§ 3. Процедура розірвання шлюбів у МПП

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103

Питання розлучень у МПП визнані у літературі з право_

знавства одним із джерел найбільш гострих і численних

колізій, що зумовлюються неоднаковим регулюванням

підстав і процедури розірвання шлюбів, а також невизнан_

ням іноземних розлучень у власних юрисдикціях багатьох

країн1.

Поряд з тим, що розірвання шлюбів має національні особ_

ливості, серед них можна виділити деякі однакові концепції. Так, існують країни, в яких і досі розірвання шлю_

бу є неможливим (Парагвай, Ірландія, Аргентина). В дея_

ких країнах розірвання шлюбу можливе тільки за наявності

чітко встановленого обмеженого кола підстав, яке не вклю_

чає взаємну згоду подружжя (Італія). У більшості країн ро_

зірвання шлюбу допускається, в тому числі за взаємною зго_

дою подружжя (Англія, Бельгія, Данія, Німеччина, Норве_

гія, Російська Федерація).

Прикладом законодавства, яке дозволяє розірвання шлю_

бу на чітко встановлених підставах, є Закон Італії про роз_

лучення 1970 р. Такими підставами вважаються засуджен_

ня одного з подружжя до серйозного кримінального пока_

рання, окреме проживання не менше п’яти років на умовах

сепарації, нездатність до шлюбного життя, отримання од_

ним із подружжя розлучення за кордоном. Законом Франції

1975 р. було встановлено можливість розірвання шлюбу за

взаємною згодою подружжя, а також на таких легальних

підставах, як винна поведінка одного з подружжя у розладі

шлюбного життя: подружня зрада, жорстоке поводження,

засудження до кримінального покарання. В Англії, згідно

із законом 1971 р., розлучення можливе за взаємною зго_

дою після дворічної сепарації. У Німеччині закон 1976 р.

передбачає можливість розірвання шлюбу на підставі кінце_

вого й непоправного розладу шлюбного життя. У Швейцарії,

Мексиці, деяких штатах США розлучення можливе без заз_

начення будь_яких підстав.

Відповідно до мусульманського права, приводів для роз_

лучення значно менше, особливо для жінок. Їх права на ос_

нові релігійних і морально_етичних норм і досі залишають_

ся мінімальними, а ініціатива у розлученні найчастіше на_

лежить тільки чоловікові1. Причому його розсуд у цьому

питанні законодавчо не обмежений. Встановлено, що по_

внолітній і повністю дієздатний чоловік у будь_який час за

власним бажанням може розлучитися з жінкою (Йорданія,

Ірак, Сирія, Ємен, Єгипет). У мусульманських країнах роз_

лучення може бути і за взаємною згодою подружжя на основі договору, а також за рішенням суду. В останньому ви_

падку в більшості країн право на судове розлучення має як

чоловік, так і жінка, однак за законодавствами Єгипту,

Лівану, країн Південно_Східної Азії таке право має тільки

жінка, оскільки чоловік може розірвати шлюб і без суду.

Підставами судового розірвання шлюбу у країнах мусуль_

манського права є хвороба чи фізичні вади, конфлікт між

подружжям, нанесення моральної шкоди, подружня зрада,

реєстрація нового шлюбу без дозволу суду, нездатність чо_

ловіка утримувати всіх жінок, невідомість місцезнаходжен_

ня чоловіка, засудження чоловіка на певний строк, нео_

бґрунтована відмова від виконання подружніх обов’язків,

імпотенція, психічна хвороба, жорстоке поводження, гірше

ставлення до дружини порівняно з іншими дружинами

тощо.

У деяких країнах розлучення є досить простою процеду_

рою. Так, у кількох штатах Мексики особиста присутність

при розлученні подружжя не вимагається: свою заяву вони

можуть відправити поштою, і в такий самий спосіб отрима_

ти рішення суду1. Відповідно до законодавства Швеції,

шлюб може бути розірваний за заявою однієї із сторін; при

цьому позивач не повинен пояснювати суду причини розлу_

чення, а суд — перевіряти, чи дійсно мав місце розпад шлю_

бу. Якщо друга сторона не заперечує проти розлучення, то

шлюб розривається без призначення будь_яких строків. Та_

кий підхід зумовлений концепцією невтручання держави в

особисте життя своїх громадян2.

Зазначені розбіжності матеріального права впливають у

тому числі на розбіжності колізійного регулювання питань

розлучення у законодавстві різних країн. Для визначення

права з метою регламентації розлучення законодавства Ве_

несуели, Перу, Уругваю і кодекс Бустаманте використову_

ють прив’язку до місця проживання або місцеперебування;

Єгипет, ОАЕ, Південна Корея — громадянства чоловіка;

В’єтнам, Ємен, Китай, Латвія, штат Луїзіана (США), Фран_

ція, Чилі, Україна прив’язують питання розлучення до

власного права (або lex fori). Грузія, Австрія, Німеччина

використовують для питань розлучень те право, яке вста_

новлює загальні підстави шлюбу, Греція використовує ко_

лізійну прив’язку до особистого закону подружжя. Інші

країни встановлюють у своїх колізійних нормах довгі лан_

цюги кумулятивних прив’язок в різних комбінаціях: за_

гального особистого закону подружжя, останнього спільно_

го особистого закону, право спільного проживання, закону

суду, громадянства подружжя, місцеперебування, загаль_

ного національного закону подружжя, закону тісного зв’яз_

ку, права, що регулює відносини між подружжям (Угорщи_

на, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Польща, Португалія, Ру_

мунія, Таїланд, Туніс, Туреччина, Чехія, Швейцарія,

Естонія, Японія). Наприклад, § 40 Указу Угорщини 1979 р.

№ 13 про міжнародне приватне право передбачає, що:

(1) Наявність умов для розірвання шлюбу визначається

відповідно до права, яке на момент подання позовної заяви

до суду є спільним особистим законом подружжя.

(2) Якщо особисті закони подружжя на момент подання

позовної заяви розрізняються, їх відносини визначаються

відповідно до останнього спільного особистого закону, а в

разі його відсутності — за угорським законодавством, якщо

один із подружжя є угорським громадянином, а у против_

ному разі — за правом держави, на території якої подруж_

жя в останній раз спільно проживало.

(3) Якщо подружжя не мало спільного місця проживан_

ня, застосовується право тієї держави, суд чи інший орган

влади якого розглядає справу.

Деякі двосторонні договори між Україною й іншими дер_

жавами, а також Конвенції СНД про правову допомогу та

правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних

справах 1993 р. встановлюють колізійні прив’язки до зако_

ну громадянства подружжя на момент подачі заяви про ро_

зірвання шлюбу, а якщо їх громадянство не збігається, —

до права тієї Договірної Сторони, установа якої розглядає

справу (договори з Кубою, Грузією, Латвією, Узбекистаном,

В’єтнамом, Литвою, Польщею).

Для МПП важливою є також проблема (не) визнання іно_

земних розлучень, що породжує проблему «шкутильгаю_

чих» правовідносин. Вони виникають, зокрема, при засто_

суванні територіальної прив’язки, коли іноземне подруж_

жя прагне визнання свого розлучення за своїм національним

законодавством, а останнє його не визнає або на основі пуб_

лічного порядку, або на основі власних норм про визнання

іноземних розлучень, в яких закріплено певні умови.

Доктрина МПП найчастіше висловлюється за визнання

іноземних розлучень1.

Проте деякі законодавства містять навіть спеціальні нор_

ми, з дотриманням яких в іноземного розлучення є мож_

ливість бути визнаним у певній країні. Іспанія, наприклад,

прямо в тексті закону визнає силу у сфері іспанського пра_

вопорядку рішень про розлучення і розірвання шлюбу, що

винесені іноземними судами (ст. 107 Цивільного кодексу

1889 р.). Аналогічну позицію займає і законодавство Естонії

(§ 144 Закону 1994 р. про загальні принципи цивільного

кодексу). Для Куби рішення про розлучення, винесене за

кордоном, має на Кубі силу, якщо тільки кубинським кон_

сульським представництвом у країні, де здійснено розлучен_

ня, буде підтверджено його обґрунтованість і законність

(ст. 64 Сімейного закону 1975 р.). Відповідно до законодав_

ства Латвії, іноземне розірвання шлюбу визнається крім ви_

падків, коли його причини не відповідають латвійському

закону або суперечать суспільному устрою Латвії чи мораль_

ності (ст. 12 Цивільного закону 1973 р.). За загальною нор_

мою ст. 65 Федерального закону Швейцарії 1987 р. про

міжнародне приватне право, іноземні рішення про розлу_

чення визнаються, але незважаючи на це, рішення інозем_

ної держави, громадянства якої не має жоден із подружжя,

1 Як пише М. Вольф, сотні тисяч законослухняних людей на всій

земній кулі отримали розлучення за своїм особистим законом і в межах

своєї рідної країни шляхом простих угод, листів про розлучення, об’яв

адміністративних чи релігійних властей і т. ін. Немає жодних підстав

для того, щоб Англія розглядала цих людей як таких, що перебувають у

шлюбі, щоб вона карала їх за двоєженство, якщо вони вступлять там у

новий шлюб, і щоб вона визнавала такий шлюб недійсним, навіть якщо

вони його уклали у своїй країні. Див.: Вольф М. Зазнач. праця. — С. 399.

Правове регулювання шлюбно8сімейних відносин... 277

або має тільки позивач, визнається у Швейцарії тільки за

наявності однієї з таких умов: а) якщо на момент пред’яв_

лення позову принаймні один із подружжя мав у цій дер_

жаві місце проживання або звичайного місцеперебування,

причому не мав місця проживання у Швейцарії; б) якщо

відповідач без заперечень підкорився юрисдикції іноземного

суду, або в) якщо відповідач прямо висловив свою згоду на

визнання рішення у Швейцарії.

Крім цього, навіть при застосуванні іноземного права у

власних юрисдикційних органах законодавства нерідко

фіксують його певні обмеження. Відповідно до швейцарсь_

кого права, у тих випадках, коли іноземне право загально_

го громадянства подружжя забороняє розірвання шлюбу або

підкоряє його надмірно суворим умовам, застосовується

швейцарське право, якщо один із подружжя має окрім іно_

земного ще й швейцарське громадянство або проживає у

Швейцарії не менш як два роки. Законодавство Німеччини

підкоряє статут розірвання шлюбу статуту загальних

наслідків шлюбу. Проте, відповідно до німецьких доктри_

нальних уявлень, умова, що не допускає іноземне право,

стосується тривалості очікування розлучення. Якщо цей

строк за іноземним правом довший — застосуванню підля_

гає німецьке право1.

В Україні питання визнання розірвання шлюбу, здійсне_

ного за межами України, регулюється ст. 280 Сімейного

кодексу. Для визнання розірвання шлюбу між громадяни_

ном України й іноземцем необхідні такі умови: розірвання

шлюбу має бути здійсненим відповідно до законодавства

відповідної держави (тобто, визначеними адміністративни_

ми чи судовими органами, із застосуванням законодавства

іноземної країни), а також за умови проживання принаймні

одного із подружжя за межами України.

Для розірвання шлюбів між громадянами України за її

межами необхідні дотримання законодавства іноземної дер_

жави, а також проживання подружжя в іноземній державі.

Для розірвання шлюбів між громадянами України останні можуть звернутися з позовом як до суду України, так і до

консульських і дипломатичних установ. У цьому разі за_

стосовуватиметься право України (ст. 289 Сімейного кодек_

су України).

Розлучення іноземців, здійснені в іноземних державах

відповідно до іноземного законодавства, є дійсними в Ук_

раїні.

Деякі двосторонні договори між Україною з іншими дер_

жавами містять норми, присвячені розлученню. Так, згідно

з договорами з КНДР, Румунією, Албанією, Угорщиною, на

територіях договірних держав визнаються рішення про ро_

зірвання шлюбу, що вступили у законну силу. Договори з

Кубою, Грузією, Латвією, Литвою, Узбекистаном, Польщею

визначають у колізійній нормі прив’язки до громадянства

подружжя і закону місця розгляду справи. Аналогічні нор_

ми містяться у Конвенції СНД про правову допомогу та пра_

вові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних спра_

вах 1993 р.

Відповідно до норм Гаазької конвенції про визнання роз_

лучень і рішень про роздільне проживання подружжя від

1 червня 1970 р., для визнання розлучень необхідно щоб

відповідач або позивач мали своє останнє місце проживан_

ня у договірній державі (чи обидві сторони), або лише пози_

вач був громадянином Договірної Держави (ст. 2).