12.8. Характеристики Лондонського та Паризького клубів

Система світових фінансових інституцій не обмежується Всесвітнім банком, МВФ та іншими регіональними банками. Стратегія цих інституцій не змогла відкрити шлях для довгострокового вирішення проблеми заборгованості. У центрі ж уваги світової спільноти опинилися дві неформальні організації — Паризький і Лондонський клуби, завдяки своїй ролі у вирішенні проблем платіжного дисбалансу та комерційного боргу. У Паризькому клубі реструктуруються борги урядів і гарантовані ними борги, а в Лондонському клубі — заборгованості перед комерційними банками.

У рамках Паризького клубу країни, що відчувають труднощі у сплаті боргів іншим державам і приватним закладам, проводять переговори зі своїми кредиторами про перегляд умов і графіків платежів. Мабуть, сама назва «Паризький клуб» не зовсім точна, хоча це неформальне об’єднання, а не офіційна міжнародна організація. У нього немає штаб-квартири, секретаріату, а, головне, немає статуту. Іншими словами, цей клуб не має юридичного статусу.

Паризький клуб не дуже відомий широкій публіці, що пов’язано певною мірою з політикою конфіденційності, що ним провадиться. Тим не менш, за приблизно 40 років свого існування клуб став однією з головних дійових осіб у проведенні міжнародної стратегії у сфері кредитування і забезпечення погашення заборгованостей. Ця стратегія нерідко коригується, але в її основі завжди покладено два принципи: проведення внутрішніх реформ і структурної перебудови з наданням зовнішньої фінансової допомоги у формі нових позик або пільгових умов погашення вже існуючих боргів.

Перші переговори в рамках клубу було проведено в 1956 р., який був позначений власне заснуванням клубу. Найбільша активність припадає на останні 20 років, коли біля 100 країн уклали більше двохсот угод про реструктуризацію боргів на суму понад 350 млрд дол.

Особливість структурної організації Паризького клубу полягає в тому, що він являє собою зібрання представників суверенних держав-кредиторів, на якому головує високопосадовець державного Казначейства Франції.

Традиційно, методи і процедури діяльності клубу ніколи офіційно не оформлювалися в будь-якій документації, проте наведені нижче п’ять принципів вважаються керівними у діяльності клубу:

Консенсус. Жодне рішення не може бути схвалено Паризьким клубом, якщо воно не є прийнятним для всіх без винятку країн-кредиторів, що беруть участь.

Солідарність між кредиторами. Жоден кредитор не намагається домовитися з країною-боржником про кращі умови, ніж для інших кредиторів Паризького клубу.

Умови. Паризький клуб погоджується на переоформлення заборгованості країни-боржника тільки в тому разі, якщо в цій країні здійснюється програма, що підтримується МВФ у рамках відповідного механізму верхніх кредитних траншів.

Зіставність умов. Країна-кредитор, що бере участь, а також будь-який двосторонній кредитор, який не бере участі в роботі Паризького клубу, за жодних обставин не мають ставити для будь-якої країни-боржника умови, менш сприятливі, ніж ті, які передбачені багатосторонньою угодою, укладеною з Паризьким клубом.

Дії виходячи з конкретної ситуації. Будь-яке рішення, що приймається Паризьким клубом стросовно заборгованості країни-кредитора, має ґрунтуватися на оцінці конкретної економічної та фінансової ситуації в даній країні.

Офіційні кредитори Паризького клубу, як правило, установлюють дві попередні умови початку переговорів про переоформлення заборгованості. По-перше, кредитори мають бути впевнені в тому, що країна-боржник не зможе виконати своїх зобов’язань по зовнішнім платежам, якщо тягар її заборгованості не буде полегшено. Для цього країна-боржник має продемонструвати, що вона потребує фінансування. По-друге, кредитори Паризького клубу також наполягають на тому, щоб країна-боржник, яка домагається переоформлення своєї заборгованості, вдалася до необхідних заходів, з тим щоб усунути причини, які утруднюють здійснення платежів, і досягла стійкого покращення своєї позиції по зовнішніх платежах. Тому від боржника вимагається вжиття заходів щодо стабілізації в контексті програми стабілізації, яка підтримується МВФ у рамках одного з механізмів верхніх кредитних траншів («стенд-бай», ЕФФ), або САФ/ЕСАФ, або програми накопичення прав (РАП) — для країн, які мають заборгованість з платежів перед МВФ.

Умови переоформлення заборгованості Паризьким клубом, як правило, залежать від рівня доходів у країні-боржнику, а також від категорії позики (комерційна позика, надана за ринковими ставками, або позика, надана на пільгових умовах у порядку офіційної допомоги на цілі розвитку чи ОПР). Кредитори Паризького клубу в кожному конкретному випадку вирішують, які умови мають установлюватися для тієї або іншої країни-боржника — пільгові чи звичайні, причому це рішення приймається виходячи з рівня доходів у даній країні.

Різновиди базових умов реструктуризації боргу (офіційного):

Торонтські умови;

Х’юстонські умови;

Тринідатські умови;

Лондонські умови (посилені Торонтські);

Неапольські умови;

Ліонські умови;

ініціатива НІРС;

стандартні класичні умови.

Торонтські умови. У 1988 р. на зустрічі голів держав «великої сімки» в Торонто були прийняті рекомендації про підвищення ефективності перегляду зовнішніх боргів найбідніших країн із найвищими рівнями зовнішньої заборгованості. Пізніше Паризький клуб заявив про підтримку цих рекомендацій, які дістали назву Торонтських умов.

Ці умови можуть застосовуватися лише до країн, дохід на особу в яких не перевищує встановленого Всесвітнім банком рівня, що дає право отримувати кредити від Міжнародної асоціації розвитку. Кредиторам запропоновано кілька варіантів умов, які вони можуть використовувати при реструктуризації боргу:

Варіант А: зменшення суми боргу. Списання третини боргу, перегляд умов погашення згідно з ринковими ставками процента для іншої частини боргу та встановлення строку погашення 14 років, у тому числі пільговий восьмирічний період.

Варіант В: довгострокові борги. Нарахування процентів згідно з ринковими ставками та встановлення строку погашення 25 років, у тому числі пільговий період 14 років.

Варіант С: зменшення платежів з обслуговування боргу. Надання пільгових процентних ставок (3,5 % чи половина ринкової ставки, з яких потрібно вибрати більшу величину), встановлення строку погашення 14 років, у тому числі пільговий восьмирічний період.

На основі Торонтських умов за період 1988—1990 pp. було підписано 26 угод про перегляд боргів. Порівняно зі звичайними умовами повернення боргів застосування Торонтських умов дало можливість скоротити приблизно 20 % виплат з погашення процентів за період припинення виплат основної суми.

Х’юстонські умови. Були прийняті в 1990 р. На відміну від більшості інших умов, які стосувалися найбідніших країн «третього світу», були призначені для реструктуризації боргу найбідніших країн з середнім рівнем доходу, що мали значну зовнішню заборгованість. Згідно з Х’юстонськими умовами:

строк погашення комерційних кредитів збільшувався до 15 років, у тому числі пільговий період 8 років;

строк погашення кредитів, наданих у межах програм офіційного розвитку, збільшувався до 20 років з пільговим періодом 10 років;

кредитори отримували право продавати чи обмінювати зобов’язання з погашення всієї суми кредитів, наданих у рамках офіційного сприяння розвитку, або 10 % непогашеної суми комерційних кредитів (чи зобов’язання з погашення комерційних кредитів на суму 10 млн дол. США, якщо величина буде більшою за вказані 10 %).

Для того щоб отримати право на реструктуризацію боргу Х’юстонськими умовами, країна-боржник має відповідати принаймні двом із трьох таких критеріїв:

річний дохід на особу не має перевищувати встановлену Всесвітнім банком верхню межу для даної групи країн;

співвідношення суми боргу кредиторам Паризького клубу і суми боргу комерційним кредиторам має дорівнювати 1,5;

обсяг заборгованості має характеризуватися такими показниками: сума боргу не менша за 50 % ВВП; співвідношення боргу до вартості експорту не менше від 275 %, коефіцієнт запланованого обслуговування боргу не менший за 30.

За період з 1990 до 1992 р. на основі Х’юстонських умов підписано 15 угод про перегляд боргів загальною вартістю близько 18,4 млрд дол. США.

Тринідатські умови. У 1990 р. стало очевидним, що надані згідно з попередніми умовами пільги недостатні для вирішення проблеми країн-боржників. Тому були запропоновані Тринідадські умови, які передбачали списання 2/3 боргу найбідніших країн та країн із найбільшими сумами зовнішнього боргу. Однак на зустрічі голів держав «великої сімки» в Лондоні ці умови не були підтримані в повному обсязі.

Лондонські умови. У грудні 1991 р. Паризький клуб прийняв компромісні Лондонські (посилені Торонтські) умови. Замість списання 2/3 боргу вони передбачали чотири варіанти 50-відсоткового скорочення чистої приведеної вартості сум, що підлягали консолідації та належали до непогашених комерційних кредитів (тобто сум, що не належали до залишку боргу). Варіанти Лондонських умов:

анулювання 50 % боргу і реструктуризація залишкової суми на 23 роки з шестирічним пільговим періодом і нарахуванням процентів за ринковою ставкою;

реструктуризація боргу за пільговими процентними ставками на 23 роки без пільгового періоду;

реструктуризація боргу за ринковими процентними ставками на 25 років з 16-річним пільговим періодом;

реструктуризація зобов’язань з обслуговування кредитів, наданих як офіційне сприяння розвитку, на 30 років з 20-річним пільговим періодом.

З 1991 до 1993 р. було переглянуто борги 10 країн, зокрема Гвінеї, Мавританії, Мозамбіку, Малі та ін. Загальна сума переглянутих боргів становила 4 млрд дол. США. Чиста приведена вартість зобов’язань цих країн з обслуговування боргу зменшилася приблизно в 2 рази.

Неапольські умови. Діють із початку 1995 р. і спрямовані на подолання проблеми заборгованості країн із низьким рівнем доходу. Вони передбачають такі варіанти:

67-відсоткове списання за чистою приведеною вартістю чи реструктурування боргу з метою його скорочення на 67 % за ставками, меншими за ринкові (для країн із ВВП на душу населення менш ніж 500 дол. США), або з коефіцієнтом борг/експорт більшим за 350 %;

50-відсоткове списання для інших категорій країн;

капіталізація процентів (50 %) і їх виплата протягом 33 років із восьмирічним пільговим періодом, залишок сплачується протягом 23 років з шестирічним пільговим періодом з прогресивною шкалою амортизації;

реструктуризація на 40 років з 16-річним або 20-річним пільговим періодом, ставка процентів є незмінною (за кредитами в рамках офіційної допомоги розвитку).

У 1995—1998 pp. було скорочено заборгованість більше ніж 30 країн із низьким рівнем доходу, з них сім країн отримали скорочення боргу на 67 %.

Ліонські умови. З 1997 р. введено в дію Ліонські умови, які також розраховані на країни з низьким рівнем доходу. Вони передбачають 80-відсоткове зниження боргових зобов’язань і приведення співвідношень зовнішній борг/експорт до рівня 200—250 % та платежі/експорт — до 20—25 %. Дія Ліонських умов доповнюється програмою МВФ і Всесвітнього банку щодо зниження платежів у МВФ, запровадженою в 1997 р. Уперше ця програма була застосована до Уганди, де завдяки їй співвідношення борг/експорт у 1998 р. знижено до 202 %, потім у Болівії — зниження до 205 %.

Ініціатива НІРС. З метою подолання кризи заборгованості найбідніших країн із найбільшою зовнішньою заборгованістю МВФ та Всесвітній банк уперше погодилися списати частину боргів цих країн, виступивши в 1996 р. зі спільною Ініціативою НІРС (Highly Indebted Poor Countries Initiative). У 1999 p. дану ініціативу було переглянуто, і тепер вона має назву Посилена Ініціатива НІРС.

Ініціатива НІРС має кілька особливостей, які відрізняють її від попередніх умов скорочення боргу. По-перше, вона розширює список боргів, що підпадають під скорочення, включаючи в нього заборгованість перед багатосторонніми кредиторами (міжнародними фінансовими організаціями). До цього часу МВФ та Світовий банк могли тільки надавати додаткові кредити своїм клієнтам, у яких були проблеми з обслуговуванням боргу.

По-друге, Ініціатива встановлює чіткий індикатор сталого зовнішнього боргу, якого має досягнути країна. Сталий зовнішній борг — це такий обсяг зовнішнього боргу країни, за якого очікується, що вона здатна виконувати поточні та майбутні зобов’язання з обслуговування боргу в повному обсязі без потреби у скороченні чи відстроченні боргу, без акумулювання несплачених сум боргу та без загрози зростанню економіки країни.

У рамках Ініціативи НІРС індикатор сталого зовнішнього боргу встановлено у вигляді двох співвідношень: приведеної вартості боргу до експорту (не більш ніж 150 %) та до державних доходів (не більше 250 %).

По-третє, для реалізації Ініціативи були .знайдені нові джерела та механізми фінансування скорочення боргу. Вони охоплюють продаж частини золотих запасів МВФ і надання можливості Світовому банку та іншим міжнародним організаціям використовувати частину власних ресурсів. Було також створено Довірчий фонд НІРС (НІРС Trust Fund), у який можуть робити внески офіційні донори для того, щоб допомогти міжнародним організаціям скорочувати борг.

Окрім того, що Посилена Ініціатива передбачає більший розмір скорочення боргу, вона має дві основні відмінності від попереднього варіанта, що стосуються умов реалізації програми:

Щоб здобути право на скорочення боргу за цими умовами, країна-боржник має не тільки показати хороші результати проведення економічних реформ, як передбачалося першим варіантом, а й розробити та впровадити в життя Стратегію подолання бідності. Отже, відбулося зміщення акценту від макроекономічної та структурної політики до соціальної сфери.

Було знято жорсткі часові обмеження щодо початку завершальної стадії програми, тобто стадії, коли кредитори надають 90-відсоткове списання чистої приведеної вартості боргу. У першому варіанті Ініціативи ця стадія розпочиналася після трьох років успішного виконання запланованих заходів, а в «посиленому» варіанті вона може розпочатися раніше за умови успішного виконання взятих зобов’язань та, відповідно, пізніше ніж через три роки, якщо країна не зможе досягти необхідного результату.

Стандартні класичні умови. У рамках Паризького клубу передбачено також стандартні (класичні) умови реорганізації зовнішнього боргу для країн із середнім рівнем доходу: реструктуризація до 100 % боргу (у деяких випадках тільки основної суми боргу) зі строком погашення 10 років з п’ятирічним пільговим періодом та на основі ринкових ставок процента.

Категорії країн-боржників:

Найбідніші країни — Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови.

Бідніші з країн із середнім рівнем доходу — Х’юстонські умови.

Багаті країни з середнім рівнем доходу — стандартні умови Паризького клубу.

Винятки: в окремих випадках сума зовнішнього боргу країни може бути скорочена на особливих умовах з політичних та інших причин.

На початку 80-х років, коли багато країн почали відчувати труднощі у виконанні зобов’язань з обслуговування боргів, існувала досить поширена проте, що в більшості випадків достатньо надати кілька відстрочок у поєднанні із здійсненням програм перетворень під егідою МВФ, — і кредитоспроможність країн-боржників буде відновлено, і вони знов отримують доступ до ринків капіталів. Сьогодні ми знаємо, що такий надмірний оптимізм був заснований на помилковому припущенні: на той час вважали, що труднощі у здійсненні платежів пов’язані з проблемами ліквідності, а не платоспроможності. Але й донині країни-боржники не змогли вирватися з кризи зовнішнього боргу, незважаючи на здійснення глибоких та енергійних програм перетворень із залученням великих нових кредитів.

Безперечно, у Паризького клубу є певні і досить очевидні недоліки. «Гра» відбувається за правилами, установленими кредиторами. Через слабкість своєї позиції боржники, хоча вони і не згодні з цими правилами, змушені погоджуватися на умови, що диктуються їм. У Паризькому клубі боржники беруть участь у переговорах по одному, а кредитори — всі разом, отже боржникові доводиться виступати проти цілого картелю кредиторів.

Ще більше розчарування відчувають країни-боржники з приводу того, що за такої згуртованості кредиторів весь процес ведення переговорів і прийняття рішень у Паризькому клубі не регулюється ніякими положеннями. При прийнятті рішень кредитори відкриті до різноманітних політичних впливів, і боржники жодним чином не захищені від упередженості на основі політичних міркувань.

У 1978 р. з боку ЮНКТАД було висловлено думку про те, що процес ведення переговорів про перегляд умов кредитів рівною мірою має забезпечувати захист інтересів як кредиторів, так і боржників. Поки що цього не досягається, оскільки процес переговорів цілком і повністю готується і проводиться кредиторами і в інтересах кредиторів. Переговори в Паризькому клубі жодним чином не сприяють інтересам боржника. По-перше, сама процедура принизлива, по-друге, перегляд боргів дає лише тимчасову відстрочку, але не вирішує проблеми.

Лондонський клуб, офіційно відомий під назвою «Консультативний комітет комерційних банків», являє собою форум, на якому відбувається реструктуризація боргів, наданих комерційними банками (без гарантій з боку урядів країн-кредиторів). Як і у випадку Паризького клубу, у нього немає статуту, а склад членів змінюється у міру необхідності. Спільні та відмінні характеристики Лондонського і Паризького клубів можна простежити за допомогою Таблиці 12.4.

Таблиця 12.4

СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ ХАРАКТЕРИСТИКИ
ЛОНДОНСЬКОГО І ПАРИЗЬКОГО КЛУБІВ

Перше засідання Лондонського клубу відбулося у 1976 р. у контексті переоформлення заборгованості Заїру. У період, що передував мексиканській борговій кризі 1982 р., переоформлення звичайно охоплювало прострочені платежі у рахунок погашення основної суми боргу без надання нових коштів. Після боргової кризи в Мексиці банки розпочали численні надзвичайні операції з переоформлення, під час яких до боржників застосовувалися серйозні санкції. З 1985 р. банки усвідомили, що репресивні заходи зменшують імовірність платежів і, таким чином, тільки погіршують становище. З цього часу умови реструктуризації були пом’якшені шляхом зменшення спредів і подовження як періоду консолідації, так і періоду погашення.

Подальший, ще більш фундаментальний крок було зроблено у 1989 р. в контексті плану Брейді, у якому визнавалася необхідність полегшення сукупного боргового тягаря за допомогою заходів зі скорочення боргу і його обслуговування. «Облігації Брейді» — це цінні папери, що випускаються шляхом обміну позик комерційних банків на нові облігації, забезпечені заставою. Перевагою плану Брейді було те, що при вирішенні питання реструктуризації боргу він пропонував так зване «меню варіантів», що надавало кредиторам більшу гнучкість для ефективного управління своїми портфелями суверенних боргів. Проте не зрозуміло, які переваги отримує позичальник від скорочення боргу і використання «меню варіантів». Переваги можливостей з фінансування, які відкриває врегулювання його боргових проблем, отримані ціною перетворення боргу в цінні папери, які можуть стати предметом купівлі-продажу. Зміна форми боргу означає, що позичальник має менше інформації і менше можливостей впливати на дії своїх кредиторів.

Угоди про реструктуризацію боргів комерційними банками під егідою Лондонського клубу засновані на трьох головних положеннях:

Положення про спільний доступ. При виплаті заборгованості не припускається дискримінація жодного з кредиторів;

Положення про рівноправ’я. Усі позики розглядаються на рівноправній основі, що передбачає однакові права на платежі і заставу, які залежать від фактичного обсягу ризику банку;

Положення про обов’язкову передплату. У випадку дострокових платежів у рахунок погашення боргу їх розподіл між кредиторами проводиться на рівній основі.

Лондонський клуб звичайно проводить свої засідання на прохання боржника, якому або загрожує дефолт, як в останні роки, або який уже припустив неплатежі і перебуває під загрозою серйозного накопичення боргу. Боржник, як правило, звертається до банку, від якого очікує співчутливого ставлення до свого запиту; в більшості випадків це банк з максимальною сумою наданих кредитів. Після цього складається перелік усіх кредиторів, і банки призначають координаційний комітет своїм, на який припадає максимальна сума наданих кредитів. Цьому комітетові надаються повноваження діяти від імені всіх банків-кредиторів.

Наступний крок координаційного комітету полягає у призначенні різних підкомітетів. Найважливішим з них є економічний підкомітет, в обов’язки якого входить оцінка становища із заборгованістю і загальних економічних перспектив країни з метою інформувати інші комерційні банки-кредитори про можливості боржника з погашення своїх боргових зобов’язань.

Етапи реструктуризації боргу Лондонським клубом:

Боржник оголошує мораторій на платежі та складає Інформаційний меморандум.

Кредитори формують Банківський консультативний комітет.

Вибір посередників з обслуговування, адвокатів та юридичних консультантів.

Збори з вивчення стану заборгованості, боржника

Узгодження основних умов.

Документальне оформлення угоди про перегляд боргу.

Підписання юридичних документів усіма сторонами.

Готовність кредиторів проводити операції зі скорочення боргу помітно відбилася на ключовому організаційному принципі перегляду боргу. Скорочення боргу призвело до перенесення центру уваги переговорів зі збереження вартості активів кредитора на досягнення скорочення боргу, достатнього для відновлення фінансового та економічного «здоров’я» боржника й отримання в кінцевому підсумку доступу до добровільного міжнародного фінансування.

Погодившись на таке перенесення основної уваги, кредитори, по суті, визнали, що позичальник не може виплатити свої борги і що вартість їхніх активів нижча за повну номінальну вартість. Вони також визнали, що основну проблематику переговорів не слід обмежувати технічними питаннями, які стосуються операцій з реструктуризації боргу. На їхню думку її необхідно розширити для включення всіх факторів, що можуть вплинути на здатність позичальника виконувати ті боргові зобов’язання, які зберігаються після досягнення згоди щодо скорочення боргу.

Система світових фінансових інституцій не обмежується Всесвітнім банком, МВФ та іншими регіональними банками. Стратегія цих інституцій не змогла відкрити шлях для довгострокового вирішення проблеми заборгованості. У центрі ж уваги світової спільноти опинилися дві неформальні організації — Паризький і Лондонський клуби, завдяки своїй ролі у вирішенні проблем платіжного дисбалансу та комерційного боргу. У Паризькому клубі реструктуруються борги урядів і гарантовані ними борги, а в Лондонському клубі — заборгованості перед комерційними банками.

У рамках Паризького клубу країни, що відчувають труднощі у сплаті боргів іншим державам і приватним закладам, проводять переговори зі своїми кредиторами про перегляд умов і графіків платежів. Мабуть, сама назва «Паризький клуб» не зовсім точна, хоча це неформальне об’єднання, а не офіційна міжнародна організація. У нього немає штаб-квартири, секретаріату, а, головне, немає статуту. Іншими словами, цей клуб не має юридичного статусу.

Паризький клуб не дуже відомий широкій публіці, що пов’язано певною мірою з політикою конфіденційності, що ним провадиться. Тим не менш, за приблизно 40 років свого існування клуб став однією з головних дійових осіб у проведенні міжнародної стратегії у сфері кредитування і забезпечення погашення заборгованостей. Ця стратегія нерідко коригується, але в її основі завжди покладено два принципи: проведення внутрішніх реформ і структурної перебудови з наданням зовнішньої фінансової допомоги у формі нових позик або пільгових умов погашення вже існуючих боргів.

Перші переговори в рамках клубу було проведено в 1956 р., який був позначений власне заснуванням клубу. Найбільша активність припадає на останні 20 років, коли біля 100 країн уклали більше двохсот угод про реструктуризацію боргів на суму понад 350 млрд дол.

Особливість структурної організації Паризького клубу полягає в тому, що він являє собою зібрання представників суверенних держав-кредиторів, на якому головує високопосадовець державного Казначейства Франції.

Традиційно, методи і процедури діяльності клубу ніколи офіційно не оформлювалися в будь-якій документації, проте наведені нижче п’ять принципів вважаються керівними у діяльності клубу:

Консенсус. Жодне рішення не може бути схвалено Паризьким клубом, якщо воно не є прийнятним для всіх без винятку країн-кредиторів, що беруть участь.

Солідарність між кредиторами. Жоден кредитор не намагається домовитися з країною-боржником про кращі умови, ніж для інших кредиторів Паризького клубу.

Умови. Паризький клуб погоджується на переоформлення заборгованості країни-боржника тільки в тому разі, якщо в цій країні здійснюється програма, що підтримується МВФ у рамках відповідного механізму верхніх кредитних траншів.

Зіставність умов. Країна-кредитор, що бере участь, а також будь-який двосторонній кредитор, який не бере участі в роботі Паризького клубу, за жодних обставин не мають ставити для будь-якої країни-боржника умови, менш сприятливі, ніж ті, які передбачені багатосторонньою угодою, укладеною з Паризьким клубом.

Дії виходячи з конкретної ситуації. Будь-яке рішення, що приймається Паризьким клубом стросовно заборгованості країни-кредитора, має ґрунтуватися на оцінці конкретної економічної та фінансової ситуації в даній країні.

Офіційні кредитори Паризького клубу, як правило, установлюють дві попередні умови початку переговорів про переоформлення заборгованості. По-перше, кредитори мають бути впевнені в тому, що країна-боржник не зможе виконати своїх зобов’язань по зовнішнім платежам, якщо тягар її заборгованості не буде полегшено. Для цього країна-боржник має продемонструвати, що вона потребує фінансування. По-друге, кредитори Паризького клубу також наполягають на тому, щоб країна-боржник, яка домагається переоформлення своєї заборгованості, вдалася до необхідних заходів, з тим щоб усунути причини, які утруднюють здійснення платежів, і досягла стійкого покращення своєї позиції по зовнішніх платежах. Тому від боржника вимагається вжиття заходів щодо стабілізації в контексті програми стабілізації, яка підтримується МВФ у рамках одного з механізмів верхніх кредитних траншів («стенд-бай», ЕФФ), або САФ/ЕСАФ, або програми накопичення прав (РАП) — для країн, які мають заборгованість з платежів перед МВФ.

Умови переоформлення заборгованості Паризьким клубом, як правило, залежать від рівня доходів у країні-боржнику, а також від категорії позики (комерційна позика, надана за ринковими ставками, або позика, надана на пільгових умовах у порядку офіційної допомоги на цілі розвитку чи ОПР). Кредитори Паризького клубу в кожному конкретному випадку вирішують, які умови мають установлюватися для тієї або іншої країни-боржника — пільгові чи звичайні, причому це рішення приймається виходячи з рівня доходів у даній країні.

Різновиди базових умов реструктуризації боргу (офіційного):

Торонтські умови;

Х’юстонські умови;

Тринідатські умови;

Лондонські умови (посилені Торонтські);

Неапольські умови;

Ліонські умови;

ініціатива НІРС;

стандартні класичні умови.

Торонтські умови. У 1988 р. на зустрічі голів держав «великої сімки» в Торонто були прийняті рекомендації про підвищення ефективності перегляду зовнішніх боргів найбідніших країн із найвищими рівнями зовнішньої заборгованості. Пізніше Паризький клуб заявив про підтримку цих рекомендацій, які дістали назву Торонтських умов.

Ці умови можуть застосовуватися лише до країн, дохід на особу в яких не перевищує встановленого Всесвітнім банком рівня, що дає право отримувати кредити від Міжнародної асоціації розвитку. Кредиторам запропоновано кілька варіантів умов, які вони можуть використовувати при реструктуризації боргу:

Варіант А: зменшення суми боргу. Списання третини боргу, перегляд умов погашення згідно з ринковими ставками процента для іншої частини боргу та встановлення строку погашення 14 років, у тому числі пільговий восьмирічний період.

Варіант В: довгострокові борги. Нарахування процентів згідно з ринковими ставками та встановлення строку погашення 25 років, у тому числі пільговий період 14 років.

Варіант С: зменшення платежів з обслуговування боргу. Надання пільгових процентних ставок (3,5 % чи половина ринкової ставки, з яких потрібно вибрати більшу величину), встановлення строку погашення 14 років, у тому числі пільговий восьмирічний період.

На основі Торонтських умов за період 1988—1990 pp. було підписано 26 угод про перегляд боргів. Порівняно зі звичайними умовами повернення боргів застосування Торонтських умов дало можливість скоротити приблизно 20 % виплат з погашення процентів за період припинення виплат основної суми.

Х’юстонські умови. Були прийняті в 1990 р. На відміну від більшості інших умов, які стосувалися найбідніших країн «третього світу», були призначені для реструктуризації боргу найбідніших країн з середнім рівнем доходу, що мали значну зовнішню заборгованість. Згідно з Х’юстонськими умовами:

строк погашення комерційних кредитів збільшувався до 15 років, у тому числі пільговий період 8 років;

строк погашення кредитів, наданих у межах програм офіційного розвитку, збільшувався до 20 років з пільговим періодом 10 років;

кредитори отримували право продавати чи обмінювати зобов’язання з погашення всієї суми кредитів, наданих у рамках офіційного сприяння розвитку, або 10 % непогашеної суми комерційних кредитів (чи зобов’язання з погашення комерційних кредитів на суму 10 млн дол. США, якщо величина буде більшою за вказані 10 %).

Для того щоб отримати право на реструктуризацію боргу Х’юстонськими умовами, країна-боржник має відповідати принаймні двом із трьох таких критеріїв:

річний дохід на особу не має перевищувати встановлену Всесвітнім банком верхню межу для даної групи країн;

співвідношення суми боргу кредиторам Паризького клубу і суми боргу комерційним кредиторам має дорівнювати 1,5;

обсяг заборгованості має характеризуватися такими показниками: сума боргу не менша за 50 % ВВП; співвідношення боргу до вартості експорту не менше від 275 %, коефіцієнт запланованого обслуговування боргу не менший за 30.

За період з 1990 до 1992 р. на основі Х’юстонських умов підписано 15 угод про перегляд боргів загальною вартістю близько 18,4 млрд дол. США.

Тринідатські умови. У 1990 р. стало очевидним, що надані згідно з попередніми умовами пільги недостатні для вирішення проблеми країн-боржників. Тому були запропоновані Тринідадські умови, які передбачали списання 2/3 боргу найбідніших країн та країн із найбільшими сумами зовнішнього боргу. Однак на зустрічі голів держав «великої сімки» в Лондоні ці умови не були підтримані в повному обсязі.

Лондонські умови. У грудні 1991 р. Паризький клуб прийняв компромісні Лондонські (посилені Торонтські) умови. Замість списання 2/3 боргу вони передбачали чотири варіанти 50-відсоткового скорочення чистої приведеної вартості сум, що підлягали консолідації та належали до непогашених комерційних кредитів (тобто сум, що не належали до залишку боргу). Варіанти Лондонських умов:

анулювання 50 % боргу і реструктуризація залишкової суми на 23 роки з шестирічним пільговим періодом і нарахуванням процентів за ринковою ставкою;

реструктуризація боргу за пільговими процентними ставками на 23 роки без пільгового періоду;

реструктуризація боргу за ринковими процентними ставками на 25 років з 16-річним пільговим періодом;

реструктуризація зобов’язань з обслуговування кредитів, наданих як офіційне сприяння розвитку, на 30 років з 20-річним пільговим періодом.

З 1991 до 1993 р. було переглянуто борги 10 країн, зокрема Гвінеї, Мавританії, Мозамбіку, Малі та ін. Загальна сума переглянутих боргів становила 4 млрд дол. США. Чиста приведена вартість зобов’язань цих країн з обслуговування боргу зменшилася приблизно в 2 рази.

Неапольські умови. Діють із початку 1995 р. і спрямовані на подолання проблеми заборгованості країн із низьким рівнем доходу. Вони передбачають такі варіанти:

67-відсоткове списання за чистою приведеною вартістю чи реструктурування боргу з метою його скорочення на 67 % за ставками, меншими за ринкові (для країн із ВВП на душу населення менш ніж 500 дол. США), або з коефіцієнтом борг/експорт більшим за 350 %;

50-відсоткове списання для інших категорій країн;

капіталізація процентів (50 %) і їх виплата протягом 33 років із восьмирічним пільговим періодом, залишок сплачується протягом 23 років з шестирічним пільговим періодом з прогресивною шкалою амортизації;

реструктуризація на 40 років з 16-річним або 20-річним пільговим періодом, ставка процентів є незмінною (за кредитами в рамках офіційної допомоги розвитку).

У 1995—1998 pp. було скорочено заборгованість більше ніж 30 країн із низьким рівнем доходу, з них сім країн отримали скорочення боргу на 67 %.

Ліонські умови. З 1997 р. введено в дію Ліонські умови, які також розраховані на країни з низьким рівнем доходу. Вони передбачають 80-відсоткове зниження боргових зобов’язань і приведення співвідношень зовнішній борг/експорт до рівня 200—250 % та платежі/експорт — до 20—25 %. Дія Ліонських умов доповнюється програмою МВФ і Всесвітнього банку щодо зниження платежів у МВФ, запровадженою в 1997 р. Уперше ця програма була застосована до Уганди, де завдяки їй співвідношення борг/експорт у 1998 р. знижено до 202 %, потім у Болівії — зниження до 205 %.

Ініціатива НІРС. З метою подолання кризи заборгованості найбідніших країн із найбільшою зовнішньою заборгованістю МВФ та Всесвітній банк уперше погодилися списати частину боргів цих країн, виступивши в 1996 р. зі спільною Ініціативою НІРС (Highly Indebted Poor Countries Initiative). У 1999 p. дану ініціативу було переглянуто, і тепер вона має назву Посилена Ініціатива НІРС.

Ініціатива НІРС має кілька особливостей, які відрізняють її від попередніх умов скорочення боргу. По-перше, вона розширює список боргів, що підпадають під скорочення, включаючи в нього заборгованість перед багатосторонніми кредиторами (міжнародними фінансовими організаціями). До цього часу МВФ та Світовий банк могли тільки надавати додаткові кредити своїм клієнтам, у яких були проблеми з обслуговуванням боргу.

По-друге, Ініціатива встановлює чіткий індикатор сталого зовнішнього боргу, якого має досягнути країна. Сталий зовнішній борг — це такий обсяг зовнішнього боргу країни, за якого очікується, що вона здатна виконувати поточні та майбутні зобов’язання з обслуговування боргу в повному обсязі без потреби у скороченні чи відстроченні боргу, без акумулювання несплачених сум боргу та без загрози зростанню економіки країни.

У рамках Ініціативи НІРС індикатор сталого зовнішнього боргу встановлено у вигляді двох співвідношень: приведеної вартості боргу до експорту (не більш ніж 150 %) та до державних доходів (не більше 250 %).

По-третє, для реалізації Ініціативи були .знайдені нові джерела та механізми фінансування скорочення боргу. Вони охоплюють продаж частини золотих запасів МВФ і надання можливості Світовому банку та іншим міжнародним організаціям використовувати частину власних ресурсів. Було також створено Довірчий фонд НІРС (НІРС Trust Fund), у який можуть робити внески офіційні донори для того, щоб допомогти міжнародним організаціям скорочувати борг.

Окрім того, що Посилена Ініціатива передбачає більший розмір скорочення боргу, вона має дві основні відмінності від попереднього варіанта, що стосуються умов реалізації програми:

Щоб здобути право на скорочення боргу за цими умовами, країна-боржник має не тільки показати хороші результати проведення економічних реформ, як передбачалося першим варіантом, а й розробити та впровадити в життя Стратегію подолання бідності. Отже, відбулося зміщення акценту від макроекономічної та структурної політики до соціальної сфери.

Було знято жорсткі часові обмеження щодо початку завершальної стадії програми, тобто стадії, коли кредитори надають 90-відсоткове списання чистої приведеної вартості боргу. У першому варіанті Ініціативи ця стадія розпочиналася після трьох років успішного виконання запланованих заходів, а в «посиленому» варіанті вона може розпочатися раніше за умови успішного виконання взятих зобов’язань та, відповідно, пізніше ніж через три роки, якщо країна не зможе досягти необхідного результату.

Стандартні класичні умови. У рамках Паризького клубу передбачено також стандартні (класичні) умови реорганізації зовнішнього боргу для країн із середнім рівнем доходу: реструктуризація до 100 % боргу (у деяких випадках тільки основної суми боргу) зі строком погашення 10 років з п’ятирічним пільговим періодом та на основі ринкових ставок процента.

Категорії країн-боржників:

Найбідніші країни — Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови.

Бідніші з країн із середнім рівнем доходу — Х’юстонські умови.

Багаті країни з середнім рівнем доходу — стандартні умови Паризького клубу.

Винятки: в окремих випадках сума зовнішнього боргу країни може бути скорочена на особливих умовах з політичних та інших причин.

На початку 80-х років, коли багато країн почали відчувати труднощі у виконанні зобов’язань з обслуговування боргів, існувала досить поширена проте, що в більшості випадків достатньо надати кілька відстрочок у поєднанні із здійсненням програм перетворень під егідою МВФ, — і кредитоспроможність країн-боржників буде відновлено, і вони знов отримують доступ до ринків капіталів. Сьогодні ми знаємо, що такий надмірний оптимізм був заснований на помилковому припущенні: на той час вважали, що труднощі у здійсненні платежів пов’язані з проблемами ліквідності, а не платоспроможності. Але й донині країни-боржники не змогли вирватися з кризи зовнішнього боргу, незважаючи на здійснення глибоких та енергійних програм перетворень із залученням великих нових кредитів.

Безперечно, у Паризького клубу є певні і досить очевидні недоліки. «Гра» відбувається за правилами, установленими кредиторами. Через слабкість своєї позиції боржники, хоча вони і не згодні з цими правилами, змушені погоджуватися на умови, що диктуються їм. У Паризькому клубі боржники беруть участь у переговорах по одному, а кредитори — всі разом, отже боржникові доводиться виступати проти цілого картелю кредиторів.

Ще більше розчарування відчувають країни-боржники з приводу того, що за такої згуртованості кредиторів весь процес ведення переговорів і прийняття рішень у Паризькому клубі не регулюється ніякими положеннями. При прийнятті рішень кредитори відкриті до різноманітних політичних впливів, і боржники жодним чином не захищені від упередженості на основі політичних міркувань.

У 1978 р. з боку ЮНКТАД було висловлено думку про те, що процес ведення переговорів про перегляд умов кредитів рівною мірою має забезпечувати захист інтересів як кредиторів, так і боржників. Поки що цього не досягається, оскільки процес переговорів цілком і повністю готується і проводиться кредиторами і в інтересах кредиторів. Переговори в Паризькому клубі жодним чином не сприяють інтересам боржника. По-перше, сама процедура принизлива, по-друге, перегляд боргів дає лише тимчасову відстрочку, але не вирішує проблеми.

Лондонський клуб, офіційно відомий під назвою «Консультативний комітет комерційних банків», являє собою форум, на якому відбувається реструктуризація боргів, наданих комерційними банками (без гарантій з боку урядів країн-кредиторів). Як і у випадку Паризького клубу, у нього немає статуту, а склад членів змінюється у міру необхідності. Спільні та відмінні характеристики Лондонського і Паризького клубів можна простежити за допомогою Таблиці 12.4.

Таблиця 12.4

СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ ХАРАКТЕРИСТИКИ
ЛОНДОНСЬКОГО І ПАРИЗЬКОГО КЛУБІВ

Перше засідання Лондонського клубу відбулося у 1976 р. у контексті переоформлення заборгованості Заїру. У період, що передував мексиканській борговій кризі 1982 р., переоформлення звичайно охоплювало прострочені платежі у рахунок погашення основної суми боргу без надання нових коштів. Після боргової кризи в Мексиці банки розпочали численні надзвичайні операції з переоформлення, під час яких до боржників застосовувалися серйозні санкції. З 1985 р. банки усвідомили, що репресивні заходи зменшують імовірність платежів і, таким чином, тільки погіршують становище. З цього часу умови реструктуризації були пом’якшені шляхом зменшення спредів і подовження як періоду консолідації, так і періоду погашення.

Подальший, ще більш фундаментальний крок було зроблено у 1989 р. в контексті плану Брейді, у якому визнавалася необхідність полегшення сукупного боргового тягаря за допомогою заходів зі скорочення боргу і його обслуговування. «Облігації Брейді» — це цінні папери, що випускаються шляхом обміну позик комерційних банків на нові облігації, забезпечені заставою. Перевагою плану Брейді було те, що при вирішенні питання реструктуризації боргу він пропонував так зване «меню варіантів», що надавало кредиторам більшу гнучкість для ефективного управління своїми портфелями суверенних боргів. Проте не зрозуміло, які переваги отримує позичальник від скорочення боргу і використання «меню варіантів». Переваги можливостей з фінансування, які відкриває врегулювання його боргових проблем, отримані ціною перетворення боргу в цінні папери, які можуть стати предметом купівлі-продажу. Зміна форми боргу означає, що позичальник має менше інформації і менше можливостей впливати на дії своїх кредиторів.

Угоди про реструктуризацію боргів комерційними банками під егідою Лондонського клубу засновані на трьох головних положеннях:

Положення про спільний доступ. При виплаті заборгованості не припускається дискримінація жодного з кредиторів;

Положення про рівноправ’я. Усі позики розглядаються на рівноправній основі, що передбачає однакові права на платежі і заставу, які залежать від фактичного обсягу ризику банку;

Положення про обов’язкову передплату. У випадку дострокових платежів у рахунок погашення боргу їх розподіл між кредиторами проводиться на рівній основі.

Лондонський клуб звичайно проводить свої засідання на прохання боржника, якому або загрожує дефолт, як в останні роки, або який уже припустив неплатежі і перебуває під загрозою серйозного накопичення боргу. Боржник, як правило, звертається до банку, від якого очікує співчутливого ставлення до свого запиту; в більшості випадків це банк з максимальною сумою наданих кредитів. Після цього складається перелік усіх кредиторів, і банки призначають координаційний комітет своїм, на який припадає максимальна сума наданих кредитів. Цьому комітетові надаються повноваження діяти від імені всіх банків-кредиторів.

Наступний крок координаційного комітету полягає у призначенні різних підкомітетів. Найважливішим з них є економічний підкомітет, в обов’язки якого входить оцінка становища із заборгованістю і загальних економічних перспектив країни з метою інформувати інші комерційні банки-кредитори про можливості боржника з погашення своїх боргових зобов’язань.

Етапи реструктуризації боргу Лондонським клубом:

Боржник оголошує мораторій на платежі та складає Інформаційний меморандум.

Кредитори формують Банківський консультативний комітет.

Вибір посередників з обслуговування, адвокатів та юридичних консультантів.

Збори з вивчення стану заборгованості, боржника

Узгодження основних умов.

Документальне оформлення угоди про перегляд боргу.

Підписання юридичних документів усіма сторонами.

Готовність кредиторів проводити операції зі скорочення боргу помітно відбилася на ключовому організаційному принципі перегляду боргу. Скорочення боргу призвело до перенесення центру уваги переговорів зі збереження вартості активів кредитора на досягнення скорочення боргу, достатнього для відновлення фінансового та економічного «здоров’я» боржника й отримання в кінцевому підсумку доступу до добровільного міжнародного фінансування.

Погодившись на таке перенесення основної уваги, кредитори, по суті, визнали, що позичальник не може виплатити свої борги і що вартість їхніх активів нижча за повну номінальну вартість. Вони також визнали, що основну проблематику переговорів не слід обмежувати технічними питаннями, які стосуються операцій з реструктуризації боргу. На їхню думку її необхідно розширити для включення всіх факторів, що можуть вплинути на здатність позичальника виконувати ті боргові зобов’язання, які зберігаються після досягнення згоди щодо скорочення боргу.