підручник. — К.: КНЕУ, 2003.

Пересада А. А., Майорова Т. В. Інвестиційне кредитування: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2002.

Савчук В. П., Прилипко С. И., Величко Е. Г. Анализ и разработка инвестиционных проектов: Учеб. пособие. — К.: Абсолют-В: Єльга, 1999.

Управление инвестициями: В 2 т. / В. В. Шеремет, В. М. Пав­люченко, В. Д. Шапиро и др. — М.: Высш. шк., 1998. — Т. 1.

Управление инвестициями: В 2 т. / В. В. Шеремет, В. М. Павлюченко, В. Д. Шапиро и др. — М.: Высш. шк.,1998. — Т. 2.

Шенаев В. Н., Ирниязов Б. С. Проектное кредитование. — М.: АО «Консалтбанкир», 1996.

Підвищений кредитний ризик, або ризик неповернення боргу, як одна із основних особливостей проектного фінансування (кредитування без регресу або з обмеженим регресом на позичальника), може бути визначеним як невпевненість кредитора в спроможності боржника (проектної компанії) виконати свої зобов’язання за умовами кредитної угоди (сплачувати основну суму богу, відсотків та комісійних виплат). Можливість такого ризику виникає через:

невиважений розгляд кредитної заявки позичальника відносно намірів укладання кредитної угоди;

неможливість клієнта мобілізувати фінансові ресурси для забезпечення інвестиційної позички;

неперспективність інвестиційного проекту, під який надається кредит;

незадовільний фінансовий стан кредитної установи та неспроможність її супроводжувати інвестиційні проекти через їх недостатню ліквідність;

невпевненість в якості застави, що пояснюється її низькою ліквідністю у майбутньому;

очікуване зниження ділової репутації позичальника тощо.

Серед причин виникнення цих ризиків є і суб’єктивні, що залежать від самого банку:

ліберальне, непринципове ставлення до позичальника під час розгляду заявки на кредит та неякісна оцінка його кредитоспроможності;

невиважена оцінка забезпечення позички;

неадекватне відображення в кредитній угоді умов, що забезпечують інтереси банку;

непередбачення у кредитній угоді дієвих контрольних заходів щодо повернення позички та інше.

Умовно процес управління кредитним ризиком можна подати так, як на рис. 4.7, а системний підхід до процесу управління кредитним ризиком при інвестиційному кредитуванні (модель управління кредитним ризиком), на нашу думку, повинен мати таку послідовність (рис. 4.8):

оцінка запропонованої кредитної пропозиції потенційним позичальником;

оцінка інформації про фінансовий стан позичальника;

вимога захисту від втрат у разі невиконання зобов’язань забезпечення кредиту;

аналіз якості кредиту з використанням системи рейтингу, що допомагає визначити дохідність кредиту у зв’язку з ризиком, що виникає при цьому;

система спостереження за кредитами, що включає прогнозування фінансового стану позичальника та коригування дій банку з метою виконання умов кредитного договору;

стратегія порятунку кредиту, що потребує економічних та юридичних заходів для повернення своїх кошти з відсотками.

Оцінка кредитних ризиків. Кредитний ризик — це функція параметрів позички та позичальника. Оцінка кредитної пропозиції, поданої потенційним позичальником, є оцінкою різних видів можливого ризику, які виникають під час надання бажаного кредиту для банку, який кредитує. Така оцінка повинна провадитися за п’ятьма критеріями:

репутація — бажання позичальника забезпечити свої зобов’язання. Процес оцінки має передбачати перевірку кредитних справ позичальника тощо;

можливості позичальника на одержання коштів за всіма своїми операціям або за конкретним інвестиційним проектом та здатність його управляти своїми коштами;

капітал — оцінка бази капіталу позичальника та його готовність використовувати власний капітал у проекті, на який заявлено кредит. Позичальник повинен бути готовим розділити ризик проекту з банком, що його кредитує, надаючи для фінансування значну частину свого акціонерного капіталу, тобто позичальник повинен перейняти на себе певні зобов’язання;

умови — критерій, який передбачає оцінку поточного стану та прогнозу розвитку місцевої, регіональної та загальнонаціональ-
ної економіки, а також галузей господарства, де оперує позичаль­ник. Різні економічні умови та різні економічні прогнози для різних галузей господарства часто потребують і різних позичкових критеріїв на тих чи інших фазах ділового циклу;

застава або гарантія має надійно забезпечувати кредит. Банк не повинен надавати кредитів лише під заставу або лише під гарантію, потрібне подвійне покриття.

Оцінка фінансової інформації. На основі попереднього аналізу працівник банку приймає рішення про продовження розгляду заявки на кредит, для цього він має оцінити фінансову інформацію позичальника:

річну, піврічну або квартальну фінансову звітність підприємства;

залежно від виду кредиту, його суми та строків — детальну структуру запасів, розшифрування дебіторської та кредиторської заборгованості;

у разі великого довгострокового кредиту — бізнес-план, де буде показано, як надходження від позички відображатимуться на майбутньому фінансовому стані підприємства і особливо на грошових потоках.

Захист від втрат у разі невиконання зобов’язань. Для захис­ту від непередбачених втрат за кредитними операціями банк вимушений вимагати від позичальників забезпечення кредиту. Забезпечення — це матеріальний актив, на який банк має права застави, а також потенційне вторинне джерело погашення кредиту. Якщо кредитування забезпечене, працівник банку зобов’язаний так структурувати кредит, щоб його величина дорівнювала об’єк­тивній ліквідаційній вартості забезпечення. Зауважимо, що забезпечення заставою не гарантує погашення кредиту, тому банк повинен ретельно оцінити ринкову та ліквідаційну вартість забезпечення, а потім постійно здійснювати його поточну переоцін­ку. Найчастіше вартість забезпечення вища, ніж сума кредиту, бо вона повинна покривати не лише ризик від того, що ліквідаційна вартість забезпечення може виявитися мен­шою оцінювальної, а й відшкодовувати відсоткові платежі, які накопичуватимуться в міру погіршення стану кредиту.

Отже, банку необхідно визичити, які активи є прийнятними для застави і як обчислити сучасну вартість кредиту. Для цього слід проаналізувати такі характеристики закладених активів:

відносну легкість оцінки застави до прийняття рішення про видачу кредиту і протягом всього строку кредиту (вартість застави потребує періодичної перевірки, з тим щоб забезпечити адекватне покриття кредиту);

можливість розміщення на ринку застави;

ліквідність або можливість швидкого переведення застави в готівку;

підконтрольність — точне визначення кредитором місцезнаходження застави і можливостей реалізації права на володін­ня нею;

ступінь фізичного та морального старіння (деякі активи втрачають свою початкову вартість швидше, ніж інші, хоч строки їх придатності — на відміну від строку їх старіння — можуть бути значними).

Зважаючи на всі ці моменти, банк, що має надати кредит, повинен:

а) перевірити активи, які пропонуються позичальником у вигляді застави, на наявність цесій, прав відводу та інших позивів;

б) зареєструвати переуступку прав на заставу у судових органах;

в) постійно поновлювати записи та періодично (бажано раптово) перевіряти місцезнаходження та стан застави.

Таким чином, застава як така не впливатиме на ризик, вона лише надає можливість кредиторові збільшити свої шанси на повернення коштів за своїми фінансовими вимогами у разі невиплати боргу.

Аналіз якості кредиту. Система рейтингу кредиту за критерієм якості є важливим інструментом систематичної оцінки ступеня кредитного ризику, пов’язаного з непогашеними інвестиційними кредитами банку. Використання системи рейтингу допо­магає визначити дохідність кредиту у зв’язку з ризиком, що виникає при цьому.

Банки найчастіше складають власні рейтинги кредиту за якістю, проте основою для них є класифікація за ступенем ризику, яка наведена в Положенні НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредит­ними операціями» від 6 липня 2000 р. № 279.

З огляду на це, банки повинні присвоювати кожному кредиту певні числа та/або букви залежно від його якості.

Наприклад:

а) рейтинг якості кредиту може складатися з номерної системи, яка класифікує кредит у межах від 0 до 6 (див. табл. 4.7);

б) рейтинг якості кредиту за системою балів оцінює кредит за призначенням, заставою, фінансовим станом позичальника, строком та схемою погашення, кредитною інформацією, ціною та ін. (див. табл. 4.8);

в) рейтинг якості кредиту за аналізом фінансових коефіцієнтів класифікує кредити за певним класом від I до VI (див. табл. 4.9).

Таблиця 4.7

Рейтинг якості кредиту
за номерною системою

Таблиця 4.8

Рейтинг якості кредиту за системою балів

Таблиця 4.9

Рейтинг якості кредиту за аналізом
фінансових коефіцієнтів

Отже, незважаючи на те, який рейтинг кредиту за якістю вибере банк, він завжди має враховувати низку чинників: мету кредиту; розмір та загальний обсяг можливих втрат з вини позичаль­ника; фінансовий стан та минулі кредити позичальника.

Система спостереження за кредитами. Після надання кредиту банкам необхідно відстежувати фінансовий стан позичальника та виконання всіх умов кредитного договору, щоб виявити проб­леми позичальника з погашення кредиту на ранніх стадіях. Це забезпечить банку максимальну ефективність коригуючих дій щодо запобігання та зменшення збитків.

Спостереження за використанням кредитів особливо важливе на етапі їх погашення, коли вони стають простроченими або коли порушуються визначені кредитною угодою мінімальна сума застави чи величина фінансових коефіцієнтів.

У процесі спостереження банк повинен аналізувати фінансовий стан та тенденції розвитку клієнта, його минулі та майбутні можливості щодо обслуговування боргу, а також дохідність його операцій. Незалежно від того, якими є перші ознаки проблематич­ності кредиту — фінансовими або нефінансовими, — їх слід ретельно проаналізувати. У разі погіршення стану кредиту банк повинен виявити сту-
пінь складності проблем, що виникли, та вжити відповідних заходів:

проаналізувати проблеми позичальника;

проконсультуватися з працівниками відділу, що займається проблемними кредитами;

віднести кредит до нижчої класифікації та припинити відображення відсотків за кредитом у доходах банку;

зібрати інформацію про ймовірність виникнення інших видів ризику в роботі з цим клієнтом;

щоденно перевіряти рахунки клієнта;

переглянути всю кредитну документацію, гарантії, векселі, забезпечення, іпотеку;

вивчити можливості щодо додаткового забезпечення;

розробити план коригуючих дій.

Вивчивши ситуацію, банк переходить до розроблення стратегії порятунку кредиту. Зрозуміло, що будь-який проблемний кредит унікальний, відтак банк має індивідуально підходити до кожного конкретного випадку. Проте будь-яка стратегія, на наш погляд, повинна передбачати:

розроблення програми зміни структури заборгованості;

одержання додаткової документації та гарантій;

відрахування додаткового забезпечення;

вкладення додаткових коштів;

продаж забезпечення;

звернення до гарантів;

організацію спільного товариства та вкладення капіталу;

роботу з керівництвом щодо виявлення проблем та їх вирішення;

розроблення програм скорочення витрат;

продаж компанії третій стороні;

зміну керівництва;

призначення керівників та консультантів з боку банку для роботи з компанією;

збільшення власного капіталу компанії;

реорганізацію компанії;

організацію фінансової допомоги з боку іншого фінансового інституту;

одержання урядових гарантій щодо бюджетного обслуговування боргу;

вжиття юридичних заходів — офіційне звернення до гаранта та продаж застави, якщо кредиту загрожує неповернення;

оформлення документів про банкрутство.

Отже, досліджуючи проблему управління ризиками щодо кредитування інвестиційних проектів, ми дійшли висновку, що банки повинні ретельно керувати та удосконалювати процес кредитування на всіх його стадіях.

Найважливішим, на нашу думку, етапом процесу управління ризиками при інвестиційному кредитуванні є аналіз кредитоспроможності позичальника, метою якого є оцінка результатів фінансової діяльності позичальника, на підставі чого банк прий­має рішення щодо можливості надання інвестиційного кредиту або припинення кредитних відносин з клієнтом.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (конт­рагента банку) з урахуванням вимог Положення НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування мож­ливих втрат за кредитними операціями» від 6 липня 2000 р. № 279. Економічна оцінка фінансової діяльності позичальників (контра­гентів банку) проводиться у динаміці на підставі аналізу їх балан­сів і звітів про фінансові результати.

У результаті аналізу кредитоспроможності та фінансового ста­ну визначаються кількісні параметри, що характеризують господарську діяльність позичальника: ліквідність; економічна та фінансова стабільність; прибутковість (рентабельність); перспективи грошових потоків.

Особливістю інвестиційного кредитування є те, що банк має оцінити не лише фінансовий стан позичальника за минулі періоди, а й зробити прогноз на перспективу, тобто на період, на який надається кредит (строк реалізації проекту).

У зв’язку з цим, банківським спеціалістам необхідно навчитися оцінювати як звичайну кредитоспроможність позичальника, так і інвестиційну.

Інвестиційна кредитоспроможність підприємства — це мож-
ливість погашення інвестиційних кредитів у результаті успіш-
ної реалізації інвестиційного проекту. У загальному вигляді основними напрямами аналізу під час оцінки інвестиційної креди­тоспроможності позичальника мають бути:

інвестиційна привабливість підприємства-позичальника;

забезпечення інвестиційного кредиту (майнове);

якість інвестиційного проекту та плану його реалізації (інформаційне забезпечення кредиту).

Визначаючи інвестиційну привабливість підприємства, необхідно звернути увагу на чинники, що її визначають, які умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні (див. рис. 4.9). Відповід­но ці дві групи і формують систему внутрішніх та зовнішніх ризиків, що виникають у процесі інвестиційного кредитування.

У зв’язку з цим банки вимагають від підприємств надати разом із традиційними (майновими) видами забезпечення кредиту також інформаційні (рис. 4.10), які, як правило, не можуть бути оцінені конкретною грошовою сумою, яку кредитор може отримати у разі неповернення боргу та відсотків за кредит.

Більше того, деякі види забезпечення взагалі неможливо відокремити від даного підприємства, що реалізує інвестиційний проект, та продати або передати у натурі. Отримання об’єктивної інформації про стан даних видів забезпечення дає банківським спеціалістам можливість робити висновки про реальність успішної практичної реалізації даного інвестиційного проекту.

До складу інформаційних видів забезпечення у першу чергу можна занести два напрями аналітичних досліджень.

Перший напрям — дані про позичальника: переваги високого порядку, рейтинг компанії і здобута репутація у діловому світі; бездоганна кредитна історія; рівень технології, організації праці та інформаційні якості продукції; її конкурентоспроможність та інше. Отримання об’єктивної інформації про динаміку конкурентних переваг дає можливість судити про компанію не гірше, ніж аналіз її грошових потоків. Конкурент-
ні переваги — більш стійкі показники з часом, бо складають-
ся роками та різко не змінюються, чого неможливо сказати про розмір грошових потоків, які можуть значно коливатися протягом короткого часу.

Другий напрям — аналіз даних про сам інвестиційний проект. До цього напряму входять інформаційні дані про результати передінвестиційних досліджень (скажімо, про конкурс альтернатив­них проектів); техніко-економічне обґрунтування інвестицій; про учасників проекту та джерела фінансування (укладені угоди або протоколи про наміри); про результати дослідження позичальника банками; про результати проведеного аналізу бізнес-плану інвестиційного проекту; про наявність проектно-кошторисної документації тощо.

За даними цієї інформації розраховуються важливі кількісні показники: розмір майбутньої ефективності інвестицій; строк їх окупності; собівартість продукції; строк виходу на проектну потужність; обсяги реалізації; обсяги реалізації та можливості приросту в перспективі. Поєднання цих двох напрямів дослідження забезпечення інвестиційного кредиту дає можливість банку прийняти важливе позитивне рішення про надання позички.

Таким чином, аналіз інвестиційної привабливості підприємства, повноти його забезпечення, а отже, і інвестиційної кредитоспроможності суттєво знижують ризик надання інвестиційного кредиту та безумовно знижують витрати банків на його обслуговування.

Не менш важливою процедурою в процесі кредитування інвестиційних проектів є об’єктивна оцінка відсоткових ризиків.

Відсотковий ризик зумовлений тим, що середня вартість залучених коштів банку (депозитів та взятих у борг грошей) може протягом дії строку кредиту перевищити середню відсоткову ставку за кредит. Відтак кредитування інвестиційних проектів потребує моніторингу відсоткового ризику за весь строк надання позички.

Відсотковий ризик зумовлений і невизначеністю майбутньої динаміки коливання рівня відсотків щодо інвестиційних проектів. Він виникає тоді, коли не збігаються терміни повернення наданих та залучених коштів або коли ставки за активними та пасив­ними операціями встановлюються різними способами (фіксовані ставки проти змінних чи навпаки). Прикладом може бути ситуація, коли кошти позичаються на короткий строк за змінними став-
ками, а кредити видаються на тривалий строк за фіксованими ставками у розрахунку на те, що змінні відсоткові ставки не пере-
вищать їх очікуваний рівень.

На відсотковий ризик найбільше наражаються ті банки, які регулярно маніпулюють відсотками у спекулятивних цілях, а також ті, що не приділяють належної уваги прогнозним змінам відсоткових ставок.

Отже, одним із найважчих завдань у кредитуванні інвестиційних проектів є визначення відсоткової ставки. Кредитор, з одного боку, бажає встановити досить високу ставку, аби одер­жати прибуток за кредит та компенсувати всі свої ризики. З другого боку, ставка за кредит повинна бути низькою, щоб позичальник був спроможний виплатити його і не звертатися до іншого кредитора.

Сьогодні відсоткова ставка за інвестиційні кредити може бути фіксованою або плаваючою залежно від зміни базової ставки. Рішення про те, якою буде ставка (фіксованою чи плаваючою), приймають банк та клієнт, залежно від того, яку величину відсотків вони очікують у майбутньому. Зазвичай банки віддають перевагу плаваючим ставкам за умови довгост­рокового кредитування, а позичальники — фіксованим. Чинник відсоткової ставки відіграє важливу роль у визначенні ви-
трат позичальника на розширення виробництва або впроваджен-
ня нового товару на ринок. Отже, фіксована відсоткова ставка дає змогу позичальникам точно оцінити свої витрати та внести їх до кошторису проекту.

З усього сказаного випливає, що правильне встановлення відсоткових ставок за інвестиційні кредити сьогодні є одним з насущних завдань банків, які кредитують інвестиційні проекти.

Найважливішим елементом загальної кредитної політики банку є також визначення ціни інвестиційного кредиту, що передбачає врахування таких чинників.

Ризик. Складовим елементом визначення ціни є систематичне встановлення ступеня ризику, пов’язаного з проектом чи станом позичальника.

Агресивність. Залежить від того, які цілі переслідує банк — зростання чи закріплення позицій на кредитному ринку.

Конкуренція. Визначається тим, чи конкуруватиме банк з іншими банками у визначенні ціни на інвестиційні кредити.

Категорія клієнта. Залежить від орієнтації банку — на розвиток відносин з клієнтом чи на одержання вигоди від кредитування.

Прибутковість. Кредитну маржу банк може скоротити, якщо клієнт забезпечує банку значний дохід за іншими операціями (валютними, акредитивами, зобов’язаннями, гарантіями тощо).

Вартість ставки. Ціна кредиту ґрунтується на базовій ставці, що визначається як середньозважена за всіма джерелами коштів, разом з вартістю страхування депозитів, резервних вимог Національного банку та всіх невідсоткових витрат, пов’язаних із мобілізацією коштів, накладних, адміністративних та маркетингових витрат.

Гнучкість ціни кредитування. Банк може запропонувати клієн­тові змінити плаваючу ставку на фіксовану (за револьверного кредитування), плаваючу ставку з нижньою і/або верхньою межею або будь-яку іншу зміну чи поправку, привабливу для клієнта та прийнятну для банку за прибутковістю та цілями.

Інші чинники. Визначення ціни кредиту передбачає також визначення ціни інструментів, наданих за винагороду: гарантій, зобов’язань, акредитивів на умовах стенд-бай тощо. Ціна забезпечених та гарантованих кредитів повинна включати і витрати, пов’язані з наглядом та управлінням цими кредитами.

Не менш складною проблемою управління відсотковим ризиком є також управління гепом (розривом) в активах та пасивах, який відчутно впливає на рівні відсоткових ставок. Успішне управління гепом потребує передбачення майбутніх змін відсотків за кредитами. На практиці існує позитивний геп, коли активи зі змінною ставкою перевищують пасиви зі змінною ставкою, та негативний геп, коли пасиви зі змінною ставкою перевищують такі самі активи. На рис. 4.11 показано, що ступінь відсоткового ризику залежить від розмірів розриву між активами й пасивами та від напряму, швидкості і тривалості зміни відсоткової ставки.

Наприклад, у разі очікуваного спаду відсоткових ставок банку необхідно збільшити частку залучених фондів зі змінною ставкою та збільшити частку активів з фіксованою ставкою і в такий спосіб збільшити відсоткову маржу та скоротити величину позитивного гепу. У разі очікуваного підвищення відсоткових ставок банку слід збільшити портфель активів зі змінною ставкою та підвищити частку ресурсів під фіксований відсоток. Таким чином, збільшиться величина позитивного гепу.

Отже, банк має розробити ефективну стратегію управління гепом, яка, на нашу думку, повинна містити спеціальні плани операцій для всіх категорій активів та пасивів на кожній фазі ділового циклу інвестиційного кредитування.

Наводимо приклад такої стратегії.

Перший етап: низькі відсоткові ставки (очікується зрос-
тання).

Заходи:

збільшити строки позичкових коштів;

зменшити кількість кредитів із фіксованою ставкою;

скоротити строки портфеля інвестицій;

продати інвестиції (цінні папери);

одержати довгострокові позички;

закрити кредитні лінії.

Другий етап: відсоткові ставки підвищуються (очікуються у майбутньому найвищі відсотки).

План дій:

скоротити строки позичкових коштів;

продовжити строки інвестицій;

підготувати видачу кредитів з фіксованою ставкою;

підготуватися до збільшення частки інвестицій у цінні па-
пери;

розглянути можливість дострокового погашення заборгованості з фіксованим відсотком.

Третій етап: високі відсотки (очікується їх зниження).

Доцільно:

скоротити строк позичкових коштів;

збільшити частку кредитів з фіксованою ставкою;

подовжити строки портфеля інвестицій;

розширити портфель інвестицій з фіксованою ставкою;

запланувати майбутній продаж активів;

зосередити увагу на нових кредитний лініях.

Четвертий етап: зниження відсоткових ставок (очікуються найнижчі відсотки).

Необхідні дії:

подовжити строки позичкових коштів;

скоротити строки інвестицій;

збільшити частку кредитів зі змінною ставкою;

скоротити інвестиції у цінні папери;

вибірково продати активи з фіксованою ставкою;

запланувати збільшення довгострокової заборгованості з фіксованою ставкою.

Отже, за будь-яких стратегій банку необхідно збільшувати чис­ту відсоткову маржу у межах параметрів ризику, визначених політикою банку, адже відсоткові ставки та ступінь ризику, притаманні кредитним операціям, — це змінні величини, які формуються під впливом зовнішніх чинників, вектор яких важко передбачити і на які банк вплинути не може.

Найважливішим елементом загальної кредитної політики банку є визначення ціни інвестиційного кредиту, що передбачає врахування таких чинників: ризик, агресивність, рівень конкуренції, очікувана прибутковість та гнучкість кредитної ставки тощо.

Визначаючи відсоткову ставку за інвестиційним кредитом, вар­то враховувати ризик неповернення кредиту. Якщо абстрагуватися від таких реальних витрат банку, як заробітна плата службов­ців кредитного відділу, витрати на оброблення інформації та інші невідсоткові витрати, то відсоток за ризикованими інвестиційними контрактами має компенсувати банку часову (строкову) вартість грошей (вільна від ризику ставка відсотка r) та ризик втрати позичених коштів (Рв). Часто банк орієнтується на певну відсоткову ставку (r), яка є ціною кредиту за фактичної відсутності ризику, наприклад облікова ставка НБУ. Однак реальна ризикованість кредитних операцій змушує комерційний банк підвищувати відсоткову ставку до значення R, що залежить від рівня ризику, який визначається ймовірністю втрати прибутку або прямих збит-
ків. Якщо ризик втрати позичених коштів (Рв) відомий, імовір-
ність їх повернення буде дорівнювати (1 – Рв). А це означає, що в середньому буде повернено суму кредиту С, величина якої виражається рівністю:

С = (1 – Рв)(1 + R) × K,          (4.8)

де Рв — імовірність втрати позичених коштів; R — відсоткова ставка за кредит з урахуванням ризику; K — початковий кредит.

У разі відсутності ризику позичені кошти повертаються банку з відсотком, ставка якого дорівнює r, а загальна сума коштів, що повертаються, С0 виражається залежністю С0 = (1 + r) × K. Компен­сація втрат, пов’язаних з небезпекою неповернення позичених коштів за даною угодою, має місце за умови С = С0. А вона приводить до співвідношення:

(1 – Рв)(1 + R) = 1 + r .          (4.9)

З цієї формули виводимо величину R ставки відсотка, яка враховує ризик неповернення боргу:

R = (1 + r) / (1 – Рв) – 1 = (r + Рв) / (1 – Рв).            (4.10)

З формули випливає, що відсоткова ставка за інвестиційний кредит збільшується відповідно до збільшення ймовірності (ризику) втрати позичених коштів.

Цю залежність можна подати такою формулою:

.           (4.11)

Отже, наявність ризику втрати позичених коштів, що вимірюється ймовірністю Рв, призводить тим самим до збільшення суми сплати. Математично визначено області ризику втрати позичених коштів, а саме:

область допустимого ризику (Рв у межах від 0 до 0,2);

область критичного ризику (Рв у межах від 0,3 до 0,5);

область катастрофічного ризику (Рв у межах від 0,6 до 1).

Інша проблема, тісно пов’язана з визначенням відсотка в умовах ризику під час кредитування інвестиційних проектів, — урахування інфляції.

Розглянемо це на прикладі. Нехай безінфляційна банківська кредитна ставка r становить 9 %, а ставка інфляції — 10 %. Імовірність втрати позичених коштів Рв знаходиться на рівні 0,2. Визначити, за якою ставкою банк надасть інвестиційний кредит позичальнику.

Розв’язання. Спочатку визначимо безризикову ставку кредиту з урахуванням інфляції, використовуючи формулу

rі = (1 + r) (1 + і) – 1 = (1 + 0,09)(1 + 0,1) – 1 = 0,199 (19,9 %).

Далі, використавши формулу (4.11), визначимо відсоткову ставку за інвестиційний кредит з урахуванням імовірності (ризику) втрати позичених коштів:

Таким чином, у даному конкретному випадку банк має право встановити для позичальника відсоткову ставку на рівні 50 %. Якби ж інфляційна складова кредитного відсотка становила 0, то значення відсоткової ставки за інвестиційний кредит з урахуванням імовірності (ризику) втрати позичених коштів було б таким:

Отже, ризик інфляції значно впливає на кредитний відсоток.

Чому оцінка інвестиційного проекту в умовах невизначеності є обов’язковою?

Визначте природу ризиків у проектному фінансуванні.

Дайте визначення ризику та рівню ризику.

Що таке проектний ризик?

Що включає в себе процедура вивчення та оцінки проектних ризиків?

За якими ознаками класифікують проектні ризики?

Що включає в себе розрахунок показників ризику вкладення інвестицій?

Що таке вартість невизначеності?

Охарактеризуйте моделі оцінки проектних ризиків.

Що таке аналіз чутливості інвестиційного проекту?

Що таке аналіз беззбитковості і як він здійснюється на практиці?

Що таке аналіз еквівалента певності і як він здійснюється на практиці?

Визначте основні складові аналізу сценаріїв розвитку проекту.

Що таке метод дерева рішень?

Визначте основні складові методу імітаційного моделювання.

Охарактеризуйте заходи зі зниження інвестиційних ризиків.

Як використовується страхування в інвестиційній діяльності?

Охарактеризуйте процес управління ризиками проектного фінансування.

Яким чином здійснюється розподіл ризиків між учасниками проекту?

Охарактеризуйте основні принципи управління ризиками у рамках проектного фінансування.

Назвіть інструменти та методи, які використовують банки для управління ризиками проектного фінансування.

Охарактеризуйте основні методи управління проектними ризиками.

Охарактеризуйте види банківських гарантій, що використовуються у рамках проектного фінансування.

Дайте визначення кредитному ризику.

Визначте причини виникнення ризиків при інвестиційному кредитуванні.

Що включає в себе процедура управління кредитними ризиками при інвестиційному кредитуванні?

За якими критеріями проводиться оцінка кредитних ризиків?

Охарактеризуйте основні складові моделі управління кредитним ризиком.

Як визначається рейтинг якості інвестиційного кредиту?

Що включає в себе система порятунку кредиту?

Що таке відсотковий ризик і які чинники впливають на нього?

За яких чинників визначається ціна інвестиційного кредиту?

Що таке управління гепом?

Що включає в себе стратегія управління гепом?

Охарактеризуйте заходи щодо зниження ризиків при інвестиційному кредитуванні?

Про банки та банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. № 2121—ІІІ.

Методичні рекомендації з підготовки інвестиційних проектів, до реалізації яких залучатимуться іноземні інвестори: Затв. колегією Мін-
економіки України, протокол від 19 грудня 1994 р., № 7/16. (Друга редакція 1999 р.).

Про затвердження Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування втрат за кредитними операціями банків: Постанова НБУ від 6 липня 2000 р. № 279

Беренс В., Хавранек П. М. Руководство по оценке эффективности инвестиций. — М.: Экономика, 1995.

Єлейно Я. І., Єлейно О. І., Раєвський К. Є. Інвестиції, ризик, прог­ноз. — Львів: Львів. банків. ін-т НБУ, 2000.

Катасонов В. Ю. Морозов Д. С. Проектное финансирование: организация, управление риском, страхование. — М.: Анкил, 2000.

Ковалев В. В. Методы оценки инвестиционных проектов. — М.: Финансы и статистика, 1998.

Кредитний ризик комерційного банку: Навч. посібник / В. В. Вітлінський, О. В. Пернарівський, Я. С. Наконечний; За ред. В. В. Вітлінського. — К.: Т-во «Знання». КОО, 2000.

Крупка М. І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки України. — Львів: Вид. центр Львів. нац. ун-ту
ім. І. Франка, 2001.

Мелкумов Я. А. Организация и финансирование инвестиций: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2000.

Москвин В. А. Кредитование инвестиционных проектов: Рекомен­дации для предприятий и коммерческих банков. — М.: Финансы и ста­тистика, 2001.

Пересада А. А. Управління інвестиційним процесом. — К.: Лібра, 2002.

Пересада А. А., Коваленко Ю. М., Онікієнко С. В. Інвестиційний аналіз: Підручник. — К.: КНЕУ, 2003.

Пересада А. А., Майорова Т. В. Інвестиційне кредитування: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2002.

Савчук В. П., Прилипко С. И., Величко Е. Г. Анализ и разработка инвестиционных проектов: Учеб. пособие. — К.: Абсолют-В: Єльга, 1999.

Управление инвестициями: В 2 т. / В. В. Шеремет, В. М. Пав­люченко, В. Д. Шапиро и др. — М.: Высш. шк., 1998. — Т. 1.

Управление инвестициями: В 2 т. / В. В. Шеремет, В. М. Павлюченко, В. Д. Шапиро и др. — М.: Высш. шк.,1998. — Т. 2.

Шенаев В. Н., Ирниязов Б. С. Проектное кредитование. — М.: АО «Консалтбанкир», 1996.