1.1. Загальні засади правового статусу фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного права
К оглавлению1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 1617 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103
Серед суб’єктів міжнародного приватного права значне
місце посідають фізичні особи — громадяни та іноземці. У
доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець»
об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без гро_
мадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами
(біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, відносно
яких діють норми міжнародного приватного права, з ураху_
ванням особливостей їхнього правового становища відносять
також біженців, осіб, яким надано політичний притулок та
ін. Нормами міжнародного приватного права регулюються
цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб,
тобто дані особи наділяються певним правовим статусом у
міжнародних приватноправових відносинах.
У загальному розумінні правовий статус суб’єкта — це
система визнаних і закріплених державою у законодавчо_
му порядку прав і обов’язків даного суб’єкта. Правовий ста8
тус фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного
права — це сукупність усіх належних їм прав, свобод та
обов’язків. Особливість правового статусу фізичної особи
полягає в тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона
підпорядковується двом правопорядкам:
— своєму вітчизняному (закону громадянства (lex patriae)
чи закону постійного місця проживання (lex domicilii), ос_
кільки зберігає правовий зв’язок з державою свого грома_
дянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадянина своєї держави, користується її захистом,
підкоряється її законам, а також
— правопорядку держави перебування (тієї держави, на
території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).
Статус цих осіб визначається ще такими міжнародними
угодами, як, наприклад, Конвенцією про правовий статус
біженців від 28 липня 1951 р., Конвенцією про правовий
статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., іншими
міжнародними угодами щодо прав і обов’язків фізичних осіб
у конкретних правовідносинах.
Основоположними для визначення правового становища
фізичних осіб є загальновизнані принципи й норми міжна_
родного права стосовно прав і обов’язків людини, що містять_
ся у Загальній декларації прав людини (1946 р.), Міжнарод_
ному пакті про громадянські й політичні права (1966 р.),
Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні
права (1966 р.) та ін. (наприклад, заборона дискримінації за
ознаками раси, національності, статі тощо).
Проте, як свідчить історія розвитку людства, правовий
статус іноземців визнавався не завжди. У римському праві
іноземці не визнавалися суб’єктами права; іноземець був
ворогом (hostis), що перебував поза охороною закону. Лише
з 212 року їм було надано статус jus gentium. За часів фео_
далізму правове становище іноземців характеризувалося
повною незабезпеченістю прав, фактичним безправ’ям.
Французька революція XVIII ст. змінила становище інозем_
ців, проголосивши принципову рівність усіх перед законом
та урівнявши іноземців у правах з власними громадянами.
У XIX ст. розвиток міжнародної торгівлі, економічних і
культурних зв’язків спонукав до суттєвого укріплення прав
іноземців, надання їм цивільної правоздатності без укладен_
ня спеціальних міжнародних угод. Обмеження прав іно_
земців набули характеру спеціальних законів, виключень
із загальних засад надання іноземцям національного режи_
му. Особливого значення у сфері прав іноземців набули ре_
торсії: у випадку застосування іноземною державою будь_
яких обмежень дискримінаційного характеру до нашої дер_
жави, наших громадян чи юридичних осіб Україною може
бути у відповідь застосовано заходи обмежувального ха_
Суб’єкти міжнародного приватного права 65
рактеру до такої іноземної держави, її громадян та юридич_
них осіб. Метою таких заходів є скасування дискриміна_
ційних обмежень, що були введені іноземною державою, та
нормалізація відносин між державами.
Серед суб’єктів міжнародного приватного права значне
місце посідають фізичні особи — громадяни та іноземці. У
доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець»
об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без гро_
мадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами
(біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, відносно
яких діють норми міжнародного приватного права, з ураху_
ванням особливостей їхнього правового становища відносять
також біженців, осіб, яким надано політичний притулок та
ін. Нормами міжнародного приватного права регулюються
цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб,
тобто дані особи наділяються певним правовим статусом у
міжнародних приватноправових відносинах.
У загальному розумінні правовий статус суб’єкта — це
система визнаних і закріплених державою у законодавчо_
му порядку прав і обов’язків даного суб’єкта. Правовий ста8
тус фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного
права — це сукупність усіх належних їм прав, свобод та
обов’язків. Особливість правового статусу фізичної особи
полягає в тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона
підпорядковується двом правопорядкам:
— своєму вітчизняному (закону громадянства (lex patriae)
чи закону постійного місця проживання (lex domicilii), ос_
кільки зберігає правовий зв’язок з державою свого грома_
дянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадянина своєї держави, користується її захистом,
підкоряється її законам, а також
— правопорядку держави перебування (тієї держави, на
території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).
Статус цих осіб визначається ще такими міжнародними
угодами, як, наприклад, Конвенцією про правовий статус
біженців від 28 липня 1951 р., Конвенцією про правовий
статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., іншими
міжнародними угодами щодо прав і обов’язків фізичних осіб
у конкретних правовідносинах.
Основоположними для визначення правового становища
фізичних осіб є загальновизнані принципи й норми міжна_
родного права стосовно прав і обов’язків людини, що містять_
ся у Загальній декларації прав людини (1946 р.), Міжнарод_
ному пакті про громадянські й політичні права (1966 р.),
Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні
права (1966 р.) та ін. (наприклад, заборона дискримінації за
ознаками раси, національності, статі тощо).
Проте, як свідчить історія розвитку людства, правовий
статус іноземців визнавався не завжди. У римському праві
іноземці не визнавалися суб’єктами права; іноземець був
ворогом (hostis), що перебував поза охороною закону. Лише
з 212 року їм було надано статус jus gentium. За часів фео_
далізму правове становище іноземців характеризувалося
повною незабезпеченістю прав, фактичним безправ’ям.
Французька революція XVIII ст. змінила становище інозем_
ців, проголосивши принципову рівність усіх перед законом
та урівнявши іноземців у правах з власними громадянами.
У XIX ст. розвиток міжнародної торгівлі, економічних і
культурних зв’язків спонукав до суттєвого укріплення прав
іноземців, надання їм цивільної правоздатності без укладен_
ня спеціальних міжнародних угод. Обмеження прав іно_
земців набули характеру спеціальних законів, виключень
із загальних засад надання іноземцям національного режи_
му. Особливого значення у сфері прав іноземців набули ре_
торсії: у випадку застосування іноземною державою будь_
яких обмежень дискримінаційного характеру до нашої дер_
жави, наших громадян чи юридичних осіб Україною може
бути у відповідь застосовано заходи обмежувального ха_
Суб’єкти міжнародного приватного права 65
рактеру до такої іноземної держави, її громадян та юридич_
них осіб. Метою таких заходів є скасування дискриміна_
ційних обмежень, що були введені іноземною державою, та
нормалізація відносин між державами.