6.3.» Мотиваційні основи управлінської праці

Менеджмент підприємств готельно-ресторанного бізнесу вико­нує подвійне завдання. З одного боку, за його допомогою вирішу­ються управлінські проблеми й досягається мета діяльності підприємств, з іншого — він вирішує завдання не лише розвитку підприємства але й держави та суспільства в цілому. Завдання ме­неджменту в сфері управління виробничими процесами — виявлен­ня наявності у працівників підприємства протиріч щодо досягнен­ня цілей і зняття морально-психологічної напруги на основі чіткої підприємницької політики та певних функцій управління.

Управлінська діяльність — вид суспільної праці, основним за­вданням якої є забезпечення цілеспрямованої, скоординованої діяльності як окремих учасників спільного трудового процесу, так і трудових колективів в цілому. З розвитком ринкових відносин і поглибленням процесів поділу й кооперування праці, управлінська праця відокремлюється як відносно самостійна сфера й набуває визначених організаційних форм, які створюють автономну систе­му управління підприємством. Від рівня управлінської праці зале­жить не лише використання поверхневих, але й глибинних, стра­тегічних резервів підприємства. Головна особливість цього виду трудової діяльності полягає в тому, що завдання розвитку й удос­коналення діяльності підприємства керівник вирішує в органі­заційному аспекті, впливаючи на працівників, які вирішують ці за­вдання. Саме ці обставини вимагають від менеджера творчого підходу й ініціативності. Якість праці менеджера залежить не лише від рівня його знань і кваліфікації, але й від особистісних якостей, практичного досвіду, інтуїції і здорового глузду.

Управлінська праця —- різновид розумової праці. Вона не ство­рює конкретних матеріальних благ, але є невід'ємною складовою праці робітників, а тому визначається як виробнича.

Основна мета управління — створення оптимальних умов (ор­ганізаційних, технічних, соціальних, психологічних тощо) для ре­алізації завдань підприємства, досягнення гармонії між індивіду­альними трудовими процесами, координації діяльності робітників заради досягнення конкретних запланованих результатів. Відтак управління — це насамперед робота з працівниками підприємства.

Засобами управлінської праці є організаційна й обчислювальна техніка, а рівень її використання визначає культуру й ефективність управління.

У теорії й практиці менеджменту виділяють кілька видів поділу управлінської праці.

Функціональний поділ праці — виділення функцій, об'єктивно необхідних для ефективного управління виробництвом, виконання яких закріплюється за певними працівниками або підрозділами апарату управління.

Ієрархічний — розподіл комплексів робіт для реалізації функцій за рівнями ієрархії управління, закріплення їх за управлінськими пра­цівниками й визначення на цій основі делегованих їм повноважень.

Технологічний — диференціація процесу управління на операції по збиранню, переданню, зберіганню й переробці інформації.

Професійний — пов'язаний з розподілом управлінських праців­ників за їхньою фаховою підготовкою.

Кваліфікаційний — передбачає розподіл робіт за функціями уп­равління й закріплення їх за управлінськими працівниками згідно з кваліфікацією, стажем роботи й особистими здібностями останніх.

Посадовий — відбиває розподіл управлінських працівників в системі управління організацією за їхньою компетентністю.

Провідне місце серед видів розподілу управлінської праці нале­жить функціональному розподілу.

Існуючий розподіл управлінської праці в організації є основою класифікації її управлінського персоналу.

Управлінський персонал залежно від функціональної ролі в процесі управління поділяється на: керівників, спеціалістів і служ­бовців (технічних виконавців).

Керівник посідає центральне місце в управлінні організацією. Він очолює колектив, має необхідні повноваження щодо прийнят­тя рішень, несе всю повноту відповідальності за результати роботи очолюваного ним колективу.

Спеціалісти — це працівники, які виконують визначені функції управління. Вони аналізують зібрану інформацію й пропонують варіанти рішень для керівників відповідного рівня.

До спеціалістів відносять: економістів, бухгалтерів, фінан­систів, аналітиків, юристів тощо. Особливістю їхньої діяльності є робота в умовах жорстких обмежень: наказів і розпоряджень керівників, технічно-технологічних нормативів і організаційних регламентів діяльності, чітких кваліфікаційних вимог щодо спеціальних знань. В їхній діяльності переважають логічні опе­рації.

Службовці — працівники, які обслуговують діяльність спеціа­лістів і керівників. Вони виконують інформаційно-технічні опе­рації. Це секретарі-референти, молодші техніки. Специфіка їхньої діяльності полягає у виконанні стандартних процедур і операцій, які переважно піддаються нормуванню. В їхній праці домінують логічні й технічні операції.

Крім зазначеної класифікації, в теорії й практиці управління розрізняють лінійних і функціональних менеджерів.

До лінійних менеджерів відносять осіб, які діють на основі єди­ноначалля й відповідають у повному обсязі за стан і розвиток підприємства або його структурних підрозділів (директори, на­чальники цехів, завідувачі відділами, бригадири).

Орієнтовні витрати робочого часу на виконання

різних видів управлінської праці

До функціональних менеджерів відносять працівників, які від­повідають за певну сферу управління й очолюють функціональні підрозділи (управляючий маркетингом, головний економіст, на­чальник відділу кадрів).

Згідно з місцем у системі управління підприємством виділяють працівників трьох рівнів: вищого, нижчого й середнього.

Керівники вищого рівня мають найбільшу владу й несуть відповідальність за діяльність всього підприємства (директори, президенти, їх заступники віце-президенти). Вони визначають за­гальні напрями функціонування й розвитку підприємства в цілому, приймають ключові рішення щодо повсякденних справ і майбутнь­ого організації, розробляють довготермінові плани, формують політику й презентують підприємство за його межами. Лише вони наділені повноваженнями щодо придбання іншого приміщення, впровадження нової технології обслуговування тощо. їхня діяльність характеризується масштабністю, складністю, стра­тегічною і перспективною спрямованістю, найбільшим зв'язком із зовнішнім середовищем, різнорідністю прийнятих рішень, напру­женим темпом.

Керівник середнього рівня проводить в життя політику вищого керівництва, виконує його накази, розпорядження, представляє інтереси очолюваного колективу, вносить зміни щодо вдоскона­лення його діяльності, поліпшення умов праці, направляє, коорди­нує й контролює діяльність керівників нижчого рівня.

Керівник нижчого рівня проводить в життя політику вищого керівництва підприємства, виконує накази, розпорядження вищого й середнього рівня керівництва, представляє інтереси безпосеред­ньо працівників, керує ними.

У кожного працівника управлінського апарату мотиваційна ос­нова є індивідуальною й зумовлюється рядом факторів: рівнем

добробуту, соціальним статусом, кваліфікацією, посадою, цінніс­ною орієнтацією тощо.

Мотиваційний механізм різних категорій працівників управ­ління наведений на схемі (6.3).

Схема 6.3. Ієрархічна схема мотиваційного механізму працівників управління

Дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених свідчать, що за умови повного матеріального достатку лише 20% людей не бажа­ють працювати ані за яких обставин, 36% — готові працювати в разі виконання цікавої й змістовної роботи, 21% — щоб уникну­ти самотності й нудьги, 14% - - щоб не втратити себе як осо­бистість, 9% — тому що робота приносить радість.

При анкетуванні працівників управлінської сфери виявилось, що лише 12% з них основним мотивом діяльності вважають гроші. Водночас майже 38% основним мотиваційним елементом вважа­ють славу, 35% — задоволення від змісту роботи, а близько 15% — владу.

Класичний менеджер насамперед прагне до просування по службових сходинках, досягнення влади й високого статусу.

Слід зазначити, що між мотивацією й кінцевими результатами діяльності менеджера немає однозначного зв'язку через дію випад­кових і суб'єктивних факторів (здібності працівника, настрій у да­ний момент, розуміння ситуації, вплив інших осіб тощо).

Залежно від необхідності стимулювання діяльності як такої чи її результату мотивація управлінської праці може виступати у двох формах: поточного стимулювання й винагороди за досягнення кінцевого результату роботи.

Поточне стимулювання застосовується для стабілізації чи коре­гування поточної роботи. Воно стосується результатів, які вже до­сягнуті, а в разі відсутності діяльності поточне стимулювання при­пиняється. Розмір поточного стимулювання повинен бути мінімальним для постійного підтримання зацікавленості щодо про­довження необхідної діяльності. При цьому перевагу слід надавати не стільки розміру, скільки формі, способу й режиму поточного стимулювання. Воно може бути регулярним, епізодичним (не­сподіваним), комбінованим (комбінація регулярного й епізодично­го). Іноді доцільним є застосування «авансового» поточного сти­мулювання, яке зобов'язує працівника управлінського апарату працювати краще. Проте воно завжди повинне бути своєчасним і конкретним, щоб працівник знав з чим воно пов'язане й яким чи­ном йому себе поводити у подальшому.

Винагорода за кінцевий результат діяльності пов'язана з досяг­нутими показниками, тому вона повинна відповідати дійсному вне­ску кожного управлінця, бути справедливою, спонукати працівни­ка до досягнення в майбутньому вищих показників.

Крім матеріального заохочення, всі три категорії працівників управління (менеджери, спеціалісти, службовці) в схемі моти­ваційного механізму передбачають просування по службових схо­динках. Просування вперед у обраній сфері трудової діяльності на­дає більше повноважень, влади, вищого статусу.

Розрізняють два види кар'єри (просування по службових схо­динках): фахову та внутрішньофірмову.

Фахова кар'єра — це різні стадії професійної діяльності: на­вчання, робота, послідовний розвиток індивідуальних професійних навичок, професійне зростання й вихід на пенсію. Ці стадії кон­кретний працівник управління може пройти в межах однієї або різних організацій.

Внутрішньофірмова кар'єра передбачає зміну стадій розвитку працівника в межах одного підприємства й реалізується за трьома основними напрямами:

-  вертикальним, що означає просування від нижчого до більш високого рівня в ієрархії;

-  горизонтальним, тобто переведення працівника з одного ро­бочого місця на інше з метою підвищення його інтересу до роботи й посилення мотивації трудової діяльності. Це переміщення до іншої функціональної сфери діяльності, розширення або усклад­нення завдань на займаній посаді, зміна службової ролі.

-  доцентровим рухом, що означає набуття працівником автори­тету, поваги серед колег, визнання його як фахівця й особистості.

Планування кар'єри безпосередньо пов'язане з мотивацією тру­дової діяльності менеджерів. Так, згідно з теорією Маслоу, до пер­винних потреб людини належать потреби безпеки, впевненості, що фізіологічні та інші пріоритетні потреби (у тому числі потреби зай­нятості, стабільної роботи), будуть задоволені як у поточному періоді, так і в майбутньому. Теорія очікувань свідчить, що працівники прагнуть у будь-якій ситуації досягти максимуму бажа­ного. Саме тому в процесі роботи менеджери прагнуть до отриман­ня різноманітних винагород і максимального задоволення потреб. До таких потреб належать просування по службі та впевненість що­до реальності перспектив службового просування. За теорією спра­ведливості, працівники вбачають залежність між рівнем ефектив­ності роботи й просуванням по службі, що підвищує їхню трудову активність. Водночас менеджери приділяють підвищену увагу пер­спективам свого професійного зростання й просуванню по службі.

Стабільність зайнятості, чітка перспектива щодо зростан­ня — безперечно пріоритетні потреби й мотивуючі чинники трудо­вої діяльності менеджерів. А відтак плануванню кар'єри слід приділяти першорядну увагу. Воно має безпосереднє відношення до реалізації цілої низки потреб і приведення в дію трудових статусних мотивів персоналу.

Однією з потреб кожної людини є потреба у вільному часі й сприятливому режимі робочого часу. З урахуванням цього до пріоритетних напрямів посилення мотивації трудової діяльності управлінців відносять регулювання робочого часу та заохочення їх вільним часом. Світовий і вітчизняний досвід свідчать, що за ос­танні роки в практиці роботи підприємств готельно-ресторанного бізнесу запроваджено ряд моделей гнучкої організації робочого ча­су з індивідуалізацією їх застосування та з метою підвищення ролі вільного часу.

Основними підходами до регулювання робочого часу та заохо­чення вільним часом є:

-  надання додаткового вільного часу. Цей засіб мотивації уп­равлінської праці реалізується через зміну тривалості основної та різноманітних додаткових відпусток, їх подрібненням на певні час­тини (наприклад, надання їх влітку та взимку), надання можливості працювати неповний робочий день або неповний робочий тиждень тощо. Практика свідчить про значний ефект від надання додатко­вих відпусток як компенсації за специфічні умови праці та за досяг­нуті результати праці, що суттєво відрізняються від нормативних. Але користуватись нетрадиційними формами регулювання робо­чого й вільного часу слід обмежено з огляду на те, що їх застосу­вання може породжувати проблеми організаційно-економічного характеру.

-  перерозподіл робочого часу. Цей метод стимулювання в ос­танні роки набув значного поширення. Він реалізується через на­дання працівникові управлінського апарату можливості особисто визначати початок, закінчення і тривалість робочого дня за умови дотримання місячної норми робочого часу, обов'язкового вико­нання встановлених трудових норм, збереження нормального ходу виробничого процесу. Найпоширенішою формою регулювання ро­бочого часу є гнучкий або ступінчастий графік.

Численні дослідження й спостереження свідчать, що за високо­го рівня кваліфікації працівників і змістовної роботи самостійне ре­гулювання робочого часу сприяє підвищенню продуктивності уп­равлінської праці. При цьому стають другорядними проблеми, пов'язані з невиходом на роботу через захворювання, сімейні чи інші непередбачені обставини.

Завдяки застосуванню гнучких графіків працівники управління індивідуально координують професійні, особисті інтереси та обов'язки. Проте набутий ступінь свободи щодо розпорядження робочим часом передбачає наявність високої самоорганізації й підвищення їх особистої відповідальності.

Наведені складові відіграють значну роль у підвищенні ефек­тивності мотивації управлінської праці, а їх широке застосування є запорукою успішної роботи менеджерів, спеціалістів і службовців підприємств готельно-ресторанного бізнесу.

Контрольні запитання

1. В чому полягає особливість управлінської праці ?

2. Види поділу управлінської праці.

3. Мотиваційний механізм менеджерів, спеціалістів і служ­бовців, його подібність і відмінність.

4. Поточне стимулювання й винагорода за кінцевий результат роботи, суть і можливості щодо їх застосування на підприємствах готельно-ресторанного бізнесу.

5. Охарактеризуйте фахову й внутрішньофірмову види кар'єри.

6. Заохочення працівників управлінням наданням їм вільного часу й сприятливого режиму роботи.

Рекомендована література

1. Білоус О.Г., Панченко І.Г. Менеджмент: конкурентоздатність і ефективність. — К.: Знання, 1992.

2. Вуднок М., Френсис Д. Раскрепощенный менеджер. — М.: Дело, 1991.

3. Грачёв М.В. Суперкадры: управление персоналом в между­народной корпорации. — М.: Дело, 1993.

4. Карлоф В. Деловая стратегия. — М.: Экономика, 1991.

Менеджмент підприємств готельно-ресторанного бізнесу вико­нує подвійне завдання. З одного боку, за його допомогою вирішу­ються управлінські проблеми й досягається мета діяльності підприємств, з іншого — він вирішує завдання не лише розвитку підприємства але й держави та суспільства в цілому. Завдання ме­неджменту в сфері управління виробничими процесами — виявлен­ня наявності у працівників підприємства протиріч щодо досягнен­ня цілей і зняття морально-психологічної напруги на основі чіткої підприємницької політики та певних функцій управління.

Управлінська діяльність — вид суспільної праці, основним за­вданням якої є забезпечення цілеспрямованої, скоординованої діяльності як окремих учасників спільного трудового процесу, так і трудових колективів в цілому. З розвитком ринкових відносин і поглибленням процесів поділу й кооперування праці, управлінська праця відокремлюється як відносно самостійна сфера й набуває визначених організаційних форм, які створюють автономну систе­му управління підприємством. Від рівня управлінської праці зале­жить не лише використання поверхневих, але й глибинних, стра­тегічних резервів підприємства. Головна особливість цього виду трудової діяльності полягає в тому, що завдання розвитку й удос­коналення діяльності підприємства керівник вирішує в органі­заційному аспекті, впливаючи на працівників, які вирішують ці за­вдання. Саме ці обставини вимагають від менеджера творчого підходу й ініціативності. Якість праці менеджера залежить не лише від рівня його знань і кваліфікації, але й від особистісних якостей, практичного досвіду, інтуїції і здорового глузду.

Управлінська праця —- різновид розумової праці. Вона не ство­рює конкретних матеріальних благ, але є невід'ємною складовою праці робітників, а тому визначається як виробнича.

Основна мета управління — створення оптимальних умов (ор­ганізаційних, технічних, соціальних, психологічних тощо) для ре­алізації завдань підприємства, досягнення гармонії між індивіду­альними трудовими процесами, координації діяльності робітників заради досягнення конкретних запланованих результатів. Відтак управління — це насамперед робота з працівниками підприємства.

Засобами управлінської праці є організаційна й обчислювальна техніка, а рівень її використання визначає культуру й ефективність управління.

У теорії й практиці менеджменту виділяють кілька видів поділу управлінської праці.

Функціональний поділ праці — виділення функцій, об'єктивно необхідних для ефективного управління виробництвом, виконання яких закріплюється за певними працівниками або підрозділами апарату управління.

Ієрархічний — розподіл комплексів робіт для реалізації функцій за рівнями ієрархії управління, закріплення їх за управлінськими пра­цівниками й визначення на цій основі делегованих їм повноважень.

Технологічний — диференціація процесу управління на операції по збиранню, переданню, зберіганню й переробці інформації.

Професійний — пов'язаний з розподілом управлінських праців­ників за їхньою фаховою підготовкою.

Кваліфікаційний — передбачає розподіл робіт за функціями уп­равління й закріплення їх за управлінськими працівниками згідно з кваліфікацією, стажем роботи й особистими здібностями останніх.

Посадовий — відбиває розподіл управлінських працівників в системі управління організацією за їхньою компетентністю.

Провідне місце серед видів розподілу управлінської праці нале­жить функціональному розподілу.

Існуючий розподіл управлінської праці в організації є основою класифікації її управлінського персоналу.

Управлінський персонал залежно від функціональної ролі в процесі управління поділяється на: керівників, спеціалістів і служ­бовців (технічних виконавців).

Керівник посідає центральне місце в управлінні організацією. Він очолює колектив, має необхідні повноваження щодо прийнят­тя рішень, несе всю повноту відповідальності за результати роботи очолюваного ним колективу.

Спеціалісти — це працівники, які виконують визначені функції управління. Вони аналізують зібрану інформацію й пропонують варіанти рішень для керівників відповідного рівня.

До спеціалістів відносять: економістів, бухгалтерів, фінан­систів, аналітиків, юристів тощо. Особливістю їхньої діяльності є робота в умовах жорстких обмежень: наказів і розпоряджень керівників, технічно-технологічних нормативів і організаційних регламентів діяльності, чітких кваліфікаційних вимог щодо спеціальних знань. В їхній діяльності переважають логічні опе­рації.

Службовці — працівники, які обслуговують діяльність спеціа­лістів і керівників. Вони виконують інформаційно-технічні опе­рації. Це секретарі-референти, молодші техніки. Специфіка їхньої діяльності полягає у виконанні стандартних процедур і операцій, які переважно піддаються нормуванню. В їхній праці домінують логічні й технічні операції.

Крім зазначеної класифікації, в теорії й практиці управління розрізняють лінійних і функціональних менеджерів.

До лінійних менеджерів відносять осіб, які діють на основі єди­ноначалля й відповідають у повному обсязі за стан і розвиток підприємства або його структурних підрозділів (директори, на­чальники цехів, завідувачі відділами, бригадири).

Орієнтовні витрати робочого часу на виконання

різних видів управлінської праці

До функціональних менеджерів відносять працівників, які від­повідають за певну сферу управління й очолюють функціональні підрозділи (управляючий маркетингом, головний економіст, на­чальник відділу кадрів).

Згідно з місцем у системі управління підприємством виділяють працівників трьох рівнів: вищого, нижчого й середнього.

Керівники вищого рівня мають найбільшу владу й несуть відповідальність за діяльність всього підприємства (директори, президенти, їх заступники віце-президенти). Вони визначають за­гальні напрями функціонування й розвитку підприємства в цілому, приймають ключові рішення щодо повсякденних справ і майбутнь­ого організації, розробляють довготермінові плани, формують політику й презентують підприємство за його межами. Лише вони наділені повноваженнями щодо придбання іншого приміщення, впровадження нової технології обслуговування тощо. їхня діяльність характеризується масштабністю, складністю, стра­тегічною і перспективною спрямованістю, найбільшим зв'язком із зовнішнім середовищем, різнорідністю прийнятих рішень, напру­женим темпом.

Керівник середнього рівня проводить в життя політику вищого керівництва, виконує його накази, розпорядження, представляє інтереси очолюваного колективу, вносить зміни щодо вдоскона­лення його діяльності, поліпшення умов праці, направляє, коорди­нує й контролює діяльність керівників нижчого рівня.

Керівник нижчого рівня проводить в життя політику вищого керівництва підприємства, виконує накази, розпорядження вищого й середнього рівня керівництва, представляє інтереси безпосеред­ньо працівників, керує ними.

У кожного працівника управлінського апарату мотиваційна ос­нова є індивідуальною й зумовлюється рядом факторів: рівнем

добробуту, соціальним статусом, кваліфікацією, посадою, цінніс­ною орієнтацією тощо.

Мотиваційний механізм різних категорій працівників управ­ління наведений на схемі (6.3).

Схема 6.3. Ієрархічна схема мотиваційного механізму працівників управління

Дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених свідчать, що за умови повного матеріального достатку лише 20% людей не бажа­ють працювати ані за яких обставин, 36% — готові працювати в разі виконання цікавої й змістовної роботи, 21% — щоб уникну­ти самотності й нудьги, 14% - - щоб не втратити себе як осо­бистість, 9% — тому що робота приносить радість.

При анкетуванні працівників управлінської сфери виявилось, що лише 12% з них основним мотивом діяльності вважають гроші. Водночас майже 38% основним мотиваційним елементом вважа­ють славу, 35% — задоволення від змісту роботи, а близько 15% — владу.

Класичний менеджер насамперед прагне до просування по службових сходинках, досягнення влади й високого статусу.

Слід зазначити, що між мотивацією й кінцевими результатами діяльності менеджера немає однозначного зв'язку через дію випад­кових і суб'єктивних факторів (здібності працівника, настрій у да­ний момент, розуміння ситуації, вплив інших осіб тощо).

Залежно від необхідності стимулювання діяльності як такої чи її результату мотивація управлінської праці може виступати у двох формах: поточного стимулювання й винагороди за досягнення кінцевого результату роботи.

Поточне стимулювання застосовується для стабілізації чи коре­гування поточної роботи. Воно стосується результатів, які вже до­сягнуті, а в разі відсутності діяльності поточне стимулювання при­пиняється. Розмір поточного стимулювання повинен бути мінімальним для постійного підтримання зацікавленості щодо про­довження необхідної діяльності. При цьому перевагу слід надавати не стільки розміру, скільки формі, способу й режиму поточного стимулювання. Воно може бути регулярним, епізодичним (не­сподіваним), комбінованим (комбінація регулярного й епізодично­го). Іноді доцільним є застосування «авансового» поточного сти­мулювання, яке зобов'язує працівника управлінського апарату працювати краще. Проте воно завжди повинне бути своєчасним і конкретним, щоб працівник знав з чим воно пов'язане й яким чи­ном йому себе поводити у подальшому.

Винагорода за кінцевий результат діяльності пов'язана з досяг­нутими показниками, тому вона повинна відповідати дійсному вне­ску кожного управлінця, бути справедливою, спонукати працівни­ка до досягнення в майбутньому вищих показників.

Крім матеріального заохочення, всі три категорії працівників управління (менеджери, спеціалісти, службовці) в схемі моти­ваційного механізму передбачають просування по службових схо­динках. Просування вперед у обраній сфері трудової діяльності на­дає більше повноважень, влади, вищого статусу.

Розрізняють два види кар'єри (просування по службових схо­динках): фахову та внутрішньофірмову.

Фахова кар'єра — це різні стадії професійної діяльності: на­вчання, робота, послідовний розвиток індивідуальних професійних навичок, професійне зростання й вихід на пенсію. Ці стадії кон­кретний працівник управління може пройти в межах однієї або різних організацій.

Внутрішньофірмова кар'єра передбачає зміну стадій розвитку працівника в межах одного підприємства й реалізується за трьома основними напрямами:

-  вертикальним, що означає просування від нижчого до більш високого рівня в ієрархії;

-  горизонтальним, тобто переведення працівника з одного ро­бочого місця на інше з метою підвищення його інтересу до роботи й посилення мотивації трудової діяльності. Це переміщення до іншої функціональної сфери діяльності, розширення або усклад­нення завдань на займаній посаді, зміна службової ролі.

-  доцентровим рухом, що означає набуття працівником автори­тету, поваги серед колег, визнання його як фахівця й особистості.

Планування кар'єри безпосередньо пов'язане з мотивацією тру­дової діяльності менеджерів. Так, згідно з теорією Маслоу, до пер­винних потреб людини належать потреби безпеки, впевненості, що фізіологічні та інші пріоритетні потреби (у тому числі потреби зай­нятості, стабільної роботи), будуть задоволені як у поточному періоді, так і в майбутньому. Теорія очікувань свідчить, що працівники прагнуть у будь-якій ситуації досягти максимуму бажа­ного. Саме тому в процесі роботи менеджери прагнуть до отриман­ня різноманітних винагород і максимального задоволення потреб. До таких потреб належать просування по службі та впевненість що­до реальності перспектив службового просування. За теорією спра­ведливості, працівники вбачають залежність між рівнем ефектив­ності роботи й просуванням по службі, що підвищує їхню трудову активність. Водночас менеджери приділяють підвищену увагу пер­спективам свого професійного зростання й просуванню по службі.

Стабільність зайнятості, чітка перспектива щодо зростан­ня — безперечно пріоритетні потреби й мотивуючі чинники трудо­вої діяльності менеджерів. А відтак плануванню кар'єри слід приділяти першорядну увагу. Воно має безпосереднє відношення до реалізації цілої низки потреб і приведення в дію трудових статусних мотивів персоналу.

Однією з потреб кожної людини є потреба у вільному часі й сприятливому режимі робочого часу. З урахуванням цього до пріоритетних напрямів посилення мотивації трудової діяльності управлінців відносять регулювання робочого часу та заохочення їх вільним часом. Світовий і вітчизняний досвід свідчать, що за ос­танні роки в практиці роботи підприємств готельно-ресторанного бізнесу запроваджено ряд моделей гнучкої організації робочого ча­су з індивідуалізацією їх застосування та з метою підвищення ролі вільного часу.

Основними підходами до регулювання робочого часу та заохо­чення вільним часом є:

-  надання додаткового вільного часу. Цей засіб мотивації уп­равлінської праці реалізується через зміну тривалості основної та різноманітних додаткових відпусток, їх подрібненням на певні час­тини (наприклад, надання їх влітку та взимку), надання можливості працювати неповний робочий день або неповний робочий тиждень тощо. Практика свідчить про значний ефект від надання додатко­вих відпусток як компенсації за специфічні умови праці та за досяг­нуті результати праці, що суттєво відрізняються від нормативних. Але користуватись нетрадиційними формами регулювання робо­чого й вільного часу слід обмежено з огляду на те, що їх застосу­вання може породжувати проблеми організаційно-економічного характеру.

-  перерозподіл робочого часу. Цей метод стимулювання в ос­танні роки набув значного поширення. Він реалізується через на­дання працівникові управлінського апарату можливості особисто визначати початок, закінчення і тривалість робочого дня за умови дотримання місячної норми робочого часу, обов'язкового вико­нання встановлених трудових норм, збереження нормального ходу виробничого процесу. Найпоширенішою формою регулювання ро­бочого часу є гнучкий або ступінчастий графік.

Численні дослідження й спостереження свідчать, що за високо­го рівня кваліфікації працівників і змістовної роботи самостійне ре­гулювання робочого часу сприяє підвищенню продуктивності уп­равлінської праці. При цьому стають другорядними проблеми, пов'язані з невиходом на роботу через захворювання, сімейні чи інші непередбачені обставини.

Завдяки застосуванню гнучких графіків працівники управління індивідуально координують професійні, особисті інтереси та обов'язки. Проте набутий ступінь свободи щодо розпорядження робочим часом передбачає наявність високої самоорганізації й підвищення їх особистої відповідальності.

Наведені складові відіграють значну роль у підвищенні ефек­тивності мотивації управлінської праці, а їх широке застосування є запорукою успішної роботи менеджерів, спеціалістів і службовців підприємств готельно-ресторанного бізнесу.

Контрольні запитання

1. В чому полягає особливість управлінської праці ?

2. Види поділу управлінської праці.

3. Мотиваційний механізм менеджерів, спеціалістів і служ­бовців, його подібність і відмінність.

4. Поточне стимулювання й винагорода за кінцевий результат роботи, суть і можливості щодо їх застосування на підприємствах готельно-ресторанного бізнесу.

5. Охарактеризуйте фахову й внутрішньофірмову види кар'єри.

6. Заохочення працівників управлінням наданням їм вільного часу й сприятливого режиму роботи.

Рекомендована література

1. Білоус О.Г., Панченко І.Г. Менеджмент: конкурентоздатність і ефективність. — К.: Знання, 1992.

2. Вуднок М., Френсис Д. Раскрепощенный менеджер. — М.: Дело, 1991.

3. Грачёв М.В. Суперкадры: управление персоналом в между­народной корпорации. — М.: Дело, 1993.

4. Карлоф В. Деловая стратегия. — М.: Экономика, 1991.