§ 3. Підсудність цивільних справ за участю іноземних осіб

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103

Згідно із ч. 1 ст. 410 ЦПК, іноземні особи мають право

звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод

чи інтересів. У зв’язку з цим виникає проблема підсудності

справ за участю названих суб’єктів.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю

цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною

підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави

щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення

окремих процесуальних дій стосовно іноземного елемен_

ту. Передусім, необхідно вирішити питання про те, на те_

риторії якої держави розглядатиметься конкретна цивіль_

на справа, а вже потім має бути визначений конкретний

суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні

цивільні справи.

При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд

встановлює межі власної компетенції та не зачіпає питання

про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь_який

іноземний суд або інший юрисдикційний орган.

Вирішуючи питання про підсудність справ за участю іно_

земних осіб, суди України повинні керуватися не тільки

нормами внутрішнього процесуального законодавства, а й

тими колізійними нормами, що містяться в міжнародних

договорах про правову допомогу.

Міжнародний цивільний процес 325

Загальні правила підсудності цивільних справ судам Ук_

раїни визначаються стосовно іноземців так само, як і стосов_

но громадян України. Відповідно до ст. 414 ЦПК, підсудність

судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть

участь іноземні особи, а також у спорах, в яких принаймні

одна із сторін проживає за кордоном, визначається закона_

ми України. Отже, при вирішенні питання про міжнародну

підсудність в Україні також діє «закон суду». Це означає, що

при визначенні підсудності цивільних справ за участю іно_

земної особи може мати місце загальна територіальна, аль_

тернативна, виключна чи договірна підсудність.

За загальним правилом внутрішньої територіальної

підсудності, позови до фізичної особи пред’являються в суд

за місцем її проживання, а позови до юридичних осіб — в

суд за їхнім місцем знаходження (ст. 109 ЦПК). Стосовно

цього загального правила варто зазначити, що позови до

відповідача, який не має в Україні місця проживання, мо_

жуть пред’являтися за місцем знаходженням його майна або

за останнім відомим місцем його проживання чи перебуван_

ня в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме

місце проживання чи місцеперебування відповідача повинні

бути в кожному випадку достовірно встановлені (ч. 10

ст. 110 ЦПК). Підсудність справи про спір між громадяна_

ми України, якщо обидві сторони проживають за її межа_

ми, за клопотанням позивача, визначається ухвалою судді

Верховного Суду України. У такому самому порядку визна_

чається підсудність справи про розірвання шлюбу між гро_

мадянином України та іноземцем або особою без громадян_

ства, які проживають за межами України (ст. 111).

Позови громадян України до осіб, які проживають за кор_

доном, як правило, непідсудні судам України. Проте в дея_

ких випадках вони можливі. Так, керуючись нормами про

альтернативну підсудність, передбаченими ст. 110 ЦПК

щодо цивільних справ різних категорій, позивач має право

на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею

підсудна справа, тобто він може сам обрати суд — українсь_

кий або іноземний. Маючи можливість такого вибору, він,

як правило, обирає український, оскільки звернення до іно_

земного суду, навіть за наявності національного режиму судового захисту у відповідній країні, завжди пов’язане з

певними труднощами.

Згідно з ч. 1 ст. 110 ЦПК, позови про стягнення аліментів

з громадян, які проживають за кордоном, про визнання

батьківства можуть пред’являтися не тільки за місцем про_

живання відповідача (тобто до іноземного суду), а й за

місцем проживання позивача (тобто до українського суду).

Правила альтернативної підсудності діють і по інших

категоріях справ, визначених ст. 110 ЦПК.

До справ з участю іноземного елементу застосовуються

також правила виключної (ст. 114 ЦПК) та договірної

(ст. 112 ЦПК) підсудності.

Договірна підсудність у міжнародному цивільному про_

цесі має свої особливості. Вона може мати місце за письмо_

вою угодою сторін про вибір суду своєї держави, хоча за «за_

коном суду» справа підсудна іноземному суду, або, навпаки,

про передачу справи іноземному суду. Угоди, що встановлю_

ють підсудність на користь суду своєї країни, називаються

пророгацією, а угоди на користь іноземного суду — дерога_

цією. Слід зазначити, що пророгаційною угодою визначаєть_

ся територіальна підсудність справи, крім справ, для яких

встановлена виключна підсудність (ст. 114 ЦПК). Як прави_

ло, договірна підсудність з участю іноземного елементу може

мати місце при укладенні зовнішньоторговельних угод.

Викладені правила про визначення міжнародної підсуд_

ності за законодавством України застосовуються, якщо

міжнародним договором, згода на обов’язковість якого на_

дана Верховною Радою України, не встановлено інших пра_

вил. Слід зазначити, що правила про підсудність, що перед_

бачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нор_

мами внутрішнього права (ч. 2 ст. 2 ЦПК). Норми права про

розмежування підсудності містяться насамперед у двосто_

ронніх договорах про правові відносини та правову допомогу

у цивільних і кримінальних справах, а також в однойменній,

багатосторонній Конвенції держав_членів СНД.

Міжнародні договори України містять як загальні пра_

вила розмежування підсудності, так і спеціальні стосовно

підсудності окремих категорій цивільних і сімейних справ.

Договори встановлюють, на території і в органах (судах, нотаріаті, в РАЦС) якої саме країни належить здійснювати

ті чи інші юридичні дії.

Більшість договорів про правову допомогу закріплюють

загальне правило розмежування підсудності — пред’явлен_

ня позовів за місцем проживання (місцезнаходженням)

відповідачів (принцип доміцилія). Так, у ст. 21 договорів

України з Литовською Республікою, Республікою Грузія,

Естонською Республікою зазначено: якщо ці договори не

встановлюють іншого, суди кожної з Договірних Сторін ком_

петентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відпо_

відач проживає на її території. За позовом до юридичних осіб

вони компетентні, якщо на території цієї Сторони розміще_

ний орган управління, представництво або філія юридич_

ної особи.

Крім загального правила в договорах рівною мірою засто_

совується розмежування підсудності віднесенням справи до

ведення судів обох держав (альтернативна підсудність), до

ведення судів конкретної держави (виключна підсудність),

укладанням письмової угоди сторін (договірна підсудність).

Зокрема, в ч. 2 ст. 21 вказаних договорів зазначено, що суди

держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це

є письмова угода сторін. При наявності такої угоди суд за

місцем проживання відповідача припиняє провадження у

справі за його заявою, якщо така заява зроблена до подання

заперечень по суті позову. Виключна компетенція судів не

може бути змінена угодою сторін.

Крім наведених загальних положень про розмежування

підсудності Конвенція держав_членів СНД вказує на додат_

кові типові критерії визначення підсудності судів у справах

з іноземним елементом. У ч. 2 ст. 20 Конвенції закріплено,

що суди Договірної Сторони компетентні також у випадках,

коли на її території здійснюється торгівля, промислова чи

інша господарська діяльність підприємства (філії) відповіда_

ча; виконане або повинне бути повністю або частково вико_

нане зобов’язання з договору, що є предметом спору; пози_

вач має постійне місце проживання або місцезнаходження —

за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.

Конвенція держав_членів СНД містить і правила визна_

чення виключної підсудності. Зокрема, за позовами про право власності й інші речові права на нерухоме майно мож_

на звертатися виключно до компетентних судів за місце_

знаходженням майна. Позови до перевізників, що випли_

вають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і бага_

жу, пред’являються за місцезнаходженням управління

транспортної організації, до якої в установленому порядку

була пред’явлена претензія (ч. 3 ст. 20 Конвенції). Виключ_

на компетенція, згідно з ч. 1 ст. 21 Конвенції, також не може

бути змінена угодою сторін.

Міжнародні договори про правову допомогу містять ще

спеціальні норми про підсудність окремих категорій справ.

Переважна більшість договорів спеціально розмежовує ком_

петенцію судів у справах окремого провадження: про обме_

ження дієздатності, визнання осіб безвісно відсутніми або

оголошення померлими і про встановлення факту смерті; у

сімейних справах — про розірвання шлюбу і про визнання

шлюбу недійсним; у справах, які виникають з особистих і

майнових відносин подружжя, з правовідносин між бать_

ками і дітьми; у цивільних справах — про власність, зобов’я_

зання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; у спад_

кових справах.

При цьому передбачається застосування комбінованих

критеріїв: громадянства, місця проживання сторін, місце_

знаходження майна. Найчастіше критерієм визначення

підсудності виступає громадянство. Наприклад, відповідно

до ст. 22 Договору України з Республікою Молдова та ст. 22

Договору України з Республікою Польща, при обмеженні в

дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним

є суд тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, що

має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

Згідно зі статтями 23 наведених Договорів, визнання осо_

би безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встанов_

лення факту смерті належать до компетенції суду тієї Дого_

вірної Сторони, громадянином якої ця особа була в той час,

коли вона за останніми відомостями була живою.

За ознаками громадянства особи та її місця проживання

договорами про правову допомогу встановлюється підсуд_

ність у справах про розірвання шлюбу. Так, згідно зі ст. 26

Договору між Україною і Республікою Польща у справах про розірвання шлюбу компетентним є орган тієї Договірної Сто_

рони, громадянами якої є подружжя в момент порушення

справи. Якщо в момент порушення справи один із подруж_

жя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий —

громадянином іншої Договірної Сторони, компетентним є

орган тієї Договірної Сторони, на території якої подружжя

має місце проживання. Якщо один із подружжя проживає

на території однієї Договірної Сторони, а другий — на тери_

торії іншої Договірної Сторони, компетентними є органи обох

Договірних Сторін.