6.12. Інвестиційні механізми й індивідуальні інвестори

К оглавлению1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 

Інвесторів можна класифікувати за низкою ознак, проте найбільш значущим вважається їхній статус.

Так, виділяють чотири групи інвесторів:

держава (урядові організації, місцеві органи влади тощо).

інституційні інвестори — це група фінансових установ, що стала найважливішою групою утримувачів фінансових активів у другій половині ХХ ст.;

корпоративні інвестори (підприємства);

фізичні особи (населення) — це надавніша група інвесторів, що на початкових етапах становлення фондового ринку була єдиною;

Держава здебільшого є стратегічним інвестором, мета котрого полягає у стабілізації ринку, отриманні доходу від вкладення коштів у міжнародні ринки, диверсифікації своїх ресурсів тощо.

Інституційні інвестори — це юридичні особи, що активно інвестують власні кошти та кошти клієнтів в акції та інші фінансові активи на професійній основі.

Корпоративні інвестори (підприємства), з одного боку, емітують цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів, а з іншого — шукають шляхи прибуткового розміщення своїх тимчасово вільних коштів. Скорочення обсягів власного виробництва та джерел його фінансування, зокрема, спонукають підприємства до вкладень у державні цінні папери.

Фізичні особи (індивідуальні інвестори) вважаються основною групою інвесторів. Вони використовують свої заощадження для купівлі цінних паперів з метою отримання додаткових доходів і виступають у ролі постачальника капіталу на ринок цінних паперів.

Майже всі інвестиції здійснюються в умовах невизначеності та обмеженості фінансових ресурсів. Інвесторам доводиться розглядати безліч інвестиційних активів і вирішувати: що купувати, як купувати, де купувати і коли купувати. Але перш ніж відповісти на ці запитання, інвестор має визначитись із цілями вкладення коштів у фінансові активи: вимога до прибутковості (return requirement) та схильність до ризику (risk tolerance). Вони відображають прийнятний для даного інвестора баланс «дохід-ризик».

Цілі інвестора визначаються низкою факторів, розуміння котрих стає для інвестора запорукою ефективності капіталовкладення, допомагає визначити адекватні цілі інвестування. Професійним інвесторам це допомагає у розробленні відповідної політики для кожного зі своїх клієнтів.

Для індивідуальних інвесторів найважливішим фактором у визначенні цілей інвестування та розробленні інвестиційної політики є вік інвестора. Тому інвестиційна стратегія фізичних осіб тісно пов’язана з відповідними етапами життєвого шляху.

Інвестиційні рішення більшості людей у перші роки працездат­ного віку пов’язані з капіталовкладенням у «людський капітал» (отриманням освіти). Основний актив на цій стадії життєвого шляху — здатність людини заробляти гроші на основі своєї професії та кваліфікації. Тому фінансовий ризик, пов’язаний із втратою працездатності, є для них вищим за фінансовий ризик, пов’язаний із дохідністю їх портфелів фінансових активів.

У зрілому віці більшість інвесторів вибирають портфель, що характеризується відповідним ступенем ризику та підвищеним рівнем дохідності. У міру старіння та накопичення коштів людина все більше переорієнтовується з «людського капіталу» на фінансовий. На цій стадії життєвого циклу підвищується важливість вибору відповідного складу портфеля зі зменшеним рівнем ризику.

Так, у віці від 20 до 50 років індивідуальні інвестори віддають перевагу акціям, що забезпечують, як правило, підвищену довготермінову дохідність. При цьому у віці близько 30 років у збалансованому портфелі інвестора частка акцій становить близько 75 %, а ближче до 50 років — приблизно 60 %. На цьому етапі життєвого шляху портфель інвестора містить 15—25 % облігацій та 10—15 % інструментів грошового ринку.

Після 50 років збалансований портфель фінансових активів індивідуального інвестора передбачає зменшення ризику шляхом скорочення частки акцій в середньому до 50 %. Після виходу на пенсію основну частку збалансованого портфеля індивідуальні інвестори відводять облігаціям (45 %), збільшується і частка інструментів грошового ринку (20 %).

Завдання фінансового планування на весь період людського життя для більшості осіб є непосильним. Більше того, індивідуальні інвестори у процесі інвестування стикаються з багатьма проблемами управління портфелем фінансових активів, що пов’я­зані з диверсифікацією ризику, вибором прийнятної інвестиційної політики, невеликим спектром інвестиційних операцій, достовірністю інформаційних джерел тощо. У зв’язку з цим сформувалася ціла галузь, єдине завдання котрої — консультування людей з різних фінансових питань.

Деякі індивідуальні інвестори здійснюють купівлю-продаж цінних паперів самостійно, однак все частіше вони звертаються до послуг фінансових посередників. Останні, у свою чергу, залучають грошові кошти індивідуальних інвесторів та вкладають їх у достатньо широкий спектр цінних паперів або в інші види фінансових активів. До таких посередників відносять, зокрема, інвестиційні фонди (компанії), взаємні фонди, головною метою котрих є об’єднання активів.

До позитивних аспектів співпраці з професійними інвесторами належать:

диверсифікація ризику (об’єднуючи грошові кошти своїх інвесторів, професійні інвестори дають їм можливість володіти частками різних цінних паперів);

професійне управління (більшість професійних інвесторів мають постійний штат фінансових аналітиків, що працюють за­для досягнення максимальної ефективності капіталовкладень своїх інвесторів);

зниження витрат на проведення транзакцій (операції з великими пакетами цінних паперів дозволяють суттєво зекономити на брокерських комісійних).

Проте участь в інвестиційних фондах передбачає стягнення плати за управління, а також інші витрати, що знижують ставку прибутковості інвестора.

Індивідуальні інвестори, що здійснюють інвестування у міжнародному масштабі, купують цінні папери самостійно або віддають свої кошти у розпорядження міжнародних та глобальних інвестиційних (взаємних

) фондів.

Міжнародний взаємний фонд — це інвестиційний фонд, що вкладає кошти в цінні папери різних країн (у тому числі в різних валютах) з метою диверсифікації ризику та підвищення прибутковості.

Глобальний взаємний фонд — це інвестиційний фонд, котрий може вкладати грошові кошти в акції та/або облігації різних країн світу і спеціалізується на інвестиціях у конкретні країни або у фінансові ринки окремих регіонів. На відміну від міжнарод­них фондів, глобальні фонди вкладають частину коштів і в американські активи.

Усі фінансові посередники, що надають послуги індивідуальним інвесторам, входять до складу інституційних інвесторів.

Інвесторів можна класифікувати за низкою ознак, проте найбільш значущим вважається їхній статус.

Так, виділяють чотири групи інвесторів:

держава (урядові організації, місцеві органи влади тощо).

інституційні інвестори — це група фінансових установ, що стала найважливішою групою утримувачів фінансових активів у другій половині ХХ ст.;

корпоративні інвестори (підприємства);

фізичні особи (населення) — це надавніша група інвесторів, що на початкових етапах становлення фондового ринку була єдиною;

Держава здебільшого є стратегічним інвестором, мета котрого полягає у стабілізації ринку, отриманні доходу від вкладення коштів у міжнародні ринки, диверсифікації своїх ресурсів тощо.

Інституційні інвестори — це юридичні особи, що активно інвестують власні кошти та кошти клієнтів в акції та інші фінансові активи на професійній основі.

Корпоративні інвестори (підприємства), з одного боку, емітують цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів, а з іншого — шукають шляхи прибуткового розміщення своїх тимчасово вільних коштів. Скорочення обсягів власного виробництва та джерел його фінансування, зокрема, спонукають підприємства до вкладень у державні цінні папери.

Фізичні особи (індивідуальні інвестори) вважаються основною групою інвесторів. Вони використовують свої заощадження для купівлі цінних паперів з метою отримання додаткових доходів і виступають у ролі постачальника капіталу на ринок цінних паперів.

Майже всі інвестиції здійснюються в умовах невизначеності та обмеженості фінансових ресурсів. Інвесторам доводиться розглядати безліч інвестиційних активів і вирішувати: що купувати, як купувати, де купувати і коли купувати. Але перш ніж відповісти на ці запитання, інвестор має визначитись із цілями вкладення коштів у фінансові активи: вимога до прибутковості (return requirement) та схильність до ризику (risk tolerance). Вони відображають прийнятний для даного інвестора баланс «дохід-ризик».

Цілі інвестора визначаються низкою факторів, розуміння котрих стає для інвестора запорукою ефективності капіталовкладення, допомагає визначити адекватні цілі інвестування. Професійним інвесторам це допомагає у розробленні відповідної політики для кожного зі своїх клієнтів.

Для індивідуальних інвесторів найважливішим фактором у визначенні цілей інвестування та розробленні інвестиційної політики є вік інвестора. Тому інвестиційна стратегія фізичних осіб тісно пов’язана з відповідними етапами життєвого шляху.

Інвестиційні рішення більшості людей у перші роки працездат­ного віку пов’язані з капіталовкладенням у «людський капітал» (отриманням освіти). Основний актив на цій стадії життєвого шляху — здатність людини заробляти гроші на основі своєї професії та кваліфікації. Тому фінансовий ризик, пов’язаний із втратою працездатності, є для них вищим за фінансовий ризик, пов’язаний із дохідністю їх портфелів фінансових активів.

У зрілому віці більшість інвесторів вибирають портфель, що характеризується відповідним ступенем ризику та підвищеним рівнем дохідності. У міру старіння та накопичення коштів людина все більше переорієнтовується з «людського капіталу» на фінансовий. На цій стадії життєвого циклу підвищується важливість вибору відповідного складу портфеля зі зменшеним рівнем ризику.

Так, у віці від 20 до 50 років індивідуальні інвестори віддають перевагу акціям, що забезпечують, як правило, підвищену довготермінову дохідність. При цьому у віці близько 30 років у збалансованому портфелі інвестора частка акцій становить близько 75 %, а ближче до 50 років — приблизно 60 %. На цьому етапі життєвого шляху портфель інвестора містить 15—25 % облігацій та 10—15 % інструментів грошового ринку.

Після 50 років збалансований портфель фінансових активів індивідуального інвестора передбачає зменшення ризику шляхом скорочення частки акцій в середньому до 50 %. Після виходу на пенсію основну частку збалансованого портфеля індивідуальні інвестори відводять облігаціям (45 %), збільшується і частка інструментів грошового ринку (20 %).

Завдання фінансового планування на весь період людського життя для більшості осіб є непосильним. Більше того, індивідуальні інвестори у процесі інвестування стикаються з багатьма проблемами управління портфелем фінансових активів, що пов’я­зані з диверсифікацією ризику, вибором прийнятної інвестиційної політики, невеликим спектром інвестиційних операцій, достовірністю інформаційних джерел тощо. У зв’язку з цим сформувалася ціла галузь, єдине завдання котрої — консультування людей з різних фінансових питань.

Деякі індивідуальні інвестори здійснюють купівлю-продаж цінних паперів самостійно, однак все частіше вони звертаються до послуг фінансових посередників. Останні, у свою чергу, залучають грошові кошти індивідуальних інвесторів та вкладають їх у достатньо широкий спектр цінних паперів або в інші види фінансових активів. До таких посередників відносять, зокрема, інвестиційні фонди (компанії), взаємні фонди, головною метою котрих є об’єднання активів.

До позитивних аспектів співпраці з професійними інвесторами належать:

диверсифікація ризику (об’єднуючи грошові кошти своїх інвесторів, професійні інвестори дають їм можливість володіти частками різних цінних паперів);

професійне управління (більшість професійних інвесторів мають постійний штат фінансових аналітиків, що працюють за­для досягнення максимальної ефективності капіталовкладень своїх інвесторів);

зниження витрат на проведення транзакцій (операції з великими пакетами цінних паперів дозволяють суттєво зекономити на брокерських комісійних).

Проте участь в інвестиційних фондах передбачає стягнення плати за управління, а також інші витрати, що знижують ставку прибутковості інвестора.

Індивідуальні інвестори, що здійснюють інвестування у міжнародному масштабі, купують цінні папери самостійно або віддають свої кошти у розпорядження міжнародних та глобальних інвестиційних (взаємних

) фондів.

Міжнародний взаємний фонд — це інвестиційний фонд, що вкладає кошти в цінні папери різних країн (у тому числі в різних валютах) з метою диверсифікації ризику та підвищення прибутковості.

Глобальний взаємний фонд — це інвестиційний фонд, котрий може вкладати грошові кошти в акції та/або облігації різних країн світу і спеціалізується на інвестиціях у конкретні країни або у фінансові ринки окремих регіонів. На відміну від міжнарод­них фондів, глобальні фонди вкладають частину коштів і в американські активи.

Усі фінансові посередники, що надають послуги індивідуальним інвесторам, входять до складу інституційних інвесторів.