3.2. Імунітет держави
К оглавлению1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 1617 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103
Держави ще за стародавніх часів були учасниками
міжнародних торговельних, культурних та інших зв’язків.
За часів середньовіччя вони персоніфікувались у зв’язки
між монархами. Спочатку поняття імунітету означало
звільнення від податей і повинностей, яке дарувалось окре_
мим особам, станам, а іноді общинам. З початку середніх
віків імунітет застосовувався до володінь короля та інших
привілейованих осіб, духовенства.
У період феодалізму, коли держава не відділялася від
особи монарха і коли власність держави збігалася з власні_
стю суверена, імунітет держави був невіддільним від імуні_
тету монарха (государя). В сучасних умовах поняття «іму_
нітет держави» (навіть у монархіях) ширше за поняття «іму_
нітет глави держави», тобто монарха.
Слово «імунітет» походить від латинського слова «immu_
nitas» («immunitatis») — звільнення, позбавлення чогось.
Імунітет іноземної держави полягає у непідпорядкованості
держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому іму_
нітет називають юрисдикційним імунітетом1.
Імунітет держави слід відрізняти від консульського та
дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї
відповідним категоріям осіб для здійснення ними представ_
ницьких функцій на підставі норм дипломатичного й кон_
сульського права. Так, консульські конвенції, які уклада_
ють держави з метою врегулювання взаємних відносин по
обміну консульськими установами та здійсненню ними своїх
функцій, як правило, містять умови стосовно надання, ко_
ристування та відмови, в належних випадках, консульсь_
ких представників від імунітету2.
Спеціальний комітет Конференції в Сан_Франциско,
який було створено для розробки проекту Статуту ООН, у
статті 2 дає таке тлумачення суверенітету, яке має фунда_
ментальне значення для розуміння імунітету: «Під «суверенною рівністю» розуміється: а) держави юридично рівні;
б) кожна держава користується невід’ємним правом повно_
го суверенітету; в) особистість держави користується пова_
гою, правом на територіальну цілісність і політичну неза_
лежність; г) кожна держава повинна чесно виконувати свій
обов’язок». З цього випливає, що жодна держава не може
здійснювати стосовно іншої держави які_небудь примусові
заходи, не сумісні із суверенітетом держави. Принципи су_
веренної рівності й поваги суверенітету закріплені в бага_
тьох міжнародних документах, а саме: «Декларації про
принципи міжнародного права, що стосуються дружніх
відносин та співробітництва між державами у відповідності зі
Статутом Організації Об’єднаних Націй» від 24 жовтня 1970
р.1, «Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в
Європі» від 1 серпня 1975 р.2, «Паризької хартії для нової
Європи» 21 листопада 1990 р.3 та ін.
Для визначення імунітету важливе значення має його
правове обґрунтування, його правова природа. На першому
етапі становлення цього інституту суди обґрунтовували пра_
во іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю
(comіtas gentіum). Але вже на початку 19 століття амери_
канські суди розглядали імунітет іноземної держави як
сформований міжнародно_правовий звичай. Незалежно від
того чи іншого підходу із самого початку існуючої практи_
ки незалежність і суверенітет держави слугували головним
обґрунтуванням імунітету.
У літературі з міжнародного права принцип імунітету
виводиться з рівності держав, унаслідок чого жодна держа_
ва не може претендувати на здійснення своєї юрисдикції над
іншою. Тому, хоча держави мають право зберігатися в іно_
земні суди, але до них, як правило, не можуть бути пред’яв_
лені позови, якщо тільки держави з власної волі не підко_
ряються юрисдикції зазначених судів. Принцип судового
імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої
тягне міжнародну відповідальність держав1.
Комісія міжнародного права, вивчивши судову практику
і доктрину багатьох держав, дійшла висновку: «Найбільш
переконливі аргументи на користь імунітету держави мож_
на знайти в міжнародному праві, що втілене у звичаях і прак_
тиці держав, принципах суверенітету, незалежності, рівності
і достоїнства держав. Усі ці поняття, можливо, взаємоза_
лежні та в цілому складають міцну міжнародно_правову осно_
ву імунітету суверена. Імунітет походить із суверенітету.
Коли двоє перебувають у рівному положенні, один не може
здійснювати суверенітет або владу над іншим — «par іn parem
non habet іmperіum».
Таким чином, імунітет держави у приватноправовій
сфері є наслідок, прояв, грань суверенітету: рівний над
рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції —
«par іn parem non habet jurіsdіctіonen»2.
Висновок Комісії має принципове значення особливе
при створенні національних законів про імунітет інозем_
них держав.
Для визначення сфери дії державного імунітету необхід_
но визначити, що розуміється під «державою» для цілей
імунітету. Це питання має досить спірний характер, особ_
ливо щодо суб’єктів федеративної держави. У проекті Кон_
венції «Юрисдикційні імунітети держав та їхньої влас_
ності», який підготовлено Комісією міжнародного права та
представлено Генеральній Асамблеї ООН, складові частини
федеративної держави були включені в поняття «держава»
і як такі користувалися імунітетом. Згодом ряд статей про_
екту було повернуто Комісії для перегляду, у тому числі і
стаття про поняття «держава». У редакції 1999 р. поняття
«держава» для цілей імунітету означає: 1) держава та її
керівні органи; 2) установи та інші утворення в тій мірі, в
якій вони правомочні діяти в реалізації державної влади;
представники держави, що діють у цій якості; 3) складові
частини федеративної держави і політичні підрозділи уні_
тарної держави, що правомочні діяти в реалізації держав_
ної влади.
З цього видно, що імунітет поширюється на державу в
цілому і на її урядові органи. Це саме стосується інших ус_
танов, але тільки тою мірою, якою вони правомочні здійсню_
вати державну владу. На офіційних представників держа_
ви імунітет поширюється, якщо вони діють у цій якості.
Нарешті, статус суб’єктів федерації зрівняний зі статусом
політичних підрозділів унітарної держави.
Відповідно до ст. 28 Європейської конвенції, автономні
одиниці, що входять до складу федеративної держави, не
користуються імунітетом. Однак федеративна держава, при_
єднуючись до Конвенції, може зробити застереження про
поширення права на імунітет і на суб’єктів федерації (п. 2
ст. 28)1.
Держави ще за стародавніх часів були учасниками
міжнародних торговельних, культурних та інших зв’язків.
За часів середньовіччя вони персоніфікувались у зв’язки
між монархами. Спочатку поняття імунітету означало
звільнення від податей і повинностей, яке дарувалось окре_
мим особам, станам, а іноді общинам. З початку середніх
віків імунітет застосовувався до володінь короля та інших
привілейованих осіб, духовенства.
У період феодалізму, коли держава не відділялася від
особи монарха і коли власність держави збігалася з власні_
стю суверена, імунітет держави був невіддільним від імуні_
тету монарха (государя). В сучасних умовах поняття «іму_
нітет держави» (навіть у монархіях) ширше за поняття «іму_
нітет глави держави», тобто монарха.
Слово «імунітет» походить від латинського слова «immu_
nitas» («immunitatis») — звільнення, позбавлення чогось.
Імунітет іноземної держави полягає у непідпорядкованості
держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому іму_
нітет називають юрисдикційним імунітетом1.
Імунітет держави слід відрізняти від консульського та
дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї
відповідним категоріям осіб для здійснення ними представ_
ницьких функцій на підставі норм дипломатичного й кон_
сульського права. Так, консульські конвенції, які уклада_
ють держави з метою врегулювання взаємних відносин по
обміну консульськими установами та здійсненню ними своїх
функцій, як правило, містять умови стосовно надання, ко_
ристування та відмови, в належних випадках, консульсь_
ких представників від імунітету2.
Спеціальний комітет Конференції в Сан_Франциско,
який було створено для розробки проекту Статуту ООН, у
статті 2 дає таке тлумачення суверенітету, яке має фунда_
ментальне значення для розуміння імунітету: «Під «суверенною рівністю» розуміється: а) держави юридично рівні;
б) кожна держава користується невід’ємним правом повно_
го суверенітету; в) особистість держави користується пова_
гою, правом на територіальну цілісність і політичну неза_
лежність; г) кожна держава повинна чесно виконувати свій
обов’язок». З цього випливає, що жодна держава не може
здійснювати стосовно іншої держави які_небудь примусові
заходи, не сумісні із суверенітетом держави. Принципи су_
веренної рівності й поваги суверенітету закріплені в бага_
тьох міжнародних документах, а саме: «Декларації про
принципи міжнародного права, що стосуються дружніх
відносин та співробітництва між державами у відповідності зі
Статутом Організації Об’єднаних Націй» від 24 жовтня 1970
р.1, «Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в
Європі» від 1 серпня 1975 р.2, «Паризької хартії для нової
Європи» 21 листопада 1990 р.3 та ін.
Для визначення імунітету важливе значення має його
правове обґрунтування, його правова природа. На першому
етапі становлення цього інституту суди обґрунтовували пра_
во іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю
(comіtas gentіum). Але вже на початку 19 століття амери_
канські суди розглядали імунітет іноземної держави як
сформований міжнародно_правовий звичай. Незалежно від
того чи іншого підходу із самого початку існуючої практи_
ки незалежність і суверенітет держави слугували головним
обґрунтуванням імунітету.
У літературі з міжнародного права принцип імунітету
виводиться з рівності держав, унаслідок чого жодна держа_
ва не може претендувати на здійснення своєї юрисдикції над
іншою. Тому, хоча держави мають право зберігатися в іно_
земні суди, але до них, як правило, не можуть бути пред’яв_
лені позови, якщо тільки держави з власної волі не підко_
ряються юрисдикції зазначених судів. Принцип судового
імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої
тягне міжнародну відповідальність держав1.
Комісія міжнародного права, вивчивши судову практику
і доктрину багатьох держав, дійшла висновку: «Найбільш
переконливі аргументи на користь імунітету держави мож_
на знайти в міжнародному праві, що втілене у звичаях і прак_
тиці держав, принципах суверенітету, незалежності, рівності
і достоїнства держав. Усі ці поняття, можливо, взаємоза_
лежні та в цілому складають міцну міжнародно_правову осно_
ву імунітету суверена. Імунітет походить із суверенітету.
Коли двоє перебувають у рівному положенні, один не може
здійснювати суверенітет або владу над іншим — «par іn parem
non habet іmperіum».
Таким чином, імунітет держави у приватноправовій
сфері є наслідок, прояв, грань суверенітету: рівний над
рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції —
«par іn parem non habet jurіsdіctіonen»2.
Висновок Комісії має принципове значення особливе
при створенні національних законів про імунітет інозем_
них держав.
Для визначення сфери дії державного імунітету необхід_
но визначити, що розуміється під «державою» для цілей
імунітету. Це питання має досить спірний характер, особ_
ливо щодо суб’єктів федеративної держави. У проекті Кон_
венції «Юрисдикційні імунітети держав та їхньої влас_
ності», який підготовлено Комісією міжнародного права та
представлено Генеральній Асамблеї ООН, складові частини
федеративної держави були включені в поняття «держава»
і як такі користувалися імунітетом. Згодом ряд статей про_
екту було повернуто Комісії для перегляду, у тому числі і
стаття про поняття «держава». У редакції 1999 р. поняття
«держава» для цілей імунітету означає: 1) держава та її
керівні органи; 2) установи та інші утворення в тій мірі, в
якій вони правомочні діяти в реалізації державної влади;
представники держави, що діють у цій якості; 3) складові
частини федеративної держави і політичні підрозділи уні_
тарної держави, що правомочні діяти в реалізації держав_
ної влади.
З цього видно, що імунітет поширюється на державу в
цілому і на її урядові органи. Це саме стосується інших ус_
танов, але тільки тою мірою, якою вони правомочні здійсню_
вати державну владу. На офіційних представників держа_
ви імунітет поширюється, якщо вони діють у цій якості.
Нарешті, статус суб’єктів федерації зрівняний зі статусом
політичних підрозділів унітарної держави.
Відповідно до ст. 28 Європейської конвенції, автономні
одиниці, що входять до складу федеративної держави, не
користуються імунітетом. Однак федеративна держава, при_
єднуючись до Конвенції, може зробити застереження про
поширення права на імунітет і на суб’єктів федерації (п. 2
ст. 28)1.