§ 2. Міжнародно договірна уніфікація комерційного арбітражу

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103

У міру поширення міжнародного комерційного арбітра_

жу зростала необхідність його правової регламентації. На_

самперед це знайшло своє відображення в укладенні дво_

сторонніх договорів і угод, що містять положення про арбі_

траж. Особливо слід відзначити колективні зусилля держав

у плані міжнародно_договірної уніфікації питань арбітражу в багатосторонніх угодах на регіональному або універ_

сальному рівнях.

Двосторонні договори та угоди давали змогу здолати

відмінності у практиці виконання рішень іноземного арбіт_

ражу в різних державах, враховуючи те, що внутрішнє за_

конодавство по_різному визначало умови визнання і приму_

сового виконання його рішень.

У міжнародно_правовій практиці вперше норми про ви_

знання та приведення до виконання арбітражних рішень

були включені до Конвенції про компетентність судів і про

приведення до виконання рішень з цивільних справ, укла_

дену між Францією і Швейцарією 15 червня 1869 р.

Норми про визнання і виконання іноземних арбітражних

рішень були передбачені у Договорі про міжнародне проце_

суальне право 1889 р., Договорі про приведення до виконан_

ня іноземних актів, підписаних або ратифікованих незнач_

ною кількістю держав (Аргентиною, Болівією, Колумбією,

Парагваєм, Перу, Венесуелою, Еквадором).

1925 року в Гавані на шостій конференції американсь_

ких держав був прийнятий Кодекс міжнародного приват_

ного права (кодекс Бустаманте — за ім’ям кубинського

юриста Антоніо Бустаманте), який передбачав умови вико_

нання іноземних арбітражних рішень. Порівняно із згада_

ними договорами, Кодекс застосовувався у багатьох держа_

вах (Бразилії, Кубі, Коста_Риці, Гаїті, Нікарагуа, Панамі

та ін.).

Найбільш масштабною спробою міжнародно_договірної

уніфікації питань арбітражу стали Женевські угоди, про які

вже йшлося (Протокол про арбітражні застереження 24 ве_

ресня 1923 р. і Конвенція про визнання приведення до ви_

конання іноземних арбітражних рішень 26 вересня 1927 р.).

Наступна уніфікація правового регулювання питань ар_

бітражу відбулась у Нью_Йоркській Конвенції про визнан_

ня і приведення до виконання іноземних арбітражних

рішень 1958 р.

Конвенція 1958 р. містить норми про визнання арбітраж_

ної угоди і про виконання іноземних арбітражних рішень.

Сфера її поширення закріплена у ст. 1, в якій передбачено,

що Конвенція застосовується щодо визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, винесених на території

держави іншої ніж та держава, де одержується визнання і

приведення до виконання таких рішень, по спорах, сторо_

нами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не

вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де одер_

жується їх визнання й приведення до виконання.

Підвищенню ефективності правової регламентації фун_

кціонування арбітражу сприяла та сприяє Європейська кон_

венція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., яка є

прикладом регіональної уніфікації інститутів арбітражно_

го провадження. У преамбулі Конвенції наголошено, що

вона покликана сприяти розвитку європейської торгівлі

шляхом усунення, по мірі можливості, деяких ускладнень

у функціонуванні зовнішньоторговельного арбітражу при

розгляді спорів у відносинах між фізичними та юридични_

ми особами різних європейських країн. Згідно зі ст. 1 Кон_

венція застосовується: а) до арбітражних угод як фізичних,

так і юридичних осіб, які на момент укладення такої угоди

мають постійне місце проживання або відповідно своє місце

проживання в різних державах, що домовляються, про ви_

рішення в порядку арбітражу спорів, що виникають при

здійсненні операцій із зовнішньої торгівлі; б) до арбітраж_

них процесів і рішень, що ґрунтуються на даних угодах.

У зв’язку з формуванням в останні роки економічного

простору в рамках Співдружності Незалежних Держав до_

сить актуальною стала проблема міжнародної підсудності

спорів між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності

країн СНД. У правовому забезпеченні зовнішньоекономіч_

них зв’язків країн СНД виключне значення має механізм

вирішення правових спорів, які, як свідчить практика, ви_

никають досить часто. При цьому найбільш принциповими

питаннями є питання про компетенцію судів, інших органів,

що вирішують ці спори та про визнання й виконання відпо_

відних іноземних рішень.

Першою спробою міжнародно_правового регулювання в

цій сфері стала Угода про порядок вирішення спорів, пов’я_

заних із здійсненням господарської діяльності, підписана

урядами держав_учасниць СНД 20 березня 1992 р. в м.

Міжнародний комерційний арбітраж 353

Києві. В угоді передбачено, що господарюючі суб’єкти кож_

ної з держав СНД користуються правовим та судовим захи_

стом своїх майнових та законних інтересів, рівним з госпо_

дарюючими суб’єктами даної держави правом безперешкод_

но звертатися до судів, арбітражних, господарських судів,

третейських судів та інших органів, до компетенції яких

входить вирішення господарських спорів (ст. 3). Передба_

чено також взаємне визнання та виконання рішень компе_

тентних судів (ст. 7), що набули законної сили.

Крім зазначених Конвенцій та угод заслуговує на увагу і

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерцій_

ний арбітраж 1975 р. Незважаючи на регіональне походжен_

ня та найменування приєднатися до даної Конвенції може

будь_яка держава. Конвенція передбачає остаточність

рішення арбітражу та порядок його визнання і виконання,

який діє відносно рішень, винесених місцевими чи інозем_

ними загальними судами згідно з процесуальним законодав_

ством країни, де воно повинно бути виконане, та положен_

нями міжнародних договорів (ст. 4).