4.2. Функції, основний товар та суб’єкти валютних ринків

Валютний ринок виконує такі важливі функції:

здійснення міжнародних розрахунків;

регулювання валютних курсів;

диверсифікація валютних резервів;

хеджування валютних ризиків;

отримування учасниками валютного ринку прибутку у вигляді різниці курсів валют;

проведення валютної політики, напрямленої на державне регулювання національної економіки та узгодженої політики в межах світового господарства.

Основний товар валютного ринку — будь-яка фінансова вимога, визначена в іноземній валюті.

Суб’єкти валютного ринку:

державні установи (переважно центральні банки та казначейства);

юридичні та фізичні особи;

комерційні банківські установи;

валютні біржі та валютні відділи товарних і фондових бірж.

Валютний ринок складається з багатьох національних валютних ринків, які об’єднані у світову систему. Ця система дозволяє банку в будь-якому валютному центрі здійснювати угоди на такій основі:

І рівень: Роздрібна торгівля. Угоди на одному національному ринку, відповідно до яких банк-дилер під час купівлі-продажу безпосередньо взаємодіє з клієнтом.

II рівень: Оптова міжбанківська торгівля. Угоди на одному національному ринку, згідно з якими два банки взаємодіють один з одним з допомогою валютного брокера. Це, по суті, міжбанківський ринок.

ІІІ рівень: Міжнародна торгівля. Угоди між двома і більше національними ринками, відповідно до яких банки різних торговельних центрів взаємодіють один з одним. Такі угоди можуть включати арбітражні операції на двох чи трьох ринках.

У розглянутій світовій системі існує тенденція до дії закону однієї ціни. Тому в Нью-Йорку обмінне співвідношення долара США і євро, долара і японської єни буде таким самим, як у Лондоні і Токіо. Це явище має місце через процес арбітражу. Якщо в цінових відносинах цих валют з’являються які-небудь розбіжності, банки-дилери як учасники ринку будуть продавати чи купувати валюту, щоб мати зиск з цих розбіжностей. Учасники ринку купуватимуть валюту, вартість якої падає, і продаватимуть валюту, вартість якої зростає щодо обмінних курсів в інших ринкових центрах.

Валютні ринки використовуються для таких цілей.

Забезпечення торгівлі й інвестицій. Компанії, що здійснюють імпорт і експорт товарів, купують їх за одну валюту, а продають за іншу, тобто здійснюють платежі в одній валюті, а виторг одержують в іншій. Отже, доводиться конвертувати частину виторгу в ту валюту, якою вони розраховуються за товари, що одержали. В аналогічному становищі перебуває і компанія, що здобуває активи в іншій країні і повинна розрахуватися за них у місцевій валюті. Їй також доводиться конвертувати свою валюту в місцеву.

Спекуляції. Обмінний курс двох валют міняється залежно від попиту та пропозиції на кожну з них. Трейдери можуть отримати прибуток, купуючи валюту за одним курсом і продаючи за іншим, вигіднішим. Значна частина угод валютного ринку є спекулятивними.

Хеджування. Компанії, наприклад фабрики, що мають активи в інших країнах, беруть на себе ризик зміни вартості активів, вираженої в їхній національній валюті, у результаті коливань обмінного курсу двох валют — національної і місцевої. Хоча інозем­ні активи не змінюють з часом своєї вартості в іноземній валюті, вони можуть приносити як прибуток, так і збитки в національній валюті їхньому власникові у разі зміни обмінного курсу. Компанії можуть уникнути прибутків або збитків, застосувавши хеджування. Хеджування припускає здійснення такої валютної операції, яка цілком компенсує прибуток або збиток за іноземними активами, обумовлені зміною обмінного курсу.

Капітал переливається в ту країну, де інвестори бачать для себе перспективи. Деякі країни мають потребу в припливі капіталу і пропонують відповідні процентні ставки, інші мають надлишок капіталу і, отже, установлюють нижчі ставки. Однак інвестори не завжди приймають рішення, орієнтуючись тільки на високий процентний прибуток. Наприклад, японські виробники автомобілів і електронної техніки інвестують кошти у виробництво на території Європи і США для подолання тарифних бар’єрів і квот.

У короткостроковій перспективі пропозиції та попит капіталу визначаються  діловою активністю. Міжбанківський ринок оперує великими капіталами при невеликих торговельних спредах, тоді як клієнтський ринок має справи з відносно невеликими обсягами капіталу, але при більших спредах. Будь-яка несподівана зміна попиту на клієнтському ринку позначається на ставках міжбанківського ринку, що, у свою чергу, впливає на ставки обмінного курсу.

Валютні ринки, будучи позабіржовими, діють у різних частинах світу. Години їх роботи, як зазначалося, перекриваються, у результаті чого такий глобальний ринок функціонує цілодобово.

Основними елементами валютної угоди є:

дата угоди;

контрагенти;

валюти;

обмінний курс;

суми;

дата валютування;

платіжні інструкції.

За останні 30 років кількість фінансових продуктів, доступних на валютних ринках, різко зросла. Дилери банків пропонують ці продукти своїм клієнтам, щоб тим було легше проводити інвестування, спекуляції і хеджування. Складна природа більшості цих продуктів у поєднанні з колосальним обсягом коштів, що беруть участь в обороті, вимагає від банків створення трьох важливих функціональних підрозділів для того, щоб забезпечити ефективний облік і моніторинг здійснюваних угод.

Фронт-офіс дилінговий зал. Саме тут ведеться позабіржова торгівля на фінансовому ринку. Це дуже жваве місце, де працюють дилери.

Мідл-офіс. Ця служба забезпечує підтримку дилерів, надає їм консультації і рекомендації фахівців з керування ризиками, економістів, технічних аналітиків, юрисконсультів та ін.

Бек-офіс. Підрозділ обробляє запити та інформацію, видає підтвердження угод, проводить розрахунки, обробляє, керує потоками наявних коштів. Важливо пам’ятати, що дилери не можуть вести торгівлю без підтримки бек-офіса.

Багатьом організаціям, що здійснюють імпорт і/або експорт товарів і послуг, іноземна валюта необхідна для виконання угод та інвестицій. Їм також потрібна мінімізація валютного ризику. Брокери діють як посередники між сторонами, підбираючи зустрічні замовлення на продаж і купівлю. При цьому вони зберігають анонімність сторін до моменту фактичного укладення угоди. Брокери знають, хто з дилерів пропонує найвищий курс купівлі, а хто — найнижчий курс продажу. Вони не відкривають власних позицій і одержують дохід у вигляді комісійних з угоди. Останнім часом у сумарному обороті ринку відчутно зростає частка електронних брокерських систем, таких як Reuters Dealing 2000-2 та її конкурент — ЕВS/Мinех.

Основні учасники валютних ринків — банки. Хоча валютний ринок є позабіржовим і, отже, децентралізованим, функціонуючим цілодобово, деякі його інструменти торгуються на біржі. Наприклад, з валютними ф’ючерсами активно працює Чиказька товарна біржа (СМЕ), а з валютними опціонами — фондова біржа Філадельфії (РНLХ).

Якщо не брати до уваги інструменти, які обертаються на біржах, можна сказати, що централізованого обліку угод на валютному ринку не існує, хоча Банк міжнародних розрахунків оцінює загальний обсяг ринкової торгівлі кожні три роки. З цією метою він користується даними центральних банків усіх країн-учасниць, що дають найточнішу оцінку обсягу торгівлі національною валютою.

Слід зауважити, що банки поділяються на «маркет-мейкерів» (активних учасників) та «маркет-тейкерів» (пасивних учасників). Перші — це банки, що котирують дві сторони (купівля — ВID та продаж — ОFFЕR) курсів основних валют і практично завжди готові виконати обмін відповідних валют при зверненні до них. Другі — банки, котрі самостійно не котирують курси і звертаються до маркет-мейкерів для здійснення необхідного обміну. Котируючи курси, маркет-мейкери ризикують опинитися «поза ринком» та зазнати істотних втрат. Разом з тим, на відміну від маркет-тейкерів, мейкери мають доходи від постійного скуповування та перепродажу валюти, що і може вважатися компенсацією означеного ризику.

Провідні світові банки, такі як Citibank (США), Deutsche bank (Німеччина), Commerzbank (Німеччина), ING Barings (Нідерланди), Barclais (Англія) та ряд інших банків можуть котирувати 15—20 курсів валют одночасно протягом операційного дня. Здат­ність маркет-мейкерів виконувати таку роботу зумовлена наявністю у кожному з них кількох дилінгових підрозділів (так званих десків), укомплектованих висококваліфікованим персоналом. Залежно від ступеня ліквідності ринку банки варіюють курсовими спредами (різниця між курсом купівлі та продажу) для компенсації ризику ліквідності. Так, ринок євро/долар США є нині найліквіднішим світовим валютним ринком, що означає велику кількість контрагентів — як продавців, так і покупців, готових торгувати в широкому діапазоні курсів та сум. Для такого ринку характерним є співвідношення сум валюти, що продається/купується, та курсових спредів, яке наведене в табл. 4.1.

Таблиця 4.1

РОЗМІРИ ТИПОВИХ КУРСОВИХ СПРЕДІВ  ЗАЛЕЖНО
ВІД СУМ УГОД, ЩО УКЛАДАЮТЬСЯ НА СПОТОВОМУ РИНКУ

Для ринків з низькою ліквідністю банки можуть установлювати граничні мінімальні та максимальні суми, з якими вони погоджуються працювати, та індивідуальні спреди. Як правило, спреди на таких ринках становлять від 30 до 50 піпсів. Тим самим маркет-мейкер компенсує можливі додаткові витрати на пошук контрагентів на низьколіквідному ринку для укладення угоди та закриття своєї позиції.

Комерційні банки виконують операції від імені і за рахунок своїх клієнтів, за рахунок власних валютних коштів. Клієнтами банків, що формують попит на валютообмінні угоди, є транснаціональні торговельно-промислові компанії, компанії — суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, інші комерційні утворення, зокрема фірми, що розмістили в банку власні валютні кошти у довірче управління. Метою таких компаній при здійсненні валютних операцій є забезпечення поточних потреб у тій чи іншій валюті, диверсифікація портфеля валют, хеджування майбутніх валютних надходжень або перенесення у часі експозиції валютного ризику.

Взаємовідносини між банком та клієнтом з приводу купівлі/продажу валюти регулюються договорами про обслуговування, а також поточними письмовими дорученнями (ордерами).

Окрім банків, учасниками валютного ринку є брокерські контори, фінансово-промислові компанії, інвестиційні фонди. Брокерські контори виконують суто посередницькі послуги і, на відміну від банків, можуть спеціалізуватися на здійсненні окремих операцій, наприклад тільки купівлі продажу опціонів. Інвестиційні фонди, здійснюючи управління коштами клієнтів, мають за мету ефективне управління портфелем. Тому вони не керуються вказівками клієнтів, а самостійно оперують ввіреними їм коштами.

До найвпливовіших учасників ринку належать центральні (національні банки) країн. Їх участь спрямована на коригування валютного курсу за допомогою монетарних заходів та валютної інтервенції, а також на виконання поточних операцій. Впливовість того чи іншого центрального банку у загальносвітовому масштабі визначається важливістю відповідної валюти для світової економіки. Так, найбільший вплив на світові валютні та грошові ринки мають центральний банк США (The Federal Reserve System) та Центральноєвропейський Банк (Central European Bank). Далі йдуть — центральний банк Німеччини (Deutsche Bundesbank), Великобританії — Bank of England, Японії — Bank of Japan.

Залежно від мети операцій учасників валютного ринку, як і взагалі всіх учасників міжнародного фінансового ринку (див. підрозділ 3.5), можна також поділити на дві групи: хеджери і спекулянти. Хеджери — учасники ринку, що не бажають ризикувати і хотіли б застрахувати свої активи, скориставшись відомими фінансовими інструментами та послугами спекулянтів, готових перекласти ризик на себе. Підвищений ризик має нагоду перетворитися у величезні прибутки, так само як і виявитися катастрофічними збитками. І все ж примара прибутків стає сильнішим стимулом спекулятивної торгівлі. Валютні спекулянти дещо різняться між собою у засобах ведення торгівлі, через що їх умовно поділяють на позиційних спекулянтів та скалперів. Позиційники (інша назва «Інвестори»), як правило, працюють з великими сумами коштів, а термін вкладень у певний інструмент (валюту) ринку триває до моменту, коли, на їхню думку, можуть відбутись якісь небажані зміни у поточних ринкових тенденціях. Позиційні трейдери займають відносно довго-строкову позицію. Скалпери оперують відносно невеликими коштами, проте намагаються якомога більше разів відкрити та ефективно закрити позицію, рухаючись за трендом валютного курсу. Наведена класифікація цілком справедлива як для поточного, так і для строкового ринку. Кожен з учасників ринку, вирішуючи свої власні завдання, робить при цьому свій внесок у підтримання ринкової ліквідності.

Валютний ринок виконує такі важливі функції:

здійснення міжнародних розрахунків;

регулювання валютних курсів;

диверсифікація валютних резервів;

хеджування валютних ризиків;

отримування учасниками валютного ринку прибутку у вигляді різниці курсів валют;

проведення валютної політики, напрямленої на державне регулювання національної економіки та узгодженої політики в межах світового господарства.

Основний товар валютного ринку — будь-яка фінансова вимога, визначена в іноземній валюті.

Суб’єкти валютного ринку:

державні установи (переважно центральні банки та казначейства);

юридичні та фізичні особи;

комерційні банківські установи;

валютні біржі та валютні відділи товарних і фондових бірж.

Валютний ринок складається з багатьох національних валютних ринків, які об’єднані у світову систему. Ця система дозволяє банку в будь-якому валютному центрі здійснювати угоди на такій основі:

І рівень: Роздрібна торгівля. Угоди на одному національному ринку, відповідно до яких банк-дилер під час купівлі-продажу безпосередньо взаємодіє з клієнтом.

II рівень: Оптова міжбанківська торгівля. Угоди на одному національному ринку, згідно з якими два банки взаємодіють один з одним з допомогою валютного брокера. Це, по суті, міжбанківський ринок.

ІІІ рівень: Міжнародна торгівля. Угоди між двома і більше національними ринками, відповідно до яких банки різних торговельних центрів взаємодіють один з одним. Такі угоди можуть включати арбітражні операції на двох чи трьох ринках.

У розглянутій світовій системі існує тенденція до дії закону однієї ціни. Тому в Нью-Йорку обмінне співвідношення долара США і євро, долара і японської єни буде таким самим, як у Лондоні і Токіо. Це явище має місце через процес арбітражу. Якщо в цінових відносинах цих валют з’являються які-небудь розбіжності, банки-дилери як учасники ринку будуть продавати чи купувати валюту, щоб мати зиск з цих розбіжностей. Учасники ринку купуватимуть валюту, вартість якої падає, і продаватимуть валюту, вартість якої зростає щодо обмінних курсів в інших ринкових центрах.

Валютні ринки використовуються для таких цілей.

Забезпечення торгівлі й інвестицій. Компанії, що здійснюють імпорт і експорт товарів, купують їх за одну валюту, а продають за іншу, тобто здійснюють платежі в одній валюті, а виторг одержують в іншій. Отже, доводиться конвертувати частину виторгу в ту валюту, якою вони розраховуються за товари, що одержали. В аналогічному становищі перебуває і компанія, що здобуває активи в іншій країні і повинна розрахуватися за них у місцевій валюті. Їй також доводиться конвертувати свою валюту в місцеву.

Спекуляції. Обмінний курс двох валют міняється залежно від попиту та пропозиції на кожну з них. Трейдери можуть отримати прибуток, купуючи валюту за одним курсом і продаючи за іншим, вигіднішим. Значна частина угод валютного ринку є спекулятивними.

Хеджування. Компанії, наприклад фабрики, що мають активи в інших країнах, беруть на себе ризик зміни вартості активів, вираженої в їхній національній валюті, у результаті коливань обмінного курсу двох валют — національної і місцевої. Хоча інозем­ні активи не змінюють з часом своєї вартості в іноземній валюті, вони можуть приносити як прибуток, так і збитки в національній валюті їхньому власникові у разі зміни обмінного курсу. Компанії можуть уникнути прибутків або збитків, застосувавши хеджування. Хеджування припускає здійснення такої валютної операції, яка цілком компенсує прибуток або збиток за іноземними активами, обумовлені зміною обмінного курсу.

Капітал переливається в ту країну, де інвестори бачать для себе перспективи. Деякі країни мають потребу в припливі капіталу і пропонують відповідні процентні ставки, інші мають надлишок капіталу і, отже, установлюють нижчі ставки. Однак інвестори не завжди приймають рішення, орієнтуючись тільки на високий процентний прибуток. Наприклад, японські виробники автомобілів і електронної техніки інвестують кошти у виробництво на території Європи і США для подолання тарифних бар’єрів і квот.

У короткостроковій перспективі пропозиції та попит капіталу визначаються  діловою активністю. Міжбанківський ринок оперує великими капіталами при невеликих торговельних спредах, тоді як клієнтський ринок має справи з відносно невеликими обсягами капіталу, але при більших спредах. Будь-яка несподівана зміна попиту на клієнтському ринку позначається на ставках міжбанківського ринку, що, у свою чергу, впливає на ставки обмінного курсу.

Валютні ринки, будучи позабіржовими, діють у різних частинах світу. Години їх роботи, як зазначалося, перекриваються, у результаті чого такий глобальний ринок функціонує цілодобово.

Основними елементами валютної угоди є:

дата угоди;

контрагенти;

валюти;

обмінний курс;

суми;

дата валютування;

платіжні інструкції.

За останні 30 років кількість фінансових продуктів, доступних на валютних ринках, різко зросла. Дилери банків пропонують ці продукти своїм клієнтам, щоб тим було легше проводити інвестування, спекуляції і хеджування. Складна природа більшості цих продуктів у поєднанні з колосальним обсягом коштів, що беруть участь в обороті, вимагає від банків створення трьох важливих функціональних підрозділів для того, щоб забезпечити ефективний облік і моніторинг здійснюваних угод.

Фронт-офіс дилінговий зал. Саме тут ведеться позабіржова торгівля на фінансовому ринку. Це дуже жваве місце, де працюють дилери.

Мідл-офіс. Ця служба забезпечує підтримку дилерів, надає їм консультації і рекомендації фахівців з керування ризиками, економістів, технічних аналітиків, юрисконсультів та ін.

Бек-офіс. Підрозділ обробляє запити та інформацію, видає підтвердження угод, проводить розрахунки, обробляє, керує потоками наявних коштів. Важливо пам’ятати, що дилери не можуть вести торгівлю без підтримки бек-офіса.

Багатьом організаціям, що здійснюють імпорт і/або експорт товарів і послуг, іноземна валюта необхідна для виконання угод та інвестицій. Їм також потрібна мінімізація валютного ризику. Брокери діють як посередники між сторонами, підбираючи зустрічні замовлення на продаж і купівлю. При цьому вони зберігають анонімність сторін до моменту фактичного укладення угоди. Брокери знають, хто з дилерів пропонує найвищий курс купівлі, а хто — найнижчий курс продажу. Вони не відкривають власних позицій і одержують дохід у вигляді комісійних з угоди. Останнім часом у сумарному обороті ринку відчутно зростає частка електронних брокерських систем, таких як Reuters Dealing 2000-2 та її конкурент — ЕВS/Мinех.

Основні учасники валютних ринків — банки. Хоча валютний ринок є позабіржовим і, отже, децентралізованим, функціонуючим цілодобово, деякі його інструменти торгуються на біржі. Наприклад, з валютними ф’ючерсами активно працює Чиказька товарна біржа (СМЕ), а з валютними опціонами — фондова біржа Філадельфії (РНLХ).

Якщо не брати до уваги інструменти, які обертаються на біржах, можна сказати, що централізованого обліку угод на валютному ринку не існує, хоча Банк міжнародних розрахунків оцінює загальний обсяг ринкової торгівлі кожні три роки. З цією метою він користується даними центральних банків усіх країн-учасниць, що дають найточнішу оцінку обсягу торгівлі національною валютою.

Слід зауважити, що банки поділяються на «маркет-мейкерів» (активних учасників) та «маркет-тейкерів» (пасивних учасників). Перші — це банки, що котирують дві сторони (купівля — ВID та продаж — ОFFЕR) курсів основних валют і практично завжди готові виконати обмін відповідних валют при зверненні до них. Другі — банки, котрі самостійно не котирують курси і звертаються до маркет-мейкерів для здійснення необхідного обміну. Котируючи курси, маркет-мейкери ризикують опинитися «поза ринком» та зазнати істотних втрат. Разом з тим, на відміну від маркет-тейкерів, мейкери мають доходи від постійного скуповування та перепродажу валюти, що і може вважатися компенсацією означеного ризику.

Провідні світові банки, такі як Citibank (США), Deutsche bank (Німеччина), Commerzbank (Німеччина), ING Barings (Нідерланди), Barclais (Англія) та ряд інших банків можуть котирувати 15—20 курсів валют одночасно протягом операційного дня. Здат­ність маркет-мейкерів виконувати таку роботу зумовлена наявністю у кожному з них кількох дилінгових підрозділів (так званих десків), укомплектованих висококваліфікованим персоналом. Залежно від ступеня ліквідності ринку банки варіюють курсовими спредами (різниця між курсом купівлі та продажу) для компенсації ризику ліквідності. Так, ринок євро/долар США є нині найліквіднішим світовим валютним ринком, що означає велику кількість контрагентів — як продавців, так і покупців, готових торгувати в широкому діапазоні курсів та сум. Для такого ринку характерним є співвідношення сум валюти, що продається/купується, та курсових спредів, яке наведене в табл. 4.1.

Таблиця 4.1

РОЗМІРИ ТИПОВИХ КУРСОВИХ СПРЕДІВ  ЗАЛЕЖНО
ВІД СУМ УГОД, ЩО УКЛАДАЮТЬСЯ НА СПОТОВОМУ РИНКУ

Для ринків з низькою ліквідністю банки можуть установлювати граничні мінімальні та максимальні суми, з якими вони погоджуються працювати, та індивідуальні спреди. Як правило, спреди на таких ринках становлять від 30 до 50 піпсів. Тим самим маркет-мейкер компенсує можливі додаткові витрати на пошук контрагентів на низьколіквідному ринку для укладення угоди та закриття своєї позиції.

Комерційні банки виконують операції від імені і за рахунок своїх клієнтів, за рахунок власних валютних коштів. Клієнтами банків, що формують попит на валютообмінні угоди, є транснаціональні торговельно-промислові компанії, компанії — суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, інші комерційні утворення, зокрема фірми, що розмістили в банку власні валютні кошти у довірче управління. Метою таких компаній при здійсненні валютних операцій є забезпечення поточних потреб у тій чи іншій валюті, диверсифікація портфеля валют, хеджування майбутніх валютних надходжень або перенесення у часі експозиції валютного ризику.

Взаємовідносини між банком та клієнтом з приводу купівлі/продажу валюти регулюються договорами про обслуговування, а також поточними письмовими дорученнями (ордерами).

Окрім банків, учасниками валютного ринку є брокерські контори, фінансово-промислові компанії, інвестиційні фонди. Брокерські контори виконують суто посередницькі послуги і, на відміну від банків, можуть спеціалізуватися на здійсненні окремих операцій, наприклад тільки купівлі продажу опціонів. Інвестиційні фонди, здійснюючи управління коштами клієнтів, мають за мету ефективне управління портфелем. Тому вони не керуються вказівками клієнтів, а самостійно оперують ввіреними їм коштами.

До найвпливовіших учасників ринку належать центральні (національні банки) країн. Їх участь спрямована на коригування валютного курсу за допомогою монетарних заходів та валютної інтервенції, а також на виконання поточних операцій. Впливовість того чи іншого центрального банку у загальносвітовому масштабі визначається важливістю відповідної валюти для світової економіки. Так, найбільший вплив на світові валютні та грошові ринки мають центральний банк США (The Federal Reserve System) та Центральноєвропейський Банк (Central European Bank). Далі йдуть — центральний банк Німеччини (Deutsche Bundesbank), Великобританії — Bank of England, Японії — Bank of Japan.

Залежно від мети операцій учасників валютного ринку, як і взагалі всіх учасників міжнародного фінансового ринку (див. підрозділ 3.5), можна також поділити на дві групи: хеджери і спекулянти. Хеджери — учасники ринку, що не бажають ризикувати і хотіли б застрахувати свої активи, скориставшись відомими фінансовими інструментами та послугами спекулянтів, готових перекласти ризик на себе. Підвищений ризик має нагоду перетворитися у величезні прибутки, так само як і виявитися катастрофічними збитками. І все ж примара прибутків стає сильнішим стимулом спекулятивної торгівлі. Валютні спекулянти дещо різняться між собою у засобах ведення торгівлі, через що їх умовно поділяють на позиційних спекулянтів та скалперів. Позиційники (інша назва «Інвестори»), як правило, працюють з великими сумами коштів, а термін вкладень у певний інструмент (валюту) ринку триває до моменту, коли, на їхню думку, можуть відбутись якісь небажані зміни у поточних ринкових тенденціях. Позиційні трейдери займають відносно довго-строкову позицію. Скалпери оперують відносно невеликими коштами, проте намагаються якомога більше разів відкрити та ефективно закрити позицію, рухаючись за трендом валютного курсу. Наведена класифікація цілком справедлива як для поточного, так і для строкового ринку. Кожен з учасників ринку, вирішуючи свої власні завдання, робить при цьому свій внесок у підтримання ринкової ліквідності.