§ 2. Різновиди власності

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103

Колізії у сфері права власності вирішуються на націо_

нальному рівні, у міжнародних договорах їм також приділе_

но увагу. Серед чинних міжнародних актів слід згадати Кон_

венцію про правову допомогу в межах СНД та двосторонні

договори про правову допомогу в цивільних справах, Гаазь_

ку конвенцію про право, що застосовується до переходу пра_

ва власності при міжнародній купівлі_продажу товарів

(1986 р.) тощо.

Визначальним питанням у сфері права власності є питан_

ня про те, чи є дана особа власником конкретної речі. У сфері

міжнародного приватного права загальновизнано, що коли річ

у певній державі правомірно перейшла у власність іншої осо_

би за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходжен_

ня речі право власності на неї зберігається за її власником.

Майно, яке може перебувати у власності, за своєю право_

вою природою не є однорідним. Тут насамперед слід згада_

ти про поділ майна на рухоме та нерухоме. У цивільному

законодавстві більшості іноземних країн проведене чітке

розмежування між рухомим і нерухомим майном. Так, пра_

во України (ст. 181 Цивільного кодексу України) до неру_

хомих речей відносить земельні ділянки, а також об’єкти,

розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є не_

можливим без їх знецінення та зміни призначення. Режим

нерухомості речі може бути поширений законом на по_

вітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання,

космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підляга_

ють державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які мож_

на вільно переміщувати у просторі.

Згідно з нормами Цивільного кодексу Франції, до неру_

хомого майна належать: земельні ділянки; незібраний урожай; предмети, що їх власник землі помістив на свою ділян_

ку для обслуговування та експлуатації; речі, з’єднані з зем_

лею назавжди; узуфрукт на нерухомі речі; сервітути, чи зе_

мельні повинності; позови, які мають своїм предметом по_

вернення нерухомості. Рухомими, за нормами того ж

Кодексу, вважаються речі, які можуть змінювати своє

місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов’язан_

ня та позови, що мають своїм предметом сплату грошових

сум чи права на рухомі речі; акції або паї у фінансових, тор_

говельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні рен_

ти, сплачувані державою чи приватними особами.

Цивільний кодекс Португалії до нерухомих речей відно_

сить: міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі,

плодові насадження, якщо вони тісно пов’язані з землею;

спадкові права на вказане майно; частини сільських і

міських споруд; усяку рухому річ, з’єднану назавжди з

ними. Усі інші речі вважаються рухомими. Приблизно та_

ким самим за змістом є поділ речей на рухомі й нерухомі у

багатьох інших державах.

У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на

рухоме й нерухоме досягається переліком нерухомого май_

на (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний

будинок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо)1.

У Німеччині під нерухомість підпадає земля та все те, що

міцно пов’язано з нею. Рухомістю визнається тут усе, що не

є земельною ділянкою або її складовою частиною.

Істотні особливості має поділ речей на рухомі й нерухомі

у загальному праві Англії. Самі терміни «рухоме» та «не_

рухоме майно» використовуються судами, як правило, лише

тоді, коли йдеться про правовідносини з участю іноземного

елементу2.

Право США, як і право інших країн, визнає землю і

фізичні споруди, що розташовані на ній, нерухомим май_

ном. Сюди також відносять предмети особистої власності,

додані до цих структур. У праві США вони мають назву «рухомість, поєднана з нерухомістю». Такі предмети власності

вважаються предметами особистої власності лише до момен_

ту їх приєднання до фізичних структур. А після вони вже

становлять частину нерухомості, вважаються рухомістю,

поєднаною з нерухомістю1.

Із наведеного випливає, що право різних країн не завж_

ди однаково вирішує питання про віднесення тієї чи іншої

речі до рухомого чи нерухомого майна. Проблема, яка ви_

пливає внаслідок цього, має назву «приховані колізії», або

«конфлікт кваліфікацій (characterization)». Тому вирішаль_

ним є обрання закону, відповідно до якого вирішуватиметь_

ся питання про статус речі. Однак, як національні законо_

давства деяких країн, так і більшість договорів про правову

допомогу, що передбачають врегулювання відносин влас_

ності з участю іноземного елементу, залишили це питання

відкритим. У зазначених актах вирішуються колізійні пи_

тання щодо рухомого та нерухомого майна без вказівки на

право, за яким необхідно кваліфікувати природу такого

майна.

Історично так склалося, що право власності на нерухоме

майно визначається за законом країни, де воно знаходить_

ся. На відміну від цього право власності на рухомі речі (цінні

папери, особисті речі, транспортні засоби) визначалося

протягом довгого часу в Єпропі за особистим законом влас_

ника. Ця колізійна прив’язка застосовувалася до середини

ХІХ ст. Згодом сфера його застосування звузилася, була об_

межена випадками правонаступництва внаслідок смерті

власника стосовно рухомості та режиму майна подружжя.

Від особистого закону власника як колізійної прив’язки у

відносинах права власності на рухоме майно в європейських

країнах поступово відмовилися. Держави «сім’ї загального

права» нині також переходять до принципу закону місця

знаходження речі, який закріпився як у національному праві

багатьох країн, так і в договорах про правову допомогу.

Отже, у наш час вирішальним для визначення прав на

рухомість і нерухомість є закон їх місця знаходження (lex rei sitae). Названа колізійна прив’язка є основною при виз_

наченні більшості колізійних питань права власності. Ра_

зом з тим, у деяких випадках неможливо взагалі викорис_

тати вищевказану прив’язку, наприклад, коли річ знахо_

диться на території, на яку не поширюється державний

суверенітет. У таких випадках право більшості країн віддає

пріоритет особистому закону власника. Крім зазначених

колізійних прив’язок для вирішення окремих колізійних

питань права власності, що можуть виникнути у тій чи

іншій ситуації, використовуються ще й інші. Зокрема йдеть_

ся про закон місця реєстрації майна (насамперед, транспорт_

них засобів), закон місця призначення майна або його

відправлення, закон місця здійснення правочину, закон

суду, закон прапору судна (якщо йдеться про відкрите море);

принцип автономії волі тощо.

Крім класичного поділу майна на рухомість і нерухомість

слід згадати про його поділ на матеріальне та ідеальне май_

но, що знайшло відображення у праві більшості країн у ви_

гляді визнання двох видів об’єктів права власності: матері_

альних і нематеріальних (безтілесне майно). У свою чергу,

останнє поділяється на фінансову та комерційну власність.

До фінансової власності у праві багатьох країн почали відно_

сити грошові папери, зокрема акції, облігації, векселя,

чеки, а до комерційної — документи, що відображують пра_

во на отримання товарів, насамперед, коносаменти, на_

кладні. Така власність, як правило, у внутрішньому націо_

нальному праві підкоряється спеціальному правовому ре_

жиму, внаслідок правових особливостей, які їй притаманні.

У зв’язку з цим у сфері міжнародного приватного права для

вирішення колізійних питань, пов’язаних з безтілесною

власністю, неможливо використовувати закон її місцезна_

ходження. Сьогодні відповіді на колізійні питання, які мо_

жуть виникнути у зв’язку з володінням даним різновидом

власності, можна знайти у відповідних міжнародних дого_

ворах (конвенціях), зокрема у Конвенції про врегулювання

деяких колізій законів про переказані та прості векселі 1930 р.,

Женевській конвенції 1931 р. та Одноманітному чековому

законі, якій додається до неї, у ряді транспортних конвенцій

(щодо коносаментів і накладних) тощо.

Ще одним різновидом власності, який на нормативному

рівні чітко відособлений від інших, є інтелектуальна

власність. Майнові та особисті права авторів і винахідників

охороняються на підставі норм відповідно авторського і ви_

нахідницького права. Найбільш суттєвою особливістю цих

прав є їхній територіальний характер. Останнє означає, що

право на літературний твір (особисті немайнові та майнові

права), який вперше створено (опубліковано, оприлюднено)

на території відповідної країни, виникає за законодавством

даної країни і його юридичний захист поширюється лише

на території цієї країни, тобто не тягне за собою його авто_

матичне визнання на території іншої. Право на промислову

власність виникає в особи з моменту видачі йому відповід_

ним органом патенту. Патент на винахід, корисну модель,

промисловий зразок має юридичну силу лише на території

країни, яка видала патент.

Подолання територіального характеру інтелектуальних

прав досягається створенням міжнародних організацій з

охорони прав інтелектуальної власності та укладення

міжнародних договорів про їх взаємне визнання і охорону.

Так, 20 березня 1883 р. було прийнято Паризьку конвен_

цію про охорону промислової власності1 (переглянуто: у

Брюсселі 14 грудня 1900 р., у Вашингтоні 2 червня 1911 р.,

у Гаазі 6 листопада 1925 р., у Лондоні 2 червня 1934 р., у

Лісабоні 31 жовтня 1958 р., у Стокгольмі 14 липня 1967 р.,

змінено 2 жовтня 1979 р.). Країни, до яких застосовується

ця Конвенція, створили Союз з охорони промислової влас_

ності.

Об’єктами охорони промислової власності відповідно до

положень Конвенції є патенти на винаходи, корисні моделі,

промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування,

фірмові найменування та вказівки про походження чи най_

менування місця походження, а також добросовісна конку_

ренція. Промислова власність розуміється в широкому зна_

ченні і поширюється не тільки на промисловість і торгів_

лю, а й на галузі сільськогосподарського виробництва і

добувної промисловості та на всі продукти природного по_

ходження.

Стаття 2 Паризької конвенції встановила національний

режим охорони промислової власності для громадян країн

Союзу. Останній полягає у тому, що відносно охорони про_

мислової власності громадяни кожної країни Союзу корис_

туються в усіх інших країнах Союзу такими самими при_

вілеями, що надаються тепер чи надаватимуться згодом

відповідними законами власним громадянам, не обмежую_

чи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвен_

цією. Виходячи з цього, їхні права охоронятимуться так

само, як і права громадян даної країни, і вони користувати_

муться тими ж законними засобами захисту від будь_якого

посягання на їхні права, якщо при цьому дотримуються

умови та формальності, приписувані власним громадянам.

За ст. 4 Конвенції, особа, яка подала заяву на винахід в

одній із країн_учасниць Конвенції, протягом року з дня по_

дачі першої заяви користується правом пріоритету для по_

дачі заяви в інших країнах_учасницях Конвенції. Отже,

якщо винахідник не скористається правом пріоритету,

цілком імовірно, що його винахід може бути запатентовано

іншою особою в іншій країні.

1886 року було укладено Бернську конвенцію про охоро_

ну літературних і художніх творів1, яка теж неодноразо_

во переглядалася. Країни_учасниці Конвенції створили

Союз для охорони прав авторів на їх літературні та художні

твори. За її положеннями творами, що підлягають охороні, є:

1) літературні та художні твори; 2) можлива вимога

фіксації; 3) похідні твори; 4) офіційні тексти; 5) збірники;

6) зобов’язання про охорону особи, яка користується нею;

7) твори прикладного мистецтва та промислові зразки; 8)

новини.

Ця Конвенція (ст. 3) закріплює два критерії, встановлен_

ня яких є необхідним для надання охорони. Це громадян_

ство автора або місце його проживання та місце випуску тво_

ру у світ.

Права авторів Конвенція розподіляє на дві групи:

а) особисті майнові та немайнові права (такі права ви_

значаються за законом країни—місця пред’явлення вимо_

ги про охорону прав);

б) спеціальні права (встановлені у положеннях даної Кон_

венції).

У цілому Конвенція містить досить велику кількість

імперативних положень і формальностей.

1952 року в Женеві було підписано Всесвітню конвенцію

про авторське право1. Конвенцією встановлено національ_

ний режим захисту прав авторів як випущених, так і не ви_

пущених у світ творів. Так, випущені у світ твори громадян

будь_якої країни_учасниці Конвенції, рівно як і твори, впер_

ше випущені у світ на території такої країни, користуються

в кожній іншій країні_учасниці Конвенції охороною, яку

така країна надає творам своїх громадян, які вперше випу_

щені у світ на її власній території.

Не випущені у світ твори громадян кожної країни_учас_

ниці Конвенції користуються в кожній іншій країні_учас_

ниці Конвенції охороною, яку ця країна надає творам своїх

громадян, що не випущені у світ.

Для досягнення цілей даної Конвенції будь_яка країна_

учасниця Конвенції може в порядку свого внутрішнього за_

конодавства прирівняти до своїх громадян будь_яких осіб,

що доміцильовані на території цієї країни. Конвенція не роз_

криває зміст авторських прав і навіть не дає їх перелік. Єди_

ним правом автора, безпосередньо передбаченим Конвен_

цією, яке охороняється нею, є виключне право автора на

переклад, випуск у світ перекладів і надання дозволів на

переклади та їх випуск у світ. Термін охорони твору, за по_

ложеннями Конвенції, визначається законом країни_учас_

ниці Конвенції, в якій ставиться вимога про охорону, відпо_

відно до положень Конвенції. Термін охорони творів, на які

поширюється дія цієї Конвенції, не може бути коротшим за

період, що охоплює час життя автора і двадцять п’ять років

після його смерті.

У липні 1967 р. у Стокгольмі було підписано Конвенцією

про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної

власності 1 (змінено 2 жовтня 1979 р.), учасницею якої є

також Україна. Головна мета цієї організації полягає у за_

хисті інтелектуальної власності в усьому світі шляхом

співробітництва країн_учасниць Конвенції. Конвенцію при_

свячено, головним чином, організаційним питанням функ_

ціонування Всесвітньої організації інтелектуальної влас_

ності, її структурі та висвітленню її повноважень.

До моменту прийняття даної Конвенції об’єкти авторсь_

кого та патентного права в міжнародному приватному праві

завжди розглядалися окремо одне від одного, з її прийнят_

тям відбулося об’єднання їх під спільною назвою «інтелек_

туальна власність». За ст. 2 (viii) Конвенції «інтелектуаль_

на власність» включає права, що належать до:

— літературних, художніх і наукових творів;

— виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо_ та

телевізійних передач;

— винаходів у всіх сферах людської діяльності, науко_

вих відкриттів;

— промислових зразків;

— товарних знаків, знаків обслуговування; фірмових

найменувань і комерційних позначень;

— захисту проти недобросовісної конкуренції, а також

усіх інших прав, які стосуються інтелектуальної діяльності

у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

Виокремлення з авторського права суміжних прав при_

вело до необхідності окремої охорони останніх, у тому числі

на міжнародному рівні. Першою конвенцією, яку було при_

свячено зазначеній проблематиці, стала Римська конвенція

про охорону інтересів артистів_виконавців, виробників

фонограм і організацій мовлення2 1961 року. Конвенцію та_

кож засновано на принципі надання національного режи_

му охорони суміжних прав. Мінімальний строк охорони ста_

новить 20 років. Положення Конвенції передбачають необхідну наявність на примірниках фонограм, призначених для

продажу, або їх упаковках відповідної символіки.

29 жовтня 1971 р. було прийнято Женевську конвенцію

про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного

відтворення їх фонограм1. Країни_учасниці Конвенції взя_

ли на себе обов’язок охороняти інтереси виробників фоно_

грам від незаконного виробництва, ввозу та розповсюджен_

ня копій фонограм. Відповідно до положень Конвенції така

охорона надається за законом країни громадянства вироб_

ника фонограми (відбувається відхід від принципу націо_

нального режиму). Строки охорони також встановлюються

національним законодавством, однак не можуть бути мен_

шими за 20 років, починаючи з року, коли було зроблено

першу фонограму.

21 травня 1974 р. було прийнято Брюссельську конвен_

цію про розповсюдження сигналів, що несуть програми і пе_

редаються через супутники. Країни—учасниці Конвенції

взяли на себе зобов’язання встановлювати у своїх національ_

них законах заборони на трансляцію відповідними органі_

заціями сигналів, що містять програми, на ті станції, яким

вони не були призначені.

20 грудня 1996 р. Дипломатичною конференцією було

прийнято Договір Всесвітньої організації інтелектуальної

власності про виконання і фонограми2. Він є відкритим для

підписання країн_членів цієї організації. Договір встанов_

лює національний режим охорони і надає комплекс виключ_

них прав виконавцям і виробникам фонограм. Так, вико_

навці наділені виключним правом відносно своїх виконань

дозволяти або забороняти: ефірний показ і сповіщення для

загального ознайомлення незаписаних виконань; запис

своїх незаписаних виконань; пряме чи непряме відтворен_

ня своїх виконань; комерційний прокат оригіналу або при_

мірників своїх виконань тощо.

Оскільки не всі країни є учасницями тих чи інших кон_

венцій у сфері фінансової, комерційної, інтелектуальної власності, проблема значно ускладнюється, якщо сторони

як колізійний обрали принцип автономії волі сторін, відпо_

відно до якого діє право країни, що не є учасницею відповід_

ної конвенції та не містить варіантів її вирішення на націо_

нальному рівні. Крім того, у даній сфері гострою є проблема

первинної кваліфікації. У літературі слушно зазначається,

що істотною перешкодою при виборі необхідного колізійно_

го принципу є проблема кваліфікації не лише понять «ру_

хомість — нерухомість», а цілої низки таких юридичних

понять, як «цінні папери», «інтелектуальна власність»,

«ризик випадкової загибелі товарів», «перехід права влас_

ності» тощо. Так, наприклад, законодавство різних країн

неоднаково встановлює момент переходу права власності.

Одні країни пов’язують такий момент з фактичною переда_

чею речі; інші – визначають момент переходу права влас_

ності відповідно до контракту, незалежно від фактичної пе_

редачі1.

В американському праві, наприклад, вищезазначену про_

блему вирішено прийняттям усіма штатами «законів про

реєстрацію». За цими законами, покупець, отримавши юри_

дичний документ, повинен зареєструвати його в урядовій ус_

танові, яка займається реєстрацією юридичних документів.

Така реєстрація «інформує» світ про те, що цей покупець

нині є власником майна2.

У контексті даного питання слід згадати про Конвенцію

щодо права, яке застосовується до переходу права влас_

ності при міжнародній купівлі_продажу товарів (Гаага, 15

квітня 1958 р.), спрямовану на вирішення колізійних пи_

тань, що виникають у зв’язку з переходом права власності

при міжнародній купівлі_продажу рухомих речей (в силу не

вступила).

Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції, право, що застосовуєть_

ся до договору купівлі_продажу, визначається: моментом,

до якого продавець має право на плоди та інший приріст від

проданого товару; або до якого продавець несе ризики відносно проданого товару; чи момент, до якого продавець

має право на відшкодування збитків у відношенні продано_

го товару.

Згідно з п. 2 ст. 3 зазначеної Конвенції, право власності

визнається таким, що перейшло до покупця, якщо такий

перехід права власності визнається внутрішнім правом

однієї з країн, на території якої знаходився раніше прода_

ний товар. Крім того, у випадку продажу товарів, заснова_

ного на документах, якщо ці документи представляють про_

даний товар, право власності визнається таким, що пере_

йшло до покупця відповідно до внутрішнього права країни,

в якій на нього виписані документи.

Інший акт міжнародного характеру — Конвенція про пра_

во, що застосовується до договорів міжнародної купівлі про_

дажу товарів (Гаага, 22 грудня 1986 р.) встановлює, що пра_

во, яке повинно застосовуватися до договору купівлі_прода_

жу згідно зі статтями Конвенції поряд з врегулюванням

інших відносин, торкається питань дійсності та юридичної

сили положень щодо утримання права власності на товар у

відносинах між сторонами1.

Повертаючись до чинного на сьогодні вітчизняного зако_

нодавства, слід зазначити, що відповідно до Цивільного ко_

дексу України на зміст права власності не впливають місце

проживання власника та місцезнаходження майна. Зрозу_

міло, що законодавець мав на увазі суто внутрішній цивіль_

ний оборот, оскільки закон місцезнаходження майна, як уже

зазначалося, є загальновизнаним колізійним принципом.

Висвітлення колізійних питань права власності, перед_

бачене у проекті Закону України «Про міжнародне приват_

не право»2, майже ідентичне тому, що містилося у ЦК Ук_

раїни 1963 р. Відповідно до положень проекту Закону право

власності та інші речові права як на рухоме, так і на нерухо_

ме майно визначається за допомогою однієї колізійної при_

в’язки — права країни, в якій це майно знаходиться, якщо

інше не передбачено законом. Цю колізійну прив’язку також обрано для визначення належності майна до рухомих або

нерухомих речей і т. ін.

Проект Закону України «Про міжнародне приватне пра_

во» стосовно виникнення та припинення права власності або

іншого речового права на майно передбачає застосування

закону країни (Договірної Сторони), на території якої май_

но знаходилось в момент, коли мали місце дія або інші об_

ставини, що стали підставою виникнення чи припинення

такого права.

Тут також передбачено визначення права власності та

інші речові права на рухоме майно, що перебуває в дорозі.

Останнє здійснюється з допомогою права країни, з якої це

майно відправлено, якщо інше не встановлено погодженням

Сторін. У даному випадку йдеться про використання двох

колізійних принципів: закону здійснення акту, та принци_

пу автономії волі. Їх наявність є проявом договірної свобо_

ди, тому вищевказане положення закріплене як у міжна_

родно_правових джерелах, так і в національному законо_

давстві багатьох країн.

Право власності на транспортні засоби, які підлягають

внесенню в державні реєстри, визначається законом місце_

знаходження органу, що реєстрував транспортний засіб.

Таке положення міститься також у багатьох договорах про

правову допомогу.

У проекті передбачено вирішення колізійного питання,

пов’язаного з виникненням права власності на майно внас_

лідок набувальної давності; як колізійну прив’язку обрано

право країни, в якій майно знаходилося на момент спливу

набувальної давності. Для права України, на відміну від

права деяких інших європейських країн, інститут набуваль_

ної давності є новим. Його закріплено у ст. 344 чинного

Цивільного кодексу України. Відповідно до неї, особа, яка

добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкри_

то, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10

років або рухомим майном протягом 5 років, набуває право

власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не

встановлено зазначеним Кодексом.