10.2. Інноваційний проект та його основні складові

У ринкових умовах інноваційна діяльність включає в себе процес доведення наукової ідеї або технічного винаходу до стадії практичного використання, що приносить дохід, а також пов’язані з цим процесом позитивні зміни у соціальному середо-
вищі.

У зв’язку з цим об’єктами інноваційної діяльності є:

інноваційні програми та проекти;

нові знання та інтелектуальні продукти;

виробниче обладнання та технологічні процеси;

інфраструктура виробництва і підприємництва;

організаційно-технічні рішення виробничого, адміністратив­ного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і соціальної сфери;

сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

товарна продукція;

механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Найчастіше об’єкти інноваційної діяльності виступають у фор­мі інноваційного проекту — комплекту документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвес-
тиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту
і/або інноваційної продукції.

Інноваційний проект — це форма організації інноваційного процесу, яка являє собою комплекс взаємозв’язаних заходів інвес­тиційного характеру з впровадження науково-технічних розробок і нових технологій у виробництво, його технічне переоснащення, освоєння випуску нових конкурентоспроможних видів продукції та її просунення у сферу споживання. Інноваційний проект обов’яз-
ково повинен мати відповідний комплект документів опису цих заходів на основі бізнес-плану проекту.

Інноваційний проект, як правило, включає такий інформаційний блок:

загальна інформація про проект: пріоритетні напрями; наз­ва проекту; його зміст (повний і короткий); ключові слова; дані про заявника проекту;

науково-технічна характеристика проекту: ступінь новиз­ни; рівень технології; ступінь захищеності;

місце реалізації проекту і основні ринки збуту;

строки реалізації проекту і його основних етапів;

обсяги та інші фінансові показники проекту;

ефективність проекту: економічна, екологічна, бюджетна, соціальна.

До проекту додаються номенклатура та обсяги поставок по імпорту сировини, матеріалів, обладнання, установок, комплектуючих та інших товарів, які будуть ввозитись в Україну для виконання інноваційних проектів.

За напрямами діяльності інноваційні проекти класифікують як:

ініціативні наукові проекти;

проекти розвитку матеріально-технічної бази наукових досліджень;

проекти створення інформаційних систем і баз даних (ІС і БД);

видавничі проекти;

проекти організації експедиційних робіт та ін.

Зміст кожного з інноваційних проектів подано у табл. 10.3.

Ініціативні проекти, як правило, здійснюються невеликими (до 10 осіб) науковими колективами або окремими вченими. Тер­мін виконання ініціативного проекту — 1—3 роки.

Таблиця 10.3

Види інноваційних
проектів [11, с. 102—106]

Розглянуті проекти характерні для проведення наукових досліджень з математики, інформатики, механіки, фізики, астрономії, хімії, біології і медицини, наук про землю, гуманітарних і суспільних наук.

Якщо умовно розподілити інноваційні проекти за ступенем завершеності дослідів та характеру результату НДДКР, то можна отримати такі категорії інноваційних проектів (табл. 10.4).

Кредитування інноваційних проектів найбільш доцільно тоді, коли існує реальний результат НДДКР, практично відсутні сумніви щодо можливості його реалізації. Найбільш привабливим для кредитора є проекти категорій з номерами 1.1 і 2.1. Значно вище ризик у проектах, орієнтованих на просування принципово нового продукту (технології). Під час розроблення і реалізації таких проек-
тів багато рішень доводиться приймати на інтуїтивному рівні,
тому що в більшості випадків необхідна інформація відсутня. Наприклад, для подібних проектів дуже непросто розробити маркетингову концепцію: висока ймовірність помилок у прогнозуванні обсягів попиту, можливостей збуту, визначенні позицій товару на ринку, установленні ціни тощо. Проте проекти, що відносяться до груп з номерами 1.2 і 2.2, за наявності вагомих аргументів з боку потенційного позичальника можуть мати кредитну перспективу.

Таблиця 10.4

Категорії інноваційних проектів

Найбільш ризикованими, а отже, і менш привабливими для кре­диторів є проекти 4-ї і 5-ї категорій. У даному разі чинник ризику звичайно переважує чинник потенційно високої вигоди [10, с. 70].

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність» усі інноваційні проекти мають пройти державну реєстрацію, яку здійснює за поданням суб’єктів інноваційної діяльності спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Цей орган веде Державний реєстр інноваційних проектів. Необхідною умовою занесення проекту до Державного реєстру інноваційних проектів є його кваліфікування. Для кваліфікування інноваційних проектів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності визначає окрему Установу, організує прове­дення експертизи прийнятих до розгляду проектів. Експертиза під час кваліфікування інноваційних проектів виконується за рахунок коштів суб’єктів інноваційної діяльності, які заявляють проекти на державну реєстрацію відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу» [3].

Проекти, визнані за результатами експертизи інноваційними, заносяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності до Державного реєстру інноваційних проектів. Інноваційні проекти з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України, визнаються пріоритетними інноваційними проектами.

Результатом виконання інноваційного проекту та науково-дослідної і (або) дослідно-конструкторської розробки нової технології (в тому числі інформаційної) чи продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії є інноваційний продукт, який має відповідати таким вимогам:

а) він є реалізацією (впровадженням) об’єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на який виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об’єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для даного продукту;

б) розроблення продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень;

в) в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоспроможним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Рішення про кваліфікування продукту інноваційним приймає Установа чи її регіональне відділення за результатами експертизи.

Результатом інноваційного проекту може бути і інноваційна продукція — це нові конкурентоспроможні товари чи послуги. Інноваційною вона може бути визнана, якщо відповідає таким вимогам:

а) вона є результатом виконання інноваційного проекту;

б) така продукція виробляється (буде вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою аналогічною продукцією, представленою на ринку, вона є конкурентоспромож-
ною і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Інноваційна продукція може бути результатом тиражування чи застосування інноваційного продукту, крім того, інноваційною продукцією може бути визнано інноваційний продукт, якщо він не призначений для тиражування.

Реалізація інноваційних проектів тісно пов’язана з інтелектуальними інвестиціями, які здійснюються у таких видах:

придбання виключних прав користування (патенти, ліцензії, промислові зразки, товарні знаки);

придбання інформаційних послуг, наймання спеціалістів за контрактом або разове придбання консультацій, експертиз, рекомендацій;

придбання інтелектуальної продукції у матеріальній формі (проектної документації, методик, програм, ноу-хау) у вигляді друкованої продукції, програмного забезпечення, аудіо- чи відеозапису;

вкладання в людський капітал — витрати на освіту, підготов­ку, перепідготовку, навчання, охорону здоров’я.

Об’єктами інтелектуальних інвестицій є:

винахід — технологічне (технічне) рішення, що відповідає умовам патентоспроможності (новизні, винахідницькому рівню і промисловій придатності). Право власності на винахід закріплюється патентом на 20 років;

корисна модель — нове і промислово придатне конструктивне виконання пристрою, яке закріплюється патентом на 5 років з можливим продовженням ще на 3 роки;

промисловий зразок — результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання, який визначає зовнішній вигляд промислового виробу і призначений для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Патенти на промислові зразки видаються терміном на 10 років з можливим продовженням строку ще на 5 років;

знак для товарів і послуг — позначення, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Об’єктом знаку можуть бути словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Право власності на знаки закріплюється патентом на 10 років з можливим подовженням кожні 10 років.

Об’єктами інтелектуальної власності можуть бути також наукові теорії, математичні методи, плани, правила, програми для обчислювальних машин, художні вироби тощо.

Окремі об’єкти інтелектуальної власності реєструються в Державному комітеті України з питань інтелектуальної власності (Державний патент України), а для інших, зокрема наукових праць, літературних та мистецьких творів, діють норми автор-
ського права, закріплені цивільним кодексом.

Результатом інтелектуальних інвестицій є інтелектуальна власність, яка може існувати у таких формах:

виняткова — власність, яка запатентована або захищена авторським правом;

інформаційна — власність, яка існує у вигляді придбаних знань, ідей, досвіду, навичок, кваліфікації. Така власність не має правового захисту, вона реалізується на контрактних засадах у вигляді інформаційних послуг через навчання, освіту, публікацію;

ліцензійна — власність, яка існує або реалізується шляхом придбання інвестором права володіння чи користування, зафіксованих ліцензіями.

Механізм реалізації проекту повинен включати структуру інноваційної організації, положення про її підрозділи і посадові інструкції, оперативно-календарні плани і мережні моделі (графіки), оперограми управління проектом, плани комплексного забезпечення, контролю, координації і регулювання виконання завдань, задач і цілей проекту.

Управління розробленням і реалізацією інноваційного проекту здійснюють керівник проекту (проект-менеджер) і науково-тех­нічна рада (НТР). До складу НТР входять провідні спеціалісти з тематичних напрямів проекту, які несуть відповідальність за вибір науково-технічних рішень, ступінь їх реалізації, повноту і комплексність заходів, необхідних для досягнення проектних цілей; організують конкурсний добір виконавців і експертизу отри­маних результатів.

Керівник інноваційного проекту — юридична особа, якій замовник делегує повноваження з управління роботами з проекту: планування, контролю і координації робіт учасників проекту. Конкретний склад повноважень керівника проекту визначається контрактом із замовником. Команда проекту — специфічна організаційна структура, очолювана керівником проекту і створювана на період здійснення проекту з метою своєчасного досягнення планових показників. Склад і функції команди проекту залежать від масштабів, складності й інших характеристик проекту. Для виконання частини своїх функцій розробник може залучати спеціалізовані організації. До структур, що підтримують проект, належать інноваційні центри, фонди підтримки програм і проектів, консалтингові фірми, організації незалежної експертизи, патентно-ліцензійні фірми, аудиторські фірми, виставочні центри тощо.

Основним учасником реалізації інноваційного проекту є інноваційне підприємство — це підприємство (об’єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 % обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді технополісу, техно­парку, інноваційного центру, бізнес-інкубатора тощо.

Інноваційні підприємства розрізняються переважно цілями проектів і місцевою специфікою їх реалізації. Метою їх створення є інтенсифікація процесу розроблення і впровадження у вироб­ництво новітніх техніки та технологій, підготовка висококваліфікованих кадрів.

З метою створення та широкого застосування конкурентоспроможних на світовому ринку нових технологій та наукової продукції, посилення впливу інноваційних чинників на структурну переорієнтацію економіки Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів» від 22 травня 1996 р. № 549.

Цим документом визначено, що інноваційною структурою є юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, створена відповідно до законодавства, або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність, з визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження наукомісткої конкурентоспроможної продукції.

Найдосконалішими формами інноваційних структур системи «наука — виробництво — соціальна сфера» є технополіси та технопарки, створенню яких у розвинутих країнах в останні десятиліття надається виняткове значення.

Технополіс — це науково-промисловий комплекс, створений для виробництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукомістких технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійснюється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місцевими і цент­ральними органами влади.

Функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через фор­мування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.

Основою технополісу є його науково-дослідний комплекс. Він готує радикальні прориви в технології на основі фундаментальних наукових досліджень міжгалузевого характеру, які визначають перспективи розміщених у ньому виробництв.

Технополіси істотно відрізняються за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників тощо. До складу технополісів можуть
входити:

науково-дослідні організації та установи;

промислові підприємства;

культурно-побутові об’єкти;

комунальні та інформаційні мережі;

проектно-конструкторські центри та дослідні виробництва;

фінансово-кредитні установи;

торговельні, посередницькі, консультаційні та інші структури.

Технополіс характеризується гнучкістю у формуванні нових структур, перерозподілі ресурсів, утворенні нових суб’єктів наукової, науково-технічної та промислової діяльності. Науково-дослідні, промислові та інші організації в ньому самоорганізуються на основі спільної інфраструктури та інформаційної мережі, певної спеціалізації, а роль органів управління обмежується створенням базової інфраструктури, вирішенням різних організаційних питань, стимулюванням науково-дослідної діяльності та сприятливого економічного клімату.

Зазвичай технополіси створюються в місцях розташування найбільших співтовариств учених та університетів; поряд з найбільшими промисловими компаніями і в місцях концентрації висококваліфікованих фахівців; на перетині найбільших авто- і повітряних шляхів; у місцях зі сприятливими природними та кліматичними умовами, високим культурним рівнем насе-
лення.

Створення технополісів охоплює тривалий інтервал часу і відбувається в 4 етапи:

підготовчий етап займає близько 5 років;

етап створення базової інфраструктури технополісу розтягується на 15—20 років;

етап розвитку технополісу з тривалістю від 10 до 20 років;

так званий комерційний етап, на якому напрями наукомісткого технологічного процесу, що реалізуються технополісом, починають давати комерційну віддачу. Цей етап завершує створення і розвиток технополісу з визначеною для нього спеціалізацією.

Ключовими чинниками успішного розвитку технополісу можна вважати розроблення радикального плану його формування, створення критичної маси талановитих вчених, інженерів і підприємців, наявність тісних зв’язків академічної науки, промисловості та органів влади, широке залучення ризикового капіталу та інших фінансових ресурсів.

Світовий досвід свідчить, що одним з найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків.

Науково-технологічні парки, або технопарки, є організаційною основою інноваційних процесів, відіграють важливу роль у перенесенні високих технологій із області фундаментальних розробок у виробництво і сприяють комерціалізації науки, позитивним структурним зрушенням в економіці, зростанню конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.

Технопаркові структури — найдоступніша форма комерційної реалізації науково-технічної розробки в країнах розвинутої ринкової економіки. Перший технопарк з’явився в США у 1949 р. на базі Стенфордського університету (штат Каліфорнія). Ідея була проста: здати ділянку університетської землі в оренду компаніям для розміщення там їхніх науково-дослідних підрозділів, що об’єд­нувалися в комплекс для розроблення у сферах передових техно-
логій з університетськими лабораторіями і дослідними групами.

Технопарк створюється для розвитку наукомістких технологій, наукомістких фірм. Це своєрідна фабрика з виробництва середніх і малих ризикових інноваційних підприємств. Одна з найважливіших функцій технопарку — постійне формування нового бізнесу і його підтримка. Проте технопарк має власну, відмінну від інших парків організаційно-функціональну структуру.

Таким чином, науково-технологічний парк — це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення).

В основу створення технопарків покладено такі принципи:

координація діяльності та співробітництво таких головних ланок, як наука, вища школа, державний сектор виробництва, приватні компанії, місцеві та регіональні органи управління;

підтримка малого наукомісткого бізнесу;

концентрація і використання ризикового капіталу.

Діяльність технопарку ґрунтується на повному використанні існуючих ресурсів для найкращого забезпечення діяльності дрібних венчурних (ризикованих) фірм, які входять до його складу.

Основою ієрархічної будови технопаркових структур є модуль­ний принцип.

Головним елементом, який використовується в процесі їх будівництві, є інкубатор. Технопарк являє собою сукупність таких центрів, кожен з яких реалізує спеціалізований набір інноваційних послуг. Сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, які забезпечують життя міста, утворюють технополіс. Регіони науки та технології можуть включати в себе технополіси, технопарки та інкубаторії, а також розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову та виробничу діяльність.

Ефективність технопарків значною мірою зумовлена тісними зв’язками з дослідницькими закладами.

Створюючи сприятливі умови для підприємницької діяльності у сфері наукомістких технологій і високотехнологічної продукції, технопарки стають необхідною ланкою між наукою і виробництвом, забезпечують безперервність процесу відтворення нововведень: їх генерування, доведення до «товарного» вигляду, впровадження у виробництво. Технопарки — інструмент активної селективної регіональної політики, що використовується для прискорення соціально-економічного розвитку регіонів, технологічного оновлення виробництва, відродження і стимулювання підприємницької діяльності.

Одним із найважливіших елементів функціонування технополісів і технопарків є трансфертна технологія (від «трансферт» — переносити, передавати). Мета її полягає в максимальному наближенні науки і виробництва, освоєнні ринку наукомісткої продукції. Вона пов’язана з «комерціалізацією» наукових досліджень, забезпеченням швидкого і ефективного впровадження їх результатів у практику, реальним впливом на підвищення попиту на продукцію, яка виробляється тут же, в технополісах і технопар­ках, промисловими фірмами.

Крім того, розвиток трансфертної технології дає можливість університетам, академічним та іншим дослідним інститутам продавати результати своєї діяльності і, тим самим, отримувати засоби для заохочення наукових працівників і свого подальшого розвитку, сприяє модернізації їх матеріально-технічної бази і підвищенню рівня наукових досліджень, дозволяє апробувати результати наукової діяльності, оперативно усувати недоліки, працювати в тісному контакті з практиками і тому точніше враховувати їх вимоги, а також краще орієнтуватися в кон’юнктурі ринку.

Промисловим підприємствам і фірмам використання трансферт­ної технології допомагає створювати конкурентоспроможну продукцію на основі новітніх технологій; включатися в наукові дослідження, що проводяться університетами і науково-дослідними інститутами; співпрацювати з ученими, користуватися їх консуль­таціями, а також дослідною базою наукових організацій.

Основними напрямами розвитку трансфертної технології є:

проведення університетами і науково-дослідними інститутами на замовлення компаній досліджень, орієнтованих на створення нових зразків техніки і технологій;

співробітництво університетів і науково-дослідних інститутів з інноваційними фірмами, що виявляється у спільній науковій діяльності та передачі компаніям перспективних ідей і розробок для реалізації;

маркетингові консультації з нової продукції, нових технологій і виробничих процесів;

підготовка за допомогою університетів та інших вищих технічних навчальних закладів висококваліфікованих працівників для конкретних наукомістких виробництв, організація курсів підвищення кваліфікації і семінарів для співробітників високотех-
нологічних фірм, менеджерів, спеціалістів з маркетингу у сфері наукомісткої продукції і високих технологій.

Трансфертна діяльність безпосередньо пов’язана з розвитком наукомістких виробництв, впровадженням новітніх наукових досягнень, створенням нових зразків продукції і підвищенням техніко-технологічного рівня підприємств. Тим самим вона сприяє становленню якісно нової економіки, що функціонує на базі високих технологій — економіки XXI ст.

Трансфертна діяльність також стимулює маркетингову і управ­лінську, адже орієнтується на постійне вивчення змін ринкової кон’юнктури, прогнозування пріоритетних тенденцій соціально-економічного розвитку і пошуку організаційних, фінансових, техніко-технологічних та інших механізмів освоєння ринку наукомісткої продукції. Отже, саме у трансфертній технології найповніше визначається сутність діяльності як технополісів, так і технопарків.

Одним із потенційно найефективніших економічних засобів прискореного впровадження інновації та економічного розвитку вважають бізнес-інкубатори.

Головне призначення бізнес-інкубатора — першочергова підтримка малого (переважно інноваційного) підприємництва. Вченим, інженерам, винахідникам, що виявили бажання організувати власний бізнес, надається в інкубаторі пільговий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей.

Фірми-«початківці», як правило, зазнають банкрутства через незнання потенційного ринку запропонованих ними послуг, низь­ку управлінську кваліфікацію співробітників, нестачу первинного капіталу. Практично всі перелічені проблеми вирішуються бізнес-інкубаторами.

Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор такі етапи:

відбір нового клієнта серед претендентів;

перший рік роботи (надання юридичної, фінансової, техніч­ної допомоги на пільгових умовах);

другий і третій роки — становлення і зростання фірми, збіль­шення кількості працівників (скорочується допомога, умови діяль­ності наближаються до тих, які існують у «зовнішньому середо­вищі»);

вихід фірми з бізнес-інкубатора (бізнес-інкубатор надає допомогу в розміщенні підприємства на новому місці).

Бізнес-інкубатор здає в оренду офісне устаткування і виробничі приміщення на вигідних для підприємств умовах, надає різноманітні офісні послуги, наприклад, можливість користуватися електронним обладнанням (персональними комп’ютерами, копіювальними машинами, телефаксами тощо), канцелярськими послугами.

Технічна допомога включає проведення інженерних розробок продукту й технологій, маркетингова — підбір спеціалізованої літератури про продукт і ринки збуту, сприяння реалізації реклам­ного обслуговування тощо.

Консультації з менеджменту включають аналіз грошових надходжень, податків, огляд і роз’яснення офіційних фінансових документів, юридичну допомогу в реєстрації фірми і організаційно-фінансову підтримку (пошук і рекомендація потенційного інвестора, складання бізнес-плану тощо).

Створення бізнес-інкубаторів дозволяє підвищити рівень передачі інформації діючим виробництвам. Додаткове пропонування необхідної технологічної та організаційно-господарської інформації спроможне прискорити процеси структурного перетво­рення, стимулюючи створення нових виробництв.

Інкубатори, як правило, забезпечують себе на засадах самофінансування. Відомо, що вони бувають трьох типів:

безприбуткові — ті, що працюють із залученням коштів міс­цевих органів влади, які зацікавлені у створенні робочих місць та економічному розвитку регіону;

прибуткові — ті, що не надають пільги при здаванні в орен­ду свого майна (орендарям пропонується широке коло різноманіт­них послуг, однак сплачують вони тільки ті з них, якими реально скористалися);

бізнес-інкубатори при вищих навчальних закладах — ті, що надають ефективну підтримку підприємствам: необхідні консуль­тації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, можливість підвищити рівень своїх знань через спілкування з викладачами та користування бібліотекою. Завдяки такій підтримці підприємства опановують високотехнологічну продукцію або займаються комерціалізацією інноваційної продукції, розробленої вченими закладу.

В Україні вже створені бізнес-інкубатори при окремих вищих навчальних закладах, а також за ініціативою деяких місцевих органів влади (або за підтримки урядових програм іноземних країн). Так, за ініціативою міської держадміністрації для підтримки інноваційної діяльності в столиці створено Київський інноваційний бізнес-інкубатор (КІБІН), до складу якого вхо-
дять: безпосередньо бізнес-інкубатор як орган управління; координаційні органи для забезпечення співробітництва з місце­вими органами влади; самостійні центри, які забезпечують обслуговування інкубованих фірм; інкубовані фірми. В Івано-Франківську в 1996 р. створено Українсько-канадський біз­нес-центр, який здійснює головні функції бізнес-інкубатора. Інноваційні бізнес-інкубатори діють і при державному універ­ситеті «Львівська політехніка» та Харківському державному політехнічному університеті.

У ринкових умовах інноваційна діяльність включає в себе процес доведення наукової ідеї або технічного винаходу до стадії практичного використання, що приносить дохід, а також пов’язані з цим процесом позитивні зміни у соціальному середо-
вищі.

У зв’язку з цим об’єктами інноваційної діяльності є:

інноваційні програми та проекти;

нові знання та інтелектуальні продукти;

виробниче обладнання та технологічні процеси;

інфраструктура виробництва і підприємництва;

організаційно-технічні рішення виробничого, адміністратив­ного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і соціальної сфери;

сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

товарна продукція;

механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Найчастіше об’єкти інноваційної діяльності виступають у фор­мі інноваційного проекту — комплекту документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвес-
тиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту
і/або інноваційної продукції.

Інноваційний проект — це форма організації інноваційного процесу, яка являє собою комплекс взаємозв’язаних заходів інвес­тиційного характеру з впровадження науково-технічних розробок і нових технологій у виробництво, його технічне переоснащення, освоєння випуску нових конкурентоспроможних видів продукції та її просунення у сферу споживання. Інноваційний проект обов’яз-
ково повинен мати відповідний комплект документів опису цих заходів на основі бізнес-плану проекту.

Інноваційний проект, як правило, включає такий інформаційний блок:

загальна інформація про проект: пріоритетні напрями; наз­ва проекту; його зміст (повний і короткий); ключові слова; дані про заявника проекту;

науково-технічна характеристика проекту: ступінь новиз­ни; рівень технології; ступінь захищеності;

місце реалізації проекту і основні ринки збуту;

строки реалізації проекту і його основних етапів;

обсяги та інші фінансові показники проекту;

ефективність проекту: економічна, екологічна, бюджетна, соціальна.

До проекту додаються номенклатура та обсяги поставок по імпорту сировини, матеріалів, обладнання, установок, комплектуючих та інших товарів, які будуть ввозитись в Україну для виконання інноваційних проектів.

За напрямами діяльності інноваційні проекти класифікують як:

ініціативні наукові проекти;

проекти розвитку матеріально-технічної бази наукових досліджень;

проекти створення інформаційних систем і баз даних (ІС і БД);

видавничі проекти;

проекти організації експедиційних робіт та ін.

Зміст кожного з інноваційних проектів подано у табл. 10.3.

Ініціативні проекти, як правило, здійснюються невеликими (до 10 осіб) науковими колективами або окремими вченими. Тер­мін виконання ініціативного проекту — 1—3 роки.

Таблиця 10.3

Види інноваційних
проектів [11, с. 102—106]

Розглянуті проекти характерні для проведення наукових досліджень з математики, інформатики, механіки, фізики, астрономії, хімії, біології і медицини, наук про землю, гуманітарних і суспільних наук.

Якщо умовно розподілити інноваційні проекти за ступенем завершеності дослідів та характеру результату НДДКР, то можна отримати такі категорії інноваційних проектів (табл. 10.4).

Кредитування інноваційних проектів найбільш доцільно тоді, коли існує реальний результат НДДКР, практично відсутні сумніви щодо можливості його реалізації. Найбільш привабливим для кредитора є проекти категорій з номерами 1.1 і 2.1. Значно вище ризик у проектах, орієнтованих на просування принципово нового продукту (технології). Під час розроблення і реалізації таких проек-
тів багато рішень доводиться приймати на інтуїтивному рівні,
тому що в більшості випадків необхідна інформація відсутня. Наприклад, для подібних проектів дуже непросто розробити маркетингову концепцію: висока ймовірність помилок у прогнозуванні обсягів попиту, можливостей збуту, визначенні позицій товару на ринку, установленні ціни тощо. Проте проекти, що відносяться до груп з номерами 1.2 і 2.2, за наявності вагомих аргументів з боку потенційного позичальника можуть мати кредитну перспективу.

Таблиця 10.4

Категорії інноваційних проектів

Найбільш ризикованими, а отже, і менш привабливими для кре­диторів є проекти 4-ї і 5-ї категорій. У даному разі чинник ризику звичайно переважує чинник потенційно високої вигоди [10, с. 70].

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність» усі інноваційні проекти мають пройти державну реєстрацію, яку здійснює за поданням суб’єктів інноваційної діяльності спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Цей орган веде Державний реєстр інноваційних проектів. Необхідною умовою занесення проекту до Державного реєстру інноваційних проектів є його кваліфікування. Для кваліфікування інноваційних проектів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності визначає окрему Установу, організує прове­дення експертизи прийнятих до розгляду проектів. Експертиза під час кваліфікування інноваційних проектів виконується за рахунок коштів суб’єктів інноваційної діяльності, які заявляють проекти на державну реєстрацію відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну експертизу» [3].

Проекти, визнані за результатами експертизи інноваційними, заносяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності до Державного реєстру інноваційних проектів. Інноваційні проекти з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України, визнаються пріоритетними інноваційними проектами.

Результатом виконання інноваційного проекту та науково-дослідної і (або) дослідно-конструкторської розробки нової технології (в тому числі інформаційної) чи продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії є інноваційний продукт, який має відповідати таким вимогам:

а) він є реалізацією (впровадженням) об’єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на який виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об’єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для даного продукту;

б) розроблення продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень;

в) в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоспроможним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Рішення про кваліфікування продукту інноваційним приймає Установа чи її регіональне відділення за результатами експертизи.

Результатом інноваційного проекту може бути і інноваційна продукція — це нові конкурентоспроможні товари чи послуги. Інноваційною вона може бути визнана, якщо відповідає таким вимогам:

а) вона є результатом виконання інноваційного проекту;

б) така продукція виробляється (буде вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою аналогічною продукцією, представленою на ринку, вона є конкурентоспромож-
ною і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Інноваційна продукція може бути результатом тиражування чи застосування інноваційного продукту, крім того, інноваційною продукцією може бути визнано інноваційний продукт, якщо він не призначений для тиражування.

Реалізація інноваційних проектів тісно пов’язана з інтелектуальними інвестиціями, які здійснюються у таких видах:

придбання виключних прав користування (патенти, ліцензії, промислові зразки, товарні знаки);

придбання інформаційних послуг, наймання спеціалістів за контрактом або разове придбання консультацій, експертиз, рекомендацій;

придбання інтелектуальної продукції у матеріальній формі (проектної документації, методик, програм, ноу-хау) у вигляді друкованої продукції, програмного забезпечення, аудіо- чи відеозапису;

вкладання в людський капітал — витрати на освіту, підготов­ку, перепідготовку, навчання, охорону здоров’я.

Об’єктами інтелектуальних інвестицій є:

винахід — технологічне (технічне) рішення, що відповідає умовам патентоспроможності (новизні, винахідницькому рівню і промисловій придатності). Право власності на винахід закріплюється патентом на 20 років;

корисна модель — нове і промислово придатне конструктивне виконання пристрою, яке закріплюється патентом на 5 років з можливим продовженням ще на 3 роки;

промисловий зразок — результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання, який визначає зовнішній вигляд промислового виробу і призначений для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Патенти на промислові зразки видаються терміном на 10 років з можливим продовженням строку ще на 5 років;

знак для товарів і послуг — позначення, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Об’єктом знаку можуть бути словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Право власності на знаки закріплюється патентом на 10 років з можливим подовженням кожні 10 років.

Об’єктами інтелектуальної власності можуть бути також наукові теорії, математичні методи, плани, правила, програми для обчислювальних машин, художні вироби тощо.

Окремі об’єкти інтелектуальної власності реєструються в Державному комітеті України з питань інтелектуальної власності (Державний патент України), а для інших, зокрема наукових праць, літературних та мистецьких творів, діють норми автор-
ського права, закріплені цивільним кодексом.

Результатом інтелектуальних інвестицій є інтелектуальна власність, яка може існувати у таких формах:

виняткова — власність, яка запатентована або захищена авторським правом;

інформаційна — власність, яка існує у вигляді придбаних знань, ідей, досвіду, навичок, кваліфікації. Така власність не має правового захисту, вона реалізується на контрактних засадах у вигляді інформаційних послуг через навчання, освіту, публікацію;

ліцензійна — власність, яка існує або реалізується шляхом придбання інвестором права володіння чи користування, зафіксованих ліцензіями.

Механізм реалізації проекту повинен включати структуру інноваційної організації, положення про її підрозділи і посадові інструкції, оперативно-календарні плани і мережні моделі (графіки), оперограми управління проектом, плани комплексного забезпечення, контролю, координації і регулювання виконання завдань, задач і цілей проекту.

Управління розробленням і реалізацією інноваційного проекту здійснюють керівник проекту (проект-менеджер) і науково-тех­нічна рада (НТР). До складу НТР входять провідні спеціалісти з тематичних напрямів проекту, які несуть відповідальність за вибір науково-технічних рішень, ступінь їх реалізації, повноту і комплексність заходів, необхідних для досягнення проектних цілей; організують конкурсний добір виконавців і експертизу отри­маних результатів.

Керівник інноваційного проекту — юридична особа, якій замовник делегує повноваження з управління роботами з проекту: планування, контролю і координації робіт учасників проекту. Конкретний склад повноважень керівника проекту визначається контрактом із замовником. Команда проекту — специфічна організаційна структура, очолювана керівником проекту і створювана на період здійснення проекту з метою своєчасного досягнення планових показників. Склад і функції команди проекту залежать від масштабів, складності й інших характеристик проекту. Для виконання частини своїх функцій розробник може залучати спеціалізовані організації. До структур, що підтримують проект, належать інноваційні центри, фонди підтримки програм і проектів, консалтингові фірми, організації незалежної експертизи, патентно-ліцензійні фірми, аудиторські фірми, виставочні центри тощо.

Основним учасником реалізації інноваційного проекту є інноваційне підприємство — це підприємство (об’єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 % обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді технополісу, техно­парку, інноваційного центру, бізнес-інкубатора тощо.

Інноваційні підприємства розрізняються переважно цілями проектів і місцевою специфікою їх реалізації. Метою їх створення є інтенсифікація процесу розроблення і впровадження у вироб­ництво новітніх техніки та технологій, підготовка висококваліфікованих кадрів.

З метою створення та широкого застосування конкурентоспроможних на світовому ринку нових технологій та наукової продукції, посилення впливу інноваційних чинників на структурну переорієнтацію економіки Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів» від 22 травня 1996 р. № 549.

Цим документом визначено, що інноваційною структурою є юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, створена відповідно до законодавства, або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність, з визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження наукомісткої конкурентоспроможної продукції.

Найдосконалішими формами інноваційних структур системи «наука — виробництво — соціальна сфера» є технополіси та технопарки, створенню яких у розвинутих країнах в останні десятиліття надається виняткове значення.

Технополіс — це науково-промисловий комплекс, створений для виробництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукомістких технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійснюється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місцевими і цент­ральними органами влади.

Функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через фор­мування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.

Основою технополісу є його науково-дослідний комплекс. Він готує радикальні прориви в технології на основі фундаментальних наукових досліджень міжгалузевого характеру, які визначають перспективи розміщених у ньому виробництв.

Технополіси істотно відрізняються за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників тощо. До складу технополісів можуть
входити:

науково-дослідні організації та установи;

промислові підприємства;

культурно-побутові об’єкти;

комунальні та інформаційні мережі;

проектно-конструкторські центри та дослідні виробництва;

фінансово-кредитні установи;

торговельні, посередницькі, консультаційні та інші структури.

Технополіс характеризується гнучкістю у формуванні нових структур, перерозподілі ресурсів, утворенні нових суб’єктів наукової, науково-технічної та промислової діяльності. Науково-дослідні, промислові та інші організації в ньому самоорганізуються на основі спільної інфраструктури та інформаційної мережі, певної спеціалізації, а роль органів управління обмежується створенням базової інфраструктури, вирішенням різних організаційних питань, стимулюванням науково-дослідної діяльності та сприятливого економічного клімату.

Зазвичай технополіси створюються в місцях розташування найбільших співтовариств учених та університетів; поряд з найбільшими промисловими компаніями і в місцях концентрації висококваліфікованих фахівців; на перетині найбільших авто- і повітряних шляхів; у місцях зі сприятливими природними та кліматичними умовами, високим культурним рівнем насе-
лення.

Створення технополісів охоплює тривалий інтервал часу і відбувається в 4 етапи:

підготовчий етап займає близько 5 років;

етап створення базової інфраструктури технополісу розтягується на 15—20 років;

етап розвитку технополісу з тривалістю від 10 до 20 років;

так званий комерційний етап, на якому напрями наукомісткого технологічного процесу, що реалізуються технополісом, починають давати комерційну віддачу. Цей етап завершує створення і розвиток технополісу з визначеною для нього спеціалізацією.

Ключовими чинниками успішного розвитку технополісу можна вважати розроблення радикального плану його формування, створення критичної маси талановитих вчених, інженерів і підприємців, наявність тісних зв’язків академічної науки, промисловості та органів влади, широке залучення ризикового капіталу та інших фінансових ресурсів.

Світовий досвід свідчить, що одним з найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків.

Науково-технологічні парки, або технопарки, є організаційною основою інноваційних процесів, відіграють важливу роль у перенесенні високих технологій із області фундаментальних розробок у виробництво і сприяють комерціалізації науки, позитивним структурним зрушенням в економіці, зростанню конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.

Технопаркові структури — найдоступніша форма комерційної реалізації науково-технічної розробки в країнах розвинутої ринкової економіки. Перший технопарк з’явився в США у 1949 р. на базі Стенфордського університету (штат Каліфорнія). Ідея була проста: здати ділянку університетської землі в оренду компаніям для розміщення там їхніх науково-дослідних підрозділів, що об’єд­нувалися в комплекс для розроблення у сферах передових техно-
логій з університетськими лабораторіями і дослідними групами.

Технопарк створюється для розвитку наукомістких технологій, наукомістких фірм. Це своєрідна фабрика з виробництва середніх і малих ризикових інноваційних підприємств. Одна з найважливіших функцій технопарку — постійне формування нового бізнесу і його підтримка. Проте технопарк має власну, відмінну від інших парків організаційно-функціональну структуру.

Таким чином, науково-технологічний парк — це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення).

В основу створення технопарків покладено такі принципи:

координація діяльності та співробітництво таких головних ланок, як наука, вища школа, державний сектор виробництва, приватні компанії, місцеві та регіональні органи управління;

підтримка малого наукомісткого бізнесу;

концентрація і використання ризикового капіталу.

Діяльність технопарку ґрунтується на повному використанні існуючих ресурсів для найкращого забезпечення діяльності дрібних венчурних (ризикованих) фірм, які входять до його складу.

Основою ієрархічної будови технопаркових структур є модуль­ний принцип.

Головним елементом, який використовується в процесі їх будівництві, є інкубатор. Технопарк являє собою сукупність таких центрів, кожен з яких реалізує спеціалізований набір інноваційних послуг. Сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, які забезпечують життя міста, утворюють технополіс. Регіони науки та технології можуть включати в себе технополіси, технопарки та інкубаторії, а також розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову та виробничу діяльність.

Ефективність технопарків значною мірою зумовлена тісними зв’язками з дослідницькими закладами.

Створюючи сприятливі умови для підприємницької діяльності у сфері наукомістких технологій і високотехнологічної продукції, технопарки стають необхідною ланкою між наукою і виробництвом, забезпечують безперервність процесу відтворення нововведень: їх генерування, доведення до «товарного» вигляду, впровадження у виробництво. Технопарки — інструмент активної селективної регіональної політики, що використовується для прискорення соціально-економічного розвитку регіонів, технологічного оновлення виробництва, відродження і стимулювання підприємницької діяльності.

Одним із найважливіших елементів функціонування технополісів і технопарків є трансфертна технологія (від «трансферт» — переносити, передавати). Мета її полягає в максимальному наближенні науки і виробництва, освоєнні ринку наукомісткої продукції. Вона пов’язана з «комерціалізацією» наукових досліджень, забезпеченням швидкого і ефективного впровадження їх результатів у практику, реальним впливом на підвищення попиту на продукцію, яка виробляється тут же, в технополісах і технопар­ках, промисловими фірмами.

Крім того, розвиток трансфертної технології дає можливість університетам, академічним та іншим дослідним інститутам продавати результати своєї діяльності і, тим самим, отримувати засоби для заохочення наукових працівників і свого подальшого розвитку, сприяє модернізації їх матеріально-технічної бази і підвищенню рівня наукових досліджень, дозволяє апробувати результати наукової діяльності, оперативно усувати недоліки, працювати в тісному контакті з практиками і тому точніше враховувати їх вимоги, а також краще орієнтуватися в кон’юнктурі ринку.

Промисловим підприємствам і фірмам використання трансферт­ної технології допомагає створювати конкурентоспроможну продукцію на основі новітніх технологій; включатися в наукові дослідження, що проводяться університетами і науково-дослідними інститутами; співпрацювати з ученими, користуватися їх консуль­таціями, а також дослідною базою наукових організацій.

Основними напрямами розвитку трансфертної технології є:

проведення університетами і науково-дослідними інститутами на замовлення компаній досліджень, орієнтованих на створення нових зразків техніки і технологій;

співробітництво університетів і науково-дослідних інститутів з інноваційними фірмами, що виявляється у спільній науковій діяльності та передачі компаніям перспективних ідей і розробок для реалізації;

маркетингові консультації з нової продукції, нових технологій і виробничих процесів;

підготовка за допомогою університетів та інших вищих технічних навчальних закладів висококваліфікованих працівників для конкретних наукомістких виробництв, організація курсів підвищення кваліфікації і семінарів для співробітників високотех-
нологічних фірм, менеджерів, спеціалістів з маркетингу у сфері наукомісткої продукції і високих технологій.

Трансфертна діяльність безпосередньо пов’язана з розвитком наукомістких виробництв, впровадженням новітніх наукових досягнень, створенням нових зразків продукції і підвищенням техніко-технологічного рівня підприємств. Тим самим вона сприяє становленню якісно нової економіки, що функціонує на базі високих технологій — економіки XXI ст.

Трансфертна діяльність також стимулює маркетингову і управ­лінську, адже орієнтується на постійне вивчення змін ринкової кон’юнктури, прогнозування пріоритетних тенденцій соціально-економічного розвитку і пошуку організаційних, фінансових, техніко-технологічних та інших механізмів освоєння ринку наукомісткої продукції. Отже, саме у трансфертній технології найповніше визначається сутність діяльності як технополісів, так і технопарків.

Одним із потенційно найефективніших економічних засобів прискореного впровадження інновації та економічного розвитку вважають бізнес-інкубатори.

Головне призначення бізнес-інкубатора — першочергова підтримка малого (переважно інноваційного) підприємництва. Вченим, інженерам, винахідникам, що виявили бажання організувати власний бізнес, надається в інкубаторі пільговий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей.

Фірми-«початківці», як правило, зазнають банкрутства через незнання потенційного ринку запропонованих ними послуг, низь­ку управлінську кваліфікацію співробітників, нестачу первинного капіталу. Практично всі перелічені проблеми вирішуються бізнес-інкубаторами.

Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор такі етапи:

відбір нового клієнта серед претендентів;

перший рік роботи (надання юридичної, фінансової, техніч­ної допомоги на пільгових умовах);

другий і третій роки — становлення і зростання фірми, збіль­шення кількості працівників (скорочується допомога, умови діяль­ності наближаються до тих, які існують у «зовнішньому середо­вищі»);

вихід фірми з бізнес-інкубатора (бізнес-інкубатор надає допомогу в розміщенні підприємства на новому місці).

Бізнес-інкубатор здає в оренду офісне устаткування і виробничі приміщення на вигідних для підприємств умовах, надає різноманітні офісні послуги, наприклад, можливість користуватися електронним обладнанням (персональними комп’ютерами, копіювальними машинами, телефаксами тощо), канцелярськими послугами.

Технічна допомога включає проведення інженерних розробок продукту й технологій, маркетингова — підбір спеціалізованої літератури про продукт і ринки збуту, сприяння реалізації реклам­ного обслуговування тощо.

Консультації з менеджменту включають аналіз грошових надходжень, податків, огляд і роз’яснення офіційних фінансових документів, юридичну допомогу в реєстрації фірми і організаційно-фінансову підтримку (пошук і рекомендація потенційного інвестора, складання бізнес-плану тощо).

Створення бізнес-інкубаторів дозволяє підвищити рівень передачі інформації діючим виробництвам. Додаткове пропонування необхідної технологічної та організаційно-господарської інформації спроможне прискорити процеси структурного перетво­рення, стимулюючи створення нових виробництв.

Інкубатори, як правило, забезпечують себе на засадах самофінансування. Відомо, що вони бувають трьох типів:

безприбуткові — ті, що працюють із залученням коштів міс­цевих органів влади, які зацікавлені у створенні робочих місць та економічному розвитку регіону;

прибуткові — ті, що не надають пільги при здаванні в орен­ду свого майна (орендарям пропонується широке коло різноманіт­них послуг, однак сплачують вони тільки ті з них, якими реально скористалися);

бізнес-інкубатори при вищих навчальних закладах — ті, що надають ефективну підтримку підприємствам: необхідні консуль­тації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, можливість підвищити рівень своїх знань через спілкування з викладачами та користування бібліотекою. Завдяки такій підтримці підприємства опановують високотехнологічну продукцію або займаються комерціалізацією інноваційної продукції, розробленої вченими закладу.

В Україні вже створені бізнес-інкубатори при окремих вищих навчальних закладах, а також за ініціативою деяких місцевих органів влади (або за підтримки урядових програм іноземних країн). Так, за ініціативою міської держадміністрації для підтримки інноваційної діяльності в столиці створено Київський інноваційний бізнес-інкубатор (КІБІН), до складу якого вхо-
дять: безпосередньо бізнес-інкубатор як орган управління; координаційні органи для забезпечення співробітництва з місце­вими органами влади; самостійні центри, які забезпечують обслуговування інкубованих фірм; інкубовані фірми. В Івано-Франківську в 1996 р. створено Українсько-канадський біз­нес-центр, який здійснює головні функції бізнес-інкубатора. Інноваційні бізнес-інкубатори діють і при державному універ­ситеті «Львівська політехніка» та Харківському державному політехнічному університеті.