1.4. Становлення та розвиток макроекономіки

Макроекономіка належить до наймолодших економічних наук. Зрілого рівня вона досягла у 30-ті роки 20 ст., у період після світової економічної кризи, коли набула здатності впливати на економічну практику. Але свій початок макроекономічна наука бере у 16 ст.

У 1576 р. француз Жан Боден (1530—1596) дійшов висновку, що зростання цін (тобто інфляція) виникає внаслідок певної зміни у співвідношенні між кількістю грошей і товарів. Це були пер­ші спроби пояснення інфляції на основі кількісної теорії грошей. Пізніше, у 17 ст., дослідження макроекономічного рівня здійснив представник класичної теорії Уільям Петті (1623—1687). Уперше в світовій практиці він зробив розрахунки національного доходу Англії і дослідив вплив системи оподаткування на економіку і розподіл доходів.

Подальшого розвитку макроекономічна наука набула у 16 ст. у дослідженнях школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене (1694—1774) розробив модель економічного кругообігу, яка отримала назву «Економічна таблиця». Вона відображала обмін товарами і послугами між основними секторами економіки і класами суспільства, що давало загальне уявлення про механізм функціонування економіки в цілому.

Франсуа Кене був одночасно і лікарем, і економістом. Тому свою економічну таблицю він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. Вчений виходив з того, що в процесі кругообігу органи людського тіла нерозривно пов’язані між собою. При цьому кожний окремий орган, виконуючи в кровоносній системі особливу функцію, на еквівалентних умовах обмінюється своєю «роботою» з іншими органами й завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму.

Розробляючи економічну таблицю, Ф. Кене спирався на такі два принципи:

Економічний кругообіг має відбуватися згідно з «природним порядком» без зовнішнього, тобто державного, втручання. Це оз­начає, що Ф. Кене був прихильником економічного лібералізму.

Порівнювання економічного кругообігу з кругообігом людини привело Ф. Кене до думки про можливість виникнення певних порушень в економічному кругообігу за аналогією з хворобами, які виникають у людини.

Франсуа Кене вже тоді бачив можливість інфляційного зростання в економіці. Особливо небезпечним він уважав збільшення заможним класом рівня споживання предметів розкоші. Вчений висловлював побоювання, що це може викликати скорочення витрат на клас селян, який він відносив до продуктивного класу. Проте теоретична база фізіократів, у тому числі їхня позиція щодо державного невтручання в економіку, не могла дати відповідь на питання, як можна протидіяти цьому явищу. Цей недолік стосується і економічної таблиці Ф. Кене в цілому. Вона не давала пояснення, як в економіці забезпечується «природний порядок», або в чому полягає ринковий механізм саморегулювання економіки.

Відповідь на це питання дали представники класичної теорії. Згідно з цією теорією, здатність ринку до саморегулювання, до підтримання так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою цінового механізму. Найяскравішим пред­ставником класичної теорії був А. Сміт, який виділяв два види цін: 1) природну ціну, покликану покривати витрати на виробництво і забезпечувати середню норму прибутку; 2) ринкову ціну, за якою товар фактично продається на ринку.

Згідно з класичною теорією регулювальна роль цін в економіці реалізується через відхилення ринкової ціни від природної під впливом попиту і пропозиції. Якщо в якійсь галузі попит перевищує пропозицію, то ринкова ціна відхиляється вгору від природної. Внаслідок цього забезпечується прибуток на рівні вищому, ніж середня норма, що спонукає капітал переміщуватися у високоприбуткову галузь. І навпаки, якщо в якійсь галузі попит скорочується відносно пропозиції, то ринкова ціна відхиляється вниз від природної, а прибуток стає меншим, ніж середня норма, внаслідок чого капітал вилучається з малоприбуткової галузі.

Зазначені переміщення капіталу забезпечують розподіл ресурсів між окремими галузями відповідно до суспільних потреб. У такий спосіб ринок автоматично через ціновий механізм підтримує тенденцію до рівноваги і забезпечує повну зайнятість в економіці.

Проте світова економічна криза 1929—1933 рр., яка ввійшла в історію під назвою «Велика депресія», не підтвердила головне положення класичної теорії про здатність ринку до швидкого усунення економічних диспропорцій і забезпечення повної зайнятості. Це викликало необхідність розроблення нової економіч­ної теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946), а його теорія дістала назву кейнсіанської.

Центральним пунктом теорії Кейнса є положення про те, що економіка з ринковими відносинами не володіє здатністю до швидкого саморегулювання. Кейнс показав, що в ринковій економіці може одночасно існувати рівновага і неповна зайнятість. На його думку, економічна криза такої глибини як Велика депресія не може бути швидко подолана лише за допомогою ринкових сил. Для її подолання держава має здійснювати стабілізаційну політику, впливаючи на загальний попит за допомогою бюджетно-податкових і монетарних інструментів. Свої погляди на проб­леми регулювання економіки Кейнс виклав у книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Протягом кількох десятиліть (до початку і після закінчення Другої світової війни) популярність політичних рекомендацій Кейнса зростала в усьому світі. В цей період панувала віра в те, що держава здатна подолати економічні спади, використовуючи бюджетно-податкові та монетарні важелі. Але в 70-х роках ХХ ст. виявилося, що державне втручання в економіку не завжди може принести бажаний результат. Багато країн уперше зустрілися зі стагфляцією — поєднанням інфляції і стагнації економіки (остання означає низькі або від’ємні темпи економічного зростання). Рецепти кейнсіанської теорії виявилися непридатними для вирішення цієї проблеми, що істотно підірвало довіру до неї.

В умовах зниження авторитету кейнсіанської теорії почали інтенсивно розвиватися альтернативні варіанти економічної теорії. Опоненти кейнсіанської теорії висунули тезу про те, що голов­ною причиною економічної нестабільності є активна політика дер­жавного втручання в економіку. Серед альтернативних теорій найрельєфніше виділяються монетаристська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції, теорія реального ділового циклу.

Прихильники монетаристської теорії виступили на підтримку основного положення класичної теорії про те, що ринкова економіка є саморегулюючою і не потребує державного втручання. Згід­но з монетаристською теорією економічна нестабільність значною мірою є результатом нестабільних темпів грошової емісії. Тому її прихильники вважають, що для забезпечення економічної стабіль­ності потрібно дотримуватися стабільних темпів зростання грошової маси.

У 70-ті та 80-ті роки ХХ ст. монетаристська контратака на кейн­сіанські ідеї була підтримана прихильниками теорії раціональних очікувань. Згідно з цією теорією економічні суб’єкти здатні діяти раціонально, тобто у своїй поведінці враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон’юнктурі та економічній політиці держави. За цих умов відпадає необхідність державного втручання в економіку, яка здатна стабільно функціо-
нувати на умовах ринкового саморегулювання.

Прихильники теорії економіки пропозиції вважають кейнсіанську теорію односторонньою, оскільки головну увагу вона зосереджує на сукупному попиті й недооцінює необхідність регулювання сукупної пропозиції. На їхню думку, фіскальна політика, передусім її податковий механізм, може впливати на економічне зростання й через сукупну пропозицію.

На думку прихильників теорії реального ділового циклу, причини економічної нестабільності знаходяться не в сфері попиту або економічної політики, а в технологічних шоках. Згідно з цією теорією, збурення в економіці — це об’єктивна реакція на зміни у технологічній базі виробництва, які відбуваються нерівномірно.

Отже, макроекономіка як наука не стоїть на місці, а постійно розвивається. При цьому зміни, що відбуваються в ній, стосуються як суті окремих питань, так і відповідей на ці питання. Зміни відбуваються за двома напрямами. По-перше, в макроекономіці, як і в будь-якій науці, постійно розробляються нові теоретичні положення, які витісняють застарілі, що не витримали перевірки практикою; по-друге, причинно-наслідковий механізм функціонування економіки теж постійно розвивається, що породжує нові питання і вимагає на них наукових відповідей.

1. Практична функція макроекономіки зумовлюється існуванням головної суперечності в житті суспільства, яка полягає в тому, що матеріальні потреби людей безмежні, а економічні ресурси, необхідні для їх задоволення, — обмежені. Єдиним способом зменшити розрив між безмежними потребами та обмеженими ресурсами є постійне підвищення ефективності економіки. Тому практична функція макроекономіки полягає в тому, щоб продукувати такі знання, які здатні озброїти людей спроможністю підвищувати ефективність економіки і на цій основі забезпечувати умови для стійкого зростання рівня їхнього життя.

2. Об’єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб’єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності. Окремі економічні системи різняться між собою формами власності на засоби виробництва та механізмами регулювання економіки. За цими ознаками економічні системи поділяють на три типи: ринкова економіка (чистий ринок), командно-адміністративна економіка (планова економіка), змішана економіка. Проміжним варіан-
том економічної системи є перехідна економіка.

3. Макроекономіка вивчає не окремі економічні одиниці чи явища, а їх сукупності, тобто агрегати. Так, усі суб’єкти економіки групуються в макроекономіці у чотири агрегати: домашні господарства, підприємства, держава, решта світу. Економічні суб’єк­ти здійснюють свою діяльність переважно за допомогою ринків. Тому вся сукупність ринків теж структуризується в окремі агрегати: товарний ринок, ринок праці, грошовий ринок, валютний ринок тощо. І нарешті, макроекономіка має справу з такими агрегованими показниками, які характеризують загальні умови та сукупні результати економічної діяльності людей. Серед них голов­ними є такі: сукупний попит, сукупна пропозиція, валовий внутрішній продукт, безробіття, інфляція.

4. Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування та розвитку національної економіки, який являє собою сукупність зв’язків між окремими макроекономічними процесами та явищами. Макроекономіка повинна, з одного боку, визначати систему функцій, які відтворюють причинно-наслідкові зв’язки в економіці, з іншого — розкривати можливості людей впливати на причини з метою коригування тих наслідків, які вони викликають в економіці. Отже, макроекономіка виконує як пізнавальну, так і прикладну функцію. Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною, а таку, що виконує прикладну функцію, — нормативною.

5. В основі методології макроекономіки лежить метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом процес пізнання причинно-наслідкового механізму функціонування та розвитку національної економіки можна розкласти на два етапи: перший — використання фактів економічної практики для обґрунтування теоретичних положень; другий — використання теоретичних положень для цілеспрямованого впливу на економічну практику. Основним методом узагальнення фактів і продукування теоретичних положень у макроекономіці є моделювання. Застосовуються графічні, математичні та інші моделі, які описують зв’язки між ендогенними (залежними) змінними та екзогенними (незалежними) змінними. Для побудови моделей широко використовуються припущення, які дають змогу абстрагуватися від зв’язків, що не є предметом дослідження, і зосереджувати увагу лише на зв’язках, які досліджуються.

6. Результати макроекономічного моделювання значною мірою залежать від періоду, який охоплюється моделлю. В макроекономіці розрізняють два періоди: короткостроковий і довгостроковий. Короткостроковий період відображує проміжок часу, протягом якого ринкові регулятори не володіють здатністю адекватно відреагувати на збурення в економіці і відновлювати повну зайнятість. Довгостроковий період — це проміжок часу, протягом якого ринкові регулятори спроможні повною мірою відреагувати на збурення в економіці й завдяки цьому відновлювати повну зайнятість.

7. Макроекономіка належить до наймолодших економічних наук. Її перші положення були сформульовані в 16 ст. Протягом наступних періодів макроекономіка поступово нагромаджувала свій науковий капітал за рахунок теорії меркантилізму, класичної теорії, кейнсіанської теорії, монетаристської теорії тощо. Своєї зрілості вона досягла у 30-ті роки ХХ ст., коли набула здатності впливати на економічну практику. Сучасна макроекономіка також не стоїть на місці, а продовжує інтенсивно розвиватися. Цей розвиток відбувається за двома напрямами. По-перше, в макроекономіці, як і в будь-якій науці, постійно виникають нові теоретичні положення, які витискають заста­рілі, що не витримали перевірки практикою. По-друге, причинно-наслідковий механізм функціонування економіки також постійно розвивається, що породжує нові питання, які потребують відповідей.

1. Що є практичною функцією макроекономіки та в який спосіб можна підвищувати ефективність економіки?

2. Дайте визначення об’єкту макроекономіки і розкрийте основні відмінності між окремими економічними системами.

3. Що є предметом макроекономіки та яка її пізнавальна
і прикладна функція?

4. Попит на каву залежить від ціни та доходу споживачів. Які змінні функції попиту на каву є ендогенними, а які екзогенними? Як їх зміна відображується на графіку?

5. Назвіть прізвища економістів, які зробили значний внесок у становлення та розвиток макроекономічної науки. Сформулюйте сутність їхнього внеску.

Макроекономіка належить до наймолодших економічних наук. Зрілого рівня вона досягла у 30-ті роки 20 ст., у період після світової економічної кризи, коли набула здатності впливати на економічну практику. Але свій початок макроекономічна наука бере у 16 ст.

У 1576 р. француз Жан Боден (1530—1596) дійшов висновку, що зростання цін (тобто інфляція) виникає внаслідок певної зміни у співвідношенні між кількістю грошей і товарів. Це були пер­ші спроби пояснення інфляції на основі кількісної теорії грошей. Пізніше, у 17 ст., дослідження макроекономічного рівня здійснив представник класичної теорії Уільям Петті (1623—1687). Уперше в світовій практиці він зробив розрахунки національного доходу Англії і дослідив вплив системи оподаткування на економіку і розподіл доходів.

Подальшого розвитку макроекономічна наука набула у 16 ст. у дослідженнях школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене (1694—1774) розробив модель економічного кругообігу, яка отримала назву «Економічна таблиця». Вона відображала обмін товарами і послугами між основними секторами економіки і класами суспільства, що давало загальне уявлення про механізм функціонування економіки в цілому.

Франсуа Кене був одночасно і лікарем, і економістом. Тому свою економічну таблицю він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. Вчений виходив з того, що в процесі кругообігу органи людського тіла нерозривно пов’язані між собою. При цьому кожний окремий орган, виконуючи в кровоносній системі особливу функцію, на еквівалентних умовах обмінюється своєю «роботою» з іншими органами й завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму.

Розробляючи економічну таблицю, Ф. Кене спирався на такі два принципи:

Економічний кругообіг має відбуватися згідно з «природним порядком» без зовнішнього, тобто державного, втручання. Це оз­начає, що Ф. Кене був прихильником економічного лібералізму.

Порівнювання економічного кругообігу з кругообігом людини привело Ф. Кене до думки про можливість виникнення певних порушень в економічному кругообігу за аналогією з хворобами, які виникають у людини.

Франсуа Кене вже тоді бачив можливість інфляційного зростання в економіці. Особливо небезпечним він уважав збільшення заможним класом рівня споживання предметів розкоші. Вчений висловлював побоювання, що це може викликати скорочення витрат на клас селян, який він відносив до продуктивного класу. Проте теоретична база фізіократів, у тому числі їхня позиція щодо державного невтручання в економіку, не могла дати відповідь на питання, як можна протидіяти цьому явищу. Цей недолік стосується і економічної таблиці Ф. Кене в цілому. Вона не давала пояснення, як в економіці забезпечується «природний порядок», або в чому полягає ринковий механізм саморегулювання економіки.

Відповідь на це питання дали представники класичної теорії. Згідно з цією теорією, здатність ринку до саморегулювання, до підтримання так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою цінового механізму. Найяскравішим пред­ставником класичної теорії був А. Сміт, який виділяв два види цін: 1) природну ціну, покликану покривати витрати на виробництво і забезпечувати середню норму прибутку; 2) ринкову ціну, за якою товар фактично продається на ринку.

Згідно з класичною теорією регулювальна роль цін в економіці реалізується через відхилення ринкової ціни від природної під впливом попиту і пропозиції. Якщо в якійсь галузі попит перевищує пропозицію, то ринкова ціна відхиляється вгору від природної. Внаслідок цього забезпечується прибуток на рівні вищому, ніж середня норма, що спонукає капітал переміщуватися у високоприбуткову галузь. І навпаки, якщо в якійсь галузі попит скорочується відносно пропозиції, то ринкова ціна відхиляється вниз від природної, а прибуток стає меншим, ніж середня норма, внаслідок чого капітал вилучається з малоприбуткової галузі.

Зазначені переміщення капіталу забезпечують розподіл ресурсів між окремими галузями відповідно до суспільних потреб. У такий спосіб ринок автоматично через ціновий механізм підтримує тенденцію до рівноваги і забезпечує повну зайнятість в економіці.

Проте світова економічна криза 1929—1933 рр., яка ввійшла в історію під назвою «Велика депресія», не підтвердила головне положення класичної теорії про здатність ринку до швидкого усунення економічних диспропорцій і забезпечення повної зайнятості. Це викликало необхідність розроблення нової економіч­ної теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946), а його теорія дістала назву кейнсіанської.

Центральним пунктом теорії Кейнса є положення про те, що економіка з ринковими відносинами не володіє здатністю до швидкого саморегулювання. Кейнс показав, що в ринковій економіці може одночасно існувати рівновага і неповна зайнятість. На його думку, економічна криза такої глибини як Велика депресія не може бути швидко подолана лише за допомогою ринкових сил. Для її подолання держава має здійснювати стабілізаційну політику, впливаючи на загальний попит за допомогою бюджетно-податкових і монетарних інструментів. Свої погляди на проб­леми регулювання економіки Кейнс виклав у книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Протягом кількох десятиліть (до початку і після закінчення Другої світової війни) популярність політичних рекомендацій Кейнса зростала в усьому світі. В цей період панувала віра в те, що держава здатна подолати економічні спади, використовуючи бюджетно-податкові та монетарні важелі. Але в 70-х роках ХХ ст. виявилося, що державне втручання в економіку не завжди може принести бажаний результат. Багато країн уперше зустрілися зі стагфляцією — поєднанням інфляції і стагнації економіки (остання означає низькі або від’ємні темпи економічного зростання). Рецепти кейнсіанської теорії виявилися непридатними для вирішення цієї проблеми, що істотно підірвало довіру до неї.

В умовах зниження авторитету кейнсіанської теорії почали інтенсивно розвиватися альтернативні варіанти економічної теорії. Опоненти кейнсіанської теорії висунули тезу про те, що голов­ною причиною економічної нестабільності є активна політика дер­жавного втручання в економіку. Серед альтернативних теорій найрельєфніше виділяються монетаристська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції, теорія реального ділового циклу.

Прихильники монетаристської теорії виступили на підтримку основного положення класичної теорії про те, що ринкова економіка є саморегулюючою і не потребує державного втручання. Згід­но з монетаристською теорією економічна нестабільність значною мірою є результатом нестабільних темпів грошової емісії. Тому її прихильники вважають, що для забезпечення економічної стабіль­ності потрібно дотримуватися стабільних темпів зростання грошової маси.

У 70-ті та 80-ті роки ХХ ст. монетаристська контратака на кейн­сіанські ідеї була підтримана прихильниками теорії раціональних очікувань. Згідно з цією теорією економічні суб’єкти здатні діяти раціонально, тобто у своїй поведінці враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон’юнктурі та економічній політиці держави. За цих умов відпадає необхідність державного втручання в економіку, яка здатна стабільно функціо-
нувати на умовах ринкового саморегулювання.

Прихильники теорії економіки пропозиції вважають кейнсіанську теорію односторонньою, оскільки головну увагу вона зосереджує на сукупному попиті й недооцінює необхідність регулювання сукупної пропозиції. На їхню думку, фіскальна політика, передусім її податковий механізм, може впливати на економічне зростання й через сукупну пропозицію.

На думку прихильників теорії реального ділового циклу, причини економічної нестабільності знаходяться не в сфері попиту або економічної політики, а в технологічних шоках. Згідно з цією теорією, збурення в економіці — це об’єктивна реакція на зміни у технологічній базі виробництва, які відбуваються нерівномірно.

Отже, макроекономіка як наука не стоїть на місці, а постійно розвивається. При цьому зміни, що відбуваються в ній, стосуються як суті окремих питань, так і відповідей на ці питання. Зміни відбуваються за двома напрямами. По-перше, в макроекономіці, як і в будь-якій науці, постійно розробляються нові теоретичні положення, які витісняють застарілі, що не витримали перевірки практикою; по-друге, причинно-наслідковий механізм функціонування економіки теж постійно розвивається, що породжує нові питання і вимагає на них наукових відповідей.

1. Практична функція макроекономіки зумовлюється існуванням головної суперечності в житті суспільства, яка полягає в тому, що матеріальні потреби людей безмежні, а економічні ресурси, необхідні для їх задоволення, — обмежені. Єдиним способом зменшити розрив між безмежними потребами та обмеженими ресурсами є постійне підвищення ефективності економіки. Тому практична функція макроекономіки полягає в тому, щоб продукувати такі знання, які здатні озброїти людей спроможністю підвищувати ефективність економіки і на цій основі забезпечувати умови для стійкого зростання рівня їхнього життя.

2. Об’єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб’єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності. Окремі економічні системи різняться між собою формами власності на засоби виробництва та механізмами регулювання економіки. За цими ознаками економічні системи поділяють на три типи: ринкова економіка (чистий ринок), командно-адміністративна економіка (планова економіка), змішана економіка. Проміжним варіан-
том економічної системи є перехідна економіка.

3. Макроекономіка вивчає не окремі економічні одиниці чи явища, а їх сукупності, тобто агрегати. Так, усі суб’єкти економіки групуються в макроекономіці у чотири агрегати: домашні господарства, підприємства, держава, решта світу. Економічні суб’єк­ти здійснюють свою діяльність переважно за допомогою ринків. Тому вся сукупність ринків теж структуризується в окремі агрегати: товарний ринок, ринок праці, грошовий ринок, валютний ринок тощо. І нарешті, макроекономіка має справу з такими агрегованими показниками, які характеризують загальні умови та сукупні результати економічної діяльності людей. Серед них голов­ними є такі: сукупний попит, сукупна пропозиція, валовий внутрішній продукт, безробіття, інфляція.

4. Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування та розвитку національної економіки, який являє собою сукупність зв’язків між окремими макроекономічними процесами та явищами. Макроекономіка повинна, з одного боку, визначати систему функцій, які відтворюють причинно-наслідкові зв’язки в економіці, з іншого — розкривати можливості людей впливати на причини з метою коригування тих наслідків, які вони викликають в економіці. Отже, макроекономіка виконує як пізнавальну, так і прикладну функцію. Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною, а таку, що виконує прикладну функцію, — нормативною.

5. В основі методології макроекономіки лежить метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом процес пізнання причинно-наслідкового механізму функціонування та розвитку національної економіки можна розкласти на два етапи: перший — використання фактів економічної практики для обґрунтування теоретичних положень; другий — використання теоретичних положень для цілеспрямованого впливу на економічну практику. Основним методом узагальнення фактів і продукування теоретичних положень у макроекономіці є моделювання. Застосовуються графічні, математичні та інші моделі, які описують зв’язки між ендогенними (залежними) змінними та екзогенними (незалежними) змінними. Для побудови моделей широко використовуються припущення, які дають змогу абстрагуватися від зв’язків, що не є предметом дослідження, і зосереджувати увагу лише на зв’язках, які досліджуються.

6. Результати макроекономічного моделювання значною мірою залежать від періоду, який охоплюється моделлю. В макроекономіці розрізняють два періоди: короткостроковий і довгостроковий. Короткостроковий період відображує проміжок часу, протягом якого ринкові регулятори не володіють здатністю адекватно відреагувати на збурення в економіці і відновлювати повну зайнятість. Довгостроковий період — це проміжок часу, протягом якого ринкові регулятори спроможні повною мірою відреагувати на збурення в економіці й завдяки цьому відновлювати повну зайнятість.

7. Макроекономіка належить до наймолодших економічних наук. Її перші положення були сформульовані в 16 ст. Протягом наступних періодів макроекономіка поступово нагромаджувала свій науковий капітал за рахунок теорії меркантилізму, класичної теорії, кейнсіанської теорії, монетаристської теорії тощо. Своєї зрілості вона досягла у 30-ті роки ХХ ст., коли набула здатності впливати на економічну практику. Сучасна макроекономіка також не стоїть на місці, а продовжує інтенсивно розвиватися. Цей розвиток відбувається за двома напрямами. По-перше, в макроекономіці, як і в будь-якій науці, постійно виникають нові теоретичні положення, які витискають заста­рілі, що не витримали перевірки практикою. По-друге, причинно-наслідковий механізм функціонування економіки також постійно розвивається, що породжує нові питання, які потребують відповідей.

1. Що є практичною функцією макроекономіки та в який спосіб можна підвищувати ефективність економіки?

2. Дайте визначення об’єкту макроекономіки і розкрийте основні відмінності між окремими економічними системами.

3. Що є предметом макроекономіки та яка її пізнавальна
і прикладна функція?

4. Попит на каву залежить від ціни та доходу споживачів. Які змінні функції попиту на каву є ендогенними, а які екзогенними? Як їх зміна відображується на графіку?

5. Назвіть прізвища економістів, які зробили значний внесок у становлення та розвиток макроекономічної науки. Сформулюйте сутність їхнього внеску.