§ 2. Правове становище іноземних осіб у цивільному процесі

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103

Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий статус іно_

земців та осіб без громадянства», іноземець — це особа, яка

не перебуває у громадянстві України і є громадянином

(підданим) іншої держави або держав. Особа без громадян_

ства, за цією нормою, — це особа, яку жодна держава відпо_

відно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Крім іноземців та осіб без громадянства у міжнародному

цивільному процесі можуть брати участь й іноземні підпри_

ємства та організації. Йдеться про іноземні юридичні особи,

що мають місцезнаходження за межами України та засновані

відповідно до законодавства тієї країни, де вони створені. Усіх

цих суб’єктів можна умовно назвати іноземними особами.

До цивільних процесуальних прав іноземців належить

насамперед право на доступ до суду і до засобів судового за_

хисту, а також право на справедливий публічний розгляд у

суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку ком_

петентних національних судів забезпечується кожній особі,

в тому числі й іноземцю та особі без громадянства, права і

свободи яких порушуються. Ці положення закріплені як у

міжнародно_правових актах з прав людини, двосторонніх

договорах про взаємну правову допомогу, так і у внут_

рішньому законодавстві кожної держави.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про правовий ста_

тус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи

без громадянства мають право на звернення до суду та до

інших державних органів для захисту своїх особистих, май_

нових та інших прав.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки

нарівні з фізичними і юридичними особами України, за ви_

нятками, встановленими Конституцією та законами Украї_

ни, а також міжнародними договорами, згода на обов’яз_

ковість яких надана Верховною Радою України (ст. 410

ЦПК).

Наданий іноземним особам в Україні національний ре_

жим у судовому провадженні є безумовним. Це означає, що

суд не повинен ставити в кожному окремому випадку пи_

тання про наявність взаємності, тобто не повинен з’ясову_

вати в процесі конкретної справи, чи передбачені законо_

давством іноземної держави рівнозначні права для фізич_

них і юридичних осіб України.

Разом з тим, якщо в іноземній державі допущено обме_

ження цивільних процесуальних прав фізичних осіб, уста_

нов, підприємств чи організацій, законом України можуть

бути встановлені відповідні обмеження (реторсії) щодо

фізичних і юридичних осіб тих держав, в яких допускають_

ся такі спеціальні обмеження (ч. 3 ст. 410 ЦПК). Природ_

но, якщо іноземна держава скасовує спеціальні обмеження

цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних

осіб, Україна, згідно із законом, теж скасовує відповідні

обмеження.

Цивільне процесуальне законодавство України не

містить обмежень чи умов, виконання яких необхідно іно_

земним особам для звернення до суду. Між тим законодав_

ства деяких держав передбачають інститут внесення заста_

ви по забезпеченню судових витрат, що обмежує вільний

доступ іноземців до суду. Суть цього інституту полягає у

покладенні на позивача_іноземця обов’язку внести завчас_

но до суду певну грошову суму для забезпечення судових

витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при

відмові в позові позивачу_іноземній особі.

Щоб усунути перешкоди для вільного доступу в суд, біль_

шістю країн урегульовано питання про звільнення іноземців

від внесення застави в договорах про правову допомогу і

правові відносини у цивільних і кримінальних справах.

Наприклад, у Договорі між СРСР та Албанією прямо вказа_

но: «На громадян однієї з Договірних Сторін і на тих, які

перебувають на території однієї з Договірних Сторін, не мож_

на покласти обов’язок по забезпеченню судових витрат ви_

ключно на тій основі, що вони є іноземцями або не мають у

цій країні постійного місця проживання, місця перебуван_

ня чи місця знаходження» (ст. 16).

Іноземні особи можуть бути суб’єктами цивільних про_

цесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями про_

цесуальних прав і обов’язків, наділені процесуальною пра_

воздатністю і володіють процесуальною дієздатністю.

У новому ЦПК містяться спеціальні норми про цивільну

процесуальну правоздатність і дієздатність іноземних осіб,

яких не було у ЦПК 1963 р.

Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземця

визначається правом держави, громадянином якої він є, а

процесуальна правоздатність і дієздатність особи без гро_

мадянства — правом держави, в якій ця особа постійно або

переважно проживає (ст. 411). Разом з тим, в питаннях ви_

значення процесуальної правоздатності і дієздатності інозем_

них фізичних осіб також діє принцип національного режиму

та «закону суду». Зокрема, ЦПК передбачає, що особа, яка,

відповідно до права своєї держави, не є процесуально дієздат_

ною, може бути визнана такою на території України, якщо

вона, згідно з цим Кодексом, має цивільну процесуальну

дієздатність, тобто досягла повноліття. Це означає, що інозе_

мець, який досяг повноліття за українським законодавством

(18 років), може особисто здійснювати цивільні процесуальні

права й виконувати свої обов’язки в суді, незважаючи на те,

що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім. Що

стосується процесуальної правоздатності іноземної юридич_

ної особи, то вона визначається правом держави, в якій її за_

сновано, а процесуальна правоздатність міжнародної орган_

ізації визначається на основі міжнародного договору, відпо_

відно до якого її створено, її установчих документів або угоди

з компетентним органом України.

Аналогічно вирішується питання про визначення ци_

вільної процесуальної право_ і дієздатності іноземних осіб у

більшості міжнародних договорів України.

Говорячи про правове становище іноземних осіб окремо,

слід спинитися на правовому становищі іноземної держави.

Йдеться про так званий судовий імунітет (від лат. immunitas —

недоторканність, звільнення від чого_небудь), коли позов

пред’являється до іноземної держави.

У силу принципу національного режиму й судового іму_

нітету іноземної держави іноземці, як і громадяни Украї_

ни, можуть пред’явити позов до іноземної держави, проси_

ти про забезпечення позову і звернення стягнення на майно

іноземної держави, що розміщене в Україні, лише за зго_

дою компетентних органів відповідної держави, якщо інше

не передбачено міжнародним договором, згода на обов’яз_

ковість якого надана Верховною Радою України або зако_

ном України (ч. 1 ст. 413 ЦПК). Таким чином, судовий іму_

нітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої

держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав,

відповідно до якої «рівний над рівними не має юрисдикції»

(par in parem non habet jurisdictionen).

Питання про те, який орган іноземної держави компетен_

тний дати таку згоду, вирішується законодавством даної

іноземної держави. Так, згідно з Порядком здійснення за_

хисту прав та інтересів України під час розгляду справ у

закордонних юрисдикційних органах, затвердженим Ука_

зом Президента України від 25 червня 2002 р., Міністерство

закордонних справ України у п’ятиденний строк від дня

отримання відповідної інформації вносить до Кабінету

Міністрів України висновок про наявність імунітету Украї_

ни у справі, порушеній за позовом до неї у закордонних

юрисдикційних органах, та погоджені з Міністерством юс_

тиції України пропозиції щодо шляхів забезпечення тако_

го імунітету. Причому згода на пред’явлення позову ще не

означає згоди на вжиття заходів щодо забезпечення позову

або на примусове виконання. Для здійснення кожної з цих

процесуальних дій потрібний окремий дозвіл.

Специфічне правове становище у МЦП мають іноземці,

які є дипломатичними представниками іноземних держав.

Відповідно до ч. 2 ст. 413 ЦПК, акредитовані в Україні дип_

ломатичні представники іноземних держав та інші особи,

зазначені у відповідних законах України і міжнародних

договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України, підлягають юрисдикції судів України в

Міжнародний цивільний процес 321

цивільних справах лише в межах, що визначаються прин_

ципами й нормами міжнародного права або зазначеними

міжнародними договорами.

Так, згідно з Положенням про дипломатичні представ_

ництва і консульські установи іноземних держав в Україні,

затвердженим Указом Президента України від 10 червня

1993 р., глава дипломатичного представництва і члени дип_

ломатичного персоналу користуються імунітетом від юрис_

дикції судів України у цивільних справах (п. 13). Глава дип_

ломатичного представництва на рівні посла або посланни_

ка акредитується при Президентові України, а на рівні

повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ

України. До персоналу дипломатичного представництва

належать члени дипломатичного, адміністративно_техніч_

ного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представ_

ництва.

Наведені положення щодо імунітету певного кола осіб від

юрисдикції судів у цивільних справах повністю відповіда_

ють багатосторонній Віденській конвенції про дипломатичні

зносини від 18 квітня 1961 р.

Суть судового імунітету перерахованих осіб полягає в

тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише

в межах, визначених нормами міжнародного права, або до_

говорами з відповідними державами й тільки за наявності

згоди на це акредитуючої держави. Йдеться про випадки,

коли дипломатичні представники та інші перераховані осо_

би вступають у цивільно_правові відносини як приватні осо_

би у зв’язку з позовами про належне їм нерухоме майно на

території України, позовами, що стосуються спадкування,

а також у зв’язку з позовами, що виникають з їх професійної

чи комерційної діяльності, здійснюваної ними за межами

службових обов’язків (п. 13 Положення, ст. 31 Конвенції).

До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні,

належать також працівники консульських установ: кон_

сульські посадові особи і консульські службовці консульсь_

кої установи. Згідно з Віденською конвенцією про кон_

сульські зносини від 24 квітня 1963 р. і Положенням про

дипломатичні представництва і консульські установи іно_

земних держав в Україні від 10 червня 1993 р., до консульських посадових осіб належать особи, включаючи главу кон_

сульської установи, яким доручено виконання консульсь_

ких функцій (генеральні консули, консули, віце_консули,

консульські агенти), а до консульських службовців — осо_

би, які здійснюють адміністративно_технічне обслуговуван_

ня консульської установи.

Консульські посадові особи й консульські службовці не

підлягають юрисдикції судових органів щодо дій, здійснен_

них ними під час виконання консульських функцій. Але

зазначені особи можуть бути притягнуті як відповідачі за

позовами, що випливають з договорів, за якими вони прямо

чи побічно не взяли на себе зобов’язань як агентів держави,

яку вони представляють (тобто діють як приватні особи), а

також за позовами про відшкодування заподіяної дорожньо_

транспортною пригодою шкоди (ст. 43 Конвенції, п. 25 По_

ложення).

Дипломатичний імунітет поширюється також на пред_

ставників іноземних держав, на членів парламентських і

урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в

Україну для участі в міжнародних переговорах, міжнарод_

них конференціях і нарадах або з іншими офіційними до_

рученнями, а також на членів їхніх сімей, що їх су_

проводжують і не є громадянами України (п. 27 Положен_

ня), а також на міжнародні організації.

Цивільна процесуальна дієздатність складається не

тільки зі здатності особи особисто здійснювати цивільні про_

цесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді, а й до_

ручати ведення справи своєму представникові. У силу прин_

ципу «закону суду» іноземці, особи без громадянства мо_

жуть брати участь у цивільній справі особисто або через

свого представника (ст. 38 ЦПК).

Особиста участь у справi іноземної особи не позбавляє її

права мати в цiй справi свого представника.

Оскільки національний режим цивільного судочинства

поширюється на іноземних осіб, можна зробити висновок,

що їхніми представниками в суді можуть бути адвокати чи

інші особи, які досягли 18 років, мають цивільну процесу_

альну дієздатність і належно посвідчені повноваження на

здійснення представництва в судi (ст. 40).

Але найчастіше представниками іноземних осіб у суді

виступають адвокати, а також інші особи, які допущені су_

дом, що розглядає справу, до представництва по справі, не_

залежно від того, є вони громадянами України чи інозем_

цями. Стаття 41 ЦПК встановлює, хто не може бути пред_

ставником в суді, і не містить будь_яких обмежень за

ознакою громадянства.

Разом з тим, іноземні особи, як правило, доручають ве_

дення своїх справ Українській іноземній юридичній колегії

(далі — Укрінюрколегія).

У силу принципу «закону суду» порядок оформлення

довіреності на ведення справи в суді передбачений ст. 42

ЦПК. При рішенні цього питання стосовно адвокатів Укр_

інюрколегії треба мати на увазі, що доручення на ведення

справи Укрінюрколегією може бути оформлено іноземцем

не тільки згідно із законодавством України, а й за інозем_

ним законодавством держави, в якій він мешкає. Дові_

реність не може бути визнано недійсною внаслідок недодер_

жання форми, якщо остання відповідає вимогам закону

України. Вважається, що такий порядок оформлення дору_

чення не суперечить «закону суду», за умови, якщо його

зміст відповідає вимогам статей 42 і 44 ЦПК.

Крім цієї умови іноземна довіреність, як і будь_який офі_

ційний документ, що походить від іноземної влади, повин_

на бути легалізована. Згідно з Консульським Статутом Ук_

раїни від 2 квітня 1994 р. зі змінами від 21 травня 2002 р.,

органи України приймають такі документи і акти на роз_

гляд лише при наявності консульської легалізації, якщо

інше не передбачено законодавством України або міжнарод_

ним договором, учасниками якого є Україна і держава пе_

ребування.

У міжнародному цивільному процесі широко застосо_

вується також представництво іноземців у судах консула_

ми відповідних держав. Йдеться про процесуальне представ_

ництво консулами як іноземців і осіб без громадянства в

судах України, так і громадян України в іноземних судах.

Таке представництво передбачено і внутрішнім законодав_

ством України, і укладеними нею міжнародними угодами,

насамперед Консульськими конвенціями.

Відповідно до Консульського Статуту України, «кон_

сульські установи України захищають за кордоном права

та інтереси України, юридичних осіб і громадян України»

(ст. 1). Згідно зі ст. 26 Консульського Статуту України, кон_

сул має право без окремого доручення представляти в уста_

новах держави перебування громадян України, якщо вони

є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або

не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це пред_

ставництво триває доти, поки особи, яких представляють,

не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе

захист своїх прав та інтересів.