5.2. Особливості оперативно-календарного планування в одиничному виробництві

Одиничне виробництво характеризується виготовленням різних виробів одиницями або невеликими серіями за окремими
замовленнями без регулярної повторюваності в плановому періоді.

Головне завдання оперативно-календарного планування на підприємствах цього типу полягає в забезпеченні: своєчасного виготовлення різних виробів відповідно до узгоджених термінів, встановлених замовниками, а також рівномірного завантаження й роботи всіх виробничих підрозділів та ланок за більш коротких виробничих циклів і менших витрат на виготовлення продукції.

Об’єктом планування є замовлення. В обсяг робіт з виконанням замовлення входить не тільки виготовлення виробу, а й уся технічна підготовка (конструкторська, технологічна) і випробування, які займають значну частину в загальній тривалості циклу виконання замовлення (50—75 %).

Порядок проходження замовлення. Процес виконання замовлен­ня складається з таких етапів: оформлення замовлення, підготовка виробництва, виготовлення виробів, що входять у замовлення.

Оформлення замовлення починають після одержання від замовника технічного завдання, у якому вказують основні вимоги, висунуті до виробу, і його техніко-економічні характеристики. Бюро замовлень на підприємстві вивчає й аналізує замовлення з погляду його відповідності спеціалізації підприємства, а також визначає, чи достатньо за складом і компетентністю технічної документації.

Потім замовлення реєструють у журналі портфеля замовлень і виписують на нього запитальний аркуш, до якого заносять усі дані, пов’язані з опрацюванням замовлення в різних відділах і службах підприємства.

Відповідні підрозділи (конструкторський, технологічний, виробничий та ін.) обчислюють трудомісткість виготовлення виробу, матеріальні затрати, обсяг робіт із конструювання, розроблення технологічних процесів тощо, встановлюють терміни виконання окремих етапів так, щоб постачати вироби у визначений замовником термін. Водночас розраховують затрати на підготовку виробництва й виготовлення виробів і складають калькуляцію їх собівартості та проектують ціни. Потім формують проект договору й надсилають замовникові на узгодження. Після погодження договору оформляють карту замовлення, встановлюють його номер, про який повідомляють усі підрозділи — виконавців замовлення; розробляють календарні плани-графіки проходження замовлення різними стадіями його підготовки й виробництва. За цими графіками ведуть контроль за виконанням замовлення, визначають відхилення фактичних термінів від запланованих і вживають відповідних заходів.

Системи оперативно-календарного планування. Для планування виробництва оригінальних деталей на підприємствах одиничного типу використовують такі системи:

позамовну — за короткого циклу складання виробу (до одного місяця);

комплектно-вузлову та комплектно-групову — за тривалості складального циклу понад один місяць.

Плануючи виробництво уніфікованих і нормалізованих деталей, використовують подетальну систему «на склад»; при цьому терміни запуску-випуску цих деталей не пов’язані з термінами запуску-випуску замовлення або складальних комплектів.

Календарно-планові розрахунки в одиничному виробництві проводять у порядку, зворотному перебігу технологічного процесу, починаючи від завершальної фази, тобто випробовування виробу. Такий підхід зумовлений потребою встановити термін запуску виробу у виробництво, виходячи з терміну його випуску, який вказують у договорі з замовником.

Календарно-планові розрахунки охоплюють:

обчислення тривалості виробничого циклу виготовлення виробу;

визначення календарних випереджень у роботі окремих виробничих підрозділів з виготовлення виробу;

складання плану-графіка виконання замовлення;

складання зведеного графіка виконання замовлень, установлених у виробничій програмі на плановий період;

розрахунки завантаження устаткування й виробничих площ за календарними періодами (об’ємно-календарні розрахунки) і коригування зведеного графіка з метою вирівнювання завантаження за окремими плановими періодами;

визначення величини незавершеного виробництва (НЗВ).

Тривалість виробничого циклу виготовлення виробу є основ­ним нормативом, на підставі якого виконують календарно-пла­нові та об’ємно-календарні розрахунки. Визначення тривалості циклу починають із побудови циклового графіка (циклограми) складання виробу; при цьому використовують складальну схему виробу, яка розкриває його розчленування на вузли, підвузли та інші складальні сполучення.

Початком побудови циклограми є дата здавання виробу замов­нику, від неї будують послідовно зв’язані між собою складальні процеси, а також процеси, що виконуються паралельно з іншими операціями.

Наступним етапом розрахунку тривалості виробничого циклу виготовлення виробу є обчислення тривалості циклів обробної та заготовчої фаз. Цей розрахунок проводять, щоб встановити початок запуску деталей в оброблення, що забезпечить вчасне їх виготовлення й подання в складальний підрозділ. На основі циклу оброблення деталей окреслюють терміни запуску-випуску заготовок і встановлюють загальну тривалість виготовлення виробу (виконання замовлення) з розчленуванням за етапами робіт.

В умовах одиничного виробництва цикл виготовлення деталей і заготовок визначають за основними з них, які мають найбільшу трудомісткість. Міжопераційні перерви встановлюють у розмірах, кратних тривалості однієї зміни: 0,5 зміни, 1 зміна або доба. На основі циклових графіків встановлюють календарні випередження за етапами виробничого процесу.

Випередження планують, щоб забезпечити завершення виробничого процесу в запланований термін. Будуючи цикловий графік, необхідно враховувати міжцехові перерви, які мають страховий характер і становлять 3—5 днів.

Виготовляючи складні технічні вироби, замість циклових графіків будують сіткові машинним способом (ЕОМ, ПК) з використанням сіткових методів, за допомогою яких визначають критичний шлях складання виробу й роботи, які виконуються паралельно. За критичним шляхом визначається тривалість виробничого циклу. Календарні графіки розробляють спочатку за окремими замовлен­нями, а потім будують зведений графік запуску-випуску в усіх виробів, що встановлені у виробничій програмі на плановий період.

Складаючи зведений графік, розраховують завантаження устатку­вання та площ роботами з виготовлення різних замовлень в усіх під­розділах підприємства. При цьому необхідно забезпечити таке заван­таження всіх ланок виробництва, щоб воно було на рівні їхньої про­пускної спроможності та рівномірним упродовж планового періоду.

Для вирішення такого завдання виконують календарно-об’ємні розрахунки й будують відповідні графіки, у яких відображають взаємне погодження виконання замовлень і завантаження устатку­вання, площ.

Якщо пропускної спроможності недостатньо для паралельної роботи над різними виробами (замовленнями), проводять організаційно-технічні заходи з «розшивання» «вузьких місць» або коригують терміни виконання замовлень перенесенням початку робіт на більш ранній період.

В умовах одиничного типу виробництва заділи визначають не в натуральному вираженні, а у вартісному або в трудових затратах, що зумовлено великою тривалістю виробничого циклу виготовлення кожного виробу. Тому заділи на підприємствах одиничного типу виробництва встановлюють у вигляді незавершеного виробництва (НЗВ) у вартісному вираженні.

НЗВ розраховують в цілому щодо виробу за допомогою графіка наростання затрат. Такі графіки будують завчасно, і за ними планують величини НЗВ на будь-який момент часу протягом циклу виготовлення виробу.

Величину НЗВ можна визначити, використовуючи відсоток технічної готовності виробу, який розраховують відношенням планових або фактичних витрат праці на відповідний момент часу до повної трудомісткості виробу.

Величину НЗВ конкретного виробу обчислюють множенням собівартості або ціни виробу на відсоток технічної готовності у відповідний момент часу.

Що вища тривалість виробничого циклу виготовлення виробу, то більша величина НЗВ цього виробу. На підприємствах одинич­ного типу виробництва НЗВ становить 30—40 % загальної величини оборотних коштів.

Отже, основним нормативом підприємств одиничного типу є тривалість виробничого циклу, який визначає величини всіх нормативів (випередження, НЗВ тощо), тому на підприємствах цього типу увага приділяється насамперед скороченню тривалості виробничого циклу.

Основні напрями скорочення тривалості виробничого циклу:

підвищення рівня механізації та автоматизації технологічних процесів;

скорочення часу допоміжних процесів (транспортування, контроль і т. ін.);

зменшення часу міжопераційних перерв завдяки вдосконаленню організації виробництва та праці;

удосконалення оперативно-календарного планування (використання спеціальних методів, ЕОМ тощо).

Розроблення виробничих програм для цехів і дільниць. Оперативні виробничі завдання для цехів встановлюють на основі зведеного річного графіка запуску-випуску виробів. Основним періодом, на який розробляють завдання, є 2 місяці. Такий підхід сприяє безперервності оперативного планування виробництва. Номенклатуру замовлень і обсяг робіт у другому місяці уточнюють перед його початком.

Склад замовлень, що їх включають до оперативної виробничої програми, визначається:

термінами виконання замовлень, передбачених договорами;

установленим порядком проходження замовлень цехами й запланованими випередженнями, що накреслені у зведеному графіку запуску-випуску виробів;

ступенем технічної та організаційної готовності замовлення до виробництва й випуску у плановому місяці в кожному підрозділі з урахуванням стану заділів за замовленнями, що переходять із попереднього місяця.

Крім переліку замовлень цехова виробнича програма містить дані про трудомісткість робіт за кожним замовленням, а також загальну трудомісткість місячного завдання. Обсяг замовлень у нормо-годинах, з урахуванням коефіцієнта виконання норм, що входять до складу місячної програми, має відповідати дійсному фонду часу роботи устаткування цеху, відповідність визначається за такою формулою:

ТN = Пспр,     (5.7)

де ТN — обсяг робіт, що їх виконуватимуть на даній групі устаткування, станко-год; Пспр — пропускна спроможність цієї групи устаткування у плановому періоді, станко-годин, яку розраховують множенням кількості устаткування в групі на дійсний фонд часу роботи одиниці устаткування.

Виробнича програма цеху, встановлена на місяць, є основою для розроблення завдань для кожної дільниці й робочого місця. Розроблення місячних завдань для виробничих дільниць розпочинають зі складання подетальних планів за даними:

конструкторсько-технологічних специфікацій;

карт технологічних процесів;

карт розшифрування комплектів;

термінів початку й закінчення робіт.

Після складання подетальних планів дільницям здійснюють об’ємно-календарні розрахунки за групами устаткування та складальними площами. У результаті таких обчислень установлюють змінність роботи дільниць, окремих груп устаткування й уточнюють потребу в робітниках певних професій.

В одиничному виробництві застосовують і змінно-добове планування, завдання розробляють для дільниць і окремих робочих місць. У них деталізують завдання на конкретну зміну або добу з номенклатури, кількості, термінів і робочих місць. Уточнення виконують за даними про фактичну кількість вироблених деталей протягом попередньої доби; ураховують також такі обставини, як ремонт устаткування, відсутність робітника відповідної професії тощо.

Одиничне виробництво характеризується виготовленням різних виробів одиницями або невеликими серіями за окремими
замовленнями без регулярної повторюваності в плановому періоді.

Головне завдання оперативно-календарного планування на підприємствах цього типу полягає в забезпеченні: своєчасного виготовлення різних виробів відповідно до узгоджених термінів, встановлених замовниками, а також рівномірного завантаження й роботи всіх виробничих підрозділів та ланок за більш коротких виробничих циклів і менших витрат на виготовлення продукції.

Об’єктом планування є замовлення. В обсяг робіт з виконанням замовлення входить не тільки виготовлення виробу, а й уся технічна підготовка (конструкторська, технологічна) і випробування, які займають значну частину в загальній тривалості циклу виконання замовлення (50—75 %).

Порядок проходження замовлення. Процес виконання замовлен­ня складається з таких етапів: оформлення замовлення, підготовка виробництва, виготовлення виробів, що входять у замовлення.

Оформлення замовлення починають після одержання від замовника технічного завдання, у якому вказують основні вимоги, висунуті до виробу, і його техніко-економічні характеристики. Бюро замовлень на підприємстві вивчає й аналізує замовлення з погляду його відповідності спеціалізації підприємства, а також визначає, чи достатньо за складом і компетентністю технічної документації.

Потім замовлення реєструють у журналі портфеля замовлень і виписують на нього запитальний аркуш, до якого заносять усі дані, пов’язані з опрацюванням замовлення в різних відділах і службах підприємства.

Відповідні підрозділи (конструкторський, технологічний, виробничий та ін.) обчислюють трудомісткість виготовлення виробу, матеріальні затрати, обсяг робіт із конструювання, розроблення технологічних процесів тощо, встановлюють терміни виконання окремих етапів так, щоб постачати вироби у визначений замовником термін. Водночас розраховують затрати на підготовку виробництва й виготовлення виробів і складають калькуляцію їх собівартості та проектують ціни. Потім формують проект договору й надсилають замовникові на узгодження. Після погодження договору оформляють карту замовлення, встановлюють його номер, про який повідомляють усі підрозділи — виконавців замовлення; розробляють календарні плани-графіки проходження замовлення різними стадіями його підготовки й виробництва. За цими графіками ведуть контроль за виконанням замовлення, визначають відхилення фактичних термінів від запланованих і вживають відповідних заходів.

Системи оперативно-календарного планування. Для планування виробництва оригінальних деталей на підприємствах одиничного типу використовують такі системи:

позамовну — за короткого циклу складання виробу (до одного місяця);

комплектно-вузлову та комплектно-групову — за тривалості складального циклу понад один місяць.

Плануючи виробництво уніфікованих і нормалізованих деталей, використовують подетальну систему «на склад»; при цьому терміни запуску-випуску цих деталей не пов’язані з термінами запуску-випуску замовлення або складальних комплектів.

Календарно-планові розрахунки в одиничному виробництві проводять у порядку, зворотному перебігу технологічного процесу, починаючи від завершальної фази, тобто випробовування виробу. Такий підхід зумовлений потребою встановити термін запуску виробу у виробництво, виходячи з терміну його випуску, який вказують у договорі з замовником.

Календарно-планові розрахунки охоплюють:

обчислення тривалості виробничого циклу виготовлення виробу;

визначення календарних випереджень у роботі окремих виробничих підрозділів з виготовлення виробу;

складання плану-графіка виконання замовлення;

складання зведеного графіка виконання замовлень, установлених у виробничій програмі на плановий період;

розрахунки завантаження устаткування й виробничих площ за календарними періодами (об’ємно-календарні розрахунки) і коригування зведеного графіка з метою вирівнювання завантаження за окремими плановими періодами;

визначення величини незавершеного виробництва (НЗВ).

Тривалість виробничого циклу виготовлення виробу є основ­ним нормативом, на підставі якого виконують календарно-пла­нові та об’ємно-календарні розрахунки. Визначення тривалості циклу починають із побудови циклового графіка (циклограми) складання виробу; при цьому використовують складальну схему виробу, яка розкриває його розчленування на вузли, підвузли та інші складальні сполучення.

Початком побудови циклограми є дата здавання виробу замов­нику, від неї будують послідовно зв’язані між собою складальні процеси, а також процеси, що виконуються паралельно з іншими операціями.

Наступним етапом розрахунку тривалості виробничого циклу виготовлення виробу є обчислення тривалості циклів обробної та заготовчої фаз. Цей розрахунок проводять, щоб встановити початок запуску деталей в оброблення, що забезпечить вчасне їх виготовлення й подання в складальний підрозділ. На основі циклу оброблення деталей окреслюють терміни запуску-випуску заготовок і встановлюють загальну тривалість виготовлення виробу (виконання замовлення) з розчленуванням за етапами робіт.

В умовах одиничного виробництва цикл виготовлення деталей і заготовок визначають за основними з них, які мають найбільшу трудомісткість. Міжопераційні перерви встановлюють у розмірах, кратних тривалості однієї зміни: 0,5 зміни, 1 зміна або доба. На основі циклових графіків встановлюють календарні випередження за етапами виробничого процесу.

Випередження планують, щоб забезпечити завершення виробничого процесу в запланований термін. Будуючи цикловий графік, необхідно враховувати міжцехові перерви, які мають страховий характер і становлять 3—5 днів.

Виготовляючи складні технічні вироби, замість циклових графіків будують сіткові машинним способом (ЕОМ, ПК) з використанням сіткових методів, за допомогою яких визначають критичний шлях складання виробу й роботи, які виконуються паралельно. За критичним шляхом визначається тривалість виробничого циклу. Календарні графіки розробляють спочатку за окремими замовлен­нями, а потім будують зведений графік запуску-випуску в усіх виробів, що встановлені у виробничій програмі на плановий період.

Складаючи зведений графік, розраховують завантаження устатку­вання та площ роботами з виготовлення різних замовлень в усіх під­розділах підприємства. При цьому необхідно забезпечити таке заван­таження всіх ланок виробництва, щоб воно було на рівні їхньої про­пускної спроможності та рівномірним упродовж планового періоду.

Для вирішення такого завдання виконують календарно-об’ємні розрахунки й будують відповідні графіки, у яких відображають взаємне погодження виконання замовлень і завантаження устатку­вання, площ.

Якщо пропускної спроможності недостатньо для паралельної роботи над різними виробами (замовленнями), проводять організаційно-технічні заходи з «розшивання» «вузьких місць» або коригують терміни виконання замовлень перенесенням початку робіт на більш ранній період.

В умовах одиничного типу виробництва заділи визначають не в натуральному вираженні, а у вартісному або в трудових затратах, що зумовлено великою тривалістю виробничого циклу виготовлення кожного виробу. Тому заділи на підприємствах одиничного типу виробництва встановлюють у вигляді незавершеного виробництва (НЗВ) у вартісному вираженні.

НЗВ розраховують в цілому щодо виробу за допомогою графіка наростання затрат. Такі графіки будують завчасно, і за ними планують величини НЗВ на будь-який момент часу протягом циклу виготовлення виробу.

Величину НЗВ можна визначити, використовуючи відсоток технічної готовності виробу, який розраховують відношенням планових або фактичних витрат праці на відповідний момент часу до повної трудомісткості виробу.

Величину НЗВ конкретного виробу обчислюють множенням собівартості або ціни виробу на відсоток технічної готовності у відповідний момент часу.

Що вища тривалість виробничого циклу виготовлення виробу, то більша величина НЗВ цього виробу. На підприємствах одинич­ного типу виробництва НЗВ становить 30—40 % загальної величини оборотних коштів.

Отже, основним нормативом підприємств одиничного типу є тривалість виробничого циклу, який визначає величини всіх нормативів (випередження, НЗВ тощо), тому на підприємствах цього типу увага приділяється насамперед скороченню тривалості виробничого циклу.

Основні напрями скорочення тривалості виробничого циклу:

підвищення рівня механізації та автоматизації технологічних процесів;

скорочення часу допоміжних процесів (транспортування, контроль і т. ін.);

зменшення часу міжопераційних перерв завдяки вдосконаленню організації виробництва та праці;

удосконалення оперативно-календарного планування (використання спеціальних методів, ЕОМ тощо).

Розроблення виробничих програм для цехів і дільниць. Оперативні виробничі завдання для цехів встановлюють на основі зведеного річного графіка запуску-випуску виробів. Основним періодом, на який розробляють завдання, є 2 місяці. Такий підхід сприяє безперервності оперативного планування виробництва. Номенклатуру замовлень і обсяг робіт у другому місяці уточнюють перед його початком.

Склад замовлень, що їх включають до оперативної виробничої програми, визначається:

термінами виконання замовлень, передбачених договорами;

установленим порядком проходження замовлень цехами й запланованими випередженнями, що накреслені у зведеному графіку запуску-випуску виробів;

ступенем технічної та організаційної готовності замовлення до виробництва й випуску у плановому місяці в кожному підрозділі з урахуванням стану заділів за замовленнями, що переходять із попереднього місяця.

Крім переліку замовлень цехова виробнича програма містить дані про трудомісткість робіт за кожним замовленням, а також загальну трудомісткість місячного завдання. Обсяг замовлень у нормо-годинах, з урахуванням коефіцієнта виконання норм, що входять до складу місячної програми, має відповідати дійсному фонду часу роботи устаткування цеху, відповідність визначається за такою формулою:

ТN = Пспр,     (5.7)

де ТN — обсяг робіт, що їх виконуватимуть на даній групі устаткування, станко-год; Пспр — пропускна спроможність цієї групи устаткування у плановому періоді, станко-годин, яку розраховують множенням кількості устаткування в групі на дійсний фонд часу роботи одиниці устаткування.

Виробнича програма цеху, встановлена на місяць, є основою для розроблення завдань для кожної дільниці й робочого місця. Розроблення місячних завдань для виробничих дільниць розпочинають зі складання подетальних планів за даними:

конструкторсько-технологічних специфікацій;

карт технологічних процесів;

карт розшифрування комплектів;

термінів початку й закінчення робіт.

Після складання подетальних планів дільницям здійснюють об’ємно-календарні розрахунки за групами устаткування та складальними площами. У результаті таких обчислень установлюють змінність роботи дільниць, окремих груп устаткування й уточнюють потребу в робітниках певних професій.

В одиничному виробництві застосовують і змінно-добове планування, завдання розробляють для дільниць і окремих робочих місць. У них деталізують завдання на конкретну зміну або добу з номенклатури, кількості, термінів і робочих місць. Уточнення виконують за даними про фактичну кількість вироблених деталей протягом попередньої доби; ураховують також такі обставини, як ремонт устаткування, відсутність робітника відповідної професії тощо.