§ 2. Колізійні норми спадкового права

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103

В українському Проекті закону про міжнародне приват_

не право окреслено три види правових колізій застосування

права, що регулює спадкування в МПП:

1) колізії щодо об’єкта спадкових відносин;

2) колізії відносно здатності до складання заповіту;

3) колізії відносно форми заповіту.

Перша група колізій визначається існуванням розподі_

лу майна на рухоме й нерухоме, що зумовлює різні колізійні

прив’язки для його спадкування.

Вітчизняна доктрина МПП пояснює пріоритет прив’яз_

ки для спадкування рухомого майна до закону постійного

місця проживання тим, що вказані відносини є різновидом

прояву відносин власності, де постійне місце проживання

спадкодавця за кордоном є тим чинником, який визначає

зіткнення відносин спадкування з системою власності іно_

земної держави. Якщо спадкодавець проживає за кордоном,

він створює навколо себе комплекс майнових відносин, які,

зазвичай, включаються в систему власності певної країни,

тому природно, що після смерті спадкодавця відносини сто_

совно переходу майна до спадкоємців є майновими відноси_

нами, які входять в систему власності певної держави.

Щодо громадянства як колізійного критерію, то воно

само по собі не спричинює зв’язку спадкодавця із системою

власності певної держави, не є тим чинником, який веде до

взаємодії правових систем, тому правило постійного місця

проживання спадкодавця є більш обґрунтованим1.

І хоча з часом прив’язка до місця постійного проживан_

ня втрачає своє вирішальне значення, все ж таки необхідно

нагадати, що більше половини з відомих законодавств у

сфері МПП містять прив’язку до місця проживання спад_

кодавця на момент смерті для визначення спадкового пра_

ва. Крім України, яка послідовно дотримується вказаного

колізійного правила, такі країни, як Росія, Вірменія, Біло_

русь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Бразилія, Венесуе_

ла, Китай, Мадагаскар, Монголія, Перу, Таїланд, Чилі,

Швейцарія закріплюють у своєму законодавстві прив’язку

до місця проживання спадкодавця як основну щодо спад_

кування майна. У свою чергу, критерій громадянства вста_

новлений у Грузії, Буркіна_Фасо, Німеччині, Греції, Єгипті,

Кубі, Литві, Тунісі, Туреччині, Чехії, Південній Кореї,

Японії. Принципу доміциля традиційно дотримуються Ав_

стралія, Велика Британія, Канада, США. Крім того, деякі

країни встановлюють більш широку прив’язку до особисто_

го закону спадкодавця, яка, очевидно, надає більш гнучкі

можливості для визначення необхідного права. Це законо_

давства Австрії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну, Об’єдна_

них Арабських Еміратів, Португалії, Румунії, а також Кодекс Бустаманте. Закону суду дотримуються Ємен і Латвія;

національного права спадкодавця — Польща та Іран; місця

останнього перебування — Естонія; правила місцезнаход_

ження для всіх категорій майна — Уругвай.

Російський теоретик МПП А. А. Рубанов в одній із своїх

робіт, серед іншого, зауважує, що вибір спадкового права з

допомогою різних критеріїв (громадянства, постійного

місця проживання, доміциля, місцезнаходження спадково_

го майна), чи їх комбінацій, обумовлюється не міркування_

ми теоретичного порядку, а передусім обставинами, що ле_

жать поза сферою науки МПП. Як приклад наводиться за_

стосування закону громадянства у країнах еміграції (Італія)

і закону доміциля у країнах імміграції (США)1.

Аргументом на користь прив’язки до закону громадян_

ства особи є та обставина, що особа, яка залишає за собою

своє громадянство, оселившись в іншій країні, можливо,

прагне зберегти зв’язок з країною свого громадянства, і спо_

дівається на те, що в певних обставинах до відносин за її

участі буде використаний саме закон громадянства.

Більше того, інколи у правовій літературі з МПП підкрес_

люється, що у питаннях стосовно правового статусу фізич_

них осіб усі закони як основну колізійну прив’язку закріп_

люють закон громадянства. Щодо питання про визначення

права, застосовуваного до спадкових відносин, усі закони

про МПП містять однакову колізійну прив’язку — закон

громадянства спадкодавця на момент смерті2. Такі й подібні

твердження є щонайменше спірними з огляду на наявні за_

конодавчі акти з МПП3.

З іншого боку, критерій громадянства має свої вади. Вони

пов’язані з випадками подвійного громадянства та з випад_

ками відсутності громадянства, що по_різному вирішуються

у законодавстві різних країн і представниками доктрини.

Так чи інакше, неважко помітити, що використання од_

ного з критеріїв — постійного місця проживання чи грома_

дянства не веде до повноцінного вирішення проблем адек_

ватного вибору закону спадкування. Можливо, з огляду на

недоліки обох принципів, Інститут міжнародного права на

сесії в Ніцці 15 вересня 1967 р. прийняв резолюцію віднос_

но спадкування за заповітом у міжнародному приватному

праві, де, зокрема, рекомендував надати спадкодавцю мож_

ливість обирати між законом свого громадянства і законом

доміциля1.

Використовуючи міжнародний досвід науки і практики,

автори Проекту закону України «Про міжнародне приват_

не право» передбачили можливість вибору між двома кри_

теріями – постійного місця проживання і громадянства для

спадкодавця в його заповіті, хоча і з певними обмеженнями

(ст. 65). Таким чином, для спадкових відносин, що пов’я_

зані більше ніж з одним правопорядком, автономія волі по_

стає як можливість спадкодавця обрати право певної краї_

ни для встановлення майбутнього правонаступництва на

випадок смерті.

Країни СНД, в яких були недавно прийняті цивільні ко_

декси, містять норму, що закріплює автономію волі у спад_

кових відносинах: «Відносини по спадкуванню визначають_

ся за правом країни, де спадкодавець мав останнє постійне

місце проживання, якщо ним не обрано в заповіті закон сво_

го громадянства» (ЦК Вірменії, Білорусі, Казахстану, Кир_

гизії, Узбекистану).

Законодавство Буркіна_Фасо крім закріплення прив’яз_

ки до закону найбільш тісного зв’язку з державою місця

проживання як альтернативу основній прив’язці до закону

громадянства на момент смерті встановлює можливість ви_

словити в заяві або розпорядженні на випадок смерті авто_

номію волі у межах тих же законів. У межах національного

закону й закону місця перебування спадкодавець може ско_

ристатися автономією волі в Італії; в межах законів громадянства, доміциля і місцезнаходження нерухомості у Канаді

(Квебек). Право Ліхтенштейну дозволяє спадкодавцю підко_

рити правонаступництво після нього одному з його вітчиз_

няних правопорядків або праву держави свого останнього

місцеперебування. За законодавством Естонії можна вико_

ристати автономію волі стосовно рухомого майна в межах

його місцезнаходження і закону громадянства. У Швейцарії

автономія волі у спадковому праві допускається в межах

закону постійного місця проживання і громадянства. Фак_

тично необмежену автономію волі дозволяє лише законодав_

ство Румунії.

Автономія волі закріплено також і в Гаазькій конвенції

1989 р. щодо права, яке має застосовуватися до спадкування

майна померлих осіб (про автономію волі у відносинах по

спадкуванню). Так, згідно зі ст. 5 Конвенції, особа може об_

рати закон певної держави для регламентації спадкування

свого майна. Вибір права буде юридично значущим у момент

складання заповіту або смерті такої особи, якщо остання була

громадянином держави або постійно там проживала. Саме це

положення за змістом і правовим значенням є основною нор_

мою Конвенції; до того ж не має значення, залишила особа

заповіт чи ні, оскільки вибір закону для управління її май_

ном діє через застосування колізійних норм указаної статті

Конвенції. Таким чином, особі надається право волевиявлен_

ня щодо вибору закону для майбутнього правонаступництва

на випадок її смерті. Іншими словами, колізійно_правове

визначення права, що регулює спадкування, надає спадко_

давцеві можливість знайти правопорядок, найбільш власти_

вий даним відносинам у рамках його зв’язку з відповідною

державою.

Згідно з превалюючою на даний час доктриною, спадко_

давець може підкорити спадкування тому закону, з яким ці

відносини певним чином пов’язані. Відповідно, особа не

може обрати те право, яке до неї ніяк не стосується. Оче_

видно, що через такі міркування міжнародні документи і

внутрішнє законодавство обмежують автономію волі розу_

мінням «суттєвого» або «найбільш тісного зв’язку» відно_

син з певним правом або обмежують автономію волі чітко

окресленими межами. Проте в деяких нормативних актах автономія волі не обмежується, чим ще раз підтверджуєть_

ся керівна роль волі спадкодавця, який може вільно підко_

рити регулювання процесу спадкування певному правопо_

рядку, хоч і з урахуванням застереження про публічний по_

рядок і надімперативних норм.

На відміну від прив’язки рухомого майна до особистого

закону спадкодавця, для нерухомого майна (якщо воно ви_

діляється) законодавчо встановлюється правило lex rei

sitae, тобто закон місцезнаходження речі.

Щодо Проекту закону Про міжнародне приватне право

України, то у ст. 66 передбачена норма про те, що спадку_

вання нерухомого майна регулюється правом країни, в якій

знаходиться це майно.

Інколи особливим статусом може користуватися також і

інше майно через своє історичне, культурне, економічне,

політичне та інше значення. Таке майно підкоряється регу_

люванню виключно одному закону (місцезнаходження,

місця реєстрації тощо). Воно дістало назву «особливого». З

точки зору Л. Ф. Кічигіна, під цим майном слід розуміти

таке майно і цінності, які по праву держави, на території

якої вони знаходяться, виділяються з основної спадкової

маси і спадкуються інакше, ніж все інше майно, наприклад

цінності валютного фонду країни, морські та річкові судна

приватних компаній, що занесені до державного реєстру, паї

в акціонерних товариствах і приватних компаніях1. Особ_

ливого статусу при спадкуванні набуло також майно, при_

значене слугувати цілям відправлення релігійного культу

в Японії — власність на такі предмети може переходити

тільки до жерців цього культу2.

Однак існує й інша система застосування колізійних при_

в’язок до спадкування майна — вона базується на принципі

використання єдиного права для спадкування як рухомого,

так і нерухомого майна. У деяких країнах (наприклад, в

Уругваї), все майно спадкується на основі lex situs, але така

позиція, що походить від суворих феодальних законів і територіального суверенітету, на сьогодні рідко знаходить

теоретично і практично своїх прибічників.

Застосування єдиного колізійного критерію базується на

римській концепції розуміння спадкування як універсаль_

ної правонаступності (коли до спадкоємця переходить все

спадкове майно в цілому, в тому числі обтяжене боргами),

яка пояснювалась, зокрема, тим, що померлий і його спад_

коємець є в певному сенсі однією особою (Юстиніан), або

тим, що спадкоємцем продовжується особа померлого

(Франкенштейн)1. Принцип використання єдиного права до

процесу спадкування поширений по всьому світі. Більшість

країн (наприклад, Японія, Німеччина, Куба, Чехія, Півден_

на Корея, ОАЕ, Грузія, Буркіна_Фасо, Греція, Єгипет, Ве_

несуела, Чилі, Угорщина, Австрія, Італія, Бразилія,

Ліхтенштейн, Португалія, Ємен, Латвія, Перу, Польща,

Туніс, Уругвай, Іран), а також Кодекс Бустаманте своїм за_

конодавством ствердили вибір на одному праві, що найчас_

тіше базується на особистому законі спадкодавця. І тільки

штат Луїзіана і ще 16 країн (законодавства яких описують_

ся у цьому параграфі, — Вірменія, Канада, Китай, Литва,

Мадагаскар, Монголія, Нідерланди, Таїланд, Туреччина,

Франція, Естонія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Узбе_

кистан, Румунія) виділяють нерухомість в окрему катего_

рію спадкування.

Друга колізія в міжнародному спадкуванні — це колізія

відносно здатності до складання заповіту.

Проект Закону України про МПП у ст. 67 визначає

здатність особи до складання і скасування заповіту також

за законом постійного проживання, але в момент його скла_

дання або в момент смерті.

Необхідність існування колізійних норм стосовно здат_

ності до складання заповіту зумовлена, зокрема, значними

відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набут_

тя вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Великій

Британії, більшості штатів США здатність до складання

заповіту виникає разом з повноліттям — 18 років, за пра_

вом Німеччини — по досягненні 16 років. Так само вік 16 років дає право складати заповіт у Франції, але тільки щодо

половини майна — предмета заповідального розпоряджен_

ня, а в разі відсутності родичів до шостого ступеня спорід_

нення, дозволяється заповідати все майно. З 14 років скла_

дають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років

заповіт можуть укладати військові і моряки1.

Законодавства більшості держав не наділяють здатністю

до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих,

німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спирт_

ними напоями тощо.

Через законодавчі відмінності різних країн щодо здат_

ності до складання заповіту в колізійному праві багатьох

країн природно існує норма щодо вибору права для питань

про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему

колізійних прив’язок визначаються своєю різноманітністю

в межах особистого закону. Усі закони виходять із застосу_

вання особистого закону спадкодавця на момент волевияв_

лення і здатності особи до складання і відміни заповіту.

Так, заповідальна здатність визначається законом гро_

мадянства в Чехії, Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріо_

ритет закону країни перебування на час складання, зміни,

відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон

місця складання заповіту; Монголія надає перевагу пост_

ійному місцю проживання; Італія — національному зако_

ну. Лише деякі країни допускають кілька альтернативних

колізійних прив’язок. Законодавство Швейцарії встанов_

лює прив’язки до місця проживання, звичайного перебуван_

ня, громадянства на момент розпорядження. Ліхтенштейн

надає найбільш широке коло можливостей для вибору пра_

ва в питанні заповідального розпорядження: обирати мож_

на серед вітчизняного правопорядку на момент юридичної

дії або смерті, звичайного місця перебування на момент юри_

дичної дії або смерті і права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана

використовує критерій доміциля на момент складання за_

повіту чи смерті. Однак більшість країн у своїх колізійних

нормах окремо не визначають право для встановлення за_

повідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є

позиція законодавства Швейцарії і Ліхтенштейну, які ок_

реслюють найбільшу кількість альтернативних прив’язок

щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки

особистого закону.

Третя колізія спадкування в МПП — це колізія стосовно

форми заповіту.

На форму заповіту завжди впливали історичні та куль_

турні традиції права даного суспільства. Наприклад, за доби

класичного візантійського приватного права для складан_

ня усного заповіту вимагалася наявність семи свідків, які

виконували обов’язкові формальності; на той час вже існу_

вала можливість складання «пільгового заповіту для пев_

них категорій осіб: воїнів, мандрівників. Так, «поранений

воїн взагалі міг залишити заповіт кров’ю на щиті, піхвах

чи мечем на землі»1.

І на сьогодні загальновизнаною є необхідність дотриму_

ватися встановленої у законодавстві форми для складання

заповіту. Форма заповіту не повинна бути складною і обтяж_

ливою, що перешкоджало б можливості скласти заповіт,

однак разом з тим вона повинна по можливості гарантувати

автентичність заповіту і забезпечувати виконання волі спад_

кодавця, таємницю заповіту тощо. Виконання таких вимог

до форми заповіту забезпечується законодавствами різних

країн по_різному. Через це заповіт, складений без дотриман_

ня встановленої форми, може бути визнаний недійсним че_

рез максиму: форма заповіту = його суть.

Національні законодавства часто встановлюють різно_

манітні форми заповіту. Так, публічний заповіт (можливий

у Німеччині, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай скла_

дається за участі нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси ба_

гатьох країн (США, Італії, Франції, Німеччини) допуска_

ють олографічний заповіт, який повинен бути власноручно

написаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім

переданий нотаріусу в закритому конверті. У деяких краї_

нах можна скласти, хоча і з деякими обмеженнями, усний заповіт за участі свідків (Німеччина, США), а також взаємні

заповіти, які відомі в англо_американському праві, що

містять взаємні зобов’язання заповідачів. Законодавство

часто передбачає спрощену форму для складання заповітів:

просту письмову, усну — для осіб, що перебувають у місце_

вості, з якою немає зв’язку через виключні обставини. У

Каліфорнії, наприклад, був визнаний заповіт, написаний на

щаблинах сходів1.

В Англії прийняли одну форму заповіту: письмовий до_

кумент, підписаний заповідачем чи особою за його вказів_

кою, завірений не менш як двома свідками. Заповіт може

бути написаний, надрукований, оформлений у вигляді

криптограми; можливе поєднання надрукованого й написа_

ного текстів2. За правом США в різних штатах встановлені

норми, значно відмінні між собою щодо форми заповіту.

Так, у деяких штатах олографічні заповіти визнаються, а

в деяких — ні; усні заповіти в деяких штатах допустимі

лише для рухомого майна чи обмежені певною вартістю

спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількості

свідків і т. ін. В Україні заповіт повинен бути письмовим,

підписаним особисто заповідачем, нотаріально посвідче_

ним (ст. 1247 ЦК).

Прив’язка до locus regit actum використовується в зако_

нодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких краї_

нах, як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика,

Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують при_

в’язку до locus regit actum з національним правом спадко_

давця (громадянством). До них належать, наприклад,

Польща, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія.

Прив’язка щодо форми заповіту, який містить розпоряд_

ження нерухомістю за законодавством деяких країн перед_

бачає застосування закону місця знаходження нерухомості.

Крім того, якщо національне законодавство передбачає

здійснення заповіту за певною формою, заповіт не буде визнаний дійсним за національним законодавством у разі про_

тиріччя національній нормі права (Іспанія, Нідерланди),

хоча не виключене визнання заповіту дійсним за іншими

правовими системами.

У найбільш розвинених цивільних законодавствах світу

прив’язка locus regit actum доповнюється рядом прив’язок

до особистого закону спадкодавця (постійного місця прожи_

вання — доміциля, місця перебування), місця знаходжен_

ня нерухомості чи до права, яке регулює правонаступницт_

во на випадок смерті (Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн,

Італія, Угорщина, Румунія та ін.).