6.1. Сутність і види інфляції

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76

Інфляція є одним з основних індикаторів макроекономічної нестабільності. Вона, з одного боку, сигналізує про виникнення
в економіці певних диспропорцій між попитом і пропозицією,
з іншого — її високий рівень справляє негативний вплив на економічний розвиток.

За своїм визначенням інфляція — це зростання загального рівня цін в економіці, яке показує наскільки зросли ціни в даному періоді порівняно з попереднім. При цьому інфляційний період може мати різну часову визначеність: місяць, квартал, півріччя, рік. Оберненою стороною інфляції є зниження купівельної спроможності грошової одиниці.

Інструментом вимірювання рівня інфляції є індекси цін (див. підрозд. 2.4) За їх допомогою визначаються темп зростання цін і темп приросту цін. Показником темпу зростання цін є самі індекси цін. Якщо індекс цін дорівнює 120 %, то ще означає, що ціни в економіці зросли в 1,2 раза. Тому індекс цін ще називають індексом інфляції. Показником темпу приросту цін є темп інфляції, який можна обчислити за двома методами.

Перший метод — на основі індексу цін базового періоду. За цим методом індекс цін базового періоду приймається за 100 %, а темп інфляції в даному періоді обчислюється як різниця між індексом цін поточного періоду та індексом цін базового періоду:

, (6.1)

де πt — темп інфляції даного періоду; Pt — індекс цін даного періоду.

Другий метод — на основі індексів цін попереднього періоду, який не є базовим. За цим методом інфляція показує процент приросту цін у даному періоді порівняно з попереднім періодом. Звідси темп інфляції визначається за формулою

, (6.2)

де — індекс цін попереднього періоду порівняно з поточним періодом.

Для сучасної економіки типовим явищем є постійне зростання цін, тобто інфляція є супутником економіки. Проте економіка не завжди є інфляційною. В окремих випадках ціни знижуються. Цей процес називається дефляцією, рівень її визначається за такими самими методами, що й рівень інфляції [формули (6.1)
і (6.2)]. Рівень інфляції може зростати або зменшуватися. Перше явище називається прискоренням інфляції, друге — сповільненням інфляції, або дезінфляцією.

Інфляція є складним економічним явищем. Тому її можна класифікувати за різними ознаками. Так, залежно від рівня інфляції розрізняють такі її види: помірна інфляція, галопуюча інфляція та гіперінфляція.

Помірна інфляція відображує відносно невисокі темпи приросту цін, щорічні темпи інфляції вимірюються однозначним числом, тобто знаходяться в межах до 10 %. За помірної інфляції зростання цін сприймається економічними суб’єктами нормальним явищем, яке не справляє істотного впливу на їх поведінку. Тому домогосподарства охоче заощаджують, а інвестори вкладають гроші в капітал, що сприяє економічному зростанню. Такий рівень інфляції притаманний країнам із стабільною економікою, в яких інфляція знаходиться під ефективним контролем з боку держави.

Галопуюча інфляція — це інфляція, що вимірюється двозначними або тризначними числами, тобто десятками або сотнями процентів за рік. Переростання помірної інфляції в галопуючу суттєво впливає на поведінку економічних суб’єктів. У разі галопуючої інфляції гроші помітно втрачають купівельну спроможність. Тому домогосподарства замість заощаджень намагаються скуповувати товари довготривалого використання, нерухомість, тверду іноземну валюту та інше майно, яке зростає в ціні. Такий рівень інфляції є ознакою економічної нестабільності і свідчить про те, що державний контроль за інфляцією є неефективним.

Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється тисячами, мільйонами або навіть більшою кількістю процентів. Формальний критерій гіперінфляції був висунутий американським економістом Філіпом Кеганом. Він запропонував уважати початком гіперінфляції місяць, в якому зростання цін вперше перевищило 50 %, а її закінченням — місяць, який передує тому, в якому приріст цін падає нижче 50 % і не досягає цієї критичної точки, як мінімум, протягом року. За щомісячного зростання цін на 50 % протягом 12 місяців річний індекс інфляції сягає майже 13 000 %.

Гіперінфляція виникає, переважно, під впливом надзвичайних подій, зокрема таких як війна, політичний переворот, революційна зміна економічної системи тощо. Наприклад, у Германії після Першої світової війни ціни в 1923 р. зросли на 1012 %. Але найвищий рівень з усіх відомих випадків гіперінфляції спостерігався в Угорщині після Другої світової війни (серпень 1945 — липень 1946), коли ціни зросли в 3,88 ´ 1027 разів, а середньомісячний темп інфляції становив 19 800 %. В Україні у 1993 р. темп інфляції перевищив 10 000 %.

Гіперінфляція є ознакою того, що держава втратила контроль за фінансовими процесами в країні. Гроші фактично втрачають вартість і припиняють виконувати функції міри вартості і засобу обміну. Тому люди намагаються якнайшвидше позбавитися грошей і перейти до бартерного обміну, нагромаджування товарно-матеріальних запасів і закупівлі непродуктивних активів. За цих умов інвестиційна та виробнича діяльність згортається, а самою вигідною формою бізнесу стають спекулятивні операції. Якщо гіперінфляцію своєчасно не зупинити, то країну очікує фінансовий крах і соціально-політичний вибух.

Залежно від основних причин, які викликають інфляцію, розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат.

Інфляція попиту — це таке зростання цін, яке спричинюється надмірним попитом, тобто виникає внаслідок випереджального зростання сукупного попиту порівняно із сукупною пропозицією (рис. 6.1).

Як видно з рис. 6.1, за незмінної сукупної пропозиції, яку відображує крива AS, збільшення сукупного попиту від AD1 до AD3 викликає зростання цін від P1 до P3. Але слід звернути увагу на те, що в умовах різного рівня зайнятості реакція цін на однаковий приріст сукупного попиту є різною.

Припустимо дві протилежні ситуації. Перша ситуація: економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості і тому має значні резерви виробничих потужностей. У такій ситуації випереджальне зростання сукупного попиту може викликати негайне збільшення сукупної пропозиції без підвищення цін або з незначним їх зростанням за рахунок тих галузей, які працюють в умовах, близьких до повної зайнятості. На рис. 6.1. цій ситуації може відповідати переміщення кривої сукупного попиту від положення AD1 в положення AD2 і зростання цін від P1 до P2. Друга ситуація: економіка перебуває в умовах повної (або близьких до неї) зайнятості, а тому її виробничі потужності повністю чи майже повністю завантажені. В такій ситуації надлишок сукупного попиту цілком або переважно трансформується в зростання цін, наприклад, від P2 до P3. Це пояснюється тим, що економіка не здатна збільшувати свої виробничі потужності, тобто нарощувати основний капітал, із такою самою швидкістю, як зростає сукупний попит.

Інфляція витрат — це таке зростання цін, яке виникає внаслідок збільшення витрат на одиницю продукції (середніх витрат), що супроводжується зменшенням сукупної пропозиції. Двома основними джерелами збільшення середніх витрат є підвищення цін на проміжну продукцію, тобто на матеріальні ресурси (сировину, паливо, електроенергію тощо) і збільшення номінальної заробітної плати, яке не супроводжується адекватним підвищенням продуктивності праці.

Якщо витрати на одиницю продукції збільшуються, то за заданих цін на цю продукцію прибутки підприємств-виробників зменшуються. Це примусить їх зменшити виробництво продукції, тобто скоротити пропозицію, що за незмінного попиту викликає зростання цін. Рисунок 6.2 унаочнює умови, в яких виникає інфляція витрат. Збільшення витрат на одиницю продукції переміщує криву сукупної пропозиції вліво вздовж нерухомої кривої сукупного попиту. Внаслідок цього ціни зростають від P1 до P2. При цьому, як правило, інфляція витрат супроводжується скороченням обсягів виробництва. Це означає, що інфляція витрат відбувається водночас із падінням виробництва, тобто відбувається у формі стагфляції.

Інфляція попиту та інфляція витрат відбуваються не лише автономно. За певних умов вони можуть знаходитися між собою у причинно-наслідковій залежності та викликати інфляційну спіраль «ціни — заробітна плата». Здебільшого вона започатковується зростанням цін у формі інфляції попиту. Реагуючи на підвищення цін, робітники примушують роботодавців підвищувати номінальну заробітну плату. Це викликає зростання середніх витрат на виробництво продукції, скорочення обсягів виробництва та зменшення сукупної пропозиції і, як наслідок, нове зростання цін у формі інфляції витрат. Така інфляційна спіраль продовжуватиметься, допоки номінальна заробітна плата буде адекватно реагувати на зростання цін.

Залежно від можливостей економічних суб’єктів передбачати (прогнозувати) майбутнє зростання цін розрізняють очікувану (прогнозовану) і неочікувану (непрогнозовану) інфляцію. Очікуваною є така інфляція, яку економічні суб’єкти передбачали на основі доступної їм інформації, неочікуваною — інфляція, яку економічні суб’єкти не передбачали. Фактична інфляція може збігатися з очікуваною, а може й відхилятися від очікуваної.

Відхилення фактичної інфляції від очікуваної зменшує ефективність рішень, які приймаються в економіці. Очікувану інфляцію можна заздалегідь врахувати і звести втрати від неї до мінімуму. Неочікувану інфляцію врахувати неможливо, а це завдає шкоди економічним суб’єктам, оскільки в обґрунтуванні своїх рішень вони враховували інфляцію очікувану.

Наприклад, очікуючи, що ціни зростуть на 5 %, робітники, домоглися підвищення номінальної заробітної плати також на 5 %, аби запобігти зниженню реальної заробітної плати. Але через неврожай, що не передбачався, ціни зросли на 8 %. Внаслідок цього реальна заробітна плата робітників тимчасово знизиться, до моменту нового підвищення номінальної заробітної плати.

Інфляційним очікуванням відводять важливе місце в макроекономічному аналізі. Проте серед макроекономістів не існує єдиної думки щодо механізму формування інфляційних очікувань. У контексті цього питання найбільшої уваги заслуговують теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань.

Згідно з теорією адаптивних очікувань економічні суб’єкти формують свої інфляційні прогнози лише на базі інформації про інфляцію, яка спостерігалася в найближчому минулому періоді. Такий механізм можна описати за допомогою формули

. (6.3)

З формули (6.3) видно, що очікування відносно інфляції в прогнозному періоді дорівнюють інфляційним очікуванням в передпрогнозному періоді , скоригованим на помилковість прогнозу, що виявляється в процесі цього (передпрогнозного) періоду . Іншими словами, якщо в процесі передпрогнозного періоду фактична інфляція перевищує очікувану, то очікувана інфляція прогнозного періоду також перевищуватиме очікувану інфляцію передпрогнозного періоду. Але помилковість прогнозування в передпрогнозному періоді має враховуватися не один до одного, а згідно з коефіцієнтом корекції (g), який залежить від швидкості перегляду очікувань. Припускається, що інфляційні очікування коригуються швидко. Тому g близький до 1, а рівняння (6.3) спрощується до такого вигляду:

. (6.4)

Отже, за цих умов інфляція, очікувана у майбутньому періоді, дорівнює фактичній інфляції у попередньому, тобто минулому, періоді.

Механізм формування інфляційних очікувань, запропонований теорією адаптивних очікувань, може забезпечувати достатньо точне прогнозування лише в умовах стабільних темпів інфляції. Якщо темпи інфляції нестабільні, то використання рекомендацій цієї теорії може викликати певні відхилення фактичної інфляції від очікуваної.

Теорія раціональних очікувань спирається не на минулу інформацію, а на майбутню. Вона виходить з того, що економічні суб’єкти користуються достатньою інформацією про майбутні зміни в економіці і можуть її використати для формування прогнозів щодо всіх економічних змінних, у тому числі й цін. Зокрема, вони володіють інформацією про майбутні зміни грошової маси, реального ВВП та інших змінних, від яких залежить динаміка цін. Прихильники цієї теорії припускають, що в процесі формування очікувань люди можуть помилятися, але систематичних помилок не роблять. Що стосується окремих помилок, то їх легко помітити, виправити і з урахуванням цього вдосконалити спосіб формування очікувань.

Прогресивним елементом теорії раціональних очікувань є ідея про те, що інфляційні очікування мають базуватися на майбутніх змінах в економіці. Але гіпотеза про спроможність домогосподарств і підприємств володіти всією необхідною інформацією
і на її базі без «систематичних помилок» передбачити майбутню інфляцію, суперечить дійсності.

Ясна річ, кожна людина може володіти певною інформацією про майбутні зміни в приватній економіці та економічній політиці держави і на цій базі намагатися формувати свої очікування щодо інфляції. Проте дуже мало людей можуть отримати всю необхідну інформацію і ще менше — правильно її використати для прогнозування інфляції. Практика доводить, що прогнозування інфляції є складною проблемою, для вирішення якої необхідно мати спеціальні знання та вміння. Тому рекомендації теорії раціональних очікувань не можуть бути надійною основою для формування економічними суб’єктами своїх інфляційних очікувань.