2.8. Основні механізми курсоутворення

Механізм визначення номінального обмінного курсу на валют­ному ринку є регламентованою часткою участі держави і має назву режиму обмінного курсу. Існують адміністративний та ринковий режими курсоутворення.

Адміністративний режим виступає у формі множини валютних курсів, тобто це наявність диференційованих курсових співвідношень валют за різними видами операцій, товарними групами та регіонами. Адміністративний режим використовується як стабілізаційний захід в умовах кризи економіки для зниження рівня інфляції та для накопичення золотовалютних резервів. Уведення адміністративного режиму є тимчасовим кроком на шляху до нормалізації економічної ситуації в країні та переходу до ринкових умов курсоутворення. Уперше такий режим стали застосовувати під час економічної кризи 1929—1933 рр. після відміни золотого монометалізму та при введенні валютних обмежень.

Виділяють три основні ринкові режими курсоутворення:

1. Фіксований режим — це такий режим, за якого країни мають прив’язаний або фіксований курс (pegged rate). Такі країни фіксують вартість своєї валюти з нульовою можливістю відхилення або з дуже вузькими межами (не більше 1 %) таких відхилень від іншої іноземної валюти або комбінованої валюти. Лідерами у списку еталонних валют, до яких прив’язується національна валюта, є долар США, євро та СПЗ (спеціальні права запозичення). Прикладом 100-відсоткової фіксації є країни Європейського Союзу, які зафіксували обмінні курси своїх національних валют у межах Союзу відносно інших валют та до нової грошової одиниці євро станом на останній робочий день 1998 р. і дотримувалися визначених обмінних пропорцій до остаточного запровадження єдиної валюти євро.

Фіксований валютний режим включає й такі механізми курсоутворення, як доларизацію та валютний паритет.

Доларизація — це використання валют інших країн як законного платіжного засобу. Такий механізм застосовують переважно малі країни, які економічно інтегруються зі своїми близькими, економічно розвинутішими сусідами. Наприклад, Ліберія використовує долар США, Ліхтенштейн — швейцарський франк, Маршаллові Острови — долар США.

Валютний паритет — це такий валютний режим, за якого країни здійснюють фіксацію курсу національної валюти відносно іноземної, причому випуск національної валюти повністю забезпечується запасами іноземної (резервної) валюти. Зазвичай держава вводить такий режим як стабілізуючий засіб при гиперінфляційних процесах та при валютній кризі або за певних політичних обставин. До таких країн належать: Аргентина, Бруней-Даруссалам, Боснія, Болгарія.

2. Режим, за якого країни мають обмежену гнучкість курсів (limited flexibility). Тобто це такий режим, коли офіційно встановлюються певні співвідношення між національними валютами, які допускають невеликі коливання валютного курсу відповідно до існуючих правил. До такого порядку регулювання валютних курсів належить режим валютного коридору — встановлення меж коливання курсу національної валюти з метою стабілізації валютно-фінансової системи. Наприклад, Росія та Україна застосовували такий режим у 1995—1997 рр.

3. Режим з підвищеною гнучкістю курсів (more flexibility). Курси валют можуть вільно рухатися, змінюючись під впливом факторів попиту та пропозиції тощо. Такий режим має підкатегорії:

вільно плаваючий курс (freely fluctuating);

керовано плаваючий (managed fluctuating);

курс валют, що періодично коригується.

До групи країн з вільно плаваючим курсом відносять промислово розвинуті країни: США (долар США), Великобританія (фунт стерлінгів), Японія (єна), Швейцарія (швейцарський франк), група країн єврозони (євро) та ряд інших. Країни другої групи (з керовано плаваючим курсом) установлюють на певний проміжок часу досить широкі межі коливання курсу власної валюти відносно інших валют, які періодично переглядаються (наприклад, Мексика). Третя група — це країни, що визначають діапазон коливань свого курсу відносно певного кошика валют. Залежно від стану основних валют кошика переглядаються межі коливань власної валюти.

Таким чином, національна валютна система є складовою грошової системи країни, але відносно самостійною й такою, що виходить за національні кордони. Її особливості визначаються ступенем розвитку економіки та зовнішньоекономічних зв’язків країни. Як уже зазначалося, національна валютна система тісно пов’язана зі світовою валютною системою.

Механізм визначення номінального обмінного курсу на валют­ному ринку є регламентованою часткою участі держави і має назву режиму обмінного курсу. Існують адміністративний та ринковий режими курсоутворення.

Адміністративний режим виступає у формі множини валютних курсів, тобто це наявність диференційованих курсових співвідношень валют за різними видами операцій, товарними групами та регіонами. Адміністративний режим використовується як стабілізаційний захід в умовах кризи економіки для зниження рівня інфляції та для накопичення золотовалютних резервів. Уведення адміністративного режиму є тимчасовим кроком на шляху до нормалізації економічної ситуації в країні та переходу до ринкових умов курсоутворення. Уперше такий режим стали застосовувати під час економічної кризи 1929—1933 рр. після відміни золотого монометалізму та при введенні валютних обмежень.

Виділяють три основні ринкові режими курсоутворення:

1. Фіксований режим — це такий режим, за якого країни мають прив’язаний або фіксований курс (pegged rate). Такі країни фіксують вартість своєї валюти з нульовою можливістю відхилення або з дуже вузькими межами (не більше 1 %) таких відхилень від іншої іноземної валюти або комбінованої валюти. Лідерами у списку еталонних валют, до яких прив’язується національна валюта, є долар США, євро та СПЗ (спеціальні права запозичення). Прикладом 100-відсоткової фіксації є країни Європейського Союзу, які зафіксували обмінні курси своїх національних валют у межах Союзу відносно інших валют та до нової грошової одиниці євро станом на останній робочий день 1998 р. і дотримувалися визначених обмінних пропорцій до остаточного запровадження єдиної валюти євро.

Фіксований валютний режим включає й такі механізми курсоутворення, як доларизацію та валютний паритет.

Доларизація — це використання валют інших країн як законного платіжного засобу. Такий механізм застосовують переважно малі країни, які економічно інтегруються зі своїми близькими, економічно розвинутішими сусідами. Наприклад, Ліберія використовує долар США, Ліхтенштейн — швейцарський франк, Маршаллові Острови — долар США.

Валютний паритет — це такий валютний режим, за якого країни здійснюють фіксацію курсу національної валюти відносно іноземної, причому випуск національної валюти повністю забезпечується запасами іноземної (резервної) валюти. Зазвичай держава вводить такий режим як стабілізуючий засіб при гиперінфляційних процесах та при валютній кризі або за певних політичних обставин. До таких країн належать: Аргентина, Бруней-Даруссалам, Боснія, Болгарія.

2. Режим, за якого країни мають обмежену гнучкість курсів (limited flexibility). Тобто це такий режим, коли офіційно встановлюються певні співвідношення між національними валютами, які допускають невеликі коливання валютного курсу відповідно до існуючих правил. До такого порядку регулювання валютних курсів належить режим валютного коридору — встановлення меж коливання курсу національної валюти з метою стабілізації валютно-фінансової системи. Наприклад, Росія та Україна застосовували такий режим у 1995—1997 рр.

3. Режим з підвищеною гнучкістю курсів (more flexibility). Курси валют можуть вільно рухатися, змінюючись під впливом факторів попиту та пропозиції тощо. Такий режим має підкатегорії:

вільно плаваючий курс (freely fluctuating);

керовано плаваючий (managed fluctuating);

курс валют, що періодично коригується.

До групи країн з вільно плаваючим курсом відносять промислово розвинуті країни: США (долар США), Великобританія (фунт стерлінгів), Японія (єна), Швейцарія (швейцарський франк), група країн єврозони (євро) та ряд інших. Країни другої групи (з керовано плаваючим курсом) установлюють на певний проміжок часу досить широкі межі коливання курсу власної валюти відносно інших валют, які періодично переглядаються (наприклад, Мексика). Третя група — це країни, що визначають діапазон коливань свого курсу відносно певного кошика валют. Залежно від стану основних валют кошика переглядаються межі коливань власної валюти.

Таким чином, національна валютна система є складовою грошової системи країни, але відносно самостійною й такою, що виходить за національні кордони. Її особливості визначаються ступенем розвитку економіки та зовнішньоекономічних зв’язків країни. Як уже зазначалося, національна валютна система тісно пов’язана зі світовою валютною системою.