§ 1. Поняття міжнародного цивільного процесу та його джерела

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103

Міжнародний цивільний процес (МЦП) означає су_

купність процесуальних норм, яка є складовою частиною

цивільного процесуального права як внутрішнього права

держави.

При визначенні поняття міжнародного цивільного про_

цесу необхідно враховувати, що воно збігається з поняттям

цивільного процесу, але в ньому присутній іноземний еле_

мент. Крім того, МЦП регулюється не тільки ЦПК кожної

країни, а й міжнародними договорами. Тому термін «міжна_

родний» вживається тоді, коли йдеться про правовідноси_

ни між особами, які належать до різних держав (іноземни_

ми особами), й іноземними судами, про правовідносини, що

виходять за межі окремої правової системи (надання право_

вої допомоги і т. ін.) і потребують з’ясування, який закон

до них застосовується.

Отже, міжнародний цивільний процес — це сукупність і

система правових норм, які містяться у внутрішньому праві

держави і в міжнародних договорах за участю цієї держави

і які регулюють цивільно_процесуальні відносини між іно_

земними судами й учасниками процесу, один з яких є іно_

земною особою (іноземці, особи без громадянства, іноземні

підприємства, установи, організації, іноземні держави,

міжнародні організації), при здійсненні правосуддя з ци_

вільних справ і наданні міжнародної правової допомоги.

До МЦП найчастіше відносять питання щодо:

а) міжнародної підсудності (юрисдикції) з цивільних

справ;

б) цивільного процесуального становища іноземців, осіб

без громадянства, іноземних підприємств і організацій, іно_

земної держави та її дипломатичних представників, міжна_

родних (міждержавних) організацій;

в) судових доказів у цивільних справах з іноземною особою;

г) порядку встановлення змісту іноземного закону, що

підлягає застосуванню;

ґ) іноземних судових доручень;

д) визнання та примусового виконання іноземних судо_

вих рішень з цивільних справ.

На підставі ст. 2 ЦПК України від 18 березня 2004 р. (діє

з 1 січня 2005 р., далі — ЦПК), цивільне судочинство

здійснюється відповідно до Конституції України та цього

Кодексу. Якщо міжнародним договором, згода на обов’яз_

ковість якого надана Верховною Радою України, передба_

чено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосо_

вуються правила міжнародного договору. Насамперед це

означає, що участь іноземців у цивільному процесі як пози_

вачів або відповідачів не змінює загального порядку роз_

гляду справ у суді України. Провадження ведеться за загаль_

ними правилами цивільного судочинства, встановленими

ЦПК України.

Таким чином, згідно з чинним законодавством і доміну_

ючою в міжнародному приватному праві доктриною, суд,

розглядаючи справу з участю іноземної особи, повинен за_

стосовувати, як правило, процесуальне право своєї країни

або закон суду (lex fori). Вказівки про застосування в про_

цесуальних питаннях лише власного права країни суду, ви_

ражені в тій чи іншій формі, є в багатьох міжнародних до_

говорах.

Згідно зі ст. 415 ЦПК, виконання доручень іноземних

судів про вчинення окремих процесуальних дій також про_

вадиться на підставі законів України. Отже, цивільне судо_

чинство та пов’язані з ним цивільні процесуальні відноси_

ни, як правило, підпорядковані власному праву суду.

Особливість джерел (форм) МЦП полягає в їх подвійно_

му характері. З одного боку, до них належать норми внут_

рішнього законодавства окремих держав, а з другого —

міжнародні договори.

Головним внутрішнім джерелом МЦП є Конституція

України. Згідно зі ст. 9 Основного Закону, чинні міжнародні

договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України, є частиною національного законодавства

України. Стаття 26 Конституції гарантує іноземцям і осо_

бам без громадянства, які перебувають в Україні на закон_

них підставах, такі самі права і свободи й покладає на них

такі самі обов’язки, як і на громадян України, за деякими

винятками. Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції, кожний

(тобто громадянин України, іноземець, особа без громадян_

ства) має гарантоване державою право оскаржити в суді

рішення, дії чи бездіяльність будь_якого органу державної

влади, органу місцевого самоврядування, посадових і служ_

бових осіб.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 берез_

ня 2004 р. вміщує спеціальні розділи: VШ — про визнання

та виконання рішень іноземних судів в Україні, та Х, при_

свячений провадженню у справах за участю іноземних осіб.

Крім названих розділів ст. 9 ЦПК регулює порядок засто_

сування норм права інших держав.

Цивільні процесуальні норми вміщуються і в Законах

України: «Про правовий статус іноземців та осіб без грома_

дянства» від 4 лютого 1994 р., «Про біженців» від 21 черв_

ня 2001 р., «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р.

Враховуючи, що іноземна держава, її дипломатичні пред_

ставники й деякі інші особи користуються судовим імуні_

тетом, до джерел МЦП слід віднести затверджений Указом

Президента України від 25 червня 2002 р. Порядок здійснен_

ня захисту прав та інтересів України під час розгляду справ

у закордонних юрисдикційних органах, Консульський Ста_

тут від 2 квітня 1994 р., Положення про дипломатичні пред_

ставництва та консульські установи іноземних держав в

Україні, затверджене Указом Президента України від 10

червня 1993 р., а також Положення про дипломатичне пред_

ставництво України за кордоном, затверджене розпоряд_

женням Президента України від 22 жовтня 1992 р.

Друга група джерел МЦП — міжнародні договори, згода

на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Важливим актом є Віденська конвенція про правонаступництво держав відносно договорів від 23 серпня 1978 р. Сто_

совно міжнародних договорів, в яких Україна самостійно

не брала участі, діють загальні положення Конвенції, ви_

кладені в ч. IV «Об’єднання та відокремлення держав», і

зокрема ст. 34 «Правонаступництво держав в разі відокрем_

лення частин держави». Згідно з цією статтею, якщо части_

ни території держави відокремлюються і утворюють нові

держави, будь_який договір, що діє на момент правонаступ_

ництва держав, продовжує діяти по відношенню до кожної

утвореної в такий спосіб держави_наступника. Норми

міжнародного цивільного процесу містяться і в Конвенції

про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., яка

встановила умови та межі дії міжнародних угод.

Бажаючи полегшити передачу та виконання судових до_

ручень, а також створити відповідні засоби, для того щоб

судові чи несудові документи, які підлягають врученню за

кордоном, були доведені до відома їх одержувачів у належ_

ний строк, Україна приєдналася до двох конвенцій: Кон_

венції про отримання за кордоном доказів у цивільних або

комерційних справах, укладеної 18 березня 1970 р., та Га_

азької конвенції про вручення за кордоном судових і поза_

судових документів у цивільних або комерційних справах,

укладеної 15 листопада 1965 р. Ці конвенції замінюють по_

ложення статей 1—16 Гаазької конвенції з питань цивіль_

ного процесу від 1 березня 1954 р.

Після приєднання України до Статуту Ради Європи 31

жовтня 1995 р. з’являються нові джерела МЦП. Передусім

слід згадати Конвенцію про захист прав і основних свобод

людини від 4 листопада 1950 р., Перший протокол та про_

токоли № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, які були ратифіковані

Україною 17 липня 1997 р.

До джерел міжнародного цивільного процесу належать

також норми Віденської конвенції про дипломатичні зно_

сини від 18 квітня 1961 р. та Віденської конвенції про кон_

сульські зносини від 24 квітня 1963 року, в яких брав участь

СРСР, і які є чинними для України.

Цивільні процесуальні норми вміщуються також в укла_

дених Україною Консульських конвенціях і договорах.

Вирішуючи питання про визнання та виконання рішень

іноземних судів і арбітражів, суди України повинні з’ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надан_

ня правової допомоги між Україною і державою, від якої

надійшло відповідне клопотання. На цей час є чинними,

зокрема, такі міжнародні договори з цього питання, які

Україна уклала або до яких вона приєдналася:

а) Конвенція про правову допомогу і правові відносини в

цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена дер_

жавами_членами Співдружності Незалежних Держав у м.

Мінську 22 січня 1993 р.;

б) Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі

здійсненням господарської діяльності, підписана урядами

держав_учасниць Співдружності Незалежних Держав у

м. Києві 20 березня 1992 р.;

в) Конвенція про визнання й виконання іноземних арбі_

тражних рішень, укладена у м. Нью_Йорку 1958 р.;

г) Європейська конвенція про зовнішньоторговельний

арбітраж, підписана в Женеві 21 квітня 1961 р.;

д) двосторонні договори України про правову допомогу та

правові відносини в цивільних справах: з Республікою Гру_

зія (підписано 9 січня 1995 р.), з Естонською Республікою

(підписано 15 лютого 1995 р.), з Республікою Молдова (підпи_

сано 13 грудня 1993 р.), з Республікою Польща (підписано

24 травня 1993 р.), з Китайською Народною Республікою

(підписано 31 жовтня1992 р.), з Литовською Республікою

(підписано 7 липня 1993 р.), з Латвійською Республікою

(підписано 23 травня 1995 р.), з Монголією (підписано 27 чер_

вня 1995 р.), з Республікою Узбекистан (підписано 19 люто_

го 1998 р.), із Соціалістичною республікою В’єтнам (підпи_

сано 6 квітня 2000 р.), з Республікою Македонія (підписано

10 квітня 2000 р.), з Турецькою Республікою (підписано

23 листопада 2000 р.), з Угорською Республікою (підписано

2 серпня 2001 р.), з Чеською Республікою (підписано 28 трав_

ня 2001 р.), з Румунією (підписано 30 січня 2002 р.), з Грець_

кою республікою (підписано 2 липня 2002 р.), Республікою

Куба (підписано 27 березня 2003 р.), з Корейською Народно_

Демократичною Республікою (підписано 13 жовтня 2003 р.),

з Республікою Болгарія (підписано 21 травня 2004 р.;

е) двосторонні договори про взаємну правову допомогу, які

були укладені СРСР та є чинними для України: з Народною Республікою Албанія, з Алжирською Народною Демократич_

ною Республікою, з Іракською Республікою, з Народною

Демократичною Республікою Ємен, з Республікою Кіпр, з

Сирійською Арабською республікою, з Туніською Республі_

кою, з Фінляндською Республікою, а також Конвенція між

СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в

цивільних справах.